ФЕРРЕРО 17 страница

Хлопчина глянув на капелана і спитав: «Чому? Хіба Ісус не такий, як Симон?»

Коли хтось питає: «Яким є християнин?» - єдина прийнятна відповідь - «Подивися на мене!»

КОМА

Була собі колись кома, яка страшенно обурювалася че-рез те, що всі її легковажать. Навіть діти з початкових класів не надто звертали на неї увагу.

Бо яке значення має нині кома? Прецінь у газетах її майже не вживають, а якщо і ставлять, то радше випадково.

Та якогось дня кома збунтувалася.

Один із президентів після тривалих перемовин із про-відником супротивної сторони написав суху нотатку: «Роз-зброєння, неможливе застосування зброї», - і відразу пере-дав її генералові.

І тут кома спересердя вирішила здійснити свій план помсти і - перестрибнула через одне слово.

Генерал відкрив листа і прочитав: «Роззброєння немож-ливе, застосування зброї».

І вибухнула війна.

У пущі в Колорадо туристи захоплювалися рештками велетенського дерева, яке мало близько nie тисячі літ Коли Христофор Колумб дістався до Америки, на тому місці росло молоденьке деревце. Воно перетривало бурі, землетруси, тисячі атмосферних катаклізмів, снігові лавини. Щоб обняти його стовбур, треба було узятися за руки двадцятьом людям.

Та якось малесенький, майже невидимий шкідник від-клав на корі невелику кількість мікроскопічних яєчок. З них вилупилися невеличкі личинки з невгамовним апе-титом. І за кілька місяців дерево-велетень, що пережило бурі, було знищене.

Будь уважним до дрібниць, бо з них народжуються великі речі.

МОЛОДЬ

Один молодий хлопчина, який брав участь у змаганнях з бігу, що проводилися у пустелі, загубився поміж незлі-ченними дюнами і скелями. Він ніяк не міг відшукати по-трібного керунку. Проте не впав у відчай, а відважно рушив далі. Після кількох годин блукання сонце і спека геть зморили його. Бігун втрачав сили.

Ослаблений, хлопець обіперся об скелю, яка виросла на перехресті трьох шляхів, що губилися в далечіні. «Води», - прошепотів він хрипко.

Переїжджав там лікар - світило медицини. Він зміряв хлопця поглядом і прорік: «Хлопче, пам’ятай, твій організм потребує щоденно щонайменше два літри води. Вода - ось що найважливіше, а не те, що ви п’єте».

їхав науковець, який зупинився й охоче пояснив йому властивості Н20, як також диво, завдяки якому атоми спо-лучаються між собою і творять речовини та надзвичайно корисні елементи.

Зупинився біля хлопця священик і виголосив коротку проповідь. Священик сказав, що відчуття спраги цілком зрозуміле, і далі запропонував хлопцеві, спираючись на цей досвід, подумати про спрагу щодо вищих матерій.

Проїжджав повз хлопця один пияк. Він показав йому пляшку горілки і з насміхом запевнив, що буває щось цін-ніше від води.

Усі проїхали і розчинилися у далечі, здіймаючи у повіт-ря хмари куряви. Хлопець так і залишився там, на роздо-ріжжі. Він лежав на піску і щораз тихішим голосом просив: «Води!»

Монотонну одноманітність нескінченних доріг Пів-денної Америки переривають гострі конуси каміння, які звуть «кеферінос». На кожній із тих кам’яних куп є пля- щина з водою.

їх там залишають водії вантажівок, на згадку про одну історію.

Колись на одній із цих рівнин загубилася була мати з маленькою дитинкою. Дитина вмирала від спраги, і ма-ти напоїла її власною кров ’ю.

їх знайшов водій вантажівки. Він урятував дитину, але мати загинула.

Чи є хтось, хто будує «кеферінос» на шляхах молоді у наших часах?

БОЖА МІРКА

Коли цар Соломон вирішив звести для Бога чудову свя-тиню, будівництво мурів він доручив чотирьом станам: землевласникам, ремісникам, купцям і бідноті. Перші три стани оплатили працю робітників, а біднота власними ру-ками, у поті чола, зводила західну стіну святині.

