Курс на розвиток «самоврядного соціалізму» і конфлікт з СРСР

ПЛАН

Хід заняття

1.Організаційний момент:

- привітання студентів;

- підготовка аудиторії до заняття, перевірка наявності студентів.

2. Ознайомлення студентів з темою та навчальними цілями, порядком роботи на занятті.

3. Актуалізація опорних знань студентів:

- Яку роль відіграли Болгарія та Югославія в ході Другої світової війни?

- В чому полягали основні результати війни для цих країн?

- Назвіть умови договорів після завершення Другої світової війни для цих держав.

- Чим можна пояснити посилення впливу СРСР зокрема на ці країни?

4. Коментар відповідей студентів, підведення узагальнюючих висновків.

5. Повідомлення плану заняття та вивчення нового матеріалу згідно теми заняття:

1. Зайняття Радянською Армією Болгарії та встановлення комуністичного режиму. Диктатура Т. Живкова.

2. Революційний процес к.80-поч.90-х років в Болгарії. Сучасне становище країни.

3. Захоплення влади комуністами в Югославії. Курс на розвиток «самоврядного соціалізму та конфлікт з СРСР.

4. Загострення політичної ситуації в Югославії та розпад СФРЮ. Сучасне становище в південнослов’янських республіках.

5.1 5 вересня 1944 р. СРСР оголосив війну Болгарії. Однак активних боїв на болгарській землі не було, - болгарська армія була деморалізована, а німецькі частини спішно покидали країну. 9 вересня 1944 р. у столиці Болгарії - Софії відбувся переворот - т. зв. "соціалістична революція", в результаті якого до влади прийшов уряд - Вітчизняного Фронту (ВФ), на чолі з К.Георгієвим. В складі ВФ були представлені Болгарська робітнича партія (комуністів) (БРП(к); Болгарський хліборобський народний союз (БХНС), Болгарська робітнича соціал-демократична партія (БРСДП) та група буржуазної інтелігенції "Ланка".

В день перевороту Болгарія оголосила війну фашистській Німеччині. Радянська військова присутність, складна внутрішньополітична обстановка, проникнення комуністів на керівні пости в армії, міліції та держбезпеки розчистили БРП(к) шлях до влади.

4 листопада 1945 р. у Болгарію з багатолітньої еміграції повернувся голова ЦК БРП(к) Георгій Дімітров - останній генеральний секретар розпущеного Сталіним Комінтерну. Його кредо полягало в наступному. "Дружба з СРСР потрібна Болгарії, як сонце та повітря". Партії, що входили в Вітчизняний Фронт, відмовилися створити єдиний блок на виборах до Великих народних зборів - першого післявоєнного парламенту Болгарії.

18 листопада 1945 р. 85% громадян Болгари, що мали права голосу прийшли на дільниці для голосування. В цілому за партії Вітчизняного Фронту проголосувало 88%. БРП(к) отримала 94 місця з 276. Стільки ж мала опозиція в особі БХНС. Головою Великих народних зборів став член БРП(к) В.Коларов. Уряд очолив сам Г.Дімітров без залучення опозиції. Новий кабінет прийняв ряд законів соціалістичного характеру:

- 8 березня 1946 р. - Закон про конфіскацію майна, придбаного шляхом спекуляції або іншим незаконним шляхом;

- В руки держсектору перейшло 2300 промислових підприємств;

- 12 березня 1946 р. - Закон про трудову земельну власність, який обмежував розміри земельних володінь до 20 га землі. Всі лишки землі переходили державі, що наділяла колишніх партизан, безземельних та малоземельних селян ділянками 5 - 8 га;

- Комуністи зосередили у своїх руках адміністративний та фінансовий контроль.

За пропозицією БРП(к) 8 вересня 1946 р. відбувся референдум з питання збереження монархи. 92,7% учасників опитування висловилися за республіку, 4,2% - за монархію. Юний цар Сімеон покинув країну.

15 вересня 1946 р. Болгарія була проголошена Народною Республікою (НРБ). В 1946 - 1947 рр. керівництво БРП(к) розправилося з допомогою спецслужб з легальною опозицією, звинувативши її функціонерів в змовницькій діяльності. Репресіям були піддані сотні нелояльних комуністичному режиму представників різних верств суспільства.

Практично позбавлені опозиції, Великі народні збори 4 грудня 1947 р. прийняли нову Конституцію, яка узаконила всевладдя БРП(к). Була проведена націоналізація промисловості та банків. На частку приватного сектора залишилося менше 5%. За ініціативою СРСР в серпні 1948 р. ліве крило БСДРП об'єдналося з БРІІ(к), створивши єдину в країні БКП (Болгарська комуністична партія). Після смерті в СРСР за підозрілих обставин (можливо отруєний за наказом Сталіна) Георгія Дімітрова вся влада в країні зосередилася в руках Вілко Вєлкова Червенкова (сталініста).

Незабаром був прийнятий перший п’ятирічний план (1949 – 1953 рр.), а країна стала кривавим дзеркалом сталінізму.

Побудова соціалізму в Болгарії здійснювалася прискореними темпами при підтримці СРСР. Цьому сприяло поновлення вищого керівництва країни. В 1954 р. першим Секретарем Болгарської Комуністичної партії став Тодор Живков.

В 50 - 70-і рр. Болгарія перетворилася в індустріально-аграрну країну з тісною інтеграцією в структури РЕВ. На відміну від інших соціалістичних країн континенту, темпи зростання продуктивності аграрного сектору залишалися стабільно високими та конкурентоспроможними (овочі, рожеве масло, тютюнові вироби та т.п.).

В 1971 р. була прийнята нова програма БКП та нова Конституція країни, що проголосили плани побудови розвиненого соціалістичного суспільства в Болгарії. Як і в Румунії, монополія БКП на владу знайшла вияв в зосередженні всіх важелів управління в руках вузької верстви номенклатурних працівників, у першу чергу, тих, що мали відношення до родини Т.Живкова. Прагматичний підхід режиму до інтелігенції та відмінна праця спецслужб дозволили Болгарії уникнути серйозних внутрішньополітичних потрясінь подібно іншим країнам Східної Європи. Дисидентський рух в країні був слабким - в основному екологічного характеру (комітет "Екогласність" та ін.).

Між тим, вже в 80-і рр. відбувся крен в сторону соціально-економічної кризи. З поч. 80-х рр. виробництво стало помітно відставати від потреб суспільства. Планова економіка досягла свого порогу ефективності і почалося падіння темпів економічного зростання. Наприклад, в грудні 1989 р. вони знизилися у порівнянні з попереднім роком на 13%. Окрім цього, обтяжував болгарську економіку зовнішній борг, який досяг 11 млрд. доларів.

Позитивно сприйняли в Болгарії (на відміну від НДР) перебудову та "нове мислення" керівництва СРСР. В 1987 р. керівництво НРБ розробило власну програму перебудови суспільства, її основними елементами стали:

- визнання рівноправності та розмаїтості форм власності;

- декларація невтручання партії БКП в державні проблеми;

- впровадження самоврядування підприємств;

- відміна урочистих демонстрацій в дні революційних свят та ін.

Однак косметичні реформи не послаблювали соціальної напруженості в суспільстві.

В жовтні 1989 р. міністр закордонних справ Петро Младенов надіслав листа до ЦК БКП в якому звинуватив Т.Живкова в злочинних методах керівництва. 10 листопада 1989 р. на пленумі ЦК БКП Т.Живков був звільнений з поста генсека партії. В пошуках "козла відпущення" за перші п'ять місяців з партії були виключені 3500 чоловік (в т. числі 13 членів та кандидатів в члени політбюро та 28 членів ЦК) На чолі партії, а після цього й держави (після введення посади президента) встав Петро Младенов.

5.2 Падіння авторитарного режиму Т.Живкова сприяло поступовій ліквідації монополії компартії на владу. В умовах плюралізму думок були реабілітовані засуджені в 40-і рр. лідери БХНС та БСДРП. За короткий час на політичній арені країни виникло більше 50 партій. Основною силою опозиції режиму став створений в грудні 1989 р. - Союз Демократичних сил (СДС), що об'єднав приблизно 16 різноманітних суспільно-політичних груп та об'єднань. Головою координаційного комітету СДС став Желю Желев. Навесні 1990 р. - після загальнопартійного референдуму БКП стала називатися БСП - Болгарською соціалістичною партією. В 1989 - поч. 1990 рр. Болгарія була єдиною країною Східної Європи, в якій екс-комуністи зуміли утриматися при владі. На виборах до Великих народних зборів, які відбулися в червні 1990 р.. за БСП проголосувало 52,7% виборців (211 місць із 400); СДС - 36°/о (144 місця) та ін. Враховуючи, що БСП мала відносну більшість, опозиція зайняла вкрай жорстку позицію. Влітку 1990 р. під тиском СДС відбулася відставка незадовго до цього вибраного президентом Болгарії Петра Младенова. В серпні 1990 р. депутати Великих народних зборів обрали новим президентом Желю Желева. В 1992 році він переміг на всенародних виборах президента.

Сучасна ситуація характеризується гострим протистоянням всередині Болгарії двох полярних політичних сил - БСП та СДС. Це проявилося в роботі парламенту та уряду.

Великі народні збори провело велику законодавчу роботу - в липні 1991 р. була прийнята нова демократична Конституція Республіки Болгарія (так з 1991 р. називається колишня НРБ).

Пройшовши через ряд політичних криз, викликаних протистоянням уряду та опозиції, держава основну увагу приділяє проблемам економіки. Кабінету Ж.Желева так і не вдалося зупинити спад виробництва, добитися ліквідації безробіття, зупинити інфляцію в країні (середня зарплата складала 20$). Президентські вибори в листопаді 1996 р. призвели до перемоги лідера СДС Петра Стоянова. Незважаючи на загострення соціальних проблем, економічна ситуація в країні поступово почала поліпшуватися.

На парламентських виборах 2001 року впевнено переміг політичний блок «Національний рух Сімеон II», який очолив колишній монарх (1943-1946 рр.), після чого Сімеон очолив уряд, який став проводити ще більш радикальні ринкові перетворення. На президентських виборах цього ж року переміг лідер БСП Г. Пирванов, тим самим утворивши досить своєрідний тандем у владі, на посаді президента він залишається по нинішній час.

В 2005 році парламентські вибори не принесли перемоги жодній з партій, тому був сформований коаліційний уряд, який очолив соціаліст С. Станішев, до складу уряду входили і представники «Національного руху Сімеон II». Вибори 2009 року принесли нову розстановку сил: діючи партії значно зменшили свій вплив, а перемогу здобула нова політична сила – партія «ГЕРБ», лідер якої Бойко Борисов став главою уряду. Курс партії на ще більш глибоку євро інтеграцію. З 2004 року країна є членом НАТО, а в 2007 була прийнята до Євросоюзу.

5.3 В період другої світової війни, в ході боротьби з фашистськими окупантами в Югославії почали створюватися осередки руху Опору - органи майбутньої влади. Спочатку їх роль виконували комітети Єдиного народно-визвольного фронту. Потім у визволених районах стали виникати народно-визвольні комітети, як осередки місцевої влади. На їх основі, 26-27 листопада 1942 р. в м. Біхачі було скликане Антифашистське віче народного визволення Югославії (АВНВЮ), яке утворило тимчасовий уряд країни - НКВЮ - Національний комітет визволення Югославії на чолі з Йосипом Броз Тіто.

7 березня 1945 р. в результаті угод, досягнутих між різними політичними силами Югославії, а також рекомендацій Кримської конференції глав держав антигітлерівської коаліції на базі НКВЮ був створений Тимчасовий уряд на чолі з Й. Броз Тіто, що включав, крім комуністів, представників емігрантського уряду. Однак, некомуністичні сили не мали власних структур, оскільки в ході Другої світової війни був повністю зруйнований старий державний апарат і сформований новий, який перебував під повним контролем Компартії Югославії.

До кінця 1945 р. в держсекторі Югославії було зосереджено 72% промислових підприємств. Була проведена й аграрна реформа, що встановила максимум земельного наділу в 35 га - всі надлишки, в тому числі поміщицькі, церковні, банківські землі без викупу переходили у власність держави або в руки селян.

Спроби збройного опору політиці КПЮ з боку опозиції, хорватських націоналістів-усташів, сербських монархістів та ін. жорстоко придушувались органами держбезпеки. Представники буржуазних кіл восени 1945 р. покинули склад Тимчасового уряду, чим сподівались привернути увагу світової громадськості до порушення Ялтинських угод. Однак вибори в загальноюгославський парламент - Установчу скупщину показали повсюдну підтримку режиму Народно-визвольного фронту: за - 90.5% голосів.

29 листопада 1945 р. Установча скупщина ліквідувала інститут монархії в Югославії на чолі з королем Петром II Карагеоргієвичем і проголосила Федеративну Народну Республіку Югославію (ФНРЮ) як федерацію 6 рівноправних республік - Сербії, Чорногорії, Хорватії, Словенії, Македонії, Боснії та Герцеговини. Конституція ФНРЮ, ухвалена Скупщиною 31 січня 1946 p., значною мірою копіювала текст Конституції СРСР 1936 р. і фактично закріпила в країні тоталітарний політичний режим, створений КПЮ. Була узаконена однопартійна система.

