Середній рівень навчальних знань. 1.Організаційний момент:

ПЛАН

Хід заняття

1.Організаційний момент:

- привітання студентів;

- підготовка аудиторії до заняття, перевірка наявності студентів.

2. Ознайомлення студентів з темою та навчальними цілями, порядком роботи на занятті.

3. Актуалізація опорних знань студентів:

- Яку роль відіграли країни Африки та Латинської Америки в ході Другої світової війни?

- В чому полягали основні результати війни для країн даного регіону?

- Які перспективи, на Вашу думку, були перед країнами регіону після завершення війни?

- Чим можна пояснити відносну відсталість Африки, та Латинської Америки від індустріальних держав?

4. Коментар відповідей студентів, підведення узагальнюючих висновків.

5. Повідомлення плану заняття та вивчення нового матеріалу згідно теми заняття:

1. Процес деколонізації в країнах Північної Африки та його наслідки. Особливості соціально – економічного розвитку країн регіону.

2. Становище та особливості соціально-економічного розвитку країн Тропічної та Південної Африки.

3. Загальні тенденції розвитку країн Латинської Америки.

5.1 Після Другої світової війни національно-визвольна боротьба в північно-африканських країнах розгорнулася з новою силою. В Тунісі рух за національне визволення очолила партія Новий Дестур. Скликаний у 1946 р. за її ініціативи Національний конгрес прийняв Декларацію незалежності Тунісу. В Марокко національний рух очолив султан Мохаммед Бен Юсуф. Починаючи з 1947 р., він неодноразово звертався з меморандумами до французького уряду, вимагаючи для своєї країни суверенітету. Однак Франція не погоджувалася з цими вимогами.

На початку 50-х років арабські країни звернулися до ООН з проханням вирішити марокканську і туніську проблеми, доводячи, що народи цих країн досягли політичної зрілості й повинні отримати незалежність. Але ООН під тиском Франції, Великобританії та США відхилила пропозиції про внесення цих питань до порядку денного. Національно-визвольна боротьба марокканського і туніського народів тривала, все більше привертаючи увагу світової громадськості. Головна націоналістична партія Марокко — «Істікляль» організувала могутній опір, що переріс у терористичний рух проти французів і зробив їх перебування у країні нестерпним. У березні 1956 р. під тиском антиколоніального руху Франція була змушена визнати незалежність Марокко і Тунісу.

У значно складніших умовах виборював незалежність алжирський народ. Перемога Національного фронту в Парижі зумовила реформи, які надали Алжиру нові демократичні свободи й політичні права. Закон 1947 р. гарантував алжирцям статус французьких громадян, засновував Алжирські збори із 120 депутатів. Однак нові політичні партії вимагали надання Алжиру незалежності. Було створено Революційний комітет, який з 1954 р. перетворився на Фронт національного визволення (ФНВ). У цьому ж році ФНВ очолив збройну боротьбу алжирців проти французьких колонізаторів. Але для завоювання незалежності алжирському народові знадобилося кілька років виснажливої і кровопролитної боротьби. У 1956 р. ФНВ створив Національну раду алжирської революції, яка в 1958 р. проголосила Алжирську республіку. Та війна в Алжирі тривала до 1962 р.

18 березня 1962 р. французький уряд змушений був підписати так звану Евіанську угоду (м. Евіан, Швейцарія), яка передбачала проведення в Алжирі референдуму. 1 липня цього ж року переважна більшість алжирців проголосувала за незалежність. Так закінчилася 130-річна французька колонізація.

У вересні 1962 р. Національні Установчі збори проголосили створення Алжирської Народної Демократичної Республіки. Національний уряд очолив лідер ФНВ Ахмед бен Белла, якого в 1963 р. було обрано першим президентом Алжиру.

