Від створення Руху до формування парламентської опозиції

В

умовах лібералізації в Україні почали виника­ти різні групи „зелених“, політичні клуби, просвітницькі українознавчі організації (1987 р. у Львові — „Товариство Лева“, 1988 р. у Києві — клуб „Спадщина“ та студентське об’єднання „Громада“). їх діяльність одразу ж ви­ходить за межі суто просвітницької і набуває політизованого характеру. Восени 1987 р. у Києві виник Український культурологічний клуб (УКК). За спробу провести у 1988 р. демонстрацію до дру­гої річниці Чорнобиля кількох лідерів УКК було за­арештовано. Наприкінці 1987 р. виходить з ув’яз­нення й повертається в Україну ряд відомих право­захисників, зокрема В.Чорновіл і М.Іоринь, у січні

CLXIII р — Л.Лук’яненко, який мав 26-річний „стаж“ політв’язня. У 1988 р. офіціозне святкуван­ня РПЦ в Москві (а не в Києві) 1000-ліття вве­дення християнства на Русі було використано диси­дентами в Україні для привернення уваги до долі

УАПЦ та УКЦ.

Великий вплив на ситуацію в Україні мало ви­никнення в СРСР народних рухів, насамперед у республіках Балтії (перший народний фронт виник в Естонії у квітні 1988 p.). 7 липня 1988 р. Ук­раїнська Гельсинська спілка (УГС), створена на ос­нові відновленої УГГ, оприлюднила „Декларацію

принципів“, що за цілим рядом положень була близькою до програмних принципів народних рухів республік Балтії перетворення СРСР на конфеде­рацію незалежних держав; влада — демократично обраним радам, державність української мови; створення республіканських військових формувань; звільнення всіх політв’язнів; легалізація УКЦ та УАПЦ. Для України на той час це були вельми ра­дикальні пропозиції. Діяльність УГС, таким чином, виходила за межі правозахисної.

В червні 1988 р. у Львові відбувся несанкціоно­ваний мітинг, на якому пролунав заклик до створен­ня Демократичного фронту. Влітку у львівських мітингах брали участь політичні сили широкого спектра: від міськкому комсомолу до УГС. Однак політика „з позиції сили“, яку проводило тоді місцеве н республіканське партійне керівництво (мітинги розганялись, на людей нацьковували со­бак), перешкодила сформуванню такого загально­демократичного об’днання. Восени 1988 р. й в інших регіонах України вже діяв ряд самодіяльних об’єднань, що висували ідею створення народних фронтів (Київ, Вінничина тощо). Однак у цих об’єднань не вистачило сил, політичних лідерів, здатних очолити демократичний процес у межах всієї республіки.

Такі силн виявилися в Спілці письменників Ук­раїни, де й було висунуто восени 1988 р. ідею ство­рення „Народного руху України за перебудову“. На її підтримку висловилися на початку 1989 р. й уста­новчі конференції українського історико- просвітницького товариства „Меморіал“ та Това­риства української мовн ім Т.Шевченка.

До проекту програми Руху, який вдалося надру­кувати лише в „Літературній Україні“ 16 лютого

319- р., було внесено положення про визнання керівної ролі партії, чого, зрозуміло, не було в про­грамах народних рухів Балтії, але чого вимагали в ЦК КПУ (в усі наступні документи Руху воно вже не потрапляло). Незважаючи на _кце, проти ініціаторів Руху та ще не надрукованого (!) проек­ту було розпочато кампанію цькування з перекру­ченням змісту документа. Через півтора року після цих подій тодішній секретар ЦК КПУ (під час об­говорення програми Руху він займав посаду завідуючого ідеологічним відділом ЦК КПУ і брав участь у теледебатах із одним з ініціаторів Руху філософом М.Поповичем) Л.Кравчук визнав це як помилку і ЦК, і власну. Погрози, що членство в Русі стане несумісним з членством у КПРС, обме­жували можливості для співробітництва комуністів

з Рухом, посилювали в Русі його радикальне крило (проти чого в своїх промовах якраз і виступало керівництво КПУ).

І все ж, оскільки Рух виступав за економічний, політичний, ідеологічний плюралізм, це дало змогу на першому етапі його діяльності об’єднатися в ньо­му представникам різних поглядів: від коммуністів- реформаторів до членів УГС та інших орагнізацій, що виступали з позицій антикомунізму. Участь письменників, учених, відомих усій Україні, надала ідеї Руху своєрідної легітимності, дала змогу залу­чити більшу кількість людей, ніж могли на той час повести за собою дисиденти-иравозахисникн.

Бойовим хрещенням для активістів нових ор­ганізацій стали вибори народних депутатів СРСР навесні 1989 р., коли вперше за багато десятиріч у рядянській виборчій системі на одне місце претен­дувало кілька кандидатів, та ще й висунутих „зни­зу“. Незважаючи на антидемократизм Закону про вибори, вдалося провести ряд депутатів від опозиції і „провалити“ деяких кандидатів від партапарату (наприклад, першого секретаря Київського міськ­кому партії К.Масика). У Львові під час мітингів вже майоріли синьо-жовті прапори, лунали заклики до страйку. Розпочинався справжній бум „нефор­мальної“ преси.

Влітку 1989 р. страйк шахтарів охопив найваж­ливіші вугільнодобувні райони СРСР, у тому числі Донбас та Львівсько-Волинський басейн. 1 хоча воии висували тоді здебільшого економічні вимоги, КПРС уже не могла виставляти себе захисником інтересів робітничого класу.

8-10 вересня у Києві відбувся установчий з’їзд Руху, який налічував вже 280 тис. чол. У прийнятій програмі зазначалося, що Рух підтримує „принци­пи радикального оновлення суспільства, проголо­шені XVII з'їздом КПРС, XIX Всесоюзною партконференцією“. „Ленінська національна політика“ ще протиставлялася „сталінській моделі тоталітарного псевдосоціалізму“, висувалася ідея нового союзного договору, що було співзвучно з ви­могами прибалтів, але проти чого тоді ще виступав Горбачов, при цьому вже не згадувалося про за­гальносоюзну конституцію; інакше кажучи, тепер Рух обстоював перетворення СРСР на конфеде­рацію. У той же час лідери УГС вже агітували за вихід із складу СРСР. І хоча головою Руху був об­раний комуніст І.Драч, секретаріат Руху, який ре­ально здійснював політику цієї організації, очолив один із лідерів УГС М.Горинь, що свідчило про тенденцію до радикалізації Руху.

У вересні 1989 р., на пленумі ЦК КПУ в при­сутності Горбачова, Щербицький нарешті пішов у відставку і першим секретарем ЦК КПУ було об­рано В.Івашка. Під тиском несанкціонованих мітингів та демонтсрацій узимку 1989/90 р. був змушений піти у відставку ряд перших секретарів обкомів. Восени 1989 р. вдалося внести істотні по­правки до проекту закону про вибори до Верховної Ради УРСР (зокрема, знято представництво від громадських організацій). Тоді ж Верховна Рада прийняла закон про мову, згідно з яким українська мова проголошувалася державною. Порівняно з аналогічними законами республік Балтії він був ду­же ліберальним. Сфера функціонування української мови розширювалася дуже повільно (закон був розрахований на 10 років), на сході та півдні зміни взагалі майже не відбувалися, але в столиці держа­парат „заговорив“ українською мовою, школи по­чали поступово переходити на українську мову, зріс її престиж серед інтелігенції.

Дуже важливою масовою акцією Руху став „живий ланцюг“ між Києвом та Львовом у січні 1990 р.. присвячений проголошенню 1919 р. об’єнання УНР та ЗУНР в єдину державу. Він де­монстрував силу Руху, єдність України (на проти­вагу словам Горбачова, що пролунали незадовго до того у Литві, про Харків як „російське місто“), ак­центував увагу на тому, що саме цю подію, а не події осені 1939 р. слід вважати юридичним аргу­ментом на користь соборності України. Другою ма­совою політико-просвітницькою акцією Руху стало святкування у серпні 1990 р. 500-річчя запорозь­кого козацтва.

Таким чином, демократичний рух значною мірою відбувався під прапором національного відродження. Це давало змогу досить швидко здійснити політизацію україномовного населення (серед делегатів установчого з’їзду Руху було 85% українців, 95% з них назвали рідною мовою ук­раїнську, половина делегатів була із західних облас­тей. Водночас на сході й півдні України спроби за­лучити широкі маси населення до участі у демокра­тичному русі шляхом використання гасел національного відродження наштовхнулися на значні труднощі, більше того, відвернули частину населення від Руху. Тому важливим було прийнят­тя установчим з’їздом Руху низки звернень до не­українського населення, серед яких — резолюція „Проти антисемітизму“, „Заява з’їзду на підтрим­ку прагнень кримськотатарського народу“. У люто­му 1990 р., коли в Україні, як і в Росії, якраз напе­

редодні виборів до республіканських верховних рад (що, мабуть, не випадково) поповзли чутки про можливі єврейські погроми, Рух провів ряд мітингів, прийняв відповідні звернення. Він послідовно виступав за національно-культурну ав­тономію для національних меншин. У результаті в Україні не виник, як у Прибалтиці, популістсько- псевдоінтернаціоналістський інтерфронт.

У зв’язку з процесом відновлення історичної справедливості виникло питання про повернення власності УАПЦ та УКЦ, що відійшла до РПЦ. Це призвело до конфліктів між віруючими різних конфесій, у тому числі прихильниками УАПЦ та УКЦ, захоплення храмів, що відбивало боротьбу за сфери впливу. До розпалювання конфліктів доклав руку партапарат, який прагнув таким чином посла­бити і дискредитувати опозицію. Усе ж, в результаті боротьби за легалізацію УАПЦ та УКЦ, в жовтні 1990 р. переїжджає до України патріарх УАПЦ Мстислав, у березні 1991 р — кардинал Лю- бачівський.

Вибори до Верховної Ради УРСР у березні 1990 р. показали, що позиції Руху (який до виборів не був зареєстрований, що ускладнювало висуван­ня кандидатів) на сході і півдні республіки слабкі. В цілому по Україні Демократичний блок, в якому ос­новною силою був Рух, завоював 1/4 мандатів, на основі чого було створено парламентську опозицію

320- Народну раду. При цьому у трьох західних об­ластях: Львівській, Івано-Франківській і Тер­нопільській Рух одержав повну перемогу, а ком­партія в радах перейшла в опозицію.

Дата добавления: 2015-05-22