Масові депортації населення

Радянізація західних областей України

Вступ Червоної армії в Західної Україну і Зах. Білорусію

Через два тижні після нападу ницистської Німеччини на Польщу Радянський Союз увів свої війська на території Західної України та Західної Білорусії. 17 вересня 1939 р. Червона армія під командуванням генерала С. Тимошенка перейшла р. Збруч і вступила на територію Західної України.

Розпочаті воєнні дії повністю узгоджувалися з домовленостями таємного протоколу до пакту Ріббентропа-Молотова. Офіційно ж уведення радянських військ пояснювалося потребою захистити життя та майно населення Західної України і Західної Білорусії. Протягом кількох днів німецьке командування вивело свої військові з’єднання з радянської зони окупації за р. Сян.

Новоприєднані землі становили більшість тих західноукраїнських теренів, що протягом 1919 1939 рр. входили до складу Польщі. Решта українських територій Холмщина, Посяння, Лемківщина й Підляшшя (так зване Закерзоння) — увійшли до зони німецької окупації.

З приходом у Західну Україну радянських військ розпочалась «радянізація».

На західноукраїнських землях було проведено певні соціально-економічні перетворення –радянізація. Радянізація-це перетворення в Західній Україні,що ґрунтувалась на моделі побудови соціалістичного суспільства в СРСР у-30-ті рр.

Радянізація передбачала такі заходи.

1)У сільському господарстві:конфіскація поміщицьких і монастирських земель та їх розподіл,створення колгоспів.

2) У промисловості і фінансах:націоналізація великих промислових підприємств і всіх банків,запровадження 8-годиного робочого дня,установлення контролю над виробництвом.

3)У державній розбудові:проведення виборів до Рад, створення робітничих загонів,селянської міліції.

Радянізація супроводжувалась українізацією,що відповідало інтересам населення. «Культурна революція» передбачала ствердження радянської системи цінностей.

Ці та інші заходи, спрямовані на утвердження народного самоуправління і правопорядку, підкріплені проукраїнськими жестами радянської військової адміністрації, не могли не викликати прихильної реакції західноукраїнського загалу.

Депорта́ція наро́дів — інструмент радянської національної політики сталінських часів. Депортація народів являла собою насильницьке переселення громадян за національною ознакою у віддалені місцевості СРСР, де вони розміщалися у спецпоселеннях.

Із захопленням Радянським Союзом Західної України, Західної Білорусі та Прибалтики у 1939-1940 роках, депортації торкнулись і народів, що мешкали на цих землях.

Уже восени 1939 p. перша хвиля депортації охопила польських осадників, які виселялися разом із сім’ями. Протягом грудня 1939 — березня 1940 pp. із Західної України та Західної Білорусі було депортовано понад 137 тисяч осіб. Їх виселяли в північно-східні області РРФСР, Комі АРСР і Казахстану.

Друга хвиля депортації прокотилась у квітні 1940 p., коли було вивезено заможних селян — «куркулів» (до 6 тис. сімей із Західної України та Західної Білорусі). Всього із Західної України в 1939—1940 pp. було вислано до Сибіру, Поволжя, Казахстану та на Північ, за різними підрахунками, від 10 до 20% населення. Чимало невинних людей, яких німецько-радянська війна застала в місцевих тюрмах, було знищено.

Депортація торкнулася і прибалтійських народів, зокрема з 14 по 18 червня 1941 року з Литви було вислано у віддалені райони Сибіру і Крайньої Півночі близько 34 тисяч чоловік.

Депортації продовжувалися і після нападу Німеччини на Радянський Союз.

Дата добавления: 2015-05-22