Радянсько-німецькі договори 1939 р. і західноукраїнські землі

Лекцiя

1. Протягом років, що передували Другій світовій війні, українські землі перебували в складі чотирьох держав: СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччини (з березня 1939 р. — Угорщини). їхня політика на міжнародній арені щодо українських теренів полягала в намаганнях утримати підвладні території та створити сприятливі умови для приєднання нових.

Історичний факт

Основний масив українських етнічних територій — 451 800 км2 входив до складу СРСР. На території УРСР проживало 32 млн 568 тис. мешканців, з яких майже 26 млн (80 %) були українцями. До складу Польщі входило 132 200 км2 українських етнічних територій, заселених 10 млн 200 тис. мешканців, з яких майже 6,5 млн (64 %) були українцями. 17 700 км2 знаходилось у складі Румунії. Тут мешкало 1 млн 400 тис. осіб, з яких — 875 тис. (63 %) були українцями. Під юрисдикцією уряду Чехословаччини перебувало 14 900 км2 українських етнічних територій. їх населяли 760 тис. мешканців, із них — 560 тис. (73 %) були українцями.

Роз’єднаність України та перебування її територій у складі чотирьох держав стало одним із чинників дестабілізації політичного життя в Європі, напружували відносини між Німеччиною, СРСР, Польщею та Угорщиною. Це чітко проявилося, коли територіальні претензії щодо українських земель стала висловлювати Угорщина, домагаючись повернення до свого складу Закарпатської України, яку вона втратила після Першої світової війни.

Найбільше загострення ситуації щодо України та сходу Європи зумовив прихід до влади в Німеччині нацистської партії та вихід країни з Ліги Націй. Відтоді одна з найсильніших держав Європи, не обмежуючи себе міжнародними зобов’язаннями про розвиток співробітництва, зміцнення миру й безпеки, стала на шлях експансіонізму1, виношуючи плани завоювання «життєвого простору» на Сході. «Замість того, щоб здобувати колонії десь далеко, — писав А. Гітлер, — Німеччина повинна шукати вирішення своїх проблем через захоплення територій для колонізації в Росії і в периферійних країнах».

До зони колонізації, за одноосібними чи спільними з іншими державами планами зовнішньополітичних відомств Третього рейху, мала входити й Україна. У початкових планах гітлерівського керівництва щодо нашої країни йшлося про перетворення її на буферну державу, яка разом із Білорусією, федерацією Балтійських країн, Кавказькими державами та «Волгляндом» мала б перебувати під протекторатом Німеччини. За проектами нацистської партії державне утворення під назвою «Велика Україна» планувалося використати як надійну матеріальну базу, ефективний засіб тиску та зручний плацдарм для розгортання агресії на сході. Однак чим міцнішими ставали геополітичні позиції Гітлера, тим менше йому доводилося вдаватися до різноманітних дипломатичних маневрів, тим жорсткішими ставали його плани щодо сусідніх східних територій»

Тому приблизно за рік до початку війни з Радянським Союзом (липень 1940 р.) Гітлер уже планував позбавити східні буферні держави інтелігенції, тобто національного керівництва, політики, економіки, адміністрації. Нацистські лідери збиралися заснувати на сході Європи вже навіть не союз залежних і контрольованих Німеччиною партнерів, а об’єднання «допоміжних народів», адміністративних одиниць, позбавлених будь-якого політичного значення.

Нарешті, еволюція поглядів Гітлера на Україну звелася до твердження, що це географічно близька «німецька Індія», яка забезпечуватиме Третій рейх і вермахт продуктами харчування, а промисловість — сировиною. Одночасно територія України розглядалася як дуже зручний плацдарм для наступу на Близький Схід — аж до Індії, завоювання якої привело б до розпаду Британської імперії.

перешкодою для здійснення імперських планів Німеччини був Радянський Союз, воєнно-стратегічна міцність якого суттєво визначалася наявністю в його складі УРСР. Радянське керівництво не відмовлялося від утілення ідеї Леніна-Троцького про здійснення світової пролетарської революції. Послідовно готуючись до неї, Й. Сталін планував створити нові стратегічні плацдарми для наступу на Європу. Ними мали стати Західна Україна, Західна Білорусія та Балтійські країни.

Особливо зручне стратегічне положення мала Україна. Володіння нею забезпечувало ефективність наступу на всіх європейських напрямах і одночасно створювало можливість попередження будь-яких спроб нанесення контрударів. Крім того, Західна Україна як воєнно-стратегічний плацдарм була б надійно забезпечена воєнною продукцією та продовольством із Центральної та Східної України, підприємства якої були основою військово-промислового комплексу СРСР.

Отже, питання про майбутню долю українського народу та його земель перетворилося на заплутаний клубок суперечностей, складну дипломатичну інтригу всіх основних учасників Другої світової війни. Несправедливість ситуації,

1 Експансіонізм — загарбницька політика імперіалістичних країн щодо чужих територій, ринків, джерел сировини, що складалася навколо українських земель, поглиблювалася тим, що український народ не мав права самостійно визначати власну долю й об’єднати свої землі в єдиній державі. Вирішення українського питання з наближенням Другої світової війни все більше залежало від інтересів і балансу сил Німеччини та СРСР.

Політичні аналітики провідних країн західної демократії (Велика Британія, Франція. США) визнавали, що незалежна й демократична Україна необхідна для економічного прогресу Європи й забезпечення мирного співіснування всіх держав. Водночас політики цих країн дуже обережно реагували на загострення українського питання, найчастіше обмежуючись дипломатичним нейтралітетом, керуючись насамперед власними стратегічними інтересами.

2. Агресивні політичні кроки Німеччини в Центральній Європі, чітка колонізаторська спрямованість А. Гітлераі на східноєвропейському напрямі, політика умиротворення фюрера, яку проводили Велика Британія, Франція та США, неминуче вели до воєнного зіткнення між Німеччиною та Радянським Союзом. Однак у 1939 р. обидві сторони мали причини для докладання активних зусиль, щоб уникнути його. Чому ж виникла саме така ситуація?
Прагнучи до світового панування й підпорядкувавши собі центральноєвропейські держави, Гітлер усвідомлював, що для перемоги у світовій війні цього замало. Адже тогочасна геополітична рівновага в Європі ґрунтувалася на відносинах між центральноєвропейськими та окраїнними державами. Тому воєнні дії Німеччини проти одного з флангів Європи неминуче спонукатимуть до вступу у війну інший фланг. Щоб убезпечити Німеччину від ведення війни на два фронти — з Францією і Великою Британією на заході та СРСР на сході — і почергово розбити спочатку Західний фронт, а потім Східний фронт, Гітлер став шукати домовленостей зі Сталіним.
Кремлівське керівництво усвідомлювало, що, прагнучи досягти домовленостей із СРСР, Гітлер не відмовиться від проголошеної в «Майн кампф» стратегії «тиску на схід» і здобуття «життєвого простору» для «арійської раси». Усвідомлюючи це, радянське керівництво тоді не вважало себе готовим до широкомасштабної збройної боротьби з гітлерівською Німеччиною, а, головне, понад усе прагнуло використати «міжімперіалістичні суперечності» та спрямувати Німеччину на війну всередині «буржуазної Європи», аби потім порівняно легко перемогти знекровлені взаємною боротьбою обидві сторони. З огляду на це, прихід до влади нацистів у Німеччині був сприятливим для втілення в життя планів Сталіна. Адже розпалювання Гітлером воєнної напруженості та імперіалістична війна між міцною Німеччиною та порівняно слабкими Францією та Великою Британією, загарбання нацистами Європи створювало для «батька всіх народів». Підписання Договору про ненапад між Німеччиною та СРСР. м. Москва. 23 серпня 1939 р. можливість «експортувати» до Європи комуністичний режим у ході звільнення її від «коричневої чуми».
Керуючись такими розрахунками, радянське керівництво свідомо посприяло Гітлеру в розпаленні Другої світової війни. 23 серпня 1939 р. в Москві був укладений Договір про ненапад. Цей документ отримав назву «пакт Ріббентропа-Молотова», за прізвищами тодішніх міністрів закордонних справ. Договір передбачав: 10-річний термін утримання від нападу; домовленість про розподіл сфер впливу в Європі; торговельну угоду про взаємне постачання сировини та зброї.
Складовою частиною договору були таємні додаткові протоколи, за якими Радянський Союз погоджувався на входження Польщі до сфери впливу Німеччини, отримав згоду Німеччини на окупацію Західної України, Західної Білорусії, Литви, Латвії, Естонії, Фінляндії, а також Молдови та Північної Буковини.
Історичний факт
До 22 червня 1941 р. Радянський Союз постачав до Німеччини стратегічну сировину, необхідну для виробництва танків, літаків, підводних човнів. Не менш важливим було постачання продовольства, оскільки в Німеччині тоді діяла карткова система. Німеччина отримала від СРСР 1,5 млн т зерна, 101 тис. т бавовни, 1 млн т лісоматеріалів, 238 т бензину, 14 т міді, 140 тис. т марганцевої руди, 8 млн т нафтопродуктів, десятки тисяч тонн стратегічних металів — нікелю, алюмінію, золота, навіть 900 кг платини. За 2,5 місяці до нападу на Радянський Союз Німеччина припинила поставки до СРСР. Однак радянська сторона неухильно виконувала свої зобов’язання. Останній ешелон перетнув кордон за кілька хвилин до початку війни між Німеччиною та Радянським Союзом.
Отримавши від СРСР гарантії невтручання, нацистська Німеччина 1 вересня 1939 р. розпочала Другу світову війну нападом на Польщу. Виконуючи умови договорів з Польщею, 3 вересня 1939 р. війну Німеччині оголосили Велика Британія та Франція, проте свій союзницький обов’язок — розпочати бойові дії протягом двох тижнів — ці країни не виконали. Це дало можливість Гітлеру швидко захопити Польщу. З 17 вересня в східні області польської держави вступила Червона армія.
У зв’язку з припиненням існування державності Польщі та окупацією її території в СРСР і Німеччини виникла потреба встановити нові кордони. 28 вересня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький договір «Про дружбу і кордон». Лінія установленого кордону майже збігалася з «лінією Керзона». Це давало підстави Радянському Союзу виправдати свої воєнні дії насамперед перед Великою Британією, яка виступила на боці Польщі. Адже частина англійських політиків вважала «лінію Керзона» природним східним кордоном Польщі. Нацистські солдати піднімають шлагбаум на шляху до Данцига. Вересень 1939 р.
Тоді, коли політики провідних держав світу, ведучи складну політичну гру, приховували свої емоції, митці зі світовими іменами висловлювалися відверто. Так, письменник-антифашист Генріх Манн записав з приводу зміцнення радянсько-німецького альянсу договором «Про дружбу і кордон»: «Сталін — це той же Гітлер. Вони знайшли один одного, щоб виступити проти цивілізованого світу».

3 Агресивна політика фашистської Німеччини, захоплення нею ряду європейських країн, провал радянських ініціатив щодо колективної безпеки, політика „умиротворення" агресора, авторами якої були Англія і Франція привели до зміни зовнішньополітичного курсу СРСР. 23 серпня 1939 р. між Німеччиною та СРСР було підписано пакт про ненапад. До договору додавався секретний протокол про розмежування сфер впливу сторін в Європі. Секретний протокол давав можливість Сталіну збільшити територію СРСР майже до кордонів Російської імперії 1913 р. Німеччина давала згоду на приєднання до Радянського Союзу Фінляндії, Естонії, Латвії, Білорусі, Західної Волині та Східної Галичини. В свою чергу, Німеччина отримала повну свободу дій у Європі і забезпечила собі поставки з Радянського Союзу воєнно-стратегічних матеріалів і продовольства.

1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу. Зв'язані з нею договірними зобов'язаннями, Англія і Франція оголосила війну Німеччині. Почалася Друга світова війна. Польща виявилася непідготовленою до війни, а її уряд не зміг організувати захист країни і 17 вересня емігрував за кордон. Польща перестала існувати як самостійна держава. Деякі західноукраїнські землі - Холмщина, Підляшшя, Лемківщина з населенням понад 500 тис.чол. були включені до створеного німцями на окупаційній території генерал-губернаторства з центром у Кракові.

Згідно з пактом і таємним протоколом та з врахуванням означеної на карті за особистим підписом Сталіна і Ріббентропа лінії розмежування, частини Червоної Армії 17 вересня вступили на територію Західної України, яка до цього часу перебувала у складі Польщі, і протягом 12 днів зайняли майже всю цю територію, що було узаконено Договором про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною 28 вересня 1939 р.

У червні 1940 р. були розв'язані проблеми Бессарабії, звільненої з-під влади Румунії. Повернення Бессарабії й Північної Буковини відбулися мирним шляхом. Переважна більшість їх населення мали спільну з народом України долю і мову.

Відповідно до угод про сфери впливу західноукраїнські і придунайські землі ввійшли до складу СРСР, що відповідало споконвічним прагненням українців до воз'єднання в межах однієї держави. Незабаром відбулося оформлення нового політичного і територіального статусу цих земель (рішення Народних зборів у Львові, сесій Верховної Ради УРСР та Верховної Ради СРСР у жовтні-листопаді 1939 р. та серпні 1940 р.).

Ці події і досі неоднозначно оцінюються істориками. Різні дослідники по-різному називають сам факт входження українських земель до складу СРСР: „анексія" (Д. Бофора), „включення" (Н. Верт), „формальне інкорпування, назване воз'єднанням" (А. Жуковський, О. Субтельний), „воз'єднання, що носило характер акції окупаційного типу" (С. Кульчицький), а дехто з істориків розглядає це як звільнення поневолених західноукраїнських земель і воз'єднання Західної України з Наддніпрянською.

Після приєднання західноукраїнських земель до СРСР почалася їх активна радянізація - здійснення перетворень відповідно до радянського зразка.

Перетворення носили суперечливий характер. Ряд політичних заходів радянської влади отримали позитивну оцінку українського населення. Почала здійснюватись українізація. До середини 1940 р. в Західній Україні стало діяти близько 6900 початкових шкіл, із них 6000 українських. Поліпшилось медичне обслуговування населення. Створювалася система соціального забезпечення. Були націоналізовані промислові й торговельні підприємства, які раніше контролювались переважно поляками та євреями. Були також експропрійовані землі польських землевласників (понад мільйон гектарів). Проте все це здійснювалося командно-адміністративними методами без врахування відмінностей в духовному та економічному житті.

Кадри, що прибули сюди із східних областей, не знали місцевих особливостей і допустили ряд помилок у галузі податкової політики, хлібозаготівель, а особливо колективізації, до якої вони приступили у 1940 р., використовуючи досвід Східної України. Тобто у селян відбирали землю, усуспільнювали худобу, реманент і т.д.

Радянська влада принесла жорстокий репресивний режим: були розгромлені всі політичні партії і громадські організації, в т.ч. „Просвіта", „Рідна школа", Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка. Арешту підлягали власники підприємств і банків, керівники кооперативів, великі, а часто і середні землевласники, уніатське духовенство, службовці старого держапарату, офіцерський склад польської армії. Всього, за 1939-1940 рр. було репресовано без суду і слідства, близько 10% населення Західної України. На листопад 1940 р. із цих районів виселили, за неповними даними 1 млн. 173170 чол.

Великих утисків зазнало релігійне життя. Всі церковні заклади, наукові установи та організації підлягали ліквідації, а їх майно - конфіскації.

Отже жителі західноукраїнських земель, як українці, так і поляки та представники інших національностей відчули на собі наслідки пакту про ненапад між Сталіним та Гітлером. І хоча, в економічному, політичному і культурному житті Західної України були певні досягнення, в цілому вони значною мірою зводились нанівець реліктами сталінізму.

У 1940-1941 рр. Гітлер підкорив всю Західну Європу і, згідно з „планом Барбароса", затвердженому у грудні 1940 р., почав інтенсивну підготовку війни проти СРСР.

22 червня 1941 р. нападом нацистської Німеччини на СРСР розпочався новий етап Другої світової війни. Народ назвав її Великою Вітчизняною війною, бо в ній боронив свою Вітчизну - Україну, від її наслідків залежала доля народу - існувати йому чи ні. В Україні радянські війська за чисельністю, кількістю танків, літаків, гармат не поступалися противникові. Але ця сила не була належним чином використана.

План „Барбароса" передбачав „бліцкриг" - блискавичну війну: протягом 2-2,5 місяців знищити Червону армію і вийти на лінію Архангельськ - Астрахань. Німецька армія наступала у трьох головних напрямках: північному - на Ленінград, центральному - на Москву, південному - на Київ. Згідно з планом передбачалося загарбання України вже в перші тижні війни і створення плацдарму для прориву на Кавказ і Закавказзя.

Наступ в Україну здійснювала група німецьких армій „Південь" на чолі з фельдмаршалом Рундштедтом. Для оборони України були створені Південно-Західний фронт на чолі з генералом М. Кирпоносом та Південний фронт на чолі з генералом Я. Чередніченком.

Гітлерівська група армій „Південь" швидко просувалася вперед. 25 червня вони захопили Луцьк, 28-го - Рівне, 30-го Львів і Тернопіль, 2 липня - Станіслав, 9-го - Житомир.

З 23 по 29 червня 1941 р. в районі Луцьк - Броди - Рівне - Дубно тривала найбільша танкова битва початкового етапу війни, в якій з обох боків взяло участь близько 2 тис. танків. Через брак пального, боєприпасів, прорахунки командування радянські війська програли цю битву і зазнали значних втрат, але затримали просування німців майже на тиждень, порушили їхні плани „блискавичної" війни. Проте, в цілому, вже на кінець третього тижня війни німці просунулися углиб України на 300-350 км. На північному напрямку німецькі війська просунулися углиб радянської території на 500 км., на центральному напрямку - на 600 км. Червона армія за перші три тижня війни втратила 850 тис. чоловік (у 10 разів більше, ніж Німеччина), 3,5 тис літаків, 6 тис. танків. Отже, початковий період війни склався вкрай невдало для Радянського Союзу.

Причинами вражаючих невдач радянських військ були серйозні прорахунки вищого керівництва СРСР на чолі з Й. Сталіним, низька ступінь готовності військ до ведення воєнних дій, некомпетентність багатьох командирів, загибель основної частини підготовлених військових кадрів під час репресій 30-х початку - 40-х рр., фактор несподіванки нападу. Крім того, Німеччина, яка завоювала більшу частину Європи, за воєнно-економічним потенціалом значно перевищувала Радянський Союз.

Невдале розташування значної кількості радянських військ у прикордонних зонах дало змогу противникові обхідними танковими маневрами оточити й ліквідувати їх. Легкою здобиччю ворога стали склади зброї, матеріально-технічного постачання, паливно-мастильних матеріалів та провіанту. Тільки в районі Умані в липні-серпні були оточені й знищені дві радянські армії.

З районів, яким загрожувала окупація, почали перебазовуватися на схід державні установи України, промислові підприємства та інші важливі об'єкти. Евакуація (не кажучи вже про пуск на новому місці) великих заводів (лише на перевезення металургійного комбінату „Запоріжсталь" до Магнітогорська пішло 8 тис. вагонів) виявилася надзвичайно складним, але посильним завданням.

В Україні розпочалася підготовка до оборони великих міст. Головною воєнно-політичною подією літньої кампанії була оборона Києва, яка тривала з 7 липня по 26 вересня 1941 р. і відволікала значні сили ворога. Проте, німецьким арміям вдалося оточити велике угрупування захисників Києва: в полон потрапило понад 665 тис. солдатів і офіцерів, було знищено командування Південно-Західного фронту.

Причиною трагедії стали прорахунки вищого військового командування, зокрема те, що Сталін не давав згоду на відведення військ з-під Києва.

Здобувши Київ, німецькі армії розгорнули наступ на Донбас і Крим: 30 жовтня вони підійшли до Севастополя. Героїчна оборона Києва, Одеси (5 серпня - 16 жовтня 1941 р.), за що вони отримали звання „місто - герой", увійшли золотими сторінками в літопис Великої Вітчизняної війни.

Наприкінці 1941 р. німецькі війська групи армій „Південь" окупували майже всю Україну. Однак, ціною величезних жертв, героїчного опору народу план „блискавичної війни" був зірваний.

Навесні 1942 р. радянське командування припустилося нової помилки в оцінці становища на фронтах. У квітні було видано наказ готуватися до наступу в районі Харкова, в Криму та інших місцях. Розрахунки на швидке виснаження німецьких військ не виправдалися, а тактика „оборона - наступ" одночасно на кількох напрямках призвела до катастрофічних наслідків.

12 травня 1942 р. розпочався наступ в районі Харкова силами Південно-Західного фронту з метою визволення міста й розгрому німців на південному фланзі. Проте вже 17 травня стало ясно, що наступ треба припинити, бо гітлерівці прорвали фронт у районі Краматорська. Наприкінці травня німецькі війська, які наступали з півночі і півдня, замкнули кільце оточення. В полон потрапило 240 тис. бійців і командирів Червоної армії. Трагічно завершилася і спроба розгромити гітлерівців у Криму. 4 липня 1942 р. після 250-денної оборони Севастополь захопили німецькі війська.

Поразки в Україні різко змінили воєнно-стратегічну ситуацію, ініціатива знову перейшла до рук ворога. У червні 1942 р. німецькі війська великими танковими з'єднаннями за підтримки авіації почали навальний наступ на воронезькому напрямку. Наслідком цього був прорив фронту вглиб на 200-400 км. протяжністю 600-650 км.

22 липня 1942 р. після захоплення м. Свердловська Ворошиловградської області гітлерівці остаточно окупували всю територію Української РСР.

Через два тижні після нападу ницистської Німеччини на Польщу Радянський Союз увів свої війська на території Західної України та Західної Білорусії. 17 вересня 1939 р. Червона армія під командуванням генерала С. Тимошенка перейшла р. Збруч і вступила на територію Західної України.

Розпочаті воєнні дії повністю узгоджувалися з домовленостями таємного протоколу до пакту Ріббентропа-Молотова. Офіційно ж уведення радянських військ пояснювалося потребою захистити життя та майно населення Західної України і Західної Білорусії. Протягом кількох днів німецьке командування вивело свої військові з’єднання з радянської зони окупації за р. Сян.

Новоприєднані землі становили більшість тих західноукраїнських теренів, що протягом 1919 1939 рр. входили до складу Польщі. Решта українських територій Холмщина, Посяння, Лемківщина й Підляшшя (так зване Закерзоння) — увійшли до зони німецької окупації.

Щоб узаконити приєднання західноукраїнських земель до Української РСР, у жовтні 1939 р. були проведені вибори до Народних зборів Західної України. Для західних українців, які мали демократичні традиції, вони мали щонайменше дивний вигляд. Адже всі, без винятку, кандидати повинні були належати до блоку партійних (тобто комуністів) і непартійних. Вибори проводилися під пильним наглядом радянських офіцерів і партійних функціонерів, голосувати дозволялося й солдатам Червоної армії, хоча вони не були мешканцями цих областей. Нарешті, будь-які спроби висувати альтернативні кандидатури придушувалися силою.

Обрані за принципами радянської демократії, депутати 27 жовтня 1939 р. провели Народні збори й проголосили встановлення радянської влади на території Західної України. 29 жовтня Народні збори звернулися до Верховної Ради СРСР з проханням долучити західноукраїнські землі до складу УРСР. 1 листопада це прохання було задоволене, а 15 листопада 1939 р. Верховна Рада УРСР прийняла Західну Україну до свого складу.

Так само до складу Білоруської РСР були приєднані території Західної Білорусії, а разом із ними й частина населеного українцями білоруського Полісся з м. Брестом (Берестейщина, Кобринщина, Пінщина).

Після приєднання Північної Буковини до УРСР. м. Чернівці. Червень 1940 р.

Улітку 1940 р. Сталін продовжив установлення контролю в Східній Європі. 28 червня 1940 р. Радянський Союз, погрожуючи Румунії війною, змусив її поступитися землями Північної Буковини та Південної Бессарабії. За рішенням Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 р. Північна Буковина та Південна Бессарабія, заселені переважно українцями, увійшли до складу УРСР.

Територію Молдавської АРСР, утворену в складі У РСР з частково заселених молдаванами районів Придністров’я, було відокремлено від УРСР і передано до складу проголошеної на землях Бессарабії Молдавської РСР.

Приєднання західноукраїнських земель до складу УРСР стало подією великого історичного значення. Уперше за багато століть українські землі в більшості об’єдналися в складі єдиної держави. Проте механічне з’єднання земель «по- сталінськи» призвело лише до знищення тих національно-демократичних надбань, які в ході історичного розвитку здобули західноукраїнські землі. Це викликало формування опору проти радянської влади.

Література:

Історія України – Коваль М.В., Кульчицький С.В. (§33)

Історія України – Бойко О. Д.

Контрольні запитання:

1. Яке місце України в міжнародній політиці на передодні ІІ світової війни?

2. Як позначилось на історичному розвитку українських земель Рядянсько – німецький договір від 23 серпня 1939 р.?

3. Як проходила радянізація західно – українських земель?

Тести

1. «Пакт Молотова – Ріббентропа» було підписано:

А) 23 червня 1939 р.;

Б) 23 серпня 1939 р.;

В) 28 серпня 1939 р.

2. Відповідно до таємного протоколу (додатку до пакту) межа сфер інтересів німеччини і СРСР проходила приблизно по лінії рік:

А) Нарви, Вісли і Сяну;

Б) Нарви, Одеру і Вісли;

В) Вісли, Сяну і Бугу.

3. Німецька агресія проти Польщі розпочалась:

А) 28 серпня 1939 р.;

Б) 1 вересня 1939 р.;

В) 2 вересня 1939 р.

4. Радянські війська перейшли польський кордон:

А) 1 вересня 1939 р.;

Б) 5 вересня 1939 р.;

В) 11 вересня 1939 р.;

Г) 17 вересня 1939 р.

5. Українським фронтом командував:

А) Г. Жуков;

Б) С. Тимошенко;

В) К. Рокоссовський.

6. Радянсько-німецький Договір про дружбу і кордони було підписано:

А) 17 вересня 1939 р.;

Б) 23 вересня 1939 р.;

В) 28 вересня 1939 р.

7. Радянське керівництво заявило уряду Румунії про необхідність мирного вирішення питання про повернення СРСР Бессарабії, а також передачу йому Північної Буковини:

А) у жовтні 1939 р.;

Б) у квітні 1939 р.;

В) у червні 1940 р.

8. Народні Збори Західної України були скликані:

А) 22 жовтня 1939 р.;

Б) 22 жовтня 1940 р.;

В) 17 листопада 1940 р.

9. На території Західної України було утворено такі області:

А) Волинську;

Б) Дрогобицьку;

В) Рівненську;

Г) Чернівецьку;

Ѓ) Львівську;

Д) Тернопільську;

Е) Акерманську;

Є) Станіславську.

10. Молдавську РСР було утворено:

А) 28 червня 1940 р.;

Б) 2 серпня 1940 р.;

В) 4 листопада 1940 р.

Тема 2. Початок Великої Вітчизняної війни на Україні.

1. Початок Великої Вітчизняної війни в Україні. Військові дії (1941 – 1942 рр.).

2. Окупація території України:

2.1) Нациський «новий порядок».

2.2) Голокост.

2.3) Остарбайтери.

Лекцiя

1 У боротьбі за світове панування між націонал-соціалістичною та комуністичною доктринами Гітлер і Сталін намагалися використати один одного у своїх інтересах і вважали всілякі договори та домовленості лише тактичними інструментами досягнення своєї кінцевої мети.

Підпорядкувавши собі Європу й нейтралізувавши Велику Британію, Гітлер вигравав 1-3 роки, поки Велика Британія та США відмобілізують свою економіку та розпочнуть бойові дії проти Німеччини. Цей час він вирішив використати для розгрому Радянського Союзу, налагодження надійного зв’язку суходолом із союзником на Далекому Сході — Японією. Швидка перемога над Радянським Союзом дала б можливість Гітлеру не лише ліквідувати загрозу війни на два фронти, а й отримати матеріальні ресурси, які б дали змогу Третьому рейху зрівнятися з матеріальними ресурсами англо-американського блоку.

Відповідно до цих задумів було розроблено план блискавичної війни (бліцкриг) проти СРСР, який мав назву «Барбаросса» і передбачав вихід на лінію Архангельськ-Астрахань максимум за 5 місяців. Згідно з цим документом, у лютому 1941 р. в лісових масивах Східної Польщі розпочалася концентрація німецьких військ. Одначасно відбувалося зосередження військ і на радянському кордоні. Це здійснювалося під прикриттям потреби створення на нових західних кордонах СРСР більш сучасної лінії укріплень.

Радянське керівництво на чолі зі Й. Сталіним завжди наголошувало, що на випадок війни Радянський Союз воюватиме «малою кров’ю» і обов’язково «на території ворога». Тому зосередження ударного угруповання вермахту поблизу кордону СРСР спонукало командування Червоної армії розробити новин план стратегічного розгортання збройних сил СРСР для війни з Німеччиною. У ньому Генеральний штаб Червоної армії виступив із концепцією нанесення превентивного удару.

Історичне джерело

Сучасним історикам стала відома чернетка остаточного варіанта стратегічного плану розгортання збройних сил СРСР для війни з Німеччиною, підготовленого заступником начальника оперативного управління Генштабу Червоної армії О. Василевським за участю начальника Генштабу Г. Жукова і наркома оборони С. Тимошенка, який був затверджений 15 травня 1941 р. У документі мовиться: «Ураховуючи, що Німеччина нині тримає свою армію відмобілізованою, з розгорнутими тилами, вона має можливість випередити нас у розгортанні й завдати раптового удару. Щоб попередити це (і розгромити німецьку армію), уважаю за потрібне в жодному разі не давати ініціативи дій німецькому командуванню, випередити противника в розгортанні й атакувати німецьку армію в той момент, коли вона знаходитиметься в стадії розгортання і не встигне ще організувати фронт та взаємодію родів військ».

Радянський Союз у травні-червні 1941 р. здійснював приховану мобілізацію, зосереджуючи війська на західному кордоні. Отже, у першій половині 1941 р. по обидві сторони кордону СРСР та Німеччини з її союзниками було сконцентровано величезну військову силу. Кожна зі сторін прагнула напасти першою, щоб, скориставшись раптовістю нападу, знищити основні сили ворожих військ, зосереджених безпосередньо на кордоні.

Першою це зуміла зробити Німеччина. Армія вторгнення разом зі з’єднаннями її союзників — Фінляндії, Угорщини та Румунії становила майже 5,5 млн солдатів і офіцерів, мала на озброєнні 47,2 тис. гармат і мінометів, до 5 тис. бойових

1 Бліцкриг — ведення агресивної війни, розраховане на капітуляцію противника в най коротші строки.

2 Превентивний — запобіжний, випереджає дії супротивної сторони.

Літаків, 4,3 тис. танків і 246 кораблів. їй протистояло понад 6 млн солдатів і офіцерів Червоної армії, з них майже 3 млн дислокувалися в прикордонній смузі. Вони мали на озброєнні 118 тис. гармат, 18,7 тис. танків, самохідних артилерійських установок, 16 тис. бойових літаків. Хоча Червона армія в перші дні боїв і поступалася чисельністю особового складу (поки не розпочалася загальна мобілізація), але за кількістю гармат, танків і літаків вона не мала рівних собі у світі. Однак раптовий удар, завданий Гітлером 22 червня 1941 р. о 3 год 15 хв, протягом кількох днів змінив співвідношення сил на користь вермахту.

Нацистські війська здійснювали наступ одночасно на трьох напрямах групами армій «Північ» (на Ленінград), «Центр» (на Москву), «Південь» (на Київ). На південному напрямі їм протистояли війська Південно-Західного та Південного фронтів, Дунайська та Пінська річкові флотилії та Чорноморський флот.

Українське питання в міжнародній політиці напередодні і на початку Другої Світової війни. Советизація Західної України в 1939-1941 роках.
Друга Світова війна належить до числа найбільших історичних подій. У цій війні брала участь 61 держава з населенням близько 80% від усього населення планети. Воєнні дії велися на території 40 країн. У збройні сила воюючих країн було призвано 100 млн. чоловік.
Що ж стало причиною такої глобальної війни? Звичайно ж, причинн було трохи. Основні:
Різке загострення ідеологічних і економічних протиріч між країнами Європи.
Прагнення фашистських держав до нового переділу світу і захопленню колоній. Зокрема, Німеччина прагнула до світового панування, Італія - до панування в Средиземноморському басейні, а Японія - до панування в басейні Тихого океану.
Можна відзначити, що основні протиріччя, що викликали Другу Світову війну, були закладені ще у Версальському договорі 1919 року, що поставив Німеччину в такі умови, що не міг не викликати реваншистських настроїв у країні.
Характер війни з боку Німеччини і її союзників був загарбницьким (пряма агресія), а з боку країн, які подверглися нападові, визвольний.
Україна входила в стратегічні інтереси обох воюючих сторін. Ще до початку війни безпосередній вплив на українські землі зробив Мюнхенський пакт (30 вересня1938 року), після якого Чехословакія змушена була погодитися на автономію Закарпаття. 15 березня 1939 року сейм, вибори в який відбулися незадовго до цього, проголосив незалежність держави Карпатська Україна. Президентом був обраний Августин Волошин. Однак у той же день уряд змушений було бігти за кордон, тому що Закарпаття окупували угорські війська.
Початкові війни предшевствовало підписання 23 серпня 1939 року пакту Молотова-Риббентропа (радянсько-німецький пакт про ненапад). Додатково до нього був підписаний секретний протокол, расграничуваючий сферу впливу СРСР і Німеччини. Західна Польща (сучасні Західна Україна і Белорусь) з'являлася сферою інтересів СРСР. Радянські війська ввійшли на цю територію 17 вересня 1939 року під видом допомоги братерським народам. Новий режим намагався навіть зберігати видимість законності. 22 жовтня в Західній Україні були проведені вибори в Народні збори, що наприкінці жовтня прийняли декларацію про возз'єднання з УРСР. У липні 1940 року СРСР змусив Румунію передати йому Бессарабію і Буковину. Таким чином, до УРСР було приєднано територію, на якій проживало 7 млн. західних українців. На цих землях почався процес советизації. Він містив у собі:
ліквідацію старої системи керування і впровадження нової - радянської, поляки що служать були замінені росіянами;
конфіскацію поміщичих і монастирських земель;
націоналізацію банків і великої промисловості;
реконструкцію старих підприємств і будівництво нових;
українізацію, зміцнення системи просвіти і охорони здоров’я, створення системи соціального забезпечення.
Усі ці реформи, однак, здійснювалися командними методами, до яких звикли в СРСР. Не брались до уваги місцеві особливості, порушувався звичний уклад життя західних українців.
Наприкінці 1939 року почалася ліквідація громадських організацій і політичних партій (у тому числі Комуністичної партії Западної України), арешти і депортація їхніх лідерів, була заборонена діяльність "Просвіт".
Почалася також насильницька колективізація. Усе це супроводжувалося репресіями, що стосувалися всіх шарів населения, насамперед служителів церкви, підприємців, національної інтелегенції, заможних селян, лідерів партій.
Однак входження Західної України до складу УРСР було важливою подією - уперше західні і східні українці об'єдналися в рамках однієї державної структури. Але через своєї нетривалості це об'єднання не привело до глибоких змін у житті народу. Поряд з позитивними зрушеннями в соціальній сфері, населення Західної України придбало негативний досвід ознайомлення з радянською системою.
2. Напад Німеччини і її союзників на СРСР. Оборонні бої і поразка радянських військ у 1941-1942 роках. Установлення фашистського окупационного режиму. Антифашистський рух опору.
22 липня 1941 року фашистська Німеччина без оголошення війни напала на СРСР. На Україну спочатку напала група армій "Південь", у задачі якої входило наступні:
розгром радянських військ на Правоберіжжі,
форсування Дніпра,
наступ на Донбас і Крим.
Одночасно румунські війська почали наносити удари на півдні через Молдавію і південні райони Правобережжя до Криму.
Україну обороняли Південний і Південно-Західний фронти. Однак вже в липні-серпні основний склад цих фронтів був знищений. Останні сили потрапили в оточення при узятті Києва 19 вересня. Трагедія Південно-Західного фронту була однією із самих великих невдач Червоної Армії в 1941 році.
Причини цієї й іншої невдач Червоної Армії на початку війни:
Дислокація радянських військ мала істотні недоліки (була расчитана на напад, а не на захист)
Демонтаж інженерних оборонних споруджень (у тому числі на колишній радянсько-польській границі)
Репресії в командуванні Червоною Армією в 1937-1938 роках
Ціною величезних зусиль на початку жовтня 1941 року удалося переформувати Південно-Західний фронт, що зайняв оборону по лінії Краснодар-Новомосковськ. Однак зупинити наступ німецьких військ знову не удалося. 25 жовтня після важких боїв німці захопили Харків.
Наприкінці вересня різко погіршилося положення і частин Південного фронту. Одеса і Севастополь виявилися в глибокому тилу.
Таким чином, у плині літа-осені 1941 року німецькі війська зі своїми союзниками захопили усе Правобережжя і велику частину Лівобережжя і Криму. Неокупованими залишилися тільки східна частина Харківської області, частина Донбасу, а також міста-герої Одеса і Севастополь.
Поразка фашистів у битві під Москвою (30 вересня 1941 - січень 1942 року) переросла в загальний наступ Червоної Армії на всіх стратегічних напрямках, у тому числі і на Південному і Юго-Западному фронтах. На Україні цей наступ повинен був привести до розгрому супротивника в районі Харкова і на Донбасу і захопленню переправ через Дніпро в районі Дніпропетровська і Запоріжжя. Одночасно планувалося вести операції в Криму.
Подальші події показали нереальність і необоснованість цих планів.
18 січня 1942 року почався наступ обох фронтів. Вони прорвали оборону супротивника на ділянці Балакле-червоний Лиман і просунулися на 90 км усередину. У результаті наступу утворився "Барвинковський виступ". На більше у фронтів сил не вистачило. Прорив до Дніпра, розгром Донбаського і Харківського угруповань супротивника виявилися непосильними задачами. У травні супротивник прорвав оборону Південно-Західного фронту. 19 липня було прийняте рішення про припинення наступу, однак війська на Барвинковському виступі були оточені і вже до 29 липня 240 тис. чоловік виявилися в полону. Так само трагічно закінчилися спроби розгрому німецьких військ у Криму. У липні після 250-денної героїчної оборони був узятий Севастополь. 22 серпня 1942 року радянські війська залишили місто Свердловськ у Луганській області і всій території України виявилася під німецької окупацією.
Окупанти знищили територіальну цілісність України. Вона була розділена на 4 частини, які підкорялися різним державним і адміністративним органам. Чернівецькі, Одеські, Миколаївська, південні райони Винницької області були об'єднані в губернаторство Транснистрія і подаровані Румунії за участь у війні. Західно-українські землі (Львівської, Тернопільської, Івано-Франківська області) були включені в Генерал-губернаторство з центором у Кракові. Ченігівська, Сумська, Харківська області і Донбас входили в прифронтову зону і підкорялися військовому командуванню. Інша територія України входила в Рейхскомісаріат України з центром у Рівні (під керівництвом Ерика Коха).
Із самого початку окупації розгорнулася широка фашистська пропоганда. Домагаючись підтримки населення, німці використовували факти, приховувані радянської влади (про те, як реально проходила колективізація, про репресії), обіцяли провести аграрну реформу (подекуди навіть почали закривати колгоспи) і забезпечити вільний розвиток української культури. однак це продовжувалося не довго. З розгортанням партизанського руху німці почали здійснювати план "Ост", по якому Україна повинна була перетворитися в аграрно-сировинний придаток Рейха. Усе населення України підлягало витисненню (міста повинні били перетворитися в населені пункти тільки для німців) і, частково, фізичному знищенню. Тільки лише за перші місяці окупаційного режиму в Києві в Жіночому Яру було знищено 850 тис. Чоловік. Усього за роки окупації було убито 4 млн. мирних жителів і 1.3 млн. військовополонених, а 2.4 млн. чоловік вивезено на роботи в Німеччину. Окупаційна влада як опор використовувала різні каральні органи: Гестапо (таємна поліція), СС (загони націонал-соціалістської партії), СД (служба безпеки). Крім військової і цивільної окупаційної адміністрації на початку війни створювалися також допоміжні каральні загони з місцевого населення.
Угорський режим у Закарпатті і румунський у Транснистрії були більш м'якими, у порівнянні з німецьким режимом.
В антифашистському русі в Україні було два плини:
Радянське (ориєнтувалося на відновлення радянської влади)
У червні-вересні 1941 року на Україні були створені підпільні обкоми партії і комсомолу. Однак вже в перші тижні війни підготовлені до підпільної роботи групи були виявлені і розгромлені (вирішальними фактором провалу стала відсутність підтримки з боку місцевого населення). Тільки з кінця 1941-початку 1942 року (особливо після перемоги під Москвою) почався широкомасштабний партизинський рух в Україні. У деяких районах партизанські загони поєднувалися навіть у великі з'єднання (серед найбільш відомих керівників таких з'єднань Ковпак, Федоров, Мірошник, Наумов, Сабурів, Вершигора й ін.). У червні 1942 року був створений Український штаб партизанського руху під керівництвом Тимофія Строкача. Головною задачею радянського опору стала координація дій з операціями Червоної Армії. Одна з найбільш значних партизанських операцій була проведена 12 липня 1943 року. З'єднання під командуванням Ковпака зробило рейд по трьох західних областях України (Карпатський рейд), ціль якого - виведення зі строю нафтопромислів у районі Борислава й Івано-Франківська - була успішно виконана. Протягом 1943 року найважливішим напрямком діяльності партизанів було руйнування шляхів сполучення, у тому числі залізниць. Разом з партизанськими загонами часто діяли професійні розвідники.
Національне (прагнуло до державотворення)
ОУН (Організація Українських Націоналістів) зародилася ще в 1923 р. на території Польщі, до складу якої входила в цей час Галичина. Керував цим рухом професійний військовий Євгеній Коновалец. Після його убивства в 1938 р. у Голландії агентом КДБ єдиний рух розколовся на дві фракції: на чолі з Мірошником, що підтримував ідею співробітництва з Німеччиною, і на чолі зі Степаном Бандерою, що виступав за створення власної армії і розгортання боротьби за незалежність України, спираючи лише на сили і можливості українського народу. Більшість підтримала Бандеру. На відміну від радянської влади, ОУН завчасно подбало про утворення свого підпілля. Ще до початку війни були сформовані так називані похідні групи. Їхні члени повинні були, випереджаючи німців при відході радянської влади встановлювати в населених пунктах українську владу і готувати масове антирадянське й антифашистське повстання. У жовтні 1942 р. об'єднані загони Мірошника і Бандери створили Українську Повстанську Армію (УПА). Систематичні воєнні дії УПА початку наприкінці 1942-початку 1943 р. Починаючи з листопаду 1941 р. німці почали заарештовувати всіх учасників ОУН-підпілля. Каральні експедиції продовжувалися в плині усієї війни. Теж саме відбувалося і з боку НКВД.

