Великі держави рятують польських агресорів

С

тановище польської сторони у Східній Гали­чині дедалі погіршувалося Єдиним острівцем її урядування був Львів. Залізничне сполучення з Польщею могло от-от пе­рерватися. 22 лютого Бартелемі запропонував ук­ласти перемир’я. Українській стороні годі було сподіватися врахування її справедливих вимог. Західні місіонери завзято готували загарбання по­ляками всієї Східної Галичини. Зробити це одразу завадила їм революційно-визвольна боротьба західноукраїнського народу

Товариш державного секретаря закордонних справ, відомий історик МЛозинський так відтво­рив атмосферу нарад, проведених 25—28 лютого у Львові. „Комісія (Бартелемі — Авт.) поводилась іноді дуже нечемно“. Польська сторона система­тично порушувала умови припинення вогню.

Те, що місія підтрималал поляків ставило під сумнів об’єктивність антантівських посередників. Намагаючись уникнути незручностей, вони вдали­ся до неординарного кроку. „Сьогодні, — телегра­фували І.Падеревському 27 лютого зі Львова, — преса (польська. — Авт.) на вимету місії виступи­ла з менш прихильними до Антанти статтями, аби послабити закиди українських делегатів, що вона цілком на нашому боці“.

Того ж дня у Ходорові відбулася зустріч членів місії з вищими керівниками ЗУНР Є.Петрушеви- чем та В Голубовичем і головним отаманом УНР

С.Петлюрою. Від останнього значною мірою зале­жало, якими будуть конкретні умови перемир'я. Представники ЗУНР покладали неабиякі надії на його сприяння. Але вийшло інакше. За М.Ло- зинським: „Так виразно, як цього домагалися від Петлюри Петрушевич і Голубович, він справи не поставив і не заявив, що вдержання Східної Гали­чини в етнографічних границях при Українській Народній Республіці є безумовним домаганням цілої України“.

Революційно-визвольні настрої мас, рішуча по­зиція солдатів УГА унеможливили прийняття умов посланців Парижа Тож вони ні з чим повернулися до столиці Франції, їхні доповіді заслухала Комісія в польських справах і на засіданні 12 березня ухва­лила: „Поляки опинилися під загрозою повного розгрому, якщо не одержать термінової допомоги.

Втрата Львова серйозно позначиться на стано­вищі у всій Польщі і розцінюватиметься як поразка

Антанти. Це неодмінно призведе до посилення по­зицій більшовиків...

За таких обставин Комісія в польських справах вважає своїм обов’язком ще раз звернути увагу Верховної ради конференції на необхідність негай­но дати згоду на перекидання військ генерала Гал- лера до Польщі“.

Але відразу ж реалізувати ці рекомендації було неможливо. Швидкий розвиток революційних подій у всій Центрально-Східній Європі примушу­вав дотримуватись бодай показних ознак демокра­тизму. До того ж загострення соціальних супереч­ностей у Польщі, революція в Угорщині, наближен­ня загальноєвропейської кризи та виникнення гаря­чих точок у світі спонукали верхівку Антанти й США гасити вибухонебезпечні ситуації. Це стосу­валося і польсько-української війни. 19 квітня Рада чотирьох звернулася до командуючих ворогуючими військами у Східній Галичині генералів Павленка й Розвадовського.

Зовні рівне трактування воюючих сторін не на жарт занепокоїло Варшаву. Її представник у Па­рижі РДмовський заспокоїв: „Нашвидкуруч відре­дагована відозва справляє враження однакового диктування (умов) полякам і русинам. Намір був інший...“

Подібні пояснення з інших джерел остаточно розвіяли збентеження Варшави, й вона чимдалі на­стирніше домагалася Східної Галичини й Волині. Поляки погоджувались припинити воєнні дії лише за умови, що українська сторона беззастережно визнає лінію розмежування. А тим часом головна рекомендація Польської комісії — перекинути армію Галлера до Польщі — набула практичного втілення. Рішення про це керівники Паризької кон­ференції остаточно ухвалили в квітні.

Франція і США створили і спорядили цю армію. До особового складу трьох дивізій, що мали дістатися навесні 1919 р. з Франції до Польщі, вхо­дили не тільки військовополонені-поляки з ко­лишніх німецької та австро-угорської армій. Знач­ну частину солдатів привезли з-за океану — тих емігрантів польського походження, котрі проходили процес натуралізації (тобто очікували на громадян­ство США) і, отже, не підлягали призову до аме­риканської армії. Тим, хто не міг бути мобілізова­ним до експедиційного корпусу США, але погод­жувався воювати на боці Антанти, гарантували прискорення натуралізації після війни. Близько 24 тис. таких напівгромадян США перевезли до Франції. А що війна вже закінчувалася, їх виріши­

ли використати у збройних конфліктах, які точили­ся на Сході Європи. Забігаючи наперед, скажемо: ті, хто залишився живим, повернулися до США й отримали американське громадянство.

Дивізіям Галлера, загалом укомплектованим ря­довим складом, бракувало лише офіцерів, і ко­мандні посади у формально польській армії посіли французи. Вони ж забезпечили дивізію артилерією, іншою зброєю та військовим спорядженням.

Ніхто не зважав на протести властей ЗУНР. Повномасштабнин наступ агресора в Західній Ук­раїні мав от-от розпочатися.

Смертельна небезпека, що нависла над західноукраїнськими землями, загрожувала й іншим національно-державним утворенням, які існували на території України. Тому вони, включно З УСРР і УНР, не могли не реагувати на станови­ще, що склалося. Зрештою, від їхньої активності значною мірою залежала не лищу подальша доля західноукраїнської державності. Йшлося про істо­ричну справу возз’єднання, шляхи його здійснення, подолання ізоляції України на міжнародній арені.

Навесні 1919 р. події громадянської війни в Ук­раїні розвивалися не на користь Директорії. При­тиснута до Збруча, вона 31 березня отримала від ЗУНР запрошення „оселитись у Тернополі“. Тим часом українські радянські війська, просуваючись на з’єднання з радянською Угорщиною, наблизи­лись до Східної Галичини. Проблема безпосередніх взаємин між урядами ЗУНР і УСРР постала з усією очевидністю перед обома сторонами. В них були зацікавлені ще дві держави — радянська Росія і радянська Угорщина.

Дата добавления: 2015-05-22