Розвиток держав Магрібу (Магріб — регіон у Північній Африці, який об'єднує Туніс, Алжир, Марокко (власне Магріб), а також Лівію, Мавританію, Західну Сахару, які разом з власне Магрібом утворюють Великий, або Арабський Захід) після отримання незалежності відбувався різними шляхами. Нова незалежна держава — Алжирська Народна Демократична Республіка пішла шляхом радикальних реформ і перетворень. У червні 1965 р. в Алжирі стався військовий державний переворот. Президента Ахмеда бен Беллу було усунуто, і владу захопила Революційна рада на чолі з Гуарі Бумед'єном. Правляча (за конституцією 1976 р. і єдина в країні) партія Фронт національного визволення взяла курс на побудову «соціалізму в межах національних цінностей та ісламу». Була проведена аграрна реформа, за якою земля понад встановлену норму конфісковувалася і розподілялася між селянами за умови їх вступу до кооперативів. Однак сільськогосподарські кооперативи виявилися нерентабельними. Хоча більша частина населення була задіяна в сільськогосподарському виробництві, Алжир забезпечував себе продукцією лише на третину. Невдалою була і спроба індустріалізації країни. Але Алжир мав значні поклади нафти й газу, експорт яких давав чималі прибутки, що помітно пом'якшувало негативні наслідки невдалих експериментів. Після смерті Бумед'єна (грудень 1978 р.) новим президентом Алжиру став Шандлі Бенджедід (нар. 1929 р.).

У 1981 р. під впливом ісламської революції в Ірані в Алжирі виник «Ісламський фронт порятунку» (ІФП), який виступив проти соціалістичної орієнтації. У 1986—1987 рр. почалася економічна реформа, що передбачала приватизацію промисловості, заохочення підприємницької діяльності. Однак ця реформа була запізнілою і не змогла зупинити наростаючої кризи. Наслідком виснажливих соціальних експериментів, що супроводжувалися корупцією, стало зростання безробіття, інфляції, соціальної напруженості. У лютому 1989 р. було прийнято нову конституцію, яка визнавала багатопартійність. У червні 1990 р. відбулися перші в історії Алжиру багатопартійні вибори до місцевих органів влади, на яких перемогу здобули ісламські фундаменталісти. Наприкінці грудня 1991 р. ісламісти перемогли й у першому турі виборів до парламенту. Але президент Бенджедід відмінив другий тур, скасував результати першого, оголосив ІФП поза законом, а сам подав у відставку. Військове командування запровадило надзвичайний стан і визнало верховною владою в країні Вищу державну раду, яку очолив Мухаммед Будіаф.

З того часу в Алжирі триває жорстоке збройне протистояння, жертвами якого стають переважно мирні жителі. До кінця 1996 р. від рук релігійних фанатиків загинуло майже 60 тис. осіб (за оцінками західних розвідувальних служб — до 300 тис). Президент країни Ліамін Зеру-аль у січні 1997 р. виступив по національному телебаченню зі зверненням до нації, в якому після закликів до припинення збройного протистояння й терору пообіцяв провести загальні вибори. Ці вибори за участі 56% населення відбулися у червні 1997 р. і стали другою спробою створити перший в історії багатопартійний парламент. Але, на думку політологів, легітимізація законодавчої влади в Алжирі навряд чи покладе край громадянській війні. Якщо вихід з глухого кута не буде знайдено, перед Алжиром може постати проблема розпаду держави та перспектива перманентного кривавого протистояння озброєних угруповань.

Якщо Алжир, маючи значні прибутки від продажу нафти, ледве зводив кінці з кінцями, то позбавлені нафтодоларів Туніс і Марокко не проводили сумнівних соціальних експериментів і забезпечили цілком пристойний рівень життя.

Ці країни дотримувалися прозахідної політичної орієнтації й курсу на модернізацію за умов ринкової економіки. Після повалення монархії в липні 1957 р. Туніс став республікою. До влади прийшла партія «Новий Дестур» (з 1964 — Соціалістична дестурівська партія) на чолі з Хабібом Бургібою (нар. 1903 р.). За перше десятиліття економічна доктрина дестурівців, що передбачала поєднання державного, кооперативного і приватного секторів економіки, продемонструвала свою неефективність. З 1969 р. у країні почалися реформи: приватизація державних підприємств, лібералізація системи фінансів і торгівлі, зaoхoчення підприємництва тощо. За рахунок експорту фініків, оливкової олії, вина, фосфоритів, частково нафти і насамперед завдяки розвитку туризму (на території країни знаходяться історичні пам'ятки колишнього Карфагену) Туніс забезпечував себе необхідною валютою. За час президентства Хабіба Бургіби (1959—1987) Туніс став найреспектабельнішим за європейськими стандартами з усіх країн Магрібу.

