Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

ФЕРРЕРО 14 страница




Ти зробив мене хвориму щоб міг робити добрі справи

Просив Тебе про багатство, щоб бути щасливим, - дав убогість, щоб став мудрим.

Просив про владу, щоб люди прийняли мене, -

Зробив мене немічним, щоб мав потребу в Бозі.

Просив за речі, щоб тішитись життям, -

Дав мені життя, щоб втішався речами.

Не отримав нічого з того, про що просив,

але отримав те, чого сподівався.

Незважаючи на те, що жодне з моїх прохань не було виконане,

Моя найглибша молитва була почута.

Тепер відчуваю себе ще більше блаженним!

§9 се^анл

МУДРІСТЬ

Жив якось король, який всеньке життя згаяв, ведучи війни й примножуючи землі свого королівства. У шістдесят років зрозумів, що небагато за той час дізнався про сенс людського життя.

Скликав усіх своїх міністрів і радників, і розпорядився:

- Візьміть усі гроші з моїх скарбниць, ідіть на чотири сторони світу й шукайте книг мудрости. Я хочу врешті піз-нати справжню мудрість життя.

Радники забрали мішки із грішми і рушили у всі сторо-ни світу. Повернулись через сім років у супроводі сорока верблюдів навантажених книгами - великими й малими. Ціла гора мудрих книжок.

Побачивши їх, король вигукнув:

- Мені шістдесят сім років! Ніколи не матиму часу, щоб прочитати це все. Викладіть мені скорочено їхній зміст!

Скликали найкращих літераторів світу, вони взялись до праці й через сім років змогли описати найголовніше з усього скарбу мудрости. Але навіть зі стисло викладеним змістом, усе ще можна було навантажити сім верблюдів.

- Мені минуло сімдесят чотири роки, - мовив король. - Не маю часу, щоб прочитати це все. Викладіть зміст іще коротше!

Довелося скорочувати скорочене. Коли проминуло на-ступних сім років, мудреці навантажили свою працю на од-ного верблюда.

- Мені за вісімдесят, - мовив король, - щоразу слабшаю. Очі мої надто втомлені. Ніколи не зміг би прочитати всіх цих книг. Скорочуйте далі!

І знову наступних сім років мудреці працювали день і ніч. У результаті з’явилась книга, що увібрала всю мудрість землі.

У цю хвилину прибув до мудреців гонець:

- Швидко несіть королю книгу. Він помирає.

Королю було вже вісімдесят вісім років, і він помирав

на своєму ложі. Найбільший із мудреців наблизився до об-личчя короля, що прошепотів йому на вухо:

- Прошу, охопи однією фразою усе знання, усю муд-рість світу...

- Слухайте пане: «Живи кожною миттю життя».

Більшості із тс не доведеться пережити в житті, щось надто велике. Небагато людей стають мільйоне-рами, одиниці - стають призерами фестивалю в Сан- Ремо, обираються президентами, отримують Нобелів-ські премії.

Але всі можемо переживати маленькі радощі життя: ласкавий дотик долоні, поцілунок у щічку, повний місяць, чудо палахкотливого вогню, захід сонця.

Втішайтеся малими радощами життя. Кожен може мати їх удосталь.

 

 

МІСТ

Селянин із сином чимчикували до найближчого села на щорічний ярмарок. Дорога пробігала через розхитаний, у тріщинах і прогалинах камінний місток, що дивом тримався над вируючою рікою. Дитя злякалось.

«Тату, гадаєш місток витримає?» - запитало тривожно. Батько відповів: «Триматиму тебе за руку, сину мій».

І хлопчина довірливо вклав ручку в батькову долоню. Тулячись до татуся, малюк дуже обережно перейшов міст. Так дістались вони до місця призначення.

Повертались, коли вже стемніло. На зворотному шляху хлопчик запитав: «А як же ріка, батьку? Як уночі здолаємо цей небезпечний міст? Я боюся!»

Кремезний і сильний чоловік взяв малого на руки, і про-мовив: «Залишайся в моїх обіймах. Тут будеш у безпеці».

