Українська Народна республіка 1920 р

истопадова катастрофа 1919 р. завдала ук- і раїнським політичним силам нищівного пси­хологічного удару. Чимало провідних дер­жавних діячів виїхали за кордон, і лише частина членів уряду на чолі з І.Мазепою залишилася в Ук­раїні.

6 грудня 5-тисячна армія УНР з кінноти й по­садженої на вози піхоти виступила у похід дені- кінськими тилами, який згодом дістав назву „зимо­вого походу“. Прорвавши фронт противника між Козятином і Калинівкою, вона швидким маршем вирушила на південний схід. За тиждень опинила­ся в районі Аипівця, а 24 грудня захопила Вінницю, де зустрілася з окремими частинами УГА. Тут же було підписано угоду про об’єднання українських армій, але командуючий УГА генерал Микитка відкинув угоду, і вона залишилася нереалізованою. 31 грудня армія УНР увійшла в Умань. Першої по­ловини 1920 р., коли владу в Україні знову пере­брали більшовики, армія УНР у надзвичайно суво­рих умовах рейдувала Правобережною Україною, зазнаючи труднощів за браком зброї та амуніції. Уже сам цей похід мав величезне значення, бо сти­мулював український рух, надавав підтримку пов­станським селянським загонам, які, чимдалі зміцнюючись, протидіяли більшовицькій політиці „воєнного комунізму“. П.Феденко назвав „зимо­вий похід“ „ферментом нації“, що сприяла продов­женню національно-визвольних змагань, підтриму­вав у масах віру й бажання вибороти незалежну Ук­раїну. Учасник цих подій, тодішній прем’єр-міністр України І.Мазепа зазначав, що за п’ять місяців по­ходу „армія ні разу не схилила національного пра­пора Зберегла себе морально й фізично. Населен­ня годувало і зодягало армію, постачало їй все потрібне і всіма способами допомагало, бо бачило в ній свою армію, яка боролася за інтереси народні“. Зимовий похід завершився 6 травня 1920 р Тим часом суттєво змінилася політична ситуація.

У Наддніпрянській Україні після розгрому Денікіна було відновлено радянську владу, але більшовицький режим залишався ізольованим на

міжнародній арені. Західну Україну окупували польські війська, хоч вона вважалася підконтроль­ною Паризькій мирній конференції, яка мала оста­точно визначити її долю. Наддніпрянські політики також опинилися в політичній ізоляції. Знову по­стала проблема вибору.

У грудні 1919 р. в окупованому поляками Кам’янці-Подільському було засновано Українську національну раду. її очолив есер М.Корчин ькии Рада, що стала в опозицію до Директорії, виступа­ла за ліквідацію останньої, а також за реорганізацію уряду, вваж ючи їх винуватцями катастрофи. В той час різні політичні групи намагалися перекла ти відповідальність за невдачі одна на одну. 29 січня 1920 р. в тому ж таки Кам’янці-Подільському відбулася нарада ЦК УСДРП, яка не увійшла до Національної ради, залишаючись урядовою партією. В ній брав участь голова уряду УНР

І.Мазепа. Обговорювались поточні питання. В ре­золюції мовилося про необхідність збереження кабінету міністрів до < кликання передпарламенту із законодавчими функціями, а також про відновлен­ня державного центру УНР, регулярної армії, ви­значення компетенції Директорії шляхом прийняття спеціального закону, категорично заборонялося за­прошувати на територію України іноземні війська. Уряд УНР на засіданні 14 лютого ухвалив „Тимча­совий закон про державний устрій і порядок зако­нодавства УНР“, заклавши підвалини скликання передпарламенту. Після цього він припинив свою діяльність, а його голова І.Мазепа виїхав до армії „зимового походу“.

234- березня 1920 р. у Варшаві відновилися ук раїнсько-польські переговори, які розпочалися на­прикінці 1919 р. Ще тоді, за вкрай несприятливих умов, українська ипломатична місія запропонувала польському урядові переговори на основі визнання кордону між обома державами по р.Збруч і далі че­рез північно-західну Волинь. Зазначалося що в Україні громадяни польсько національності мати­муть такі ж права, як і українці, котрі проживають у Польщі, а становище поляків-землевласників в УНР до кликання парлам нту регулюватиметься спеціальною постановою. Українська місія під тис­ком польської сторони явно перевищила свої повно­важення. Коли в березні 1920 р. пері говори відно­вилися, представники польського уряду зайняли жорстку позицію давши зрозуміти, що в разі не­прийняття їхніх умов вони підуть на договір з ра­дянською Україною.