У листопаді 1987 р. 83-річного Хабіба Бургібу усунула від влади група провідних державних діячів на чолі з пре-м'єр-міністром Зін аль-Абідіном Бен Алі (нар. 1936 р.), який обійняв посаду президента. Прагнучи підтвердити законність свого режиму, Бен Алі погодився на дострокові президентські вибори, на яких здобув переконливу перемогу (квітень 1989 р.). Ці зміни не порушили традиційної для Тунісу політичної стабільності, оскільки новий президент репрезентував правлячу дестурівську партію (з 1988 р. — Демократичне конституційне об'єднання) і дотримувався курсу, який забезпечував динамічний розвиток економіки. За кілька наступних років темпи економічного розвитку країни пожвавилися, зріс випуск продукції. На президентських виборах у березні 1994 р. Бен Алі було обрано на другий п'ятирічний термін.

Марокко впродовж чотирьох десятиліть після отримання незалежності був конституційною монархією. Йому також вдалося з перших років незалежного існування забезпечити політичну стабільність і впевнено рухатися до ринкової економіки. В Марокко переважав аграрний сектор економіки, але швидко розвивалася гірничодобувна промисловість (її частка в експорті становила понад 1/3), оскільки країна мала значні поклади фосфоритів (3-є місце в світі), а також вугілля, марганцевих руд, свинцю, цинку, кобальту. Достатньо розвинутою була й консервна промисловість. Уже в 60-ті роки Марокко посів перше місце в світі з виробництва консервів сардин.

Однак анексіоністська політика марокканського керівництва виснажувала економіку країни. Ще до отримання незалежності лідер «Істіклялю» Алляль ель-Фассі закликав відвоювати Мавританію, вимагаючи створення «Великого Марокко». Виник конфлікт, який досяг кульмінації у 1958—1961 рр., коли Марокко закликав до священної війни проти Мавританії. Після прийняття Мавританії в ООН (жовтень 1961 р.) конфлікт поступово згасав, і в 1969 р. Марокко визнав Мавританію як незалежну державу. Алляль ель-Фассі претендував також на частину Алжирської Сахари, що призвело до збройного протистояння між марокканською і алжирською арміями восени 1963 р. і до затяжного конфлікту в наступні роки. Мароккано - алжирські відносини різко погіршилися в 70-ті роки через території Іспанської (Західної) Сахари. У листопаді 1975 р. після офіційної передачі території колишньої Іспанської Сахари Марокко і Мавританії Алжир виступив проти цієї угоди і підтримав організацію західносахарських націоналістів «Фронт Полісаріо». В лютому 1976 р. «Фронт Полісаріо», який дотримувався марксистсько-соціалістичної орієнтації і воював радянською зброєю, проголосив Демократичну Республіку Сахраві (до 1984 р. її визнало 60 країн - членів ООН). Мавританія не витримала виснажливої боротьби і в 1979 р. відмовилася від претензій на частину Західної Сахари. Марокканці в травні 1980 р. здобули важливу перемогу, захопили частину території Західної Сахари і обгородили її кількома кам'яними мурами з колючим дротом. На початку 80-х років цей конфлікт призвів до розколу Магрібу на два блоки: з одного боку — Алжир, Туніс, Мавританія, «Фронт Полісаріо», з іншого — Марокко і Лівія.

За ініціативи ООН у 1988 р. почалися переговори, які завершилися в лютому 1989 р. підписанням керівниками Алжиру, Лівії, Мавританії, Марокко й Тунісу договору про створення Союзу Арабського Магрібу. Інтеграція країн Магрібу сприяла пом'якшенню конфлікту. З вересня 1991 р. було припинено вогонь. З'явилися надії на завершення тривалої суперечки про належність Західної Сахари і визначення майбутнього статусу цієї території.