Батько надалі долав шлях зі своїм цінним вантажем. У міцних обіймах син заспокоївся й заснув глибоким, міцним сном.

Наступного ранку хлопчик прокинувся у своєму ліжечку здоровий і неушкоджений. Сонячне проміння лилось крізь вікно. Малий навіть не зауважив, коли його перенесли над бурхливим потоком і він опинився далеко від мосту.

Такою є смерть.

Вам здається... що наближаєтесь до берега - і відкриваєте, що вже в Раю; що схоплюєте долоню

і раптом усвідомлюєте, що це Божа рука; що дихаєте новим повітрям - і відчуваєте пахощі небес; що помолодшали -

і усвідомлюєте, що це- безсмертя; що переходите

з жахливого шторму до незвичайної тиші; що прокидаєтесь -

і з’ясовується, що ви вже Вдома!

31 серпня

САМІТНЕ ЖИТТЯ

Син самотньої матері народився в низинній місцині. Зростав в іншому поселенні, де працював столяром, аж до тридцятого року життя. Наступних три роки ходив по землі, навчаючи.

Не написав жодної книжки.

Ніколи не обіймав громадської посади.

Не мав власної родини чи дому.

Не закінчував університету.

Не віддалявся далі, як на тридцять кілометрів від місця свого народження.

Ніколи не досягав того, що можна назвати успіхом.

Не мав жодних рекомендаційних листів, лише себе самого.

Йому виповнилось тридцять три роки, коли суспільство збунтувалось проти Нього. Його друзі втекли. Сам же був проданий ворогам і засуджений неправедним судом. Його прибили до хреста між двома злочинцями. Коли помирав, виконавці вироку грали в кості на Його одежу, єдину влас-ність, якою володів на землі. Коли помер, поклали Його до

О

гробу, який Йому з милости уділив товариш.

Третього дня ця могила була порожня.

Минуло двадцять віків, і оце сьогодні Він є центром сві-тової історії.

Ніщо так не змінило людського життя на землі: ані вій-ськові походи, ані маневри флотів, ані парламентські на-ради, ані короновані особи, мислителі чи науковці разом узяті - як це одне самотнє існування.

У часи антирелігійної пропаганди в Росії на одній із зу-стрічей народний комісар блискуче представив остаточ-ну перемогу науки. Відбувались перші космічні польоти. Втішався велетенською славою космонавт Гагарін. По-вернувшись на землю, він підтвердив, що бачив прекрасне чисте небо, а от Бога ніде не бачив. Комісар на завершен-ня свого виступу зробив висновок про остаточну поразку релігії. Люди у залі загомоніли. Зустріч закінчувалась.

-Чиє якісь запитання?

Із глибини залу один старенький, який уважно слухав доповідача, сказав тихенько:

- Christos anesti - Христос воскрес.

Його сусід повторив трохи голосніше:

- Христос воскрес!

Інший встав і ще голосніше промовив ці слова, потім ще хтось і ще хтось.

Врешті їх підтримав зал:

- Христос воскрес!

Знітившись, переможений комісар вийшов.

Незалежно від усіх доктрин і дискусій, існує незапере-чний факт

Щоб його описати, досить однієї короткої фрази: «Христос воскрес!» У цьому все християнство. Один факт, і жодним чином не можемо його заперечити.

Філософи можуть оминути його мовчанкою. Але не-має інших слів, які були б здатні сколихнути людство: Христос воскрес!

 

!ереСвНЬ

/ дереСНА

ГОВОРИМО...

Проповідник запізнювався. Сестри, які очікували його в монастирській каплиці, дійшли вже до п’ятнадцятої та-ємниці вервиці, коли подзвонили у двері.

Втомлений, заклопотаний проповідник вибачався перед настоятелькою: «Прикро мені, матінко, але я не встиг при-готувати проповідь...»

«Це неважливо, - відповіла сердечно настоятелька, - прошу, отче, говоріть усе, що спаде на думку».

Казати, усе, «що спаде на думку», - найпопулярніша мова світу. Мільярди слів щоденно ранять нас.