28 квітня 1920 р- після тривалих переговорів у

Варшаві було укладено договір між УНР і Поль­щею, за яким остання визнавала „Директорію неза­лежної Української Народної Республіки на чолі з головним отаманом С.Петлюрою як верховну владу УНР“. Польський уряд зобов’язувався не уклада­ти ніяких угод з третіми країнами, вороже наставле­ними до України. Польща визнавала за УНР право на територію східніше польського кордону 1772 р. Отже, Україні довелося заплатити за свою неза­лежність ціною величезних територіальних посту­пок. До Польщі відходили Східна Галичина, Холм- щина, Підляшшя, частково Полісся і 7 повітів Во­лині.

Договір мав таємний характер, але в загальних рисах про нього дізналися в Україні, тож викликав він бурення, особливо в Галичині, боротьбу якої за незалежну Українську державу було перекреслено. Для уряду УНР Варшавський договір став дуже прикрою несподіванкою. У травні 1920 р. І.Мазепа відмовився формувати новий уряд. Те саме зробив есер В.Прокопович.

Варшавський договір містив, крім політичної конвенції, ще й військову за якою 25 квітня 1920 р. об’єднані збройні сили Польщі й УНР перейшли у наступ на Червону армію. Спершу в бойових діях брали участь дві українські дивізії. 27 квітня одна з них під командуванням О.Уіовиченка захопила Могилів. На початку травня до об’єднаних сил до­училася армія „зимового походу“ й почала воюва­ти на правому фланзі 6-ї польської армії. 6 травня польсько-українські війська заволоділи Києвом. На фронті точилися позиційні бої, бо поляки, до- ягнувши кордонів 1772 р., не хотіли продовжувати наступ. Сама ж українська армія не мала для цього достатніх сил. За станом на 1 червня 1920 р. вона налічувала 9100 старшин козаків. Союзники-по- ляки перешкоджали її подальшому розгортанню.

На початку червня радянське командування пе­регрупувало й зміцнило свої сили, передислокував­ши з Кавказу 1-у Кінну армію С.Будьонного.

13 червня, після прориву будьоннівцями фронту 4-ї польської армії, армія УНР розпочала відступ. 13 липня вона відійшла за Збруч, протягом двох тижнів вела оборонні бої на лінії цієї річки. 26 лип­ня тодішній командуючий генерал М.Омелянович- Павленко віддав наказ про відступ за Серет, а 18 серпня армія УНР подалася за Дністер.

У вересні розгорнувся новий польсько-ук- раїнський наступ. Форсувавши в середині місяця Дністер, армія УНР розгромила частини 14-ї ра­дянської армії і оволоділа територією між Дністром

і Збручем. 19 вересня українські й польські війська захопили Іернопіль, а 27 числа — Проскурів

235- жовтня в Ризі між польською і радянською сторонами було досягнуто домовленості про пере­мир’я Завершивши вигідно для себе війну з ра­дянською Росією (не без допомоги українських військ), польський уряд, всупереч Варшавському договорові, залишив армію УНР напризволяще. В іистопаді вона займала фронт від Яруги над Дністром, по р.Мурафі й далі через Бар до Волко- винців У пошуках спільників для подальшої бо­ротьби з більшовиками представники уряду УНР 5 листопада підписали військову конвенцію з Ро­сійським політичним комітетом на чолі з Б.Савін- ковим, який визнав державну незалежність УНР.

XCII числа армія УНР після оборонних боїв відступи­ла за Збруч і була інтернована польськими війська­ми. Ще 14 листопада уряд УНР на чолі з А.Ліви- цьким залишив Кам’янець-Подільський, назавжди розпрощавшись з рідною землею. Він осів у га­лицькому місті Тарнов. 18 березня 1921 р. в Ризі було підписано мирний договір між Польщею і ра­дянською Росією. Польща в обмін на територіальні поступки, аналогічні тим, які мали місце у Вар­шавській угоді, визнала УСРР і зобов’язалася за­боронити перебування на своїй території всіх ан­тибільшовицьких організацій, включно з урядом

УНР.

Ризький мирний договір поклав край добі УНР, боротьба за яку тривала 4 роки. Це був період відродження й консолідації української нації, фор­мування і становлення національно-державних інституцій та політичних партій, вкорінення націо­нальної свідомості в усі верстви суспільства. Хоч українська демократична державність не утверди­всь, вона заявила про себе на повний голос. Тож більшовики, засновуючи державу нового типу на теренах колишньої російської імперії, не змогли не­хтувати українське питання і змушені були встанов­лювати свою владу у формі національної держав­ності.

Дата добавления: 2015-05-22