Будівництво стіни коштувало багатьох зусиль і спри-чинило численні жертви: не один робітник поклав там своє життя.

Господь Бог прийняв жертву тих, що зводили західну стіну, поблагословив її і зберіг від зруйнування.

Це Стіна Плачу, до якої жиди приходять молитися по нинішній день.

Гордий король Ярогнів постановив залишити по собі символ щедрости і наказав збудувати у середмісті ди-вовижну святиню. Бажаючи, аби заслуга зведення цієї пам ’ятки належала лише йому, король видав наказ, який під карою смерти забороняв складати будь-які пожертви на будівництво храму.

«Це моя і тільки моя справа», - звіщав він скрізь.

Врешті постала чудова велична будова. Королівські будівничі працювали на межі своїх можливостей. Так само й тварини - коні і воли, яких було призначено для перевезення вантажів, - просто падали від утоми. Король наказав вирізьбити з мармуру пропам’ятну плиту з написом «Зведено на хвалу Божу завдяки королю Ярогніву» і встановити її на фронтоні храму.

Плиту вмурували під розетою.

У день, коли мало відбутися освячення храму, прибув король зі свитою. Плиту із написом закривало полотно. Площу заповнила святкова юрма на чолі із кардиналом та каноніками, що були готові здійснити благословення. Король дав знак відкрити плиту.

По юрбі перекотився вигук подиву, а король позеленів од злости. На плиті виднівся напис із великих вигадливих літер: «Зведено на хвалу Божу завдяки королю Ярогніву і Терезі».

Король упав у великий гнів і кожної днини намагався стерти це ім’я, але на ранок воно з’являлося знову. На-решті звелів, аби відшукали ту Терезу. Невдовзі до короля привели нужденно вбрану жінку. Тремтячи від страху, вона визнала, що увечері, повертаючись з поля, побачила знеможених коней і волів. Вона пожаліла їх і крадькома кинула їм трохи сіна.

Король Ярогнів зрозумів, що його прагнення було сповнене гордині. Сам Бог дописав на плиті ім’я жінки, що мала добре серце. Ім’я це можна прочитати на тій плиті і нині, хоч минуло вже тисяча літ

ІДЕАЛЬНА ДРУЖИНА

Мулла Насредин сидів у своїй чайній крамничці, коли до нього завітав сусід, аби порозмовляти.

«Мулло, я збираюся одружитися, - сказав він, - і через це дуже хвилююся. А ти ніколи не думав про те, щоб одру-житися?»

Мулла відповів: «Звісно, думав. Коли я був молодий, то дуже хотів одружитися. Та я прагнув знайти ідеальну дру-жину. Для того щоб її знайти, пустився у подорож. Спершу я подався до Дамаску. Там знайшов чарівну жінку, привабливу, люб’язну й одухотворену, але вона зовсім не орієнтувалася у справах цього світу. Я знову рушив у дорогу і прийшов до Ісфахану. Там зустрів жінку, що була одухотворена, світська і дуже гарна, але ми не змогли порозумітися. Нарешті я опинився аж у Каїрі і після тривалих пошуків знайшов. Вона була глибока духовно, прекрасна у всіх розуміннях, уміла дати собі раду у світі, як і жити тим, що переходить людський вимір. Я знав, що знайшов досконалу дружину».

Коли він скінчив, приятель поставив йому питання: «Мулло, скажи, чому ти з нею не одружився?»

«Ох, на жаль! - відповів Насредин, похитуючи головою. - Вона також шукала ідеального чоловіка».

Один чоловік хотів, аби комп’ютер знайшов йому до-сконалу пару: «Шукаю тендітну вродливу дівчину, яка б займалася водними видами спорту і любила перебувати у колективі».

Комп ’ютер видав відповідь: «Одружися з пінгвіном».

Любити означає прийняти «іншого» з його способом життя, з його інакшістю, з його вадами, а не подобизну наших снів. Досконалий чоловік - це не той, котрий хоче мати ідеальну дружину.