Здатність промовляти - великий дар. Щоб людина не говорила надто багато дурних слів Богові, Він дав їй десять пальців, щоб пам'ятала Його мудрі ради:

«Щоб перше слово було добре,

Щоб друге слово було правдиве,

Щоб трете слово було справедливе,

Щоб четверте слово було щире,

Щоб п ’яте слово було відважне,

Щоб шосте слово було делікатне,

Щоб сьоме слово несло втіху,

Щоб восьме слово було ласкавим,

Щоб дев ’яте слово було сповнене поваги,

Щоб десяте слово було мудре.

Далі мовчи!»

 

 

ПОРЯДОК

Одного дня жінка прийшла із синочком до Махатми Ганді й попросила:

- Махатмо, скажи йому, щоб не їв більше солодощів.

- Будь така ласкава, йди і повернись за три дні, - відповів Ганді.

Через три дні жінка повернулась з дитиною до Ганді, і той промовив до малого:

- Не їж більше солодощів!

Жінка запитала:

- Чому ти казав нам чекати аж три дні, лише для того, щоб це сказати?

Махатма відповів:

- Тому що три дні тому я сам ще їв солодощі.

Якби всі ті, хто керує, навчає, командує, закликає, заохочує, - вирішили дотримуватись того, чого вимагають від інших, цей світ був би раєм.

 

 

РОЗМІР

Молода жінка працювала в маленькому магазинчику одягу, розташованому на узбіччі. Однієї суботньої днини в магазин завітала дівчинка зі свинкою-скарбничкою й ска-зала, що хоче за свої заощадження купити подарунок для неньки на День матері. Продавець допомогла їй видобути зі скарбнички монети і підтвердила, що їх цілком достат-ньо, щоб купити прекрасну блузку. Лише чи сподобається вона її матусі?

- Звичайно! Блузка чудова! - відповіла з ентузіязмом дівчинка.

- Який розмір носить твоя матуся? - запитала про-давець.

- У неї ідеальний розмір! - сказала дівчинка.

Тож продавець продала їй блузку 42 розміру.

У понеділок дівчинка повернулась в магазин разом із мамою, щоб поміняти блузку: потрібен був 50 розмір.

Між ідеалом світу моди й ідеалом дитини існувала велика різниця!

Різниця в серці, переповненім любов ’ю.

Хлопчик був змушений носити окуляри. Його запитали:

- Не заважає тобі те, що мусиш носити окуляри?

- Ні, але хочу такі, як носить моя бабуся! - відпо-вів. - Мама каже, що вона завжди зуміє зауважити, коли хтось втомлений, наляканий або ж сумний. Знає, коли потребуєш допомоги, збагне одразу, якщо чимось схвильований, хочеш про щось поговорити. Та найголовніше те, що в кожному вміє запримітити щось добре.

Малюк продовжував:

- Колись я запитав у бабусі, як їй вдається помічати все те, чого не зауважують інші. Бабуся відповіла, що така здатність прийшла до неї лиш тоді, коли постаріла. Тому переконаний: уся справа в її окулярах!»

 

БАРИЛЬЦЕ

 

Один лицар відважно боровся на всіх фронтах рідного королівства. Але одного разу він схибив, арбалетна стріла пробила йому ногу, і він мало не загинув.

Коли лицар, поранений, лежав на землі, йому примари-лося Небо. Але було воно дуже далеко, практично недосяж-не для нього. Натомість зовсім близько виявилося пекло: брама навстіж відчинена, звідти вилізали язики полум’я. Цей лицар, власне, уже давно відкинув усі лицарські пра-вила і кодекс чести, перетворившись на звичайного розбій-ника і мародера. Людина для нього була ніщо, він убивав і сіяв зло.

Повернувшись до тями, він, сповнений страху, викинув меч, шолом і решту своїх обладунків і подався до святого пустельника, що жив у печері.

- Отче, я хочу отримати розрішення гріхів, бо дуже стурбований спасінням своєї душі. Я готовий прийняти будь-яку покуту, нічого не боюся.

- Добре, - відповів пустельник. - Зроби таке: піди й наповни водою оте барильце, а тоді вертайся з ним до мене.

