Останні кроки властей ЗУНР на українській території

І

рийняття формального рішення про май­бутнє Східної Галичини відкладалося. На той час галицьке суспільство було поділене навпіл. Та його частина, котра залишалася на загар­баній території, відразу ж відчула обтяжливість окупаційного режиму. В середині липня Збруч пе­рейшли останні з’єднання Української галицької армії, ще раніше до Кам’янця-Подільського пере­брався уряд ЗУНР. Хоч державні органи і галиць­ке військо опинилися в надзвичайно складному ста­новищі, боротьба за національне визволення західноукраїнських земель не припинялася. Відбу­лась зміна і в стосунках з УН Р.

Користуючись незавидною ситуацією галицької влади, Директорія вирішила покласти край її са­мостійності. Згадали, що від 22 січня 1919 р. існує Західна Область УНР. 4 липня вийшла постанова про створення „Міністерства Західної Області Республіки (Галичини), через яке відбуваються всі урядові зносини з Галичиною“. Але втілити це рішення було непросто, бо диктатор ЗУНР Є.Пет- рушевич мав у своєму розпорядженні боєздатну 40-тисячну армію. Про ставлення Директорії до галичан повідав М.Лозинський:„Для боротьби з більшовиками воно конче потребувало галицької армії, одначе для замирення з Польщею йому зава­жало галицьке правительство“. Зіткнення урядів

закінчилося внічию. Закон від 4 липня залишився на папері, а частини УГА рушили на Київ.

Розбіжності щодо орієнтації чимдалі поглиблю­вались. Директорія взяла курс на союз з Польщею. Знову постала дилема: „Польща чи Росія“. Втра­тивши останні ілюзії щодо Польщі, галичани почи­нають поглядати на Схід. Першим уголос заявив про це „сеньйор галицьких політиків“ К.Левиць- кий. Восени 1919 р. він друкує у віденському „Ук­раїнському прапорі“ програмну статтю „Куди доро­га?“ і, натхнений денікінським наступом, прорікає: має бути створена „конфедерація (союз) обох дер­жав, України і Росії, які стануть дійсним природним заборолом Сходу супроти всякого посягання по­ляків, румунів чи кого-небудь другого“. Пропо­нуючи таке, автор наголошує на різниці між „національним русофільством“ і „політичним“, як- от- „Ми, українці з Галицького П’ємонту, поборю­вали досі й будемо поборювати національне ру­софільство як національну зраду... Але ж що іншо­го є політичне українофільство як сполука двох дер­жавних інтересів для спільної цілі, а що іншого є на­родне відступництво".

Але ці, на перший погляд, привабливі теорети­зування враховували лише гіркий досвід нерівної боротьби з польськими наїзниками, байдужість і підступність Заходу й нехтували реалії, що їх при­несли в Україну армії „єдиної і неділимої“. Союз із тими, хто по-варварськи знущався і нищив усе ук­раїнське, із злісною непримиренністю ставлячись до всього національного, хто й слухати не бажав про існування українського народу, не кажучи вже про якісь там ознаки його державності, навіть воле­виявлення, був примарною ідеєю. Та спокусився нею не лише досвідчений галицький політик, а На­чальна Команда УГА, уклавши 6 листопада 1919 р. попередню угоду про підпорядкування денікінсько- му командуванню. Є.Петрушевич протестував, але вже не міг нічого вдіяти. 15 листопада диктатор виїхав через Румунію до Відня, а 17 числа в Одесі було укладено остаточний договір. Його перша стаття передбачала: „Галицька армія переходить у повнім складі разом з тиловими установами, скла­дами й рухомим залізничним матеріалом на бік російської Добровольчої армії...“

Взаємне поборювання, неспроможність втілити в життя всенародне прагнення до возз’єднання, соціально-політичний консерватизм і схиляння пе­ред сильними світу цього далеко розвели ЗУНР і УНР. Кожне з цих національно-державних утво­рень торувало шлях до лютих ненависників України

та її народу. В першому випадку — „єдиної і неді­лимої Росії“, в другому — експансіоністської Польщі.

Зарубіжні митарства Є.Петрушевича та уряду ЗУНР наочно відбивали реалії тогочасного міжна­родного становища. Диктатор та його команда діяли досить енергійно: шукали розуміння у Лізі націй, допомоги у Ллойд Джорджа, намагалися зблизити акції Англії та Німеччини на Сході Євро­пи, зверталися до Генуезької конференції 1922 р. Дипломатичні маневри керівництва ЗУНР вклю­чали також контакти з Росією. Звичайно, значно частіші й тісніші з білогвардійцями, аніж з радянсь­кими представниками.

Вживалися заходи для залучення до західноу­країнської справи діаспори в Канаді й США. Під час тривалої зарубіжної подорожі митрополит

А.ПІептицький звертався і до високих урядовців інших країн, але зустрічі, яких він домагався, мали показний характер. З’являлися також офіційні до­кументальні публікації уряду ЗУНР в еміграції, де викривався терористичний окупаційний режим, встановлений на західноукраїнських землях.

Однак у розв'язанні східноєвропейських про­блем парадом командувала Франція, зацікавлена в союзі з Польщею не лише політично, а й еко­номічно. її капіталовкладення в нафтову проми­словість Прикарпаття, на початку 20-х рр. уже на­багато переважали ще донедавна найбільші — англійські.

Належність Східної Галичини до Польщі стави­лася під сумнів лише тоді, коли польські війська відступали з її території. В липні 1920 р., як тільки зазнав нищівної поразки „похід Пілсудського на Київ“ і Польща звернулася до Антанти з прохан­ням врятувати її від цілковитого розгрому, Ллойд Джордж на конференції в Спа нагадав, що Варша­ва не володіє ще на законних підставах західноу­країнською землею. Досить сумнівне право на це вона дістала лише в березні 1923 р. за рішенням Конференції послів Антанти.

Відторгнення західноукраїнських земель, зали­шення за кордонами України кількамільйонного на­селення та значних етнічних територій стало однією з історичних кривд, заподіяних українському наро­дові в буремне XX ст. Він не міг змиритися і не змирився з цим. Здійснення багатовікового праг­нення до возз’єднання стало важливою справою нації, неодмінною передумовою її справжнього відродження.

Дата добавления: 2015-05-22