5.2 Звільнення від колоніальної залежності народів Тропічної Африки стало найпомітнішою подією деколонізації. Впродовж кількох років майже вся Африка позбулася колоніального статусу, і на руїнах колоніальних імперій Великобританії, Франції, Португалії виникли нові незалежні держави.

Першою здобула незалежність британська колонія в Західній Африці — Золотий Берег (6 березня 1957 р.), який прибрав назву Гана. 28 вересня 1958 р. Гвінея стала єдиною з усіх заморських територій Франції, що проголосувала за надання їй незалежності. В усіх інших територіях переважна більшість — від 78% в Нігерії до 99,9% у Березі Слонової Кості — проголосувала за збереження режиму так званої співдружності. Але побачивши, що лідера незалежної Гвінеї Секу Туре в усьому світі сприймають на рівні керівника держави, тоді як керівників країн - членів співдружності допускали до ООН лише у складі французької делегації, більшість африканської еліти зажадала повної незалежності.

Переломним був 1960 р., названий «роком Африки». На африканському континенті з'явилося 17 нових держав. 1 січня став незалежним Камерун, 27 квітня — Того, 26 червня — Малагасійська Республіка (сучасна Демократична Республіка Мадагаскар), 30 червня — Республіка Конго (колишнє Бельгійське Конго, сучасний Заїр). З липня по листопад незалежність проголосили Сомалі, Дагомея (сучасний Бенін), Верхня Вольта (сучасна Буркіна-Фасо), Берег Слонової Кості (сучасний Кот д'Івуар), Чад, Центрально-Африканська Республіка, Конго (колишнє Французьке Конго із столицею у Браззавілі), Габон, Мавританія, Нігер, Нігерія, Малі, Сенегал.

У першій половині 60-х років настала черга британських володінь: у 1961 р. отримали незалежність Сьєрра-Леоне і Танганьїка, в 1962 р. — Уганда, в 1963 р. — Кенія і Занзібар, у 1965 р. — Гамбія. У квітні 1964 р. Танганьїка і Занзібар утворили нову державу — Об'єднану Республіку Танзанію.

На початку 60-х років здобули незалежність і дві країни, що перебували під бельгійським управлінням — Бурунді та Руанда (1 липня 1962 р.). У 1968 р. Іспанія надала незалежність Екваторіальній Гвінеї, а Франція у 1973 р. — Джибуті.

Лише португальський тоталітарний режим не підтримав деколонізацію. Президент Португалії Антоніо Салазар вважав, що колонії краще залишити заморськими провінціями. Але народ Гвінеї-Бісау у збройній боротьбі першим із португальських колоній здобув свободу. 24 вересня 1973 р. Гвінея-Бісау була проголошена незалежною республікою. Шлях до незалежності іншим португальським колоніям відкрила квітнева 1974 р. революція в Португалії, яка скинула диктаторський режим. У липні 1975 р. стали незалежними Острови Зеленого Мису (сучасна Кабо-Верде), а також Сан-Томе і Прінсіпі.

Отримавши незалежність, країни Тропічної Африки опинилися перед складною проблемою становлення державності. Більшість із них у пошуках моделі оптимальної політичної структури обрали добре знайому систему, що панувала в метрополії, інші пішли власним шляхом розвитку, який привів до зміни традиційної орієнтації.