- О, та це покута для дітей і жінок, - вигукнув лицар, войовничо піднісши вгору руку. Але видіння диявола, який глузливо посміхався, швидко його остудило.

Узявши під пахву барильце та щось собі бурмочучи, він пішов у бік ріки. Занурив барильце у воду, але воно не на-повнювалося водою.

- Це, мабуть, якісь чари, - збентежився покутник. - Але ми ще побачимо, чия візьме!

Він пішов до джерела. Барильце знову залишилося по-рожнім. Розлючений чоловік подався до сільської криниці. Даремний труд.

Минув рік. Старий пустельник ще здалеку впізнав на дорозі лицаря. Одіж його перетворилася в лахміття, на ногах кровоточили рани, а під пахвою він ніс порожнє барильце.

- Отче, - промовив лицар тихим зболеним голосом, - я обійшов усі ріки і джерела королівства, але не зміг наповнити барильце... Я зрозумів, що мої гріхи не будуть відпущені. Я буду осуджений на вічні муки! О, мої гріхи, тяжкі мої гріхи... Запізно я почав каятися.

Сльози текли по його щоках. Одна малесенька сльозин-ка, стікаючи по бороді, впала до барильця. І вмить воно по самі вінця наповнилося чистою, свіжою, доброю, невида-ною досі водою.

Одна маленька сльозинка розкаяння.

На Небо прибув черговий святий, якому дали в нагороду корону з чистого золота. Щасливий і гордий з такої відзнаки, він проходжався Небесними алеями, однак невдовзі помітив, що більшість святих носила корони, оздоблені клейнодами і коштовним камінням.

З ледь помітною ноткою образи в голосі він запитав: «Чому в моїй короні нема жодного клейнода?»

Ангел відповів: «Бо ти не заслужив. Клейноди - це сльози, що їх святі пролили на землі. А ти ніколи не плакав».

«Як я міг плакати? - запитав святий. - То ж таке щастя купатися у Божій любові!»

«Безперечно, це велика справа, - відповів ангел,. - Тому твоя корона з чистого золота. Але клейноди і коштовне каміння належить тим, які плакали».

 

 

ВАЖКА ДРУЖБА

Пес і Кінь жили душа в душу. Обидвоє за найменшої нагоди виявляли один одному свою приязнь.

Пес приносив коневі найсмачніші кості з тих, які йому вдавалося роздобути, а кінь відкладав для пса найвідбірні- ший овес.

Вони так сильно любили одне одного, що обоє померли з голоду.

Моїм щастям є я-не ти.

І не томуу що ти не хочеш мені його дати.

А тому, що тоді я був би вже не я.

Коли б я мінявся тільки для того, щоб задовольнити твій егоїзм, я б не міг бути щасливим.

Коли б ти критикував мене за те,

Що я не думаю твоїми думками І бачу не так, як ти бачиш, - Я б не міг бути щасливим.

Ти називаєш мене бунтівником.

Але кожного разу,

Як я з тобою не погоджуюся,

Мені не йдеться про те, щоб змінювати тебе. «Ти мусиш бути тим, ким я є».

Але я не хочу,

Щоб ти казав мені, ким маю стати.

Ти говорив, що я прозорий І що про мене дуже легко забути.

То навіщо ти скористався моїм життям,

Аби довести самому собі,

Ким, власне, ти є?

 

 

КАНАТОХОДЕЦЬ

Жив колись на світі славний канатоходець. Усі люди захоплювалися його надзвичайною спритністю. Ніхто ніколи не бачив, щоб він упав чи бодай втратив рівновагу.

Настав час, коли в цирку, де він працював, почалися серйозні фінансові проблеми.

Щоб привабити публіку, директор запропонував артис-тові підняти канат вище і додати небезпечних трюків.

Працівники цирку покладали на канатоходця великі надії і вірили, що йому, як завжди, усе вдасться.

Він запитав колег: «Ви впевнені, що мій номер вийде?»

Ті відповіли: «Ми тобі довіряємо і впевнені, що і цього разу все буде якнайкраще».

