Люблінська унія. Окупувавши західноукраїнські землі, польська шлях­та на цьому не заспокоїлася

Окупувавши західноукраїнські землі, польська шлях­та на цьому не заспокоїлася. Вона мріяла про всю Украї­ну, захоплену Литвою. Остання ж з поч. XVI ст. опи­нилася перед наростаючою небезпекою ззовні, насампе­ред з боку Московського князівства та Кримського ханства. Московія, маючи під своєю зверхністю майже

весь Північний Схід та в 1480 р. практично скинувши вікове монголо-татарське іго, сама почала зазіхати на чужі землі. Поширення московської експансії викликало необхідність виправдовувати її. Так постала доктрина т. зв. третього Риму. Водночас князь московський Іван III прибрав собі титул «государя всієї Русі» (січень 1493 р.) і проголосив, що всі землі колишньої Київської Русі мають¹ тепер належати Москві. Відповідно до цього й діяли московські правителі. Вони підтримували се­паратистські тенденції, що мали місце у Великому кня­зівстві Литовському, зокрема князівську змову 1481 р. та повстання князя Михайла Глинського (1508). У ре­зультаті Литва втратила сіверські землі. У 1500—1503 рр. велася литовсько-московська війна. У 1522 р. Москва відібрала у Литви Чернігів і Стародуб.

Становище Литовської держави ускладнювалося й появою на півдні нової загрози — Кримського хан­ства, яке у 1449 р. відокремилося від Золотої Орди, а в 1478 р. визнало себе васалом Туреччини. У 1482 р. за намовою Івана III кримські татари напали на Україну, спаливши Київ. Відтоді кримчаки майже щороку на­падали і нищили українські землі (з 1450 по 1556 р. орди кримських татар вчинили 86 великих грабіж­ницьких нападів на українські землі).

У сер. XVI ст. наростаюча криза у Великому князів­стві Литовському сягнула критичної межі. В 1549 та 1552 рр. воно не змогло протистояти двом великим вторгненням татар. В 1558—1583 рр. Литва ув'язла в нову тривалу війну з Московією — т. зв. Лівонська війна. Виснажені величезними воєнними витратами й опи­нившись перед загрозою московського вторгнення, ли­товці звернулися до Польщі за допомогою. Поляки погодилися, але поставили головною умовою об'єднан­ня в одне політичне ціле Польщі і Литви, яких до цих пір пов'язував спільний монарх.

Навколо питання про нову унію розпочалася гостра й драматична боротьба. Проти виступили великі литов­ські магнати, які погоджувалися на об'єднання тільки за умови існування окремого сенату і сейму Великого князівства Литовського. Проте польський сейм, викори­стовуючи підтримку литовської й української шляхти,

що була невдоволеною пануванням великих землевлас­ників у князівстві та намагалася одержати такі ж пра­ва як і польська шляхта, санкціонував акти короля Сигізмунда II Августа про відторгнення і приєднання до Польщі українських земель — Підляшшя, Волині, Брацлавщини і Київщини. Українці схилялися до об­'єднання з Польщею також через необхідність пошуку надійного захисту своєї землі, позаяк протидія Велико­го князівства Литовського спустошливим набігам та­тарських орд була неефективною.

Тиск шляхти, невдачі Литви у Лівонській війні та прагнення отримати військову допомогу від Польщі в боротьбі з Московською державою змусили литовських магнатів піти на відновлення переговорів. 1 липня 1569 р. було затверджено, окремо польським і литовським сей­мами, Люблінську унію, яка передбачала: 1) об'єднання Польщі й Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту; 2) на чолі об'єднаної держави стояв монарх, який титулувався королем польським і великим князем литовським, оби­рався на спільному польсько-литовському сеймі і ко­ронувався в Кракові; 3) спільними для Польщі та Лит­ви були сейм і сенат, запроваджувалася єдина грошо­ва одиниця; 4) Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони — Литовський статут, судову систему, військо, уряд і адміністрацію; 5) під юрисдикцію Польщі, у складі якої вже перебу­вали Галичина, Холмщина та Західне Поділля, відхо­дили всі українські землі, що раніше належали литов­цям: Підляшшя (сьогодні — Білостоцьке, Люблінське та Варшавське воєводства Польщі), Волинь, Поділля, Брацлавщина (Східне Поділля) та Київщина; 6) укра­їнська шляхта зрівнювалася у правах із польською та литовською.

Говорячи про позицію української еліти на Люблі­нському сеймі, треба зазначити, що її вимоги були мінімальними: збереження станових привілеїв та русь­кої мови в офіційному діловодстві, свобода віроспові­дання. Вона практично не мала можливостей для ма­неврування. Це був час прогресуючого занепаду Ли­товської держави, що й ставило шляхту українських

земель перед необхідністю вибору між Польщею й Мос-ковією. На відміну від самодержавної Москви, Польща була країною з досить прогресивним державним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими полі­тичними свободами та становими привілеями, віднос­ною релігійною толерантністю, що не могло не приваб­лювати українську суспільну еліту. Однак, як показало майбутнє, ці надії не виправдалися. Чи не єдиним пози­тивним наслідком Люблінської унії для України було об'єднання більшості її земель у складі однієї держа­ви — Польщі. (Решта українських земель перебували під владою інших іноземних держав: Чернігово-Сівер-щина — Московського князівства, а з 1618 р. — Речі Посполитої; Закарпаття — Угорщини, а з 1526 р. — Туреччини та австрійських Габсбургів; Буковина — Молдавського князівства, а з 1514 р. — Туреччини; Берестейщина й Пинщина залишалися у складі Вели­кого князівства Литовського.)

Дата добавления: 2015-05-22