ФЕРРЕРО 18 страница

Через два тижні перебування в лікарні, коли чоловік нарешті зміг прошепотіти кілька слів, зі сльозами на очах мовив: «Я справді дурний. Ніколи не вірив, що ти мене так сильно кохаєш!»

А вона зі своєю доброю усмішкою відповіла: «Ти зовсім нічого не розумієш!»

Одна 74-літня жінка розповіла, що в 65 років отримала першого любовною листа від свого чоловіка.

«Уперше поїхав надовго у службових справах. Досі я завжди їздила з ним. Зайшов у кафе і написав листа, який починався так: “Ми подружжя вже ЗО років, і нині я усвідомив, що ніколи не казав тобі про свою любов до Тебе...’’».

ІВАНОВІ ШКАРПЕТКИ

У XIX сторіччі в одному англійському містечку, пропра-цювавши кілька місяців, бригада будівельників звела дуже високий фабричний димар.

Останній робітник зійшов з небезпечного дерев’яного риштовання.

Усі мешканці міста були там, щоб допомогти розібрати риштовання й відсвяткувати подію.

Коли дошки та балки з гуком, курявою, серед сміху і вигуків городян впали додолу, зненацька всі побачили на вершечку димаря голову робітника, який завершив роботу всередині споруди. Натовп завмер. Усі були приголомшені. Потрібно багато днів, аби звести нове риштовання. А тим часом цей будівельник помре від холоду, спраги й голоду...

Серед скупчених людей була його мати. Вона стала під димарем і крикнула синові: «Іване, зніми шкарпетки!»

Люди почали перешіптуватись: «Нещасна, від горя втратила розум...».

Однак жінка наполягала. Щоби не засмучувати її, Іван зняв одну шкарпетку. Жінка крикнула: «Виверни її і знайди вузол, розв’яжи його і спори шкарпетку».

Син послухав і невдовзі тримав у руках великий клубок вовняних ниток.

«Вчини так само з другою шкарпеткою, відтак зв’яжи нитки в одну і спусти один кінець додолу, міцно тримаючи другий».

Іван виконав наказ матері. До цієї вовняної нитки при-в’язали бавовняну, яку Іван підтягнув до себе. Потім до бавовняної нитки приєднали шнурок, а до шнурка - грубий мотузок і врешті-решт - міцну линву. Іван прив’язав її до димаря і спустився по ній під радісні вигуки натовпу.

Твоє життя і твій порятунок залежать від малих і слабких речей. Найімовірніше, вже їх маєш. Достатньо лише поміркувати.

ДОРОГИ

У Першому світовому конгресі доріг брало участь багато офіційних представників мільйонів доріг, що перетинали країни світу по всіх паралелях і меридіянах.

Великі дороги й маленькі доріжки, гордовиті автостради з дванадцятьма смугами та стежини, що губляться у джунглях, гірські стежки й залізниці, тракти з бруківкою й царські дороги, тихі алеї та південноамериканські прибережні променади.

У перших рядах сиділи Strada dei Fori Imperiali і Єли-сейські поля, лісова стежка і величезна Avenida 9 de Julio у Буенос-Айресі, Аппієва дорога і Ramblas з Барселони, Wall Street і шлях через Дакар у пустелі Сахара, La Leofo- ros Venizelou в Атенах і російська вулиця Горького... Голо-вувала ватіканська Via della Conciliazione.

.Розглядали найскладніші проблеми у цій царині - від способів асфальтування до зсувів ґрунту внаслідок меліо-ративних заходів у районах інтенсивного вуличного руху, від питань нічного освітлення до реформи вуличної сиг-налізації. Після трьох днів обміну думками, пишних обідів і розмов у барі, а також після ночей тяжких роздумів... нарешті настала довгоочікувана мить - вибір найважливішої дороги світу!

Почалося звичне «полювання» на голоси, агітація, запеклі суперечки, спроби підкупу.

Після багатьох виступів у кінці зали взяла слово худенька тендітна бліденька делегатка, яка досі була заглиблена

у молитовне мовчання. То була офіційна представниця «цвинтарних доріжок». Вона так само, як і мільйони її ма-лих сестричок, жила поміж двома рядами кипарисів, регу-лярно посипана гравієм смутку і просякнута слізьми.