Ризиковий виступ канатоходця справді мав величезний успіх. Кожного дня люди купували в цирковій касі квитки, щоб стати учасниками незвичайного дійства.

Минув рік, директор задумав досягти ще більшого успіху і висловив побажання, щоб канатоходець продемонстрував іще вищу майстерність і знову привабив численну публіку. Він запропонував протягнути металевий канат над великим водоспадом - від одного берега ріки до другого, - запросити телебачення і всіх довколишніх мешканців на небачене видовище.

Працівники цирку знову покладали великі надії на канатоходця. Він не відмовився виконати і це завдання.

За хвилину до початку небезпечної переправи канато-ходець ще раз запитав своїх друзів, чи справді вони в нього вірять і надіються на нього.

«Так!» - загукали всі без винятку.

Акробат виконав цей складний номер і черговий раз ви-кликав у публіки величезне захоплення.

По закінченні номера циркач підняв руку, даючи публіці зрозуміти, що він хоче щось сказати.

«Довір’я, яке ви мені виявили, не має меж», - сказав він.

«Це очевидно», - від імени глядачів відповів якийсь чоловік.

«Тому я хочу запропонувати вам щось ще незвичайніше, ніж те, що ви досі бачили!»

«Прекрасно. Скажи, що це має бути. Наше довір’я до тебе безмежне: ми погоджуємося на все, що ти запро-понуєш!»

«Я перейду по цьому канату туди й назад, штовхаючи перед собою візок. А оскільки ви маєте до мене безмеж

не довір’я, то я хочу посадити в неї когось із вас. Зробимо переправу вдвох».

Проте ніхто не зголосився.

«Як Він увійшов до човна, слідом за Ним увійшли Його

учні. Аж ось зірвалася на морі така велика буря, що хвилі заливали човен. Він же спав. Ті кинулись до Нього, збудили й кажуть: “Рятуй, Господи, ми гинемо!” А Він до них каже: “Чого ви лякливі, маловіри?”» (Мт. 8, 23-26).

 

 

ЛАНЦЮЖОК І ГРЕБІНЕЦЬ

В одному глухому закутку світу жило подружжя, в яко-му з першого дня шлюбу взаємна любов не тільки не ма-ліла, а постійно росла. Обоє були з бідних сімей, і кожен носив у своєму серці одне велике, але, мабуть, нездійснен-не бажання. Чоловік мав золотого годинника - дарунок від батька - і завжди мріяв про золотий ланцюжок до нього. А в жінки було чудове довге світле волосся, і вона мріяла про перламутровий гребінець, щоб укладати і прикрашати його. Вони знали про потаємну мрію одне одного.

З роками їхні бажання не згасали, однак чоловік уже мріяв про гребінець для жінки, а жінка - про золотий лан-цюжок для чоловіка.

Вони вже давно навіть не розмовляли про це, проте ко-жен продовжував носити в серці свою потаємну мрію.

Настала десята річниця їхнього шлюбу. Вранці, роз-плющивши очі, чоловік побачив усміхнене лице своєї дру-жини. Вона була коротко підстрижена - де й ділася розкішна довга коса!

- Що ти зробила з волоссям? - вражений, запитав він.

Жінка розтулила долоню - на ній виблискував золотий ланцюжок.

- Я продала волосся, щоб купити ланцюжок до твого годинника.

- О, кохана, - промовив чоловік і відкрив свою долоню, в якій лежав чудовий перламутровий гребінь. - А я продав годинника, щоб купити тобі гребінець.

Вони кинулися в обійми, щасливі з того, що мають одне одного.

«Поклади мене печаттю на твоїм серці,

печаттю на твою руку;

любов бо, як смерть, сильна.

Водам великим любови не вгасити,

Ані рікам її не затопити.

Якби хто за любов віддав скарби свого дому,

Зазнав би лиш погорди великої» (П. п. 8, 6- 7).

У житті є тільки одне велике щастя: любити і бути любленим.