Значно складніше відбувався процес деколонізації південноафриканських країн. Після звільнення більшості країн Тропічної Африки Великобританія надала незалежність Ботсвані (30 вересня 1966 р.), Лесото (4 жовтня 1966 р.) і Свазіленду (6 вересня 1968). Однак деяким африканським народам довелося виборювати незалежність зі зброєю в руках.. Намагання Португалії втримати свої колонії зумовило розгортання національно-визвольної боротьби, яка переросла у збройні виступи в лютому 1961 р. в Анголі, а наприкінці 1964 р. — у Мозамбіку. Ситуація ускладнювалася тим, що політичні організації країни, які очолили боротьбу, мали різну орієнтацію і спиралися на допомогу протиборствуючих держав. Народний рух за визволення Анголи (МПЛА), керований Агостіньо Нето, підтримував Радянський Союз, а Національний фронт визволення Анголи (ФНЛА) на чолі з Холденом Роберто і Національний союз за повну незалежність Анголи (УНІТА), яким керував Жонас Савімбі, підтримували США і Південно-Африканська Республіка. У Мозамбіку головним рухом опору португальцям був Фронт визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО), підтримуваний СРСР. Національно-визвольна боротьба ангольського і мозамбікського народів була довготривалою. Лише після революції в Португалії в січні 1975 р. було підписано угоду між португальським урядом, МПЛА, ФНЛА та УНІТА про створення в Анголі перехідного уряду. Але після марних спроб націоналістичних рухів, які суперничали між собою, дійти згоди 11 листопада 1975 р. МПЛА самостійно проголосила незалежну республіку, що призвело до тривалої громадянської війни. Подібно розгорталися події в Мозамбіку. 25 червня 1975 р. було спущено португальський прапор і проголошено незалежність Мозамбіку. Але ФРЕЛІМО, що прийшла до влади, відмовилася від створення коаліційного уряду і навіть почала репресії проти інших національних політичних організацій. Опозиція створила організацію Національний опір Мозамбіку (РЕНАМО), і в країні почалася громадянська війна.

Складною була ситуація й у британській колонії Південна Родезія (сучасна Зімбабве), яка мала право самоуправління. 11 листопада 1965 р. лідер крайнього правого Родезійського фронту прем'єр-міністр Ян Сміт без згоди Великобританії декретував незалежність країни. Однак ця «незалежність» зберігала панування білої меншості (до 250 тис. осіб) над чорною більшістю (понад 4 млн. осіб). Родезійський уряд ухвалив репресивні закони, заарештував головних африканських лідерів. Проти уряду Сміта виступили національно-визвольні організації — Союз африканського народу Зімбабве (ЗАЛУ) на чолі з Джошуа Нкомо і Африканський національний союз Зімбабве (ЗАНУ), керований Робертом Мугабе. Вони об'єдналися в Патріотичний фронт, який ООН визнала єдиним представником країни. У лютому 1980 р. під тиском світової громадськості уряд Сміта змушений був погодитися на проведення виборів під міжнародним наглядом. Переконливу перемогу на них здобув союз ЗАНУ, а її лідер Мугабе став прем'єр-міністром країни. 18 квітня 1980 р. було проголошено незалежність Республіки Зімбабве.

Останнім осередком колоніалізму довгий час залишалася Намібія (до червня 1968 р. — Південно-Західна Африка). Вона була підмандатною територією Південно-Африканської Республіки (ПАР), яка тримала там 100-тисячний військовий контингент. Упродовж багатьох років намібійці під керівництвом Народної організації Південно-Західної Африки(СВАПО) на чолі з Семом Нуйомою боролися за незалежність. Лише в 1989 р. внаслідок демократичних перетворень у ПАР її війська були виведені з Намібії і 21 березня 1990 р. вона стала незалежною державою. Так перестала існувати остання колонія в Африці.

Упродовж двох з половиною десятиліть після Другої світової війни Південно-Африканський Союз залишався домініоном Великобританії. Це була єдина індустріально розвинута держава в Африці. За порівняно високого рівня життя африканська більшість країни була фактично безправною. Африканців обмежували в користуванні житлом, лікарнями, транспортом, місцями відпочинку тощо. У багатьох громадських місцях були вивіски з написом: «Тільки для білих».