- Любі сестри, - почала свою промову тоненьким, але рішучим голосочком, - ви біжите невтомно по світу, ніколи не затримуючись, щоби трохи поміркувати. Ви супрово-джуєте людей, що простують вгору, додолу, вправо, вліво, не створюючи собі великих проблем. Та не забувайте ніко-ли: незалежно від того, чи ви багаті, чи бідні, важливі чи забуті, шляхетного чи плебейського роду, врешті-решт вам з усіма вашими користувачами неминуче доведеться про-йти цвинтарною доріжкою. Це лише питання часу. Цього не уникнути. Нікому! Пам’ятайте про це, коли будете голо-сувати. Я веду до мети!

Її обрали одноголосно.

Є єдина дорога, якою йдуть усі.

Щодня просуваються на один крок.

РОДИНА

У самому серці долини, серед полів, луків і лісів, у дво-поверховому будиночку мешкала щаслива родина. Склада-лася з трьох осіб: матусі, татуся й шестирічного синочка.

Долиною протікав веселий і бурхливий струмок.

Будиночок стояв віддалік села, і тому в неділю родина сідала в маленький автомобіль та їхала на Службу Божу в парохіяльну церкву.

Увечері перед сном усі разом молилися. Один із Гос-подніх ангелів щовечора забирав молитви й відносив їх на Небо.

Якось восени багато днів поспіль падав дощ. Струмок наповнився каламутною водою. Вода почала заливати долину.

Татусь розбудив матусю й синочка. Були перелякані, бо вода заливала перший поверх будиночка. І далі прибувала. Щораз темніша й щораз швидше.

«Підемо на дах!» - сказав татусь. Узяв синочка й зійшов на горище, а звідти - на дах. Матуся пішла за ними.

На даху почувалися, як пасажири затонулого корабля на острівці, який ставав дедалі меншим. Вода невпинно піднімалась і дійшла вже до колін татуся.

Татусь, стоячи на даху, обійняв дружину і сказав: «Стань на моїх плечах і постав синочка на свої плечі. Не бійся. Що б не сталося, я вас не покину!»

Матуся поцілувала синочка і сказала: «Стань на моїх плечах і не бійся. Що б не сталося, не покину тебе!»

Вода далі піднімалася. Затопила татуся і його плечі, на яких стояла матуся. Потім затопила матусю, яка тримала синочка. Татусь тримав матусю, а вода далі піднімалась. Дійшла до рота дитини... її очей... чола...

Господній ангел, який прилетів, щоби забрати вечірні молитви, побачив лише пасмо світлого волоссячка в кала-мутній воді.

Схопив це пасмо й потягнув... З’явився хлопчик, далі - його матуся, а за нею - татусь. Усі міцно трималися разом.

Ангел злетів з ними й поклав той людський ланцюг на найвищому пагорбі, куди вода не доходила. Татусь, матуся й синочок лягли на траву та почали обіймати одне одного, радіючи.

Замість молитов того вечора ангел відніс на Небо їхню любов. Усі небесні сили раділи цьому.

«Що б не трапилось, я тебе не покину!» — каже Бог у Святому Письмі.

ЧИСТІ РУКИ

По смерті став чоловік перед Богом і з гордістю показує Йому свої руки:

«Господи, подивися, які в мене чисті руки!»

Господь усміхнувся і зі смутком промовив: «Це правда, вони чисті, але... порожні».

Федір Достоєвський написав історію про одну бага-ту, але дуже скупу жінку. Після смерти диявол вкинув її у море пекельною вогню. Ангел-хоронитель силкувався пригадати, чи не було в житті його підопічної чогось такого, що могло б її відкупити. Нарешті пригадав і негайно сказав про це Богові: «Одною разу ця жінка дала жебракові цибулину зі свого городу».

Бог усміхнувся: «Добре. Та цибулина зможе її спасти. Нахилися над морем пекельного вогню з тією цибулиною, так, щоб твоя підопічна могла за неї вчепитися, і тягни. Якщо вдасться бідоласі міцно схопитися за ту єдину річ, через яку вона зробила добро, то ти втягнеш її до самого раю».

Ангел нахилився над морем пекельного вогню і крикнув до жінки:

«Хапайся чимскоріш за цибулину!»

Як тільки вона це зробила, один із осуджених, що був поруч, вчепився за поділ її спідниці й також піднісся вгору; ще якийсь грішник ухопився за стопу першого і піднявся разом з ними. Так утворився довгий хвіст із тих, що летіли до неба, вчепившись за жінку, яка судомно трималася за цибулину, котру тягнув до неба ангел.

Чорти засмутилися, що через одну маленьку цибулинку спорожніло ціле пекло. Коли довгий людський хвіст уже досяг небесних воріт, жінка побачила, як багато грішників учепилися за неї, і крикнула: «Це моя цибуля! Моя! Ану забирайтеся звідси...» В ту ж мить цибулина розсипалася, і жінка разом з усією компанією опинилася в морі пекельного вогню.

