Запровадження „воєнного комунізму“ в Україні

січня 1919 р. декретом Тимчасового робітни­чо-селянського Уряду України, який кілька днів тому переїхав з РСФРР до Харкова, Україну було проголошено „Українською Соціалістичною Радянською Республікою“ (УСРР). Цей уряд, цілковито залежний від Моск­ви, навіть не намагався проводити самостійну дер­жавну політику. 25 січня в Харкові він декларував необхідність об’єднання УСРР з РСФРР на заса­дах соціалістичної федерації. Робилося це про людське око, бо в Україні й так послідовно втілюва­лась у життя політика „воєнного комунізму“, що становила в РСФРР цілісну систему, прикметною ознакою якої була сувора централізація політичного й економічного життя країни.

Хоч Україна офіційно мала статус „радянської республіки“, вільне обрання рад на її території на­довго відкладалося. Натомість створювались над­звичайні органи влади — ревкоми і комбіди, фор­мування яких було прерогативою більшовицької партії. Центральна влада сама призначала людей у військово-революційні комітети. Широкі трудящі маси не могли контролювати їхньої діяльності.

Більшовики одразу ж дали зрозуміти, що не збираються ділитись владою із жодною з лівих ук­раїнських партій, які визнали радянську форму вла­ди й чимало зробили для її поширення в Україні, 3- й з’їзд КП(б)У, що відбувся у березні 1919 р., як і два попередні, висловився за недоцільність укла­дення політичних угод з дрібнобуржуазними партіями.

В економічній сфері робилася ставка на одер- жавлення всіх галузей промисловості, насамперед видобувної, металургійної, металообробної, маши­нобудівної, цукрової, а також транспорту. Націоналізація, що відбувалася під гаслами перехо­ду від капіталістичного до соціалістичного способу виробництва, до решти розладнала підірваний світовою війною ринковий механізм, ліквідувала приватну ініціативу, звела до мінімуму товарно-гро­шові відносини. Перестали діяти економічні закони, їх намагалися замінити адміністративними чинни­ками, передовсім централізацією управління — шляхом створення мережі вертикальних структур, запровадження різних мобілізацій та примусової праці.

Така система прискорювала економічний зане­пад. У постанові ЦК РКП(б) про господарське будівництво в Україні (квітень 1919) зазначалося:

видобуток вугілля майже повністю припинився,

заводи не працюють, залізниці також напередодні зупинки — за браком палива і через цілковиту відсутність грошових засобів“.

Промислові товари й речі широкого вжитку практично зникли з ринку. Гроші знецінювались, розвивалися примітивні форми мінової торгівлі.

Місто як серцевина виробництва й збуту про­мислових товарів перестало приваблювати селян, тож завезення до нього продуктів, і передовсім хліба, різко скоротилося. В Україні здавна склався погляд на хліб як на товар. У Катеринославській губ. 50% зібраного врожаю зернових ішло на ри­нок, у Таврійській — близько 60, а в Херсонській

1000 майже 65%. Без продажу збіжжя селянське господарство просто не могло існувати.

Розрив економічних зв’язків між містом і селом

ще більше загострив продовольчу проблему. В 6е- резні 1919 р. вона стала на порядку денному 3-го з’їзду рад України. Більшовикам, які мали кількісну перевагу, вдалося протягти свою резолюцію, де йшлося про державну монополію на заготівлю хліба, тверді ціии, розгортання класової боротьби на селі, диктатуру пролетаріату й організацію комбідів. 12 квітня 1919 р. радянський уряд України видав декрет про застосування продрозкладки, що означало перехід до боротьби за хліб з його вироб­никами шляхом примусових методів заготівлі. В се­ла України понаїжджали продовольчі загони з Росії, сформовані з робітників Москви, Петрогра­да, Шуї. До початку липня 1919 р. там діяло 46 та­ких загонів загальною чисельністю 1500 бійців. Ринковий обмін між містом і селом із звичної, бу­денної операції перетворився на криваву битву за хліб, яку більшовики вважали складовою частиною класової боротьби, абсолютно необхідною для пе­ремоги соціалістичної революції.

Від застосування продрозкладки хліба в містах майже не додалося. За даними наркома продоволь­ства О.Шліхтера, було зібрано лише 8 млн. пудів зерна проти запланованих 140 млн. Значну частину цього врожаю становило збіжжя, вилучене з поміщицьких маєтків. Для одержання такої мізер­ної для українського хлібного ринку кількості зерна доводилось утримувати велетенський продовольчий апарат з десятків тисяч чоловік. Вилучення хліба за твердими цінами обходилося державі значно до­рожче, ніж закупівля його в умовах вільного ринку. В одному з документів, надісланих до ЦК КП(б)У, зазначалося, що при твердій ціні 18,4 крб за пуд хліба держава витрачала на його придбання до 1 тис.крб.

Політика „воєнного комунізму“ призвела також до значних змін у вирішенні аграрного питання. Свого часу ленінський декрет про землю з його по­пулістськими гаслами й обіцянками тотального пе­рерозподілу поміщицької землі на користь найбі- дніших верств дав більшовикам могутні важелі впливу на селянство Росії й почасти України. Ці гасла більшовицька пропаганда активно використо­вувала й під час походу Червоної армії в Україну. Однак з утвердженням радянської влади 3-й з’їзд КП(б)У проголосив зовсім іншу політику в сфері аграрних відносин, її головним завданням був „пе­рехід від одноосібного господарства до товарисько­го“. Селянський двір доживав свій вік. Для побудо­ви соціалізму створювались радянські господарст­ва, комуни тощо. Нові закони, партійні резолюції,

інструкції, документи Наркомзему утверджували пріоритети колективного й державного землеробства.

З 15 млн. десятин поміщицької землі селянам в одноосібне користування перейшло заледве 5-6 млн. Чимало земель було зарезервовано для комун і артілей. Але, українське селянство не бажало вступати в них, плекаючи надію стати самостійними господарями.

Різкій критиці піддали політику „воєнного ко­мунізму“ опозиційні партії. Відкидаючи принципи диктатури, вони виступали за радянську владу иа інших, демократичних засадах, принаймні для екс­плуатованих трудящих. Представники цих партій намагалися довести більшовикам неспроможність і шкідливість політики „воєнного комунізму“ на 3-му Всеукраїнському з’їзді рад, але з цього нічого не вийшло.

Внаслідок запровадження політики „воєнного комунізму“ й диктатури пролетаріату (фактично диктатури більшовицької партії) різко змінилося внутрішньополітичне становище в Україні. Артем (Ф.Сергєєв), який після січневої „урядової кризи“ залишив Харків, повернувшись до міста на початку квітня, повідомляв у секретаріат ЦК РКП(б): „У робітничих кварталах ми втратили дуже багато з то­го впливу, що його мали. Проти нас шириться настрій, з яким дуже важко боротися. На иайміцніших заводах, де ие було, чи майже не було меншовиків, бо туди вони не могли з’явитися, тепер їх уважно слухають і щиро їм аплодують“. Ще ра­дикальніше реагувало на „воєнний комунізм“ ук­раїнське селянство.

Дата добавления: 2015-05-22