КУЩ ТЕРНИНИ

Він виріс на гірському схилі й упивався повітрям і сон-цем. Ще коли був м’якеньким зеленим паростком, його не-зугарні криві гіллячки всіяли гострі колючки. Птахи і вівці зненавиділи його, бо при випадковому дотику неодмінно позбувалися пучка пір’я чи вовни. Навіть кози, невибагливі створіння, що могли, здавалося, скубти навіть каміння, - і ті його уникали.

Інші кущі і кущики пишалися квітами, а декотрі ще й плодами. Бідолашний терен міг родити хіба шпичаки.

Вечоровий вітер приносив йому погорду і насміхи інших рослин.

Але коли Бог захотів говорити з Мойсеєм, то вибрав скромний кущ тернини на схилі гори.

Тернина тоді стала троном Бога. Вона ясніла дужче за сонце - пломінким блиском вогню, неначеб кожна з його шпичок перемінилася на коштовний камінь, що виграє ти-сячами леліток найчистішого світла.

Учні чекали перед входом на виставку найбільших ви-находів світу. Вчителька намагалася приготувати дітей до того, що невдовзі мали побачити.

«Хто може назвати якесь значне відкриття, якого ще 20років тому не було?» — спитала вона.

«Це я, пані», - сказав хлопець, вказуючи пальцем на себе.

О Господи, переконай мене, Що потребую Тебе так само, Як Ти мене.

Якби я не мав Тебе - Кого б просив?

Якби Ти не мав мене - Хто б просив?

КОЛЬОРОВІ КРЕЙДОЧКИ

Ніхто не пам’ятав, коли той чоловік з’явився у місті. Здавалося, що був там завжди - на тротуарі вельми залюд-неної вулиці, де розмістилося багацько крамниць, рестора-нів, кінотеатрів, де увечері любили прогулюватися міщани, де призначали побачення закохані.

Він сидів на колінах на тротуарі і кольоровими крей- дочками вимальовував ангелів, дивовижні крайобрази, по вінця залиті сонцем, усміхнених дітей, розквітлі квіти і - мрії про свободу.

З часом мешканці міста звикли до того чоловіка. Хтось кидав йому на рисунок якусь монету, а хтось затримувався і розмовляв із ним.

Вони розповідали йому про свої клопоти і сподівання, про дітей - як найменших, котрі ще хочуть спати з батька-ми, так і найстарших, які не знають, куди податися вчитися, бо важко передбачити майбутнє...

Чоловік слухав. Він уважно все вислуховував, але гово-рив мало. Та одного дня став збирати свої речі, готуючись піти звідти.

Усі зібралися навколо нього і дивилися. Дивилися і че-кали.

«Залиш нам щось на пам’ять».

Чоловік показав їм порожні руки. Що міг би зоставити?

Та люди оточили його і чекали.

Тоді чоловік витягнув зі своєї торби кольорові крейдоч- ки. Ті самі, якими малював ангелів, квіти і сни. Він розділив ті крейди поміж людьми - шматок кольорового стержня для кожного. А потому, не сказавши і слова, пішов.

Що люди зробили з тими кольоровими крейдочками?

Хтось оправив їх у рамку, хтось відніс до музею сучас-ного мистецтва, хтось запхав до шухляди. А більшість про них просто забули.

Прийшов Чоловік і залишив тобі можливість розма-лювати світ Що ти зробив зі своїми кольоровими крей-дочками?

МИШКА

Одної морозяної зимової ночі буддійський лама знайшов на своєму порозі замерзлу мишку, що від холоду майже не подавала ознак життя. Лама підняв її, зігрів, нагодував, а тоді попросив, щоб залишилась із ним і склала йому товариство. З того часу мишка жила у теплі. Проте, звірятко чомусь не виглядало щасливим. Лама зажурився.

«Що з тобою, мій маленький друже?» - запитав він.

«Ти дуже гарно ставишся до мене, і все у твоєму домі для мене добре, окрім хіба отого кота...»