А безутішний ангел зостався сам перед райською брамою.

Візьми у свої долоні багато інших долонь і тримай їх міцно.

Або спасемося разом, або взагалі не спасемося.

КАМІНЬ У КИШЕНІ

Один убогий попросив у багатого кусень хліба. Багатий не лише відмовив йому, а ще й, побачивши, що той не йде, розгнівався та кинув у нього камінь.

Убогий підняв камінь і поклав у кишеню, кажучи собі: «Носитиму цей камінь до тих пір, коли зможу кинути його у багатого».

Ціле життя прожив із цим тягарем - каменем у кишені та в серці.

Нарешті прийшов час кинути каменя. Багачеві, котрий учинив злочин, відібрали все і посадили у в’язницю. Того дня убогий зустрів його на дорозі у в’язницю. Побачив лю-дину, яка колись була багатою, а нині - у кайданах. Вийняв камінь з кишені, підняв руку, щоби кинути. Та забракло йому духу. Випустив камінь з руки, кажучи собі: «Нещасний! Був багатий і мав владу над іншими, але тепер мені його шкода! Чому я так довго носив цей камінь? Даремно!»

Господи,

не дозволь мені ніколи змарнувати мій біль, бо...

якщо помилятися і не робити висновки, не підводитися після падіння, грішити, не каючись, не пробачати образ,

не бути пильнішим після отриманих ударів, не ставати чутливішим, зазнавши страждань, то страждання стає непотрібним, позбавленим

сенсу...

ПАН ТРОЯНДИ

У саду, край палацу великого правителя Вірменії, ріс трояндовий кущ. То була найбільш доглянута рослина у світі. За легендою, коли кущ розквітне, її пан буде обдарований вічною молодістю.

Щоранку пан нахилявся над кущем і з хвилюванням у серці пересвідчувався, чи не з’явилися на гілці довгоочі-кувані пуп’янки. Марно!

Щовесни цар змінював садівника. Щовесни садівника запроторювали до в’язниці - за те, що не зумів домогтися, аби троянда зацвіла. До роботи залучали іншого, котрий теж доводив свою безпорадність і закінчував так само, як усі його попередники, - у вогкій темниці.

Дванадцять весен - дванадцять садівників. Тринадцятий був парубком з обличчям поважним і спокійним. Цар дозволив йому спробувати щастя. І юнак побіг доріжкою розкішного саду, що вела до розарію. Прибігши, стиха мовив до тендітної троянди кілька слів, тоді розпушив навколо куща ґрунт, підлив його і сховав біля куща своє послання.

З тієї пори він день і ніч пильнував рослину, оберігаючи її від поривчастого вітру та всіляких шкідників. Пестив їй листя, говорив до неї, дбав про коріння. Захищав від зимо-вого холоду, укриваючи соломою, огортаючи своєю ніж-ністю. Жив і дихав разом з нею.

Прийшла весна, сад забуяв зелом і квітами. Молодий садівник оглядав кожен сантиметр свого куща, своїх рож. Його очі не бачили нічого, крім них. І враз він помітив чорного хробака, що загніздився у трояндовому корінні. Обережно забрав його і не встиг навіть як слід роздивитися, аж тут чорний дрізд вихопив хробака йому з пальців та й відлетів геть.

А невдовзі на гілці куща з’явилася перша брунька. Па-рубок ніжно її поцілував, і вона поволі розкрилася у вра-нішньому промінні.

Тим часом розбудили царя. Почувши звістку, що тро-янда розквітла, володар кинувся до саду як був - у нічній сорочці. Побачив квітучу гілку і заволав:

- Віднині я безсмертний! Я пан цієї троянди та вічної молости! Поставте сотню охоронців довкіл цієї рослини: нехай ніхто до неї не підходить!

По тім озвався до садівника:

- Дай мені обітницю, що й далі плекатимеш мою троянду.

- Аж до смерти, мій повелителю.

І цар рушив до палацу, викрикуючи:

- Я безсмертний! Я безсмертний!

Він правив країною ще впродовж десяти років, старію-чи, як усі люди, - день у день. Одного вечора віддав Богові душу, перед тим сказавши таке:

- Пан троянди смертний, як і кожна людина. Ота легенда була тільки легендою. Навіть більше - брехнею.

