Церковні та міжконфесійні відносини XIV — другої третини XVI ст

У

країнські землі під литовською зверхністю не знали суспільної боротьби на релігійному грунті, передусім через толерантність, яку виявляли володарі Литви щодо різних конфесій. Вона сформу­валась усією історією цієї держави, що виступала своєрідним буфером між православним Сходом і ка­толицьким Заходом. Уже її засновник князь Міндовг, в маючи достатніх сил для боротьби з Лівонським орденом, котрий вів наступ на Литву під гаслом бо­ротьби з язичництвом, охрестився за католицьким обрядом і мусив заснувати єпископію (1251). Та це ірещення, хоч і принесло йому королівську корону, за висловом літописця, „льстиво було“. 1260 р. \4идовг розірвав угоду з Орденом і папою та зрікся ^жстиянства, керуючись власними політичними роз-. гжами. Суто прагматичними міркуваннями -ася згодом і Гедимін, котрий, намагаючись зшш хзгги торговельні контакти з містами Ганзи, у

своїх посланнях давав згоду хреститись і будувати церкви, а потім, зі зміною обставин, рішуче відхилив пропозицію папських легатів перейти в католицтво.

Уже в XIV ст. виразно проявились „руські“ впли­ви у Литві: православ’я прийняли сини Гедиміна Любарт, Коріат, Наримунт, Явнут, Ольгерд і май­же всі діти останнього. Досить поширеними були й родинні зв’язки литовських князів із православними династіями Північно-Східної Русі. Важко судити, наскільки далекосяжними могли б бути наслідки шлюбу Ягайла з дочкою Дмитра Донського (адже, за попередньою угодою, литовський князь мав ста­ти православним). Проте історія розпорядилась інакше. Саме Ягайло, одружившись на королеві Ядвізі, рішуче зв’язав долю своєї країни з католиць­кою Польщею. За умовами Кревської унії язичників-литовців було охрещено за католицьким об­рядом, а бояр-католиків зрівняно у правах з польською шляхтою; крім того, за Городельським привілеєм 1413 р. вони отримали виключне право займати посади каштелянів і воєвод та брати участь у роботі державної ради. Згодом, з ускладненням внутрішньополітичної ситуації у Великому князівстві Литовському, привілеями 1432 і 1434 рр. ці права бу­ли поширені на руських князів та бояр, щоб стабілізувати становище в країні та „уникнути на майбутнє розколу між народами“ Литовської держа­ви. Однак майже через сторіччя,1529 р., чинність Городельського привілею було підтверджено, чому пе­редував протест литовських панів проти призначення троцьким воєводою православного князя Костянти­на Острозького (1522).

Характерною рисою політики правлячих кіл Лит­ви щодо православної церкви було їх намагання позбутися залежності від Москви (куди у 20-х рр. XIV ст. переїхав митрополит) — адже з політичним відчуженням східнослов’янських земель існування єдиної митрополії, цього релікта давньоруської доби, перестало відповідати реаліям часу. Литовські воло­дарі прагнули мати у межах своєї країни самостійну церковну організацію. Паралельно докладалося чи­мало зусиль до відновлення єдності католицької та православної церков. Відомо, що, для переговорів, про їх унію на Констанцький собор (1414—1418) Вітовт відрядив литовського митрополита Григорія Цамблака. Проте укладення унії відбулося пізніше, 1439 р., на Флорентійському соборі, де були остаточ­но з’ясовані всі догматичні питання. Вищі ієрархи православної церкви визнали католицькі догмати про супрематію римського папи, чистилище тощо. Митро­полит Ісидор, який представляв на соборі єдину на той

* Зврог'і, тюркськими за походженням є такі слова, як “ковак”,

[1],яш° ‘'курінь’’ тощо.

час митрополію Київську та всієї Русі, був висвяче­ний папою на кардинала. Повертаючись з Італії до Москви, він розіслав по підвладних йому єпархіях папську буллу, де повідомлялось про укладення унії.

Однак володар Московщини Василій II виступив проти укладеної у Флоренції унії, й Ісидор мусив шукати порятунку в Римі. У 1451 р. Казимир Ягел- лончик передав „митрополич столець“ московському митрополиту Іоні*, хоч і ненадовго: після призна­чення в Римі на київську митрополію учня Ісидора, Григорія Болгарина (1458), йому всупереч опору з бо­ку Іони й великого князя московського, були підпорядковані всі православні литовські єпархії, чим остаточно ліквідовано єдність загальноруської митро­полії. За словами сучасника, „відтоді стало два митрополити на Русі — один у Москві, а другий у

І/ - к

Києві.

Новостворена митрополія, спочатку перебуваю­чи під зверхністю римського папи, згодом знов опинилася під контролем Константинополя, де унія була соборно засуджена 1451 р. Царгородський патріарх затвердив на митрополичій кафедрі Гри­горія Болгарина (1467). З благословіння Констан­тинополя ставали митрополитами і його наступники, що їх обирали на сан у Литві.

Таким чином, на території Великого князівства Литовського церковну унію так і не було втілено у життя. Як писав наприкінці XVI ст. єпископ Іпатій Потій, „з’єднання грецької церкви з римською... ма­ло не півтораста літ... по соборі Флорентійському отлогом лежало“, причину чого він убачав у недба­лості вищих церковних ієрархів. Втім, пояснення цього слід скоріше шукати у тогочасній боротьбі за давньоруську політичну спадщину, в якій володарі Московщини охоче використовували гасло захисту православних від наступу католицизму. Тож недар­ма Сигізмунд І, на правління котрого припало три литовсько-московські війни, „Русь любительно милував“.

Дещо інша ситуація склалася на руських землях Корони, де позиції католицтва були значно міцніши­ми, ніж у Литовській державі. І хоч і тут православні користувалися свободою віросповідання, їхня конфесія розглядалася як нижча за католицьку, ознакою чого було оподаткування православного духовенства, об­меження окремих культових відправ, церковного будівництва та ін. Релігійна політика останнього

Ягеллона —польського короля і великого князя ли­товського Сигізмунда II Августа — не відзначалася послідовністю. Двічі (1547 і 1551) підтвердивши чинність Городельського привілею, він 1563 р. ска­сував його, зрівнявши у правах шляхту католицького і православного віросповідань, чим заразом задо­вольнялися станові інтереси останньої та закладалися підвалини унії 1569 р.

Дата добавления: 2015-05-22