Бої за Львів

же вдень 1 листопада досі безкровні події пе­ретворилися на запеклі вуличні бої. Польсь- к/ ка сторона при підтримці угорських частин, розташованих на околицях, здобувала чимдалі відчутнішу перевагу. Що ж до січових стрільців з Буковини, то їхній невеликий загін дістався до Львова із значним запізненням і не зміг виправити становища в районі вокзалу, захопленого поляками. Контингенти, що надходили з навколишніх повітів, також виявилися нечисленними. До того ж прибулі, як і більшість українських вояків, котрі боролися за Львів, були селянами й почувалися ні в сих ні в тих серед кам'яниць великого міста. Хоч молоді ук­раїнські офіцери, віддані національній справі, вияв­ляли ентузіазм і йшли на самопожертву, їм не вда­лося уникнути серйозних прорахунків в організації опору незрівнянно досвідченішому противникові.

Та й командуванню забракло витривалості. Через день подав у відставку Д.Вітовський, недовго про­тримався і його наступник Г.Коссак.

Повсталий Львів втратив політичне керівниц­тво. Більшість членів Виконавчої делегації УНРа- ди перебувала поза Галичиною, а тим, хто залишив­ся в місті, бракувало досвіду. Вони опинилися в ізо­ляції.

Чи не найболючішого удару справі втримання Львова й усій національній революції в Західній Україні завдала відсутність щирої солідарності й тісного співробітництва в українському держав­ницькому таборі. Гіркими розчаруваннями оберну­лися вже перші спроби послати на допомогу Льво­ву основну масу січових стрільців, зосереджених у Білій Церкві. Цього не забажали ані гетьман, ані Національний союз — якраз тоді боротьба за вла­ду між ними досягла апогею. Нічого не змінилося і після перемоги Директорії.

Ю.Пілсудський не приховував принципово різного ставлення до представників Директорії та до властей Східної Галичини. Американський військовий розвідник передав таке з почутого від „начальника держави“: „Легше вести переговори з Петлюрою у Києві, ніж домогтися чогось у районі Львова, бо становище в Києві стабілізувалося — там існує порядок“.

Використовуючи соціальні й регіональні розбіжності між УНР і ЗУНР, Польща намагала­ся розділити їх, послабити й ізолювати на міжна­родній арені. Цей курс вписувався у зовнішньо­політичні концепції великих держав-переможниць, котрі, чимдалі менше зважаючи на державницькі й національно-визвольні прагнення українського на­роду, підтримували, з одного боку, плани польської експансії на Сході, а з другого — „єдиної і неділи­мої“ білої Росії. Якщо вони (лише зрідка) і вступа­ли в діалог з українськими представниками, то хіба що під кутом зору зміцнення антибільшовицького фронту та боротьби з „червоною Москвою“. Члена іноземних місій, „згладжуючи“ конфлікт у Східній Галичині, нехтували прагнення українського народу жити самостійно.

Тактика агресора протягом усієї війни 1918—— 1919 рр. залишалася доволі простою. Заперечую* саме існування української влади в Східній Гали­чині й ухиляючись навіть від обговорення її майбут­нього устрою, Польща за особливо скрутних для неї обставин домагалася припинення вогню. При тому вона розраховувала на свій незрівнянно біль­ший воєнний потенціал і допомогу країн Заходу

З посиленням збройної боротьби заворушилися лідери колишніх „москвофілів“. До французького емісара Вілема звернувся від галицько-руської „Народної ради“ В.Курилович. Недавній депутат рейхстагу й кілька його однодумців заявили, що цей орган, „незважаючи на протидію представників національного сепаратизму — українців, також є виразником інтересів російського народу, який на­селяє Галичину, Буковину й Угорщину“. Адепти російської монархії, маючи, очевидно, на увазі ос­танні кроки гетьмана П.Скоропадського, запевня­ли: „Нині у визволеній від пруссько-австрійської окупації південній Росії стався вирішальний пово­рот під гаслом „Єдина і неділима Росія“. Ці тверд­ження, далекі від сподівань українців, розминалися з дійсністю й були на руку польським претендентам на Львів та їхнім покровителям.

Позиція представника Антанти, на справед­ливість і безсторонність якого покладалося стільки надій, відіграла не останню роль у прийнятті трагічного рішення — залишити Львів, хоч новий український командуючий Стефанів заявив про можливість наявними силами утримувати місто ще протягом двох тижнів. Внаслідок цього не вдалося провести організованої евакуації. Були й інші, куди серйозніші негативні наслідки раптового залишення Львова — головного міста Східної Галичини: над­звичайно ускладнився подальший перебіг рево- люційно-визвольної війни, а польські ек­спансіоністи тепер уже мали відчутні стратегічні й морально-політичні переваги.

Прикметним для подій у Східній Галичині було і встановлення української влади у Львові без жод­ного пострілу. Протягом свого існування вона вияв­ляла толерантність до жителів міста, зокрема його неукраїнського населення. І навпаки, зміна влади (як визнавали авторитетні польські діячі і проти чо­го протестував, зокрема, відомий письменник

А.Струг) одразу ж призвела до єврейських по­громів і розгулу бандитизму, що обурило гро­мадськість.

Дата добавления: 2015-05-22