Лама посміхнувся. Він зовсім не взяв цього до уваги, бо кіт був надто спокійний і ситий і зовсім не бажав полювати на мишей. За якусь мить лама сказав: «Кіт не зробить тобі нічого поганого, друже! Він ніколи не заподіє тобі кривди. Не треба його боятися, направду!»

«Я вірю тобі, але це сильніше від мене, - скаржилася мишка. - Такий страх мене бере перед цим котиськом! Ти володієш великою силою — перетвори мене у кота. Тоді не боятимусь того страшного звіра».

Лама лише похитав головою: він не дуже з цим пого-джувався. Проте мишка так його просила, що він урешті- решт вирішив: «Гаразд, нехай буде так, як ти хочеш, мій маленький друже!»

І в ту-таки мить мишка перемінилася у великого кота.

Минула ніч, народився день - і з покою лами вийшов чудовий, розкішний кіт. Проте тільки-но уздрів перед со-бою домашнього котиська, як одразу кинувся назад до кімнати і забився під ліжко.

«Що сталося, друже? - спитав здивовано лама. - Ти ж уже не боїшся котів!»

Мишка у котячій подобі вельми засоромилася. І попро-сила: «Переміни мене у собаку, у великого собаку з гостри-ми іклами, і щоб я могла так грізно гарчати...»

«Якщо цього бажаєш, задовольню твоє прохання. Нехай так буде!»

Коли день добіг кінця, коли вже запалили оливні лам-пи, з покою лами вибіг великий чорний псисько. Він став на порозі і побачив кота, що саме вийшов із кухні. Той ледве не втратив тями, уздрівши пса. Та пес злякався ще більше. Він розпачливо заскавулів і побіг шукати рятунку у кімнаті лами.

Мудрець глянув на бідолаху, що ледве тримався на ногах із жаху, і проказав: «Що сталося? Ти зустрів іншого пса?»

Мишка-собака страшенно засоромилася, але попросила: «Зроби з мене тигра, благаю тебе, великого тигра!»

Лама послухав мишку і наступного дня із його кімнати вийшов могутній тигр із хижими очима. Тигр бродив по цілому будинку, вселяючи у всіх страх, потому подався у садок. І там побачив кота, що виходив із кухні. Кіт, тільки-

но уздрівши тигра, у паніці підстрибнув і вмить опинився на дереві та й застиг, півмертвий із жаху.

Але тигр, побачивши кота, злякано завив і як стій ки-нувся до покою, а там забився у куток, шукаючи рятунку.

«Що за страшного звіра ти зустрів?» - спитав лама.

«Бо... боюся... кота!» - прошепотів тигр, тремтячи всім тілом.

Лама вибухнув сміхом.

«Тепер ти зрозумів, мій маленький друже, що зовніш-ність є ніщо? На вигляд ти - страшний тигр, а боїшся кота, бо у тобі залишилось мишаче серце».

Великі перетворення завжди треба розпочинати від переміни серця.

ЧЕРВОНА ПАРАСОЛЯ

Він був працьовитий і серйозний, вона - вродлива і роз-судлива. Вони закохалися ще перед тим, як він мав іти до війська. Хлопець хотів щось подарувати дівчині. Щось, що нагадувало б про його любов. Проте мусив ощаджувати гроші, бо й так багато коштів забирало навчання. Він ходив по крамницях, довго вагався, та врешті вибрав. Купив велику парасолю гарного червоного кольору.

Під цією парасолею закохані попрощалися, присягнув-ши одне одному вічну любов, і вирішили одружитися.

У новому домі парасоля знайшла собі місце у сховку.

Минали роки. Народилися діти. З’явилися клопоти, турботи, втома. Звідкись прийшла нудьга. Між чоловіком і жінкою надовго западала мовчанка.

Якось увечері вони сиділи на канапі перед телевізором і позіхали. Раптом жінка підвелася, побігла до комірки і за хвильку повернулася з червоною парасолею. Відкрила її - з парасольки посипався порох. Далі, тримаючи відкриту парасолю, жінка знову сіла на канапу. За якийсь час чоловік пригорнувся до дружини і ніжно її обняв.

До них повернулися всі мрії, що були присипані пилом буденщини.