 

 

ВІВЦЯ

Вівця, щойно її створили, одразу зрозуміла, що вона - найслабша серед усіх звірів. Її серце постійно прискорено билося через страх, що на неї нападуть інші, сильніші й агресивніші, а захищатися вона не вміла.

Тому вівця вирішила звернутися до Творця і вилити перед Ним усі свої тривоги і страхи.

- Ти хочеш, щоб я наділив тебе якимись засобами для захисту? - співчутливо запитав Господь Бог.

- Чи підійшли б тобі гострі зуби?

Вівця заперечно захитала головою:

- Я не зможу тоді скубати ніжну траву. А до того ж почнуть казати, що я розбійниця.

- Чи хотіла б ти мати великі кігті?

- О, ні. Думаю, що я почала б користуватися ними не для мудрих цілей...

- Я міг би впирснути отруту в твій язик, - терпеливо продовжував Бог.

- Про це не може бути й мови. Всі мене б зненавиділи і почали зневажати, як змію.

- А як ти ставишся до міцних рогів?

- О ні. Ніхто не захоче зі мною бавитися.

- Але щоб оборонятися, ти мусиш мати щось, що завдавало б болю твоєму нападникові.

- Я мала б завдавати болю? Ні, я не хочу. Ліпше залишуся такою, як є...

Ми, людські істоти, перестали усвідомлювати, що, в певному сенсі, як і маленькі тварини, не маємо для самооборони ні грубої шкіри, яка б захищала наші тіла, ані гострих зубів. Ми, люди, не повинні користуватися злом для самооборони - нам слід апелювати до нашої людськости: ми можемо робити це через любов до людей і через сприйняття їхньої любови.

Сила не зігріє нас уночі -це в змозі зробити наша чуй-ність. Бо саме завдяки їй у людей виникає бажання при-горнутися до нас. Чуйність є справжньою силою людини.

Яоереснл

СТЕЖКА

Жила-була дівчинка. Нікого з рідні, окрім батька, в неї не було. Однак вони жили дуже щасливо. Проте злі люди, заздрісні й мстиві, викрали дівчинку.

Одного разу, коли вона йшла до школи, її перестріли люди в довгих плащах, схопили і помчали на своїх чорних конях. Від’їхавши досить далеко від села, вони звернули до лісу - темного, густого, в якому постійно пропадали люди. Злі люди дуже хотіли, щоб дівчинка заблукала і за-гинула там.

Заглиблюючись у ліс, злочинці дійшли до непролазної гущавини. Тут злодії і покинули дівчинку.

Маленька плакала зі страху і проказувала, а властиво навіть не проказувала, а голосно кричала молитву, якої навчила її мама: «Пресвятая Богородице, спаси нас».

Прихилившись до старезного дерева, вона заходилася плачем, але продовжувала свою молитву: «Богородице Діво, радуйся, благодатна, Господь з тобою, благословенна ти між жінками...»

Поки дівчинка плакала свою молитву, біля її ніг вирос-ла дивовижної краси троянда, з делікатними, ніжними пе-люстками. Трохи віддалік, між травою, появилася ще одна, а за нею - ще і ще... Троянди сплітали ланцюжок - стежку, яка вела через ліс. Дівчинка почала переходити від однієї троянди до іншої, спочатку повільно, а потім щораз швидше і швидше. Невдовзі вона вийшла на узлісся, де на неї чекав тато. Він також помітив трояндову стежку і вирушив назустріч дочці.

На цьому шляху йому теж допомагало безупинне про-казування молитви «Богородице Діво». Кожна відмовлена молитва впліталася в трояндову доріжку, яка й звела дочку і батька.

Так само й кожне наше «Богородице Діво» провадить нас звивистими стежками цього світу в обійми нашого небесного Отця.

 

 

ЗАРОБІТОК

На запрошення Берлінського університету до Німеччи-ни прибув китайський учений. Біля виходу з летовшца його зустрів німецький колега. Привітавшись і обмінявшись люб’язностями, вони вирішили поїхати в центр міста. На зупинці якраз стояв автобус, що ось-ось мав від’їжджати.

Німецький професор схопив під руку свого китайського колегу і вигукнув: «Біжімо, швидко!»