На виборах 1948 р. перемогла Націоналістична партія на чолі з Д. Маланом, який проголосив політику апартгейду (апартеїду) - відокремленого існування і розвитку (расова дискримінація). Ідеологи правлячої партії заявляли, що європейський спосіб життя не підходить африканцям, так само як африканський — європейцям. Вони стверджували, що кожна раса може нормально розвиватися лише окремо, за відсутності асиміляції. З цього випливав висновок, що розселення расових груп окремо, зведення до мінімуму контактів між ними — єдиний засіб уникнути взаємної ворожнечі. У 60-ті роки почали створюватися так звані бантустани — «національні вітчизни» для найбільших народів банту. Території окремих поселень етнічних груп отримували право самоуправління. Водночас за межами бантустану африканці втрачали залишки своїх прав, оскільки вважалися постійними мешканцями лише своєї «національної вітчизни».

Расова дискримінація викликала могутній рух опору африканського населення. 25—26 червня 1955 р. представники Африканського Національного Конгресу (АНК), Індійського конгресу, Організації кольорового населення й Конгресу демократів зібралися на Конгрес народів. 3 тис. делегатів з усіх куточків країни прийняли Хартію свободи, яка, на противагу апартгейду, висувала програму створення в Південній Африці демократичної держави.

Біла меншість, побоюючись втратити владу, жорстоко придушувала антиурядові виступи. 21 березня 1960 р. поліція розстріляла демонстрації в містах Шарпевіль і Ланга, було вбито й поранено майже 300 осіб. Ця подія сколихнула весь світ. За рішенням ООН день трагедії — 21 березня — став відзначатися як День боротьби з расизмом. Під тиском африкансько-азіатських країн Британської Співдружності Націй Південно-Африканський Союз змушений був вийти зі Співдружності й оголосити себе Південно-Африканською Республікою (31 травня 1961 р.).

У 60—70-ті роки характерною ознакою південноафриканських урядів був, як і раніше, расизм, тісно переплетений з антидемократизмом. Розстріл демонстрації школярів 16 червня 1976 р. став початком повстання населення Соуето, а також масових виступів в основних промислових районах ПАР. У жорстоких сутичках з поліцією впродовж шести місяців загинуло 579 осіб.

Режим апартгейду дискредитував уряд ПАР в очах світової громадськості й гальмував розвиток промисловості оскільки робітники-африканці не мали можливості оволодівати новими професіями. Це змусило правлячу верхівку почати соціально-економічні й політичні реформи В 1978—1988 рр. були скасовані деякі найодіозніші закони апартгейду. Особливо помітні зміни відбулися з приходом до влади у вересні 1989 р. уряду Фредеріка де Клерка (нар. 1936 р.), який прагнув покінчити з расовим роз колом суспільства й створити демократичну державу. Почалися реформи, які заборонили й обмежили апартгейдні норми. Після 27 років ув'язнення було звільнено Нельсона Манделу, відомого політичного діяча.

У квітні 1994 р. в ПАР відбулися перші демократичні вибори. Новим президентом країни став Нельсон Мандела.

5.3 У Латинській Америці розташовано 27 країн з населенням понад 350 млн. чол. За рівнем свого економічного розвитку після Другої світової війни вони значно відрізнялися одна від одної. До країн з найбільш розвинутою обробною промисловістю відносилися Аргентина, Бразилія, Мексика, Чилі. Такі країни, як Колумбія, Венесуела, Перу, Уругвай, мали розвинуту гірничу промисловість. Решта - це суто аграрні країни. Спільною ознакою для латиноамериканських країн була монокультурність економіки і сільського господарства, зокрема латифундизм (велике приватне землеволодіння), архаїчність відносин у сільському господарстві, аграрне перенаселення.

Відразу після війні економічне становище країн Латинської Америки було досить сприятливим - віддаленість від головних театрів війни, попит на сировину, промислові та сільськогосподарські товари, підвищення цін на них створили сприятливу ситуацію для розвитку в них економіки. У цих країнах почали розвиватися металургія, машинобудування, нафтохімія, електропромисловість. Особливістю післявоєнного економічного розвитку країн Латинської Америки стало створення і зміцнення в них державного сектору в промисловості. Були націоналізовані або викуплені підприємства в нафтовій промисловості, залізниці, комунальне господарство тощо. Особливо інтенсивно одержавлення галузей народного господарства відбувалося в Аргентині, Бразилії, Мексиці, Чилі. Ця політика здійснювалася військовими авторитарними режимами, які мали достатньо широку народну підтримку. В Аргентині це період правління президента Хуана Домінго Перона (1946-1953), в Мексиці - президента Мігелі Алемана (1946-1952), в Бразилії - президента Жетуліу Вергаса (1950-1954), в Чилі - президента Гонсалеса Відели (1946-1952).