Хлопець і дівчина, що довго зустрічалися, врешті по-бралися. У них було четверо дітей. Діти виросли і теж заклали родини.

Увечері, по шлюбі останньої доньки, вони зосталися вдома самі. Вони знову були парою.

Чоловік із дружиною сіли одне навпроти одного.

Він довго вдивлявся у неї.

Потім вимовив: «Хто ж ти?»

Не забувайте про червону парасолю!

§ листопада

СОБАКА У ДЗЕРКАЛІ

Тиняючись туди-сюди, великий собака опинився у залі з величезними дзеркалами.

Йому здалося, що його оточує ціла псяча зграя.

Собака нетямився від люті, він оскалив зуби і загарчав.

Усі собаки на дзеркальних стінах, зрозуміло, зробили те саме й показали свої грізні ікла.

Собака шалено крутився довкола себе, щоб оборонити-ся від напасників, і люто кинувся на одного з них.

Врешті упав на підлогу, скалічений і закривавлений після сильного удару із дзеркалом.

Якби то він бодай раз приязно помахав хвостом, усі со-баки із дзеркал відповіли б йому навзаєм. І та зустріч при-несла б радість.

Людина завше знаходить те, чого прагне.

Жив колись собі чоловік. Він сидів на краю оази, на вході до одного близькосхідного міста. Один юнак наблизився до нього і спитав: «Я ніколи не бував у цих краях. Які люди тут мешкають?»

Старець відповів питанням: «А які були мешканці міста, з якого ти прибув?»

«Себелюбні й недобрі. Тому я з легким серцем звідтам виіхав».

«Такі самі й тутешні люди», - відповів старець.

Невдовзі до нього підійшов інший юнак і поставив те саме питання.

«Я тільки-но прибув сюди. Які мешканці цього міста?»

Старець знову поставив те саме питання: «А які люди у місті, з якого ти приїхав?»

«Добрі, шляхетні, гостинні і привітні. Маю серед них багато друзів - було непросто їх зоставити».

«У цьому місті люди такі самі», - відказав старець.

Купець, що саме поїв своїх верблюдів, чув ці розмови і коли другий хлопець віддалився, докорив старому: «Як ти можеш давати дві протилежні відповіді на те саме питання, що його поставили тобі двоє людей?»

«Сину мій, - відповів старець, - кожен носить свій світ у своєму серці. Той, хто не знайшов нічого доброго у минулому, не знайде його і тут Натомість той, хто мав друзів в іншому місті, у цьому також знайде вірних і добрих приятелів. Люди-бо такі, якими ми їх бачимо».

СУМНА ІСТОРІЯ

Якось король, щоб покарати свого сина, відправив його у вигнання до далекого краю. Принц терпів голод і холод, він уже втратив надію дочекатися королівського поми-лування.

Спливли роки.

Настав день, коли король вислав до сина свого посланця з наказом виконати все, чого зажадає принц.

Посланець повідомив про це принца. Принц глянув на нього здивовано і сказав лише: «Дай мені шматок хліба і теплий плащ».

Він зовсім забув про те, що був колись принцом, що міг би повернутися до палацу свого батька і жити по-коро- лівськи.

Чом не історія багатьох наших сучасників, які забули, що є синами Божими?

Псалом 16 (15) містить чудову молитву:

«Бережи мене, о Боже, бо я до Тебе прибігаю.

Я кажу Господеві: “Ти - мій Господь, добро мое; нема нічого понад Тебе”.

До святих, що на землі: до шляхетних - уся любов моя до них.

Помножують собі страждання тії, що йдуть за іншими богами.

Я не проллю їхніх ливних жертв з крови, не спом ’яну імен їх моїми устами.

Господь - частка моєї спадщини й моєї чаші:

Ти держиш мою долю».

ЛЮДИНА У КРИНИЦІ

Один чоловік упав у криницю і не міг звідтам вибратись.

Хтось, хто мав добре серце, проходив там і сказав: «Мені дуже прикро, що з тобою таке трапилося. Від душі спів-чуваю».

