Кревська унія таїї наслідки

Після Ольгерда, внаслідок міжусобної боротьби, до влади прийшов його молодший син Ягайло (1377 — 1392). З самого початку він зіткнувся з цілою низкою проблем, які постали перед Великим князівством Ли­товським: внутрішньою нестабільністю в державі, ви­кликаною в значній мірі порушенням ним принципу родового старшинства в успадкуванні великокнязів­ського престолу; виснаженням державного організму внаслідок широкомасштабної експансії на сході; поси­ленням агресивних сусідів — Тевтонського ордену та Московського князівства. У такій ситуації Ягайло зму­шений був шукати зовнішньої підтримки. У 1385 р. він погодився на пропозицію Польщі, яка мріяла про україн­ські та білоруські землі, захоплені Литвою, і уклав із нею у замку Крево, неподалік Вільно, унію. Кревська унія передбачала: 1) об'єднання Польщі і Литви в єди­ну державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядві-ги і литовського князя Ягайла; 2) обрання польським королем Ягайла, який прийняв ім'я Владислава II та одночасно залишався великим князем литовським; 3) перехід у католицтво язичницького населення Литви.

Кревська унія створила реальні передумови для бо­ротьби із зовнішньою загрозою. Водночас вона викли­кала небезпеку польської експансії на територію Вели­кого князівства Литовського. Проте останнє залишало­ся ще достатньо могутнім і життєдіяльним, а литовська знать — надто впевненою у своїх силах, щоб дозволити Польщі поглинути себе. Тому реалізація умов унії, спро­би ліквідувати державний суверенітет Литви і пере­творити залежні від неї землі Русі на об'єкт феодаль­ної колонізації польською елітою, котрій належала про­відна роль у новому утворенні, відразу ж викликала сильну протидію. Як наслідок, протягом майже двох століть-після укладення Кревської унії зберігалася дер-

жавна окремішність Литви та Польщі, які, незважаючи на спільного володаря, залишалися двома самостійни­ми політичними організмами.

З самого початку литовська й українська опозиція полякам згуртувалася навколо талановитого й често­любного двоюрідного брата Ягайла князя Вітовта (1392—1430), котрий у 1392 р. (Островська угода) зму­сив короля визнати його фактичну владу над Вели­ким князівством Литовським. У той же час, намагаю­чись зміцнити внутрішньополітичну єдність всередині країни, Вітовт рішуче проводив курс на ЇЇ централіза­цію, обмежуючи тим самим автономію українських зе­мель. Протягом 1392 — 1394 рр. він силою зброї змістив тих князів, що перестали йому коритися і ліквідував на території України Волинське, Новгород-Сіверське, Київське та Подільське удільні князівства, перетворив­ши їх на провінції Литви. Ними стали правити не вічно бунтівливі удільні князі, а великокнязівські на­місники, переважно з бояр, що беззаперечно здійснюва­ли волю великого князя.

Ще більше зміцнив своє становище Вітовт після блис­кучої перемоги над Тевтонським орденом у Грюнвальд-ській битві 1410 р., де поряд із литовськими, білору­ськими та польськими військами брали участь й українські полки. Збройній експансії Тевтонського орде­ну на слов'янські землі було покладено край. Наслідком цього стало укладення Городельської унії (1413), яка, фактично заперечуючи положення Кревської унії, під­тверджувала існування Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави. Разом з тим визнава­лася політична зверхність польського короля, з яким мали погоджуватися кандидатури на великокнязівський престол після смерті Вітовта. Важливим положенням унії було зрівняння у правах і привілеях польської і литовської шляхти католицького віросповідання. На православну шляхту це положення не поширювалося, обмежуючи тим самим її участь у державному управ­лінні. Така нерівноправність вела до розколу між пра­вославними і католиками на українських землях.

Боротьба за збереження автономії

Дата добавления: 2015-05-22