Обоє кинулися бігти і ледве встигли вскочити в автобус. Одразу ж зачинилися двері й автобув рушив.

Німець полегшено зітхнув, поглянув на годинник і ска-зав: «Ми зекономили десять хвилин».

Китаєць здивовано запитав: «І що ми тепер зробимо з цими десятьма хвилинами?»

Не так важливо те, наскільки ми зайняті, як те, чим зайняті. Бджолу завжди хвалять, а комара - ганять.

Пів життя ми витрачаємо на розв ’язання проблеми: що робити з часом, який хотіли б добре використати?

ІІЩУЄСНА

УПЕВНЕНІСТЬ

У маленькому будиночку на березі ріки Тигр жив дуже добрий чоловік на ім’я Ромолетто. Одного дня він помітив, що крізь двері в його дім просочується вода. Ситуація була дуже небезпечною.

Ще більше він перелякався, коли почув, як по радію безнастанно повторювали повідомлення: «Усі мешканці прибережних будинків мусять негайно залишити свої домівки. Ріка буде виливатися щораз більше».

Ромолетто був дуже побожним чоловіком і покладав надію на Господа. Він упав на коліна і почав ревно моли-тися: «Господи, спаси мене!»

Раптом чоловік почув голос згори: «Не бійся, Ромолетто! Я пам’ятаю про тебе!» - Це був голос Господа Бога.

Ромолетто встав і почав виконувати свою звичайну ро-боту, ніби й нічого особливого не діялося. Близько одинад-цятої години вода вже сягала йому плечей, тож Ромолетто змушений був піднятися на другий поверх. Він помітив рятувальників, які пропливали човном повз його дім. Вони почали гукати йому: «Рятуйся разом з нами! Залишатися тут - чисте безумство!»

«Ні. Я маю захист згори», - відповів Ромолетто, вказу-ючи пальцем на небо.

О третій годині пополудні вода почала заливати ліжко, і Ромолетто був змушений відступити на горище. Непода-лік пропливав ще один рятувальний баркас і знову хтось загукав: «Не зволікай! Вода прибуває!»

Ромолетто і цього разу демонстративно відрік: «У мене свій покровитель».

Чверть на шосту вода вже доходила до ринви, тож Ромо-летто видряпався на дах. І знову поруч пропливала на плоті рятувальна служба Червоного Хреста, підбираючи останніх, які ще залишася в небезпеці. Але й тепер рятувальники марно зверталися до Ромолетто. Він учепився свого комина, як реп’ях собачого хвоста, і відповідав: «Мені допомога не потрібна. Я маю на кого розраховувати».

А вода все піднімалася... Десять на шосту Ромолетто потонув.

Коли Ромолетто опинився в Раю, його аж трясло від обурення.

Він приступив до Божого престолу і спитав: «Хіба Ти не обіцяв, що подбаєш про мене?»

Господь Бог ласкаво поглянув на Ромолетто: «Я ж тричі посилав тобі рятувальників!»

Один чоловік був справжнім невдахою - життя тільки те й робило, що било його. Але він не переставав молитися: «Господи, зроби так, щоб я виграв у лотерею».

Його справи і далі погіршувалися, але він не переста-вав просити: «Господи, поможи мені, зроби, щоб я виграв у лотерею!»

Якось серед ночі його розбудив знервований голос Гос-пода Бога: «Ти також мусиш мені помогти. Купи хоча б один лотерейний білет!»

 

 

МІСІЯ

Троє учнів одного учителя, які присвятили багато часу навчанню і медитаціям, вирішили помандрувати у світ.

Через десять років вернулися, щоб відвідати свого учителя.

Старий монах уже не вставав з ліжка. Він запросив їх сісти і розповісти про своє життя.

- Я, - почав перший гордовито, - написав три книжки і допоміг продати мільйон копій.

- Це означає, що ти завалив світ папером, - сказав учитель.

- А я, - радісно промовив другий, - виголосив тисячі проповідей в різних місцях.

- Це означає, що ти наповнив світ словами, - відказав учитель.