Політик, заклопотаний суспільними справами, минаючи криницю, прорік: «Це логічно, бо рано чи пізно хтось таки мусив туди впасти».

Побожний чоловік сказав: «Лише недобрим людям тра-пляється впасти до криниці».

Учений замислився над тим, у який спосіб чоловік опи-нився у криниці.

Політик-опозиціонер вирішив виступити з оскарженням супроти уряду.

Журналіст постановив наступного тижня написати по-лемічну статтю для газети.

Чоловік практичний спитав, чи треба платити податки за криниці.

Сумна особа ствердила: «Моя криниця ще гірша!»

Гуморист засміявся: «Напийся кави. Це підніме тобі настрій!»

Оптиміст повідомив: «З тобою могло статися ще гірше».

Песиміст докинув: «Скоро зісунешся на саме дно».

Ісус, побачивши чоловіка в криниці, подав йому руку і витягнув звідти.

Чого світ потребує найбільше?

Трішки більше привітности, трішки менше користолюбства.

Трішки більше дарувати, трішки менше вимагати.

Трішки більше посмішок, трішки менше гримас.

Трішки більше «ми», трішки менше «я».

Трішки більше сміху, трішки менше плачу.

Трішки більше квітів на дорозі життя, трішки менше на гробах.

ЩО НАС ВІДДІЛЯЄ ВІД СМЕРТИ

Один мудрець сів на корабель, аби переплисти море. На середині шляху раптом налетіла страшна буря. Височезні хвилі кидали корабель з одного боку в інший, наче галузку. Усіх опанував страх: хтось молився, хтось поривався кричати, а ще хтось кидав у море весь свій пожиток. Лише мудрець був незворушний.

Нарешті буря стихла. Поволі на обличчя подорожніх повернувся рум’янець. Частина з них звернулася до мудреця з питанням: «Невже тобі ніколи не буває страшно? Хіба ти не розумів, що між нами і смертю пролягала лише дерев’яна дощечка?»

«Звичайно, розумів. Однак впродовж життя я не раз пе-ресвідчувався, що межа буває й тонша».

Що відділяє нас від смерти? Чи справді така тонка межа між смертю і життям?

В останніх роках отцю Боско було важко ходити. Ті, котрі бачили, як він прошкує через подвір'я, частенько питали його: «Куди ви ідете, отче Боско?»

Відповідь завжди була та сама: «До неба».

Усі ми могли б так казати на кожному кроці нашого життя: «Іду до Тебе, Господи!»

ТАЄМНИЦЯ

Малий Мордехай був нестерпною дитиною. Батьки за-вели його до святого чоловіка, до якого всі зверталися за порадою у найважчих справах.

- Залиште мені його на п’ятнадцять хвилин, - сказав цей святець.

Коли батьки вийшли, старець зачинив двері. Мордехай трохи злякався.

Святий старець наблизився до дитини і в тиші міцно її обійняв.

У цей день Мордехай навчився навертати людей.

Мій татусь казав, що я чудова.

Запитую себе, чи я справді така є.

Аби бути справді чудовою... С ара стверджує, що по-трібно мати чудове довге хвилясте волосся, таке, як має вона. У мене такого немає.

Аби бути справді чудовою... Джанні стверджує, що потрібно мати білі гарні рівні зуби, такі, як має він. У мене таких немає.

Аби бути справді чудовою... Джесіка каже, що треба мати оті маленькі брунатні плямки на обличчі, які називають веснянками. У мене їх немає.

Аби бути справді чудовою... Маріо стверджує, що треба бути найрозумнішою дівчинкою із другого класу гімназії. Я такою не є.

Аби бути справді чудовою... Стефано каже, що треба бути гострою на язик. Я такого не вмію.

Аби бути справді чудовою... Лаура каже, що треба мешкати у найгарнішій дільниці міста і в найгарнішому будинку. Я не відповідаю цій вимозі.

Аби бути справді чудовою... Матія каже, що треба носити тільки гарні сукні і наймодніші туфельки. У мене таких немає.

Аби бути справді чудовою... Саманта твердить, що треба походити з гарної родини. Це мене не стосується.

