Під турецьким протекторатом

Такий перебіг подій змусив П.Дорошенка до тіснішого зближення з Туреччиною. В березні 1669 р. у Корсуні було скликано Генеральну старшинську раду, в якій взяли участь також представники Лівобережжя, За­поріжжя, колишній гетьман Ю.Хмельницький. Підтвер­дивши пожиттєвий характер гетьманства П.Дорошен­ка, Рада схвалила прийняття турецького протекторату,

щоправда, відмовилася присягнути султанові, зіславшись на необхідність скликання для цього Чорної ради. Тексту українсько-турецької угоди не збереглося, але аналіз інших джерел того часу свідчить, що Українська держава мала об'єднувати у своєму складі всі українські землі від Вісли, Перемишля й Самбора на Заході до Севська і Путивля на Сході; передбачалися гарантії забезпечення національно-політичних і релігійних прав України.

Прийняття турецького протекторату не полегшило становища правобережного гетьмана. Як і раніше, бага­то клопоту завдавав Петро Суховій, обраний «запо­різьким гетьманом» (1668—1669). Декларуючи ідею не­залежності козацької України від Речі Посполитої і Московської держави, він уклав договір із кримським ханом, який допомагав йому в боротьбі з гетьманом До­рошенком, спирався на підтримку Запоріжжя, згодом на його бік перейшла частина правобережних полків, а також Ю.Хмельницький, що знову мріяв про булаву. У серпні 1669 р. замість П.Суховія від імені частини пра­вобережних полків новим гетьманом було проголоше­но уманського полковника Михайла Ханенка (1669 — 1674), який виступав прихильником утвердження ко­зацької республіки під зверхністю польського короля. З цього часу П.Дорошенко змушений був протягом кількох років вести проти нового підступного супро­тивника боротьбу, яка виявилася ще запеклішою, ніж із Суховієм. Як гірко зазначав один із дослідників: «Між собою українці воюють, здається, з більшим завзяттям, як із чужинцями, котрі приходять на їхню землю й успіш­но її грабують, плюндрують та поневолюють».

Витрачаючи чимало сил для боротьби проти політич­них противників на Правобережжі, П.Дорошенко змуше­ний був уникати відкритого протиборства з Польщею і Московією, прагнув налагодити конструктивний діалог із лівобічним гетьманом Многогрішним, закликав того залишатися «в братерському союзі», щоб разом вирі­шувати долю Вітчизни. Особливе занепокоєння у нього викликала пасивність турецького султана щодо допомо­ги у справі відновлення територіальної цілісності Укра­їнської держави. Тому він робить ще одну спробу ло-розуміння з польським урядом. До сер. 1670 р. під його

керівництвом було розроблено своєрідний проект українсько-польського договору, який, на думку дослід­ників, передбачав встановлення конфедеративного зв'яз­ку Української держави з Річчю Посполитою, а також розширення її території за рахунок частини Подільсько­го воєводства, Волині й Полісся — кордон мав прохо­дити по р.Горинь. Проте під час узгодження договору в Острозі польська делегація відмовилася йти на такі великі поступки українцям. Прагнучи запобігти утвер­дженню незалежності Української держави, послабити позиції П.Дорошенка та розпалити міжусобну бороть­бу серед старшини й козацтва, Польща скористалася послугами М.Ханенка, який пропонував набагато скром­ніші умови підданства. Вона визнала останнього право­бережним гетьманом і 2 вересня підписала з ним т. зв. Острозьку угоду, що фактично відновлювала в Україні становище, яке існувало до 1648 р.

Після укладення Острозької угоди поляки спільно з М.Ханенком розпочали наступ на Правобережжя, за­хопивши до кін. жовтня 1671 р. майже всю Брацлав-щину. В грудні турецький султан Магомет IV нарешті згадав про своє союзницьке зобов'язання й прислав на допомогу П.Дорошенку 26 тис. татар і кілька тисяч турків, а на поч. червня наступного року і сам виру­шив у похід на чолі 100— 120-тисячної армії. Протягом кількох місяців союзники оволоділи Поділлям, Волин­ню і частково Галичиною да Львова й змусили польсько­го короля 18 жовтня 1672 р. підписахи Бучацький мир­ний договір. Основними положеннями були: 1) визнан­ня Польщею Української держави «в старих кордонах». З її території виводилися всі польські залоги; 2) Поділ­ля з Кам'янцем і частина Галичини з Чортковом відхо­дили до Туреччини; 3) військо М.Ханенка мало або виїхати за межі козацької України, або залишитися за умови «статечної поведінки»; 4) Польща зобов'язува­лася сплатити Туреччині контрибуцію та виплачувати щорічну данину.

Умови договору негативно позначилися на настроях П.Дорошенка. Адже вони, по суті, обмежували терени Української держави лише Брацлавщиною і Південною Київщиною. Волинь, Північна Київщина і Галичина і

надалі мали залишатися у складі Речі Посполитої, яка -до того ж відмовилася ратифікувати Бучацьку угоду та виводити свої залоги з української території. Непо­коїла також поведінка Туреччини, яка почала домага­тися зруйнування в Україні фортець, роззброєння насе­лення, виплати данини тощо. Розчарувавніись у турець­кій протекції, гетьман прагнув знайти порозуміння то з Польщею, то з Московщиною, домагаючись від них широких автономних прав для України. Однак перегово­ри з цими державами не увінчалися успіхом. Безвихідь посилювалася продовженням безкінечних воєнних дій між Туреччиною, з одного боку, Польщею й Московією — з другого, що велися на українських землях. Правобереж­на Україна перетворювалася в згарища і руїни. Населен­ня сотнями й тисячами втікало на Запоріжжя, Слобо­жанщину, Лівобережну Україну, де політична ситуація була відносно стабільною. Причиною цього лиха народ вважав невдалу політику П.Дорошенка.

Дата добавления: 2015-05-22