Тоді заговорив третій:

- Я лише привіз тобі цю подушку, щоб ти клав на неї свої зболені ноги.

- Тільки ти, - прорік учитель, - знайшов Бога.

Один славний на весь світ святий аскет жив у самітній печері. Цілий день він медитував, а його думки постійно і завжди були звернені до Бога,

Але одного дня, коли він поринув у роздуми, з нірки вибігла мишка і почала обгризати його сандалі. Пустельник, сердитий, розплющив очі.

«Чому ти заваджаеш мені медитувати?»

«Бо я голодна», - жалібно пропищала мишка.

«Тікай звідси, паскуднице, - гримнув на неї аскет, - як ти смієш перешкоджати мені саме тоді, коли я розмовляю з Богом?»

«Цікаво, як тобі вдається з Ним порозумітися, - за-питала мишка, - коли ти не можеш поговорити навіть зі мною, маленькою мишкою?»

 

КАМ’ЯНИЙ ЛЕВ

 

Одному сімнадцятирічному студентові наснилося, не-мовби лев своїми страшними кігтями шматує його тіло.

Наступного дня цей юнак, разом з товаришами, вирушив на екскурсію до міста, в якому ще ніколи не був. Звісно, йому й на гадку не спадало, що в цьому місті йому може загрожувати якийсь лев.

Перебуваючи ще під сильним враженням від сну, він зайшов у якусь церкву. А по хвилі, опинившись на площі біля церкви, він помітив кам’яну статую лева, який, задерши голову немов би посилав до неба страхітливий рик.

«Ага! - сказав собі студент. - Це - той самий лев. Саме він шматував мене цієї ночі!»

І хлопець розповів друзям свій сон. Потім, сміючись і стараючись довести всім, що не вірить у сни, підійшов до лева.

«Впізнаєш мене, леве? Прокинься! Роззяв свою пащу і розірви мене, якщо можеш!»

З цими словами він глибоко засунув руку в пащу лева...

Раптом скрикнув від болю і страху. Висмикнув закри-вавлену руку і впав на землю.

Виявилося, що в кам’яному горлі лева знайшов собі прихисток величезний скорпіон. Він і вкусив хлопця в руку своїм отруйним жалом.

«Я мозку припинити пити, щойно захочу. Два роки минуло, як я кинув курити, підрахувавши, що витрачаю на цигарки забагато грошей, і зрозумівши, що куріння не має жодного сенсу. Тепер не відчуваю жодної потреби в цьому. Навіть коли подумаю, що протягом шести місяців не викурю жодної цигарки, зовсім не вражаюся. Однак час до часу я дозволяю собі потягти трохи марихуани і розслабитися-мені здається, це чудово. В цьому нема нічого поганою. Люди перебільшують, коли говорять про небезпеку марихуани...»

Канні, 19 років (за тиждень перед смертю від передозування наркотиків)

НоереснА

ЯК СІЛЬ

Жив собі король, що носив шляхетне ім’я Генрих Муд-рий. Мав він три дочки: Альбу, Бетіну і Шарлоту. В глибині душі король найбільше любив Шарлоту. Настав час прийняти рішення про те, котра з них стане наступницею престолу. Король покликав усіх своїх дочок і запитав: «Любі мої донечки, чи ви мене дуже любите?»

Найстарша відповіла: «Тату, я люблю тебе, як світло дня, як сонце, яке дарує деревам своє тепло. Ти - моє світло!»

Король, щасливий, посадив Альбу по своїй правиці і покликав другу дочку. Бетіна сказала: «Тату, я люблю тебе, як найбільший скарб світу, твоя мудрість набагато цінніша від золота і коштовного каміння. Ти - моє багатство!»

Утішений і ощасливлений визнанням дочки, батько на-казав їй сісти ліворуч себе. Тоді покликав Шарлоту. «А ти, моя маленька, як сильно мене любиш?» - запитав її ніжно. Дівчина подивилася йому просто в очі й відповіла без жод-ного вагання: «Тату, я люблю тебе, як кухонну сіль!»




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-23; Просмотров: 288; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.154 сек.