В Югославії на рубежі 40-50-х років утвердилася дещо інша, ніж в СРСР, модель суспільного розвитку. Основою цієї моделі стала система самоврядних трудових колективів на підприємствах, які забезпечували виконання виробничих планів, діючи в умовах господарського розрахунку. На основі планування виробництва самими підприємствами розроблялась загальна концепція державного плану. На початку 50-х років в країні була створена система місцевого самоврядування. Югославія відмовилась від політики колективізації сільського господарства, яка не одержала підтримки селян. Вони стали самостійно створювати мережу постачально-збутових кооперативів. Був дозволений вільний продаж і оренда землі та використання в певних межах найманої робочої сили Для запобігання процесу концентрації земельної власності земельні володіння були обмежені певною площею (до 15 га).

Югославська модель суспільного розвитку в 50-ті роки дала певні позитивні результати. Зросло промислове виробництво, усталеними темпами збільшувалося виробництво сільськогосподарських продуктів. Товарно-грошові відносини використовувались як важливий важіль піднесення продуктивності праці та підвищення конкурентоспроможності югославських товарів на ринках капіталістичних країн.

Своєрідна югославська модель "самоврядного соціалізму" утвердилася в результаті найгострішого конфлікту Югославії та СРСР, що стався в 1948 р. Прагнення югославського керівництва на чолі з Й. Броз Тіто до проведення самостійної політичної лінії викликало гнівну реакцію з боку сталінського керівництва Радянського Союзу. Інформаційне бюро комуністичних та робітничих партій в 1948-1949 рр. під тиском Сталіна почало яру наклепницьку кампанію проти югославського керівництва. Воно звинувачувалося в зраді справі соціалізму. Були перервані всі економічні й політичні зв'язки Югославії з СРСР та його союзниками.

28 вересня 1949 р. СРСР в односторонньому порядку скасував договір про дружбу, взаємодопомогу та післявоєнне співробітництво з Югославією. Хоча в самій Югославії було немало прихильників збереження відносин з СРСР, з яких 8,4 тис. було заарештовано й відправлено до концентраційного табору на острові в Адріатичному морі.

Тобто, пошук власного шляху розвитку призвів до того, що югославське керівництво зіткнулося з чималими труднощами. Справа ускладнювалася тим, що створення системи виробничого самоврядування в Югославії було проведене недостатньо послідовно. Вона була фактично вбудована в моноцентричну систему влади і загальнодержавного економічного регулювання. Це вже в 50-ті роки стало призводити до незбалансованості народного господарства і гальмувати економічний розвиток країни. Досвід Югославії показав, що введення елементів самоврядування в структуру адміністративного соціалізму без зміни її основних принципів може дати позитивні результати лише на короткий час.

В середині 50-х років відбулися істотні зміни в відносинах між СРСР та країнами Центральної і Південно-Східної Європи. Нове керівництво Радянського Союзу на чолі з М.С.Хрущовим вже в 1955 р. добилося нормалізації стосунків з Югославією. XX з'їзд КПРС значно розширив можливості для демократизації всіх соціально-економічних та політичних інститутів соціалістичних країн і для встановлення рівноправних відносин між ними. Недостатньо глибокий аналіз сталінізму і збереження командно-адміністративної системи в цих країнах заважали, однак, практичній реалізації цих можливостей. Особливо переконливо це було продемонстровано збройним втручанням СРСР в угорські події 1956 р. і його схваленням югославським керівництвом.

В 1953 р. була прийнята нова Конституція ФНРЮ, яка передбачала широку участь представників трудових колективів в роботі народних комітетів. Більшість союзних міністерств була ліквідована. Управління господарською діяльністю передавалося республіканським органам, а також районним та міським комітетам. Віднині народні скупщини складалися з народних віче та віче виробників. Компартія Югославії офіційно відмовилася від всебічного керівництва суспільством, зберігши за собою "лише" ідеологічну функцію. Була змінена і її назва: з 1952 р. замість КПЮ з'явився Союз Комуністів Югославії. Однак, фактично СКЮ залишався провідною і спрямовуючою силою - стрижнем всієї структури тоталітарного суспільства в Югославії. Багато в чому завдяки СКЮ вдавалося зберегти єдність багатонаціональної держави.