В умовах розгортання "холодної війни" США зміцнюють військово-політичне співробітництво з країнами Латинської Америки. 1948 р. вони уклали багатосторонній договір про колективну безпеку, у цей же рік була створена Організація американських держав. Американці переозброїли місцеві армії і створили нову військову еліту, яка пройшла підготовку в США. Вашингтон підтримував тісні зв'язки з такими одіозними антинародними режимами, як Батісти на Кубі, Сомоси в Нікарагуа.

Наприкінці 50-х-на початку 60-х років починається новий етап соціально-економічного розвитку Латинської Америки. Ресурси для проведення імпортзамінюючої індустріалізації були вичерпані, державні фінанси були переобтяжені необхідністю підтримувати величезний державний сектор економіки. Нестачі в бюджетах виникали і внаслідок реалізації амбіційних проектів: у Бразилії - будівництво нової столиці Бразиліа вдалині від перенаселеного Ріо-де-Жанейро, у Мексиці - проведення Олімпійських ігор 1968 р. Це призводило до перенапруження бюджетів, зростання інфляції і, як наслідок, до політичної нестабільності. Понад 70 військових переворотів, путчів за 25 повоєнних років - таким був наслідок цієї нестабільності. В одних випадках на хвилі масового невдоволення до влади приходили ліві сили, які намагалися знайти вихід із становища на шляху будівництва соціалізму. Так розвивалися події на Кубі, де партизанська війна проти проамериканського режиму завершилася перемогою на початку 1959 р. Лідер повстанців 32-річний Фідель Кастро очолив уряд. Він налагодив тісні зв'язки з СРСР. М.С. Хрущов, захоплений ідеєю отримати союзника за 90 миль від США, пішов заради збереження режиму Кастро навіть на ризик ядерної війни в 1962 р. Куба, повторюючи досвід СРСР, стала рядовою країною тоталітарного соціалізму. Вважаючи, що вся Латинська Америка дозріла до соціалістичної революції, Кастро невтомно, але безрезультатно пробував підняти революцію на континенті. Під час однієї з таких спроб загинув у Болівії його сподвижник Ернесто (Че) Гевара, який став кумиром радикальної молоді 60-х рр.

У Чилі спробу побудови соціалізму здійснив уряд президента Саль-вадора Альєнде в 1970-1973 рр., який складався з комуністів і соціалістів. На відміну від Кастро, Альєнде прийшов до влади конституційним шляхом і намагався побудувати соціалізм у межах конституційної законності. Радикальні перетворення, включаючи націоналізацію всієї мідної промисловості, викликали хаос у економіці й масове невдоволення. Скориставшись цим, генерал Піночет за схвалення США повалив уряд Альєнде, який загинув при штурмі президентського палацу.

1979 р. партизани Фронту національного визволення повалили один із найганебніших диктаторських режимів Латинської Америки - Сомоси в Нікарагуа. Події тут розвивалися за кубинським зразком і з такими ж наслідками. Але тут у 80-ті роки виник опозиційний партизанський рух. На вільних виборах 1990 р. будівники соціалізму - сандіністи зазнали поразки, хоч і залишилися однією з провідних політичних партій.

Інші латиноамериканські країни стають на шлях інтеграції їх економіки в світову, відкриваючи доступ іноземному капіталу і сприяючи вільній торгівлі. Розвивається економічна інтеграція. 1960 р. утворилася ЛАВТ (Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі), куди ввійшло 11 країн; 1961 р. - Центральноамериканський спільний ринок (5 країн); 1968 р. - Карибська асоціація вільної торгівлі - 12 країн тощо.

