Полонізація української знаті

Особливу увагу у своїх колонізаторських планах поляки приділяли українській знаті, намагаючись пе­реманити її на свій бік. Тим самим вони позбавляли українське суспільство його еліти, функції якої поляга­ли у здійсненні політичного керівництва, сприянні роз­витку культури та освіти, підтримці православної цер­кви, формуванні й збереженні національної самобут­ності. Найшвидше спольщення суспільної верхівки розпочалося на західноукраїнських землях, які ще в XIV ст. ввійшли до складу Польщі. Спільність стано­вих інтересів і прагнення зрівнятися з польським пан­ством не лише формально, а й фактично в умовах відсут­ності надій на відновлення власної державності вели до винародовлення відомих і заможних українських родів. У результаті вже на XVI ст. по всій Західній Україні серед шляхетської верхівки український еле­мент не відігравав ніякої ролі. На національних пози­ціях залишилися переважно дрібні роди, без засобів і значення.

Нового імпульсу полонізації надала Люблінська унія, яка втягнула в цей процес панівну верству більшості українських земель. Економічні інтереси й політичні амбіції, бажання позбутися, як здавалося, провінційності й вирватися на широку арену тодішнього життя спону­кали українське панство Волині, Побужжя, Полісся та інших територій інтенсивно інтегруватися в польське суспільство, переймати його культуру, мову, віру. Серед них були й такі уславлені роди, як Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чарторийські, Пронські, Ружинські та багато ін. Здавалося, на заваді такому перебігу подій мала б стати православна церк­ва, яка за відсутності власної держави слугувала для українців єдиним інститутом вираження їхньої само­бутності. Однак і вона перебувала в стані глибокого занепаду.

До XV ст. православна церква у Великому князівстві Литовському відігравала значну роль. її віросповідан­ня прийняла литовська знать. Усе змінилося у XV ст. Під впливом Польщі великий князь, а з ним і його ото-

чення перейшли до католицизму. Православні вже не могли займати державні посади. Правителі грубо втру­чалися в церковні справи, свавільно призначаючи мит­рополита, єпископів, інших ієрархів. Світська влада по­вністю контролювала духовенство. Така практика при­звела до того, що православними владиками ставали аморальні, злочинні, розпусні особи. Ще гірше діялося в низах. Місцева шляхта поводилась зі священиками, як з особистою власністю, призначала їх на свій розсуд, не питаючи дозволу митрополита чи єпископа. Панство присвоювало маєтки, власність монастирів та окремих священослужителів. Порядні духівники втікали зі своїх парафій, натомість туди направляли обмежених, часто неписьменних пройдисвітів.

У Польщі ж, навпаки, у XV —XVII ст. відчувалося культурне піднесення. Молоді люди здобували вищу освіту у Краківському університеті та за кордоном. Значний вплив мали реформаторський рух, епоха Відродження. До цього додавалася діяльність єзуїтів, які, зосередивши у своїх лавах відданих, добре освіче­них і розумних членів та заснувавши по всій Речі По­сполитій цілу мережу прекрасних колегій, не лише ви­ховували поляків у дусі войовничого католицизму, а й привертали до себе обдаровану протестантську й пра­вославну молодь. У той час, коли польські римо-като-лики підготували добре вишколених, високоосвічених богословів, українське православ'я ледве животіло. У полеміці, як правило, перемагали римо-католики. Відтак українська знать, яка, за словами О.Субтельного, була змушена постійно вибирати між відданістю власному народу й традиціям та асимілюванням у панівне су­спільство та його культуру, все частіше віддавала пере­вагу останньому. Православ'я ж, а також українська мова та звичаї пов'язувалися насамперед із нижчими верствами.

Посилення польсько-католицької експансії в Україні, процес винародовлення української еліти викликали занепокоєння та опір патріотично налаштованої шлях­ти, серед заможних кіл міщанства, православного духо­венства, селянства, козацтва. Залишились відданими батьківській вірі та культурі й окремі магнати. Серед

останніх найбільше відзначився князь Василь-Костян-тин Острозький, якого називали «некоронованим ко­ролем України», один із найбагатших і наймогутніших магнатів Речі Посполитої. Близько 1576 р. він заснував у своєму маєтку на Волині славнозвісну Острозьку академію — першу українську школу вищого рівня, навколо якої згуртувалися найкращі культурно-освітні сили України. При академії діяла друкарня, де у 1581 р. з'явилося перше повне видання Біблії слов'янською мовою — т. зв. Острозька Біблія. Князь Острозький також заснував школи в Турові, Володимирі, проте­гував різноманітним українським православним інсти­туціям.

Дата добавления: 2015-05-22