Форми спротиву

Одною з найпоширеніших форм спротиву комуністич­ному тоталітаризмові став т. зв. самвидав. Серед пер­ших «самвидавних» публікацій, які фактично започат­кували український дисидентський рух, був «Відкри­тий лист до ООН», що його передали 1955 р. українські політичні в'язні мордовських таборів. З часом кількість такого роду видань зростає. У сер. 1960-х років шля­хом «самвидаву» розповсюджувалися такі знамениті твори, як «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби з критикою русифікаторської політики КПРС; «Лихо з розуму» та «Правосуддя чи рецидиви теро­ру?» В'ячеслава Чорновола, де подавалися відомості про репресованих протягом 1965—1966 рр., розкрива­лися механізми політичних репресій; «Репортаж із заповідника імені Берії» та «Серед снігів» Валентина Мороза, які викривали рецидиви сталінізму; патріо­тичні поезії Ліни Костенко та Василя Симоненка тощо. Певний час також поширювався машинописний жур­нал Українського національного фронту «Воля і Бать­ківщина». Велика частина самвидаву різними шляха­ми потрапляла на Захід, де ставала поштовхом до органі­зації міжнародних кампаній на підтримку вимог україн­ських дисидентів.

Значну роль для організаційної консолідації україн­ського дисидентського руху відіграв позацензурний журнал «Український вісник», шість номерів якого вийшли протягом 1970—1972 рр. у Львові за редак­цією В.Чорновола. Тут друкувалися заборонені цензу­рою твори, замовчувана суспільно-політична інформа­ція, хроніка репресій проти дисидентів.

Важливою формою боротьби проти зростаючих реп­ресій були демонстрації протесту. Дисиденти надси­лали петиції й листи протесту проти репресій у вищі партійні та державні інстанції, створювали гро-

мадські комітети на захист заарештованих, приїжджа­ли на відкриті процеси над інакодумцями, але відмов­лялися виступати на них свідками тощо. Восени 1965 р. під час прем'єри фільму С.Параджанова «Тіні забу­тих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві В.Стус, І.Дзюба та В.Чорновіл закликали присутніх на знак протесту проти масових арештів української інтелігенції підвестися з місць. Близько півтори сотні людей вста­ли. Це був перший громадський протест проти політичних арештів у СРСР після смерті Сталіна. Тро­хи згодом, у 1968 р., 139 діячів науки, літератури і мистецтва, робітників та студентів (кінорежисер С.Па-раджанов, композитор П.Майборода, поетеса Л.Костенко, поети В.Стус та І. Драч, депутат Верховної Ради СРСР, авіаконструктор О.Антонов, історик М.Брайчевський та ін.) звернулися до ЦК КПУ та ЦК КПРС з листом у зв'язку з незаконними репресіями, що відбувалися в Україні (згодом підписанти поплатилися за свою ініціативу}.

Іноді акції протесту набирали крайніх форм. У 1968 р. колишній в'язень комуністичних таборів, вояк УПА Василь Макух з Дніпропетровська обілляв себе бензином на Хрещатику і запалив, вигукуючи: «Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!» Від опіків він помер у лікарні. Наступного року Микола Бери-славський з Бердянська, також колишній вояк УПА, повторив акт самоспалення у Києві (при собі він мав транспаранти: «Борітеся за законні права україн­ської мови» та «Свободу діячам української культури»). Йому вдалося вижити, після чого отримав 2,5 роки таборів. У 1978 р., протестуючи проти колоніального становища України, на могилі Т.Шевченка у Каневі вчинив акт самоспалення Олекса Гірняк із Калуша.

Нерідко українські дисиденти вдавалися до зречен­ня радянського громадянства, подавали заяви на виїзд за кордон. Проте лише окремим із них удавалося прорватися через «залізну завісу». Більшість за такі дії опинялася в таборах і в'язницях. Хоча й там вони не припиняли боротьби: знову ж таки відмовлялися від громадянства СРСР, проголошували себе україн­ськими самостійниками, вимагали визнання за собою

статусу «політичних в'язнів», збирали факти бруталь­ного ставлення табірної адміністрації до політв'язнів, передавали інформацію своїм однодумцям на волю. У 1978 р. у зверненні 18 українських політв'язнів, що перебували у мордовських таборах, пролунав заклик до виходу України зі складу СРСР і створення незалежної демократичної держави.

Своєрідними протестними акціями ставали відзна­чення урочин, присвячених життю та творчості Т.Шев­ченка, І.Франка, Л.Українки, де читали вірші, співали пісень, обговорювали наболілі проблеми. Нерідко міліція та КДБ розганяли подібні зібрання, а їх учасників ареш­товували, як це сталося у 1970 р. з А.Лупиносом, який читав вірші біля пам'ятника Т.Шевченка у Києві.

Практикувалися також вивішування синьо-жовтих прапорів на честь важливих подій української історії. Подібні вчинки нерідко здійснювалися на Тернопіль­щині, Івано-Франківщині, Львівщині. Виявлені спецслуж-бами патріоти жорстоко каралися. Так, лише за намір вивісити національні прапори у Львові до річниці Акта відновлення Української держави В.Дужинський у 1957 р. отримав 25 років таборів суворого режиму, а М.Василів за виготовлення цих прапорів — 10 років. До того ж вони додатково дістали по 5 років пораз­ки у правах та стільки ж — заборони проживання на території західноукраїнських областей.

Дата добавления: 2015-05-22