Безперечний лідер СКЮ і глава ФНРЮ, И. Броз Тіто визначив в сер. 50-х рр. основні напрямки внутрішнього розвитку країни:

- демократизація;

- десталінізація;

- дебюрократизація;

- децентралізація;

- впровадження ринкової економіки "під контролем держави";

- ідеологічний та політичний плюралізм.

Разом з тим з початку 60-х рр. XX ст. наростають внутрішньополітичні проблеми в Югославії. Найбільш актуальною проблемою внутрішнього розвитку країни стає національне питання. Окрім цього посилюються внутрішні економічні протиріччя між "багатими" республіками (Словенією, Хорватією та Сербією) та "бідними" (Македонією, Чорногорією, Боснією та Герцеговиною).

В результаті конституційної реформи 1963 р. країна отримала назву СФРЮ - Соціалістична Федеративна Республіка Югославія. За розрахунками Й. Броз Тіто завершити будівництво соціалізму в Югославії планувалося через 45 років. В 1964 р. ним же була висунута програма перебудови економіки, політичної системи, культури та ідеології на принципах децентралізації. Віднині первинною ланкою політичної та економічної системи СФРЮ стала БООП - базова організація об'єднаної праці. Як правило, це община, колектив невеликого підприємства тощо. В 80-ті роки кількість БООП досягла до 20.000 одиниць. Підсумком реформ Й. Броз Тіто стало співіснування в Югославії 3 соціальних систем:

Реальний соціалізм - в оргструктурі політичної системи, в монополії на владу СКЮ, в ролі правлячої партійно-державної еліти.

Капіталізм - в товарно-грошових відносинах, в масовій культурі.

"Мораль самоврядного соціалізму" - в низових ланках виробництва та розподілу.

Причому, це співіснування постійно народжувало й суперечності: між плановою координацією і критеріями ринкової економіки; між економічним плюралізмом і монопольною ідеологією СКЮ та ін. Причому, все це на тлі позитивних результатів: інтеграції Югославії а загальноєвропейський ринок, збільшення потужності промисловості й сільського господарства і т. д.

В лютому 1974 р. була прийнята чергова, остання конституція СФРЮ, що ввела в країні інститут президентства. В травні 1974 р. Президентом СФРЮ без обмеження мандату (тобто довічно) був обраний И. Броз Тіто. В цьому ж році він став довічним головою СКЮ. Йосип Броз Тіто помер 4 травня 1980 р. Данину пошани харизматичному лідеру Югославії приїхали висловити керівники 126 країн.

5.4 Після смерті Й. Броз Тіто в СФРЮ був впроваджений інститут колективного керівництва в особі Президії СФРЮ, головою якої по черзі на 1 рік ставав кожний з 8 її членів - представники 6 республік - Сербії, Хорватії, Словенії, Чорногорії, Македонії, Боснії та Герцеговини, а також 2 автономних країв - Воєводини та Косово. Аналогічно було реорганізоване й керівництво СКЮ. Зовнішня колегіальність та демократичність федеральної влади насправді вела до того, що нові керівники використовували свої повноваження винятково на користь своєї республіки або краю. Все це вело до посилення націоналістичних, сепаратистських тенденцій в СФРЮ.

Найбільш розвинені в промисловому відношенні Словенія та Хорватія забезпечували 50% експортного потенціалу СФРЮ. Саме ці дві "бунтівні республіки" виступили наприкінці 80-х рр. з ініціативою 39 конституційних поправок, спрямованих на розширення їх автономії. Сербія та Чорногорія запропонували свої контрпоправки, що посилювали централізацію.

Після того, як федеративний парламент - Союзна Скупщина - фактично підтримала Сербію та Чорногорію, Словенія у вересні 1989 р. проголосила пріоритет республіканських законів над федеральними і заявила про своє право на вихід з СФРЮ. Починається розпад міжреспубліканських економічних зв'язків, торгівля всередині СФРЮ переходить на взаєморозрахунки в німецьких марках, в країні діють 8 автономних енергосистем. Чисельність безробітних перевищує 2 млн. чоловік. Починається обвальна інфляція.

Впродовж післявоєнної історії Югославії саме Компартія була сполучною силою в суспільстві. Спроби XIV з'їзду СКЮ зберегти єдність партії провалилися. Розпад СКЮ означав і крах СФРЮ. Союзи комуністів всіх республік змінили назви, окрім цього виникло понад сто нових політичних партій. Особливістю ситуації стала відсутність серйозних політичних сил, що виступали б з федералістських позицій

В 1990-1991 рр. в усіх республіках СФРЮ пройшли парламентські вибори. Лише в Сербії та Чорногорії до влади прийшли колишні компартії, в основних республіках - опозиційні їм сили.