Але кожного вечора, коли треба лягати спати, татусь міцно обіймає мене і каже: «Ти справді чудова і я люблю тебе». Напевно, тато знає щось таке, чого не знають мої друзі.

ВНОЧІ

Глибокої темної ночі вмирав чоловік. Він повертався до-дому. Цілий рік працював у лісі, у горах, далеко від рідного села. Працював без відпочинку, однак йому так і не вдавалося зібрати грошей. Отож вирішив повернутися додому.

Коли виходив із лісу, розгулялася шалена буря. Дім того чоловіка був дуже далеко, їх розділяло багато кілометрів.

Чоловік саме стояв під дубом, коли блискавка розколо-ла дерево навпіл. Гілки полетіли додолу, ранячи чоловіка. Кинувся втікати. Кров спливала з руки і ноги. Утікав під градом, затуляючи руками голову. Аби якнайдалі від лісу, де вдарила блискавка.

Після довгого бігу чоловік упав перед виступом скелі. Небезпечна стіна майже прямовисно здіймалася вгору. Лежачи на землі, промоклий до нитки, побитий градом, вимучений холодом, чоловік втратив будь-яку надію.

Холод, який так йому дошкуляв, схиляв його піддатися смерті. Чоловік майже із полегшею на це пристав. Його огорнув сон, утіха в останніх хвилинах.

Та раптом почулося голосне бекання. Воно розбудило чоловіка з того сну смерти. Отой самотній крик посеред ночі раз видавався далеким, а раз - близьким. Ягня, якого допала буря? Чоловік стрепенувся. Він хотів смерти, але ягнятко?

Знову почулося бекання. Чоловік уже не мав сили для життя. Проте ягнятко потребувало його допомоги. Чоловік відчув, що це бекання стало для нього викликом. Зібрав останні сили, щоб перемогти втому і страх. Порятує ягнят-ко, а тоді умре.

Ця думка додала йому сил. Став наслухати.

Ягнятко знову забекало. Чоловік подався у тому на-прямку. Щохвилини зупинявся. Град ранив йому обличчя, буря заглушувала слабеньке бекання. Ось знову почулося. Близько, за кущами. Чоловік ходив поміж колючих кущів. Ягняти не було. Потім ще раз почув його голос, який ніби доходив зі скелі.

Крізь град чоловік завважив діру у скелі. Звідтам і до-линало бекання. Чоловік заточився і впав до ґроту. Ягнятко лежало посеред калюжі. Він підняв його і переніс у сухе місце. Притулив до грудей, аби відігріти. Відчув, що ягнятко зігріло і його самого, повернувши тим до життя. Так вони й лежали цілу ніч, зігріваючи одне одного.

Зранку до ґроту зазирнуло сонце і розбудило чоловіка з ягням. Чоловік гладив ягнятко.

Маленьке просило їсти. Чоловік також був голодний. Та найважливіше, що до нього повернулося бажання жити.

Довкола нас багато викликів, які дають бажання жити. Чому їх не слухаємо?

ДАР

Холод був пронизливий. Пастушки грілися біля вогню. Звістку про народження нового Царя принесли їм світлі постаті з крилами. Вона їх приголомшила. Хотіли Його по-бачити, вклонитися Йому, а ще попросити у Нього здоров’я та злагоди.

Філіп, хлопчина, який віднедавна перебував з пастуха-ми, теж почув звістку від ангелів. Роздумував, який дар віднести Дитяткові у Вифлеєм.

Однак якщо всі пастухи мали б піти, то хто пильнуватиме овець? Безперечно, не можна залишити їх без нагляду!

Жоден з пастухів не хотів втратити нагоди побачити новонародженого Царя. Один із них запропонував: нехай залишиться пильнувати овець той, хто приготував найлег-ший дар.

Поставили вагу поблизу багаття.

Перший поклав на вагу повен глек молока і велику грудку сиру. Другий приніс величезний кошик яблук. Третій немало натрудився, щоб покласти на вагу великі гілляки й шматки дерева для багаття, що мало якнайдовше обігрівати стайню з Дитятком.

