Люблінська унія. б’єднання Польщі та Литви в „єдину спільну Річ Посполиту“, здійснене на сеймі в Любліні, що тривав з 10 січня до 12 серпня 1569 р

О

б’єднання Польщі та Литви в „єдину спільну Річ Посполиту“, здійснене на сеймі в Любліні, що тривав з 10 січня до 12 серпня 1569 р., увінчало собою унійні змагання, започатко­вані у Крево 1385 р. Відтоді було укладено чимало державних угод, але обидві сторони, маючи вдосталь „шкір і печаток (скріплених печатками пергаментних документів), усе-таки не мали унії“, — точніше, на середину XVI ст. вона була лише персональною. Та­ка ситуація не влаштовувала польську шляхту, яку вабили безкраї обшири руських земель, що здавались їй тим ціннішими, чим вищим був попит на сільсько­господарські та лісові товари на зовнішньому ринку. Однак литовці ревно обстоювали свою державну са­мостійність. Змінити ставлення до об’єднавчих проектів їх змусила так звана Лівонська війна з Мос­ковщиною (1558—1583), яка виснажила матеріальні ресурси країни та помітно позначилася'на позиціях шляхти, котра стала вбачати вихід із скрутного ста­новища в унії з Польщею. До того ж їй імпонували широкі права, якими користувалася шляхта Корони. Аналогічними були й настрої на литовсько-польсько- му порубіжжі,— хоч і з інших причин: населення Волині та Підляшшя сподівалося, що унія покладе край постійним прикордонним конфліктам. Непри­хильно ставилася до унії верхівка Литви, яку відлякувала перспектива втрати свого політичного всевладдя. Її настрій виразно засвідчила поведінка ли­товської депутації, котра після місячних переговорів з поляками в иіч на 1 березня потайки покинула Люблін.

Цей вчинок ие спантеличив польську сторону, яка вжила рішучих заходів, реалізуючи свою про- граму-мінімум — привласнення Волині та Підляшшя. Сейм зажадав від короля „повернення“ останніх Польщі, заочного, з огляду на відсутність литовців, вирішення питання про унію, а в разі необхідності — розгортання воєнних дій. Тож, як зауважив М.Гру- шевський, „супроти рішучого відпору литовських сенаторів (було) кинуто в кут всі фрази про

[1] Іона був висвячений у мпрополитм собором єпископів 1448 р. без санкції Константинополя і. таким чином, став першим виборним митрополитом в історії Московської Русі, церква якої фактично перетворилася на автокефальну.

обопільний інтерес, про стародавню приязнь і братер­ство: Польща звернулася до насильства й ладилася війною змусити литовських панів, аби піддалися доб- родійствам унії“.

40- березня королівською грамотою Підляшшя й Волинь були приєднані до Корони. Представники цих земель мали прибути до Любліна і, присягнувши Польщі, взяти участь у роботі сейму. А оскільки во­ни з цим не поспішали, їм пригрозили конфіскувати їхні маєтки, чим і було залагоджено справу.

Цікаво, що на сеймових засіданнях волиняни енергійно підтримали ідею приєднання до Польщі Київської землі — певно, прагнучи зберегти тра­диційну систему зв’язків із своїми сусідами. Легкість, з якою вирішилася доля Волині й Підляшшя, спону­кала поляків до дій. Незабарно було знайдено докази“ того, що Київ належить Короні, а заразом

XI і Брацлавщина. Так було побудовано цілу теорію, згідно з якою вся Русь здавна підлягала польським королям —внаслідок добровільного визнання їхньої влади, завоювання або успадкування. Ці тверджен­ня перегукувались із загальноруськими претензіями московських володарів, які продовжували простяга­ти руки до українських земель — передусім до Києва. На цьому і наголошували польські політики*, об-тоюючи необхідність їх інкорпорації до Корони Брацлавщину та Київщину було „возз’єднано“ з Польщею на початку червня Тож коли на сейм при­була литовська депутація (6 червня 1569 р.), всі українські землі опинилися поза межами Литви**.

У такому „урізаному“ вигляді Литовська держа­ва й уклала угоду про унію з Польщею. Згідно з актом від 1 липня 1569 р. вони злилися воєдино й на­далі мали управлятися одним загальнообраним володарем, котрий коронувався у Кракові як польський король і великии князь литовський. Лит­ві втратила право на власні сейми та зовнішні зносини, водночас втративши й будь-яке політичне значення, хоча й не припинила свого державного існування ознакою чого були окремі адміністративна та фінан­сова системи, армія, законодавство, уряди).

На подальших засіданнях сейму литовці намага­йся протестувати проти захоплення українських земель. Однак наслідком цього було лише внесення -такту про їх „повернення“ Польщі у додатковий, по ікрдний, акт унії від 11 серпня 1569 р. Таким чином,

948 “Московський (цар) наполегливо прагне заволодіти Києвом як колишньою .ітищ ряо Русі”, — занотовано у щоденнику сейму.

" Нагадаємо, що в цей період Сіверщина залишалась у складі Московської ірш Втім. вона також вважалась “істинно польською" і як така була ЛЕЇ Корони після Доулінської угоди.

Волинь, Брацлавщина та Київщина, чию долю було вирішено „в антракті“ унійних переговорів, остаточ­но злилися з Короною. Анемічні спроби литовців повернутися до цього питання після смерті Сипзмун- да-Авіуста (червень 1572) не увінчалися успіхом.

Вимоги, висунуті шляхтою, на Люблінському сеймі, були мінімальними (збереження всіх існуючих привілеїв, свободи віросповідання, руської мови в офіційному діловодстві), а їх реалізація вичерпала політичний потенціал української еліти. До того ж, як слушно зазначив американський дослідник Я. Пе- ленський, у 60—70-х рр. XVI ст. вона практично не мала можливостей для маневрування: „Це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед не­обхідністю вибору між ягеллонською Польщею та Московською Руссю. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами та становими привілеями, відносною релігійною толерантністю, самобутньою ренесанс­ною культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту... Оцінюючи цей вибір з сучасної точки зору, слід визнати його продуманим, реалістич­ним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система з її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмо­ва від релігійної толерантності наприкінці XVI — на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Поль­сько-Литовської держави“.

Дата добавления: 2015-05-22