Ініціатором розвалу СФРЮ стала Словенія. Тут наприкінці 1990 р. відбувся референдум щодо незалежності, на якому 86% висловилися "за". До влади прийшов блок "ДЕМОС" - "Демократична опозиція" - на чолі з М.Кучаном. На сьогодні Словенія є країною з найбільш стабільним та динамічним розвитком, серед тих, що виникли на руїнах колишньої Югославії. Саме Словенія першою серед колишніх республік СФРЮ була прийнята до НАТО та ЄС – в 2004 році.

В Хорватії більшість голосів отримала Хорватська демократична співдружність на чолі з Франьйо Туджманом.

25 червня 1991 р. Словенія й Хорватія офіційно проголосили свою самостійність. Території цих республік, заселені сербами, почали боротьбу за приєднання до Сербії. В конфлікт етнічного характеру поступово була втягнута ЮНА - Югославська Народна Армія. Громадянська війна, що розгоралась, була припинена завдяки втручанню миротворчого контингенту ООН (в т. ч. батальйонів з України).

В Македонії незалежність була досягнута без воєнних конфліктів. V вересні 1991 р. за це висловилися 99% громадян республіки. Для Македонії гострою проблемою залишається міжнародне визнання. Його обмеженість пов'язана з позицією Греції, що претендує на частину македонської території. Тому навіть в Раду Європи ця країна була прийнята під тимчасовою назвою "Колишня югославська республіка Македонія".

Особливо кривавого характеру набуло досягнення незалежності Боснією та Герцеговиною, де принципове значення мав етнічний склад населення. Відносна більшість - 39.5% - мусульмани (етнічні слов'яни, що прийняли в середні віки іслам). Цікаво, що це єдиний у світі приклад, коли релігійна приналежність служить критерієм визначення національності. Далі йдуть православні серби - 32%, що займали найбільші в цій республіці території; 18.4% -хорвати-католики. Після виборів у парламент Боснії та Герцеговини в жовтні 1991 р. мусульмани та хорвати уклали союз, і утворивши більшість, проголосили Меморандум про незалежність республіки. Сербська община відмовилася визнати Меморандум, і оголосила про створення сепаратної Сербської республіки в Боснії. У березні 1992 р. референдум, ігнорований боснійськими сербами, голосами 92% від загального числа учасників підтвердив курс на незалежність. В результаті, в квітні 1992 р. в Боснії та Герцеговині розгорілась громадянська війна на міжетнічному та міжконфесійному грунті. Вже до 1993 р. загинуло 160 тис. чоловік. Взаємні етнічні "зачистки", партизанські рейди, концтабори для військовополонених, артобстріл столиці Боснії -м. Сараєва тривали більше трьох років. В листопаді 1995 р. за ініціативою англо-американської дипломатії учасниками конфлікту була підписана в м. Дейтон (США) угода, яка зуміла погасити полум'я громадянської війни. Миротворчі сили, створені під егідою ООН та НАТО, зуміли стримати амбіції противників при розділі території Боснії та Герцеговини на три анклави. Вибори, що відбулися тут в вересні 1996 р., підтвердили колишнє співвідношення сил 3 угрупувань. Мир у цьому регіоні крихкий та нестійкий.

Після відділення 4 з 6 республік СФРЮ, решта дві - Сербія та Чорногорія - проголосили в квітні 1992 р. нову Югославію - СРЮ - Союзну Республіку Югославію. Політику нової Югославії цілковито визначало сербське керівництво на чолі з лідером Союзу комуністів Сербії, перетвореного на Соціалістичну партію Сербії, Слободаном Мілошевичем.

В першій половині 90-х рр. ООН неодноразово вводила проти СКЮ економічні санкції, звинувачуючи сербів в експансії та втручанні в діла Хорватії, а також Боснії та Герцеговини. В підсумку на початку 90-х рр. інфляція в СРЮ була занесена в книгу рекордів Гіннеса - 3% за годину; в країні користувались грошами з 11 нулями. Після зняття санкцій ООН в січні 1996 р. життя в СРЮ нормалізується, однак зростає недовіра до режиму С.Мілошевича. В червні 2006 року розпадається і СРЮ, оскільки про свою незалежність проголосила Чорногорія. В лютому 2008 року проголошена республіка Косово (частина Сербії, населена переважно албанцями).

6. Закріплення нового матеріалу завершується співбесідою за такими питаннями:

Дата добавления: 2015-05-23