Залишився Філіп.

Хлопчина сумно позирав на свій маленький ліхтар - єдиний його скарб. Це був дар, якого хотів занести Дитяткові- Цареві. Та цей дар був такий легенький!

Недовго думаючи, Філіп рішуче сів на вагу з ліхтарем у руці і мовив: «Я є даром для Царя! Новонародженому Дитяткові неодмінно потрібно, щоб хтось приніс Йому ліхтар».

Навколо багаття запанувала тиша. Пастухи дивилися на хлопця, що сидів на вазі, вражені його словами. Не було сумніву: у жодному разі Філіп не залишиться пильнувати овець.

Даром є ти, а не речі, які приносиш.

ЗАМЕРЗЛИЙ СТАВОК

Одного разу двоє друзів-хлоп’ят каталися на ковзанах на малому замерзлому ставку. Був похмурий холодний ве-чір. Діти їздили обережно, але раптом лід проламався і один із хлопчиків упав у воду.

Ставок був неглибокий, але вода в ополонці почала за-мерзати, закриваючи отвір.

Другий хлопчик повернувся на берег, узяв найбільший камінь, якого вдалося знайти, і побіг туди, де провалився його малий друг. Почав щосили вдаряти каменем об лід, аж врешті-решт розбив його. Схопивши друга за руку, допоміг йому вибратися з води...

Коли прийшли рятівники і побачили, що сталося, зди-вувалися:

- Як це йому вдалося? Як хлопчик зміг розбити такий грубий і щільний шар льоду?

Дідусь, який проходив поблизу, сказав:

- Знаю, як він це зробив!

- Як? - спитали вони.

Дідусь відповів:

- Не було поруч нікого, хто б застеріг: «Це тобі не вдасться...».

Маємо дивовижні сили, але так легко забуваємо про них!

ВАЖЛИВА СПРАВА

- Татку, скільки тобі платять за одну годину праці?

- Сорок евро.

- Ось 40 евро. Купую одну годину твого часу. Для себе!

Я запросив її в ресторан і в театр. Спізнювався та ще й зачепив колесом машини тротуар. Через мить побачив свою кохану, котра чекала на мене. Вийшовши з машини, я передусім глянув, чи не пошкодив колесо. На щастя, нічого не сталося. Коли, усміхнений, я обернувся до неї, вона розгнівано відвернулась. Була, наче лід. Цілий вечір дорікала мені, що колесо машини для мене важливіше за неї...

ОДИН ЧОЛОВІК

Незалежно від обставин чоловік завжди дорікав дружи-ні: «Ти зовсім нічого не розумієш!» Дружина не мала ви-щої, а лише середню освіту, не цікавилася політикою, не читала газет. Лише опікувалася дітьми, прала, куховарила, доглядала курей, працювала на взуттєвій фабриці.

Якщо виникала дискусія у родині, чоловік одразу, не вважаючи за доцільне будь-що з нею обговорювати, ствер-джував: «Ти нічого не розумієш!»

Коли дружина намагалася спільно з ним вирішити важливі питання, що стосувалися грошових витрат, канікул дітей чи успішносте їхнього навчання, відповідь чоловіка була завжди категоричною: «Ти нічого не розумієш!»

Одного вечора, коли транслювали важливий футболь-ний матч, згасло світло. Чоловік, ж завжди, почав бурчати, а потім вирішив піти у потемках у підвал, щоб перевірити, чи, бува, не треба замінити запобіжники.

«Візьми свічку!» - порадила дружина. Чоловік за своїм звичаєм відповів: «Ти нічого не розумієш! Добре знаю до-рогу!» Однак того вечора не пощастило. Він послизнувся і, падаючи, вдарився головою об стіну. Закривавлений, із багатьма переломами, був у тяжкому стані. Після інтенсивного лікування невдаху врятували від смерте.

Коли через чотири дні, прийшов до тями, побачив біля себе заплакану та стурбовану дружину. Увесь цей час вона не відходила від нього ні на мить. Удень і вночі була біля чоловіка, сповнена любови, молилася за його одужання.

Дата добавления: 2015-05-23