Пошуки шляхів подолання кризових явищ у соціально-політичній та економічній сферах часто приводили до встановлення військових хунт, які в 1962 р. прийшли до влади в Аргентині, в 1963 р. - у Гватемалі, Гондурасі, Еквадорі, в 1964 р. - в Болівії і Бразилії, в 1973 р. - в Чилі. Всі вони вели боротьбу з лівими, обмежували політичні свободи. Досягнута таким чином внутрішня стабільність і створення пільгового режиму для іноземних капіталовкладень привели до великого припливу інвестицій та прискорення розвитку. Бразилія до 80-х років обігнала за валовим національним продуктом Італію й наблизилася до Англії, посівши 7 місце у світі з виплавки сталі, 8-з виробництва телевізорів, 10-з випуску легкових автомобілів. Зворотним боком цього курсу стало зростання зовнішньої заборгованості країн Латинської Америки, низька заробітна плата, що не могло не призвести до соціально-політичної кризи військових режимів.

Певний вплив на соціально-економічний розвиток латиноамериканських країн мала політика США. 1961 р. президент Д. Кеннеді запропонував цим країнам об'єднатися в "Союз заради прогресу" для ліквідації злиднів та відсталості. Америка запропонувала їм конкретну допомогу (20 млрд. дол..) для реформування економіки, соціальної сфери. Мета, яку ставили США, зводилася до запобігання кубинському варіанту розвитку подій. Одночасно США втручалися у справи країн Латинської Америки, щоб перешкодити комуністам захопити владу. Так, у квітні 1965 р. американські війська висадилися в Домініканській Республіці; 1973 р. США взяли участь у підготовці повалення конституційного уряду в Чилі; 1983 р. війська США окупували о. Гренаду.

Військові диктатури латиноамериканських країн виявились нездатними вирішувати назрілі проблеми (зупинити зниження середньорічних темпів зростання валового національного продукту, зупинити інфляцію, зменшити зовнішню заборгованість). Заходи економії за рахунок населення і нестримне зростання цін призвели до масових страйків і народних заворушень у багатьох країнах. У 80-ті роки розпочинається відновлення демократичних режимів: 1980 р. -в Перу, 1982 р. - в Болівії, 1985 р. - в Бразилії, Гватемалі, Гондурасі, Уругваї, 1989 р. - в Сальвадорі і Парагваї, 1990 р. - в Чилі. До 1992 р. в усіх країнах Латинської Америки, крім Куби, встановився демократичний лад, зміцнилися конституційні форми правління. Демократія та ринкова економіка стають визначальними для розвитку країн Латинської Америки. Визначився поворот до роздержавлення та приватизації засобів виробництва, до відкритості економіки. Повсюди намітився відхід від системи протекціонізму; латиноамериканці стали активно включатися у світове господарство. Стали активно залучатися американські, японські, німецькі, англійські, французькі інвестиції. 1989-1992 рр. лише Мексика залучила до свого економічного розвитку 35 млрд. дол. В 90-ті рр. у цих країнах поглиблюються реформи, що зводяться до збалансування бюджетів, стабілізації ринків, скасування торговельних обмежень, розпродажу державних підприємств. Це привело до помітного економічного зростання (7-10%) в Аргентині, Венесуелі, Чилі. Пішла на спад інфляція: у середині 90-х вона не перевищувала 10% у Бразилії, Мексиці, Болівії. Нові уряди намагаються зробити економіку більш соціально орієнтованою. На сучасному етапі Латинська Америка вступила в новий період свого розвитку. Однак в її країнах очікують свого вирішення такі проблеми, як нерівномірність економічного розвитку, величезний зовнішній борг (близько 500 млрд. дол.), скорочення державних витрат, подолання бідності тощо.

6. Закріплення нового матеріалу завершується співбесідою за такими питаннями:

- Якими були головні причини розпаду колоніальної системи на африканському континенті?

- Чому Рух неприєднання називають «третьою силою»?

- Які фактори вплинули на прискорення економічного розвитку країн Латинської Америки після Другої світової війни?

- Чим викликано посилення ролі США в Латинській Америці?

Дата добавления: 2015-05-23