2 Загарбання території України збройними силами Німеччини призвело до її окупації. Окупаційна політика гітлерівців щодо завойованих земель ґрунтувалася на колонізаторських засадах. Нацисти дотримувалися класичного принципу завойовників — «поділяй і володарюй». Плануючи використовувати територію України як життєвий простір для арійської раси, Гітлер поділив її на зони, урахувавши домовленості зі своїми союзниками та поточними потребами ведення війни. Закарпаття ще в 1939 р. було окуповане Угорщиною. Північна Буковина, Ізмаїльщина, райони Вінницької, Одеської і Миколаївської областей, що знаходяться між Дністром і Південним Бугом, утворили румунську провінцію Трансністрія із центром в Одесі. Дистрикг1 «Галичина» входив до Генерального губернаторства, створеного зі східних територій Польщі. На більшості окупованих територій діяв рейхскомісаріат «Україна» з адміністративним центром у Рівному. Черкаська, Сумська, Харківська та Ворошиловградська області й територія Криму перебували під владою тимчасової воєнної адміністрації вермахту.

1 Дистрикт — адміністративна, судова, виборча дільниця в окремих державах.

Телеграма Державного комітету оборони

Від 11 липня 1941 р.

Київ

т. Хрущову

Одержані достовірні відомості, що ви всі, від командувача Південно-Західним фронтом до членів Військової ради, налаштовані панічно і маєте намір відвести війська на лівий берег Дніпра. (Попереджаю вас, якщо ви зробите хоч один крок до відведення військ на лівий берег Дніпра, не будете до останньої можливості захищати райони УРів на правому березі Дніпра, вас усіх спіткає жорстока кара як боягузів і дезертирів.

Голова Державного комітету оборони Й. Сталін

Наказ народного комісара оборони № 227

28 липня 1942 р.

...Відтепер залізним законом дисципліни для кожного командира, червоноармійця, політпрацівника має бути вимога — ні кроку назад без наказу вищого командування.

Командири роти, батальйону, полку, дивізії, відповідні комісари і політ- працівники, які відступають з бойової позиції без наказу згори, є зрадниками Батьківщини. З такими командирами і політпрацівниками поступати треба як із зрадниками Батьківщини.

Верховне головнокомандування Червоної армії наказує:

1. Військовим радам фронтів і перш за все командувачам фронтами: а) безумовно ліквідовувати відступальні настрої у військах і залізною рукою припиняти пропаганду про те. що ми можемо і нібито повинні відступати й далі на схід, що від такого відступу нібито не буде шкоди; (...)

в) сформувати в межах фронту від одного до трьох (з огляду на становище) штрафних батальйонів (по 800 чоловік), куди направляти середніх і старших командирів і відповідних політпрацівників усіх родів військ, які провинилися порушенням дисципліни через боязкість або нестійкість, і поставити їх на важчі ділянки фронту, щоб дати їм можливість спокутувати кров’ю свої злочини проти Батьківщини.

2. Військовим радам армій і перш за все командувачам арміями: (...)

6) сформувати в межах армії 3-5 добре озброєних загороджувальних загонів (до 200 чоловік у кожному), поставити їх у безпосередньому тилу нестійких дивізій зобов’язати в разі паніки і безладного відходу частин дивізії розстрілювати на місці панікерів і боягузів і тим допомогти чесним бійцям дивізій виконати свій обов’язок перед Батьківщиною (...).

3. Командирам і комісарам корпусів і дивізій:

а) безумовно знімати з постів командирів і комісарів полків і батальйонів, які допустили самовільний відхід частин без наказу... відбирати в них ордени і медалі та направляти їх у військові ради фронту для віддання під військовий суд;

б) надавати всіляку допомогу й підтримку загороджувальним загонам армії в справі зміцнення порядку і дисципліни в частинах.

Наказ прочитати в усіх ротах, ескадронах, батареях, ескадрильях, командах, штабах.

Народний комісар оборони Й. Сталін

Дата добавления: 2015-05-22