- Ні, милостивий царю, - відповів йому садівник, молодий так само, як і десять років тому. - Ти, владико, паном троянди ніколи і не був. Паном є той, хто плекав і плекає квітку щодня. Паном є той, хто любить її, береже і шанує. Такому дається вічна молодість.

Потім закрив неживому цареві очі, поцілував його руку і вийшов з палацу.

Надворі здійняв очі до зір. Став бажати кожній зокрема: -Надобраніч! Надобраніч! Надобраніч!..

Часу мав досхочу. Мав цілу вічність.

Безсмертя існує для того, хто пильнує, плекає і бе-реже.

УТРИМАТИСЯ НА ПОВЕРХНІ

Могутній цар Мілінда звернувся до старого священика:

«Ти кажеш, що коли людина, яка чинила лише зло, перед смертю попросить у Бога прощення, то зможе відкупитися й увійти до неба. Натомість людина, яка скоїть лише один гріх, але не розкається перед Богом, буде вкинена в пекло. Хіба це справедливо? Це означає, що сто гріхів важать менше, ніж один, чи не так?»

Старий священик відповів цареві:

«Якщо я візьму великий камінь і кину його в озеро - він піде на дно чи втримається на поверхні?»

«Піде на дно», - відказав цар.

«А якщо я візьму сто великих каменюк, складу на бар-кас і штовхну на середину озера, вони втримаються на по-верхні чи підуть на дно?»

«Втримаються на поверхні».

«Чи це означає, що сто каменюк на баркасі легші від одного камінчика?»

Цар не знав, що відповісти.

А старий священик продовжував:

«Так само, царю, діється з людьми. Хто має багато грі-хів, але покладається на Бога, той не буде вкинений у пе-кельну безодню. А хто скоїть лише один гріх, але не звер-неться до Божого милосердя, той буде осуджений».

ЗАПРОШЕННЯ

Один вельможа влаштував у своєму замку велику учту і запросив на неї усіх мешканців ближнього села. Але за-пасів вина у пивницях щедрого шляхтича було замало, щоб заспокоїти спрагу такого великого числа запрошених.

Тож він звернувся до мешканців села з таким проханням: «Кожен з вас нехай принесе свого вина і влиє до бочки, яка буде стояти посеред подвір’я. Під час бенкету всі зможуть зачерпнути з неї і пити досхочу».

Один селянин, підходячи до замку, набрав у свій дзбан води, міркуючи так: «Якщо до бочки вина влити один дзбан води, це буде зовсім непомітно, ніхто про це й не дізнається».

Прибувши на свято, він влив до бочки воду зі свого дзбана і сів до столу.

Перші ж гості, які підійшли до бочки зачерпнути вина, виявили, що в ній сама лише вода. Стало ясно, що всі «зметикували» однаково.

Надто багато людей приносить у світ саму водичку. Тому ми й незадоволені цим світом. Тому страждає все Створіння.

ВІДМІННІСТЬ

Один король запросив до свого замку торгівця кіньми. Той прийшов, привівши двох чудових огирів на продаж. На вигляд майже однакові - обоє молоді, міцні й добре збудовані, однак торгівець зажадав за одного з них удвічі більшу ціну, аніж за іншого. Заінтригований, король скликав своїх придворних і сказав:

«Цих чудових верхових коней я подарую тому, хто змо-же пояснити, чому один із них коштує вдвічі дорожче від іншого».

Придворні підійшли ближче і почали уважно оглядати коней. Проте не змогли помітити нічого, що виправдовува-ло б таку велику різницю в ціні.

«Бачу, що ви не знайшли відмінности між цими кіньми, - сказав король. - Випробуйте їх - може, тоді її помітите».

Він наказав двом зброєносцям осідлати коней і зробити кілька кіл по подвір’ю перед палацом. Але й після цього придворні не могли відповісти, звідки взялася така велика різниця в ціні.

Тоді король промовив:

«Ви, мабуть, помітили, коли коні скакали галопом, що один зовсім не здіймав куряви, а за другим аж закушпелило. Саме тому перший удвічі дорожчий - він-бо належно виконує свій обов’язок...»

У нашому суспільстві найбільших висот кар ’єри досягають ті, що залишають після себе великий балаган.

БАТЬКО-ЗАБУДЬКО

Послухай, сину... Кажу тобі це, коли ти спиш, поклавши ручку під щоку, а русяве волоссячко розсипалось по твоєму чолі. Ось я увійшов до твоєї кімнати. Кілька хвилин тому, коли я сидів у бібліотеці і читав, мене наскрізь пройняли докори сумління. Сповнений почуття провини, підійшов я до твого ліжка.

Мене не полишали думки про мою поведінку: увесь час сіпав тебе, робив тобі зауваження, коли ти зранку збирався до школи або коли вчора ввечері, замість помитися, лише обтер обличчя рушником, та ще забув почистити черевики. Так само вичитав тебе, коли ти впустив щось на підлогу.

Коли ми сиділи за столом і снідали, я теж витикав тобі твої прогріхи: бо щось упало тобі на серветку, коли ти ха-пав хліб, немов голодне звірятко, бо сперся ліктями об стіл, бо занадто грубо намастив масло на хліб. Коли ти бавився, я саме зібрався виходити: за кілька хвилин мав бути потяг. Ти відірвався від забави, помахав мені ручкою і загукав:

- Па-па, татку!

А я нахмурив брови і сказав:

- Випрям спину!

Усе знову почалося ввечері, коли я повернувся з робо-ти. Ти саме бавився, колінкуючи по землі. Побачивши дірки у твоїх шкарпетках, я вичитав тебе при твоїх друзях і наказав негайно іти додому.

- Шкарпетки коштують гроші, - сказав я, - якби ти сам їх купував, то знав би, як шанувати.

А пам’ятаєш, як несміливо ти увійшов до зали? Ти не міг підвести очей, ти боявся мене після того, як я влаштував тобі «виховний момент» перед друзями. Я зиркнув на тебе поверх газети, невдоволений твоїм невчасним вторгненням, - і ти зупинився у дверях, не знаючи, що робити далі.

- Чого тобі? - спитав я суворо.

Ти нічого не відповів. Ти підбіг до мене, закинув руче-нята мені за шию і поцілував мене, міцно-міцно обнявши, з любов’ю, якою Бог обдарував твоє маленьке серце і яка, навіть коли не знаходить взаємности, ніколи не в’яне. Потім ти пішов до своєї кімнати, неквапно дрібцюючи по сходах.

І тоді, сину, коли газета вислизнула з моїх рук на підлогу, мене пройняв великий страх. Що зі мною діється? Це вже перетворюється у звичку - вишукувати провини, робити зауваження. Хіба цього заслуговуєш за те, що ти не доросла особа, а мала дитина? Ось про це я думав нинішнього вечора. Оце прийшов до твого ліжка і приклякнув коло тебе, бо відчуваю сором.

Знаю, що це дуже мала винагорода, що тобі важко буде зрозуміти усі ці речі, навіть якби я спробував тобі про них розповісти, коли прокинешся. Але завтра я буду для тебе справжнім батьком. Буду бавитися разом з тобою, буду ді-лити з тобою усі твої заняття, почуватимусь недобре, коли тобі буде зле, і сміятимусь, коли тобі буде весело. Радше прикушу язика, коли він захоче знову вимовити слова роз-дратування. Увесь-бо час повторюватиму собі: «Він іще тільки дитина, ще тільки маленький хлопчик!»

Справді, боюся, що досі трактував тебе як дорослого. Тимчасом, коли бачу тебе зараз, сину, як ти спиш, зібгав-шись калачиком у своєму ліжечку, розумію, що ти іще ди-тина. Вчора твоя голівка так беззахисно притулилася була до маминого плеча... Я завжди вимагав від тебе надто багато, надто багато!

Вимагаємо завжди надто багато... від інших.

Шлистопада

СКОРШОН

Один монах сидів на березі річечки, заглибившись у роздуми. Коли відкрив очі, то помітив скорпіона, який упав у воду і відчайдушно борсався, намагаючись зі всіх сил втриматися на поверхні і вирятуватися.

Сповнений співчуття, монах занурив руку у воду, зловив скорпіона і випустив його на берег. Скорпіон у відповідь несподівано обернувся і боляче вжалив свого добродія.

Монах повернувся до своїх роздумів, але коли невдовзі розплющив очі, то побачив, що скорпіон знову звалився у воду. Витягнув його й удруге, але і на цей раз скорпіон укусив свого рятівника, та так, що той аж скрикнув із болю. І втретє сталося так само. У монаха від болю на очі навернулися сльози.

Селянин, що спостерігав за цим, вигукнув: «Чого ти вперто помагаєш цьому нікчемному створінню, яке, замість подяки, завдає тобі страждання?»

«Ми обидва підкоряємось голосу нашої природи, - від-повів монах. - Скорпіон створений, аби жалити, а я - щоб виявляти милосердя».

А ти? Для чого створений ти?

ТРИ ЛЮЛЬКИ

Один старий мудрий індіанський вождь дав таку пораду надто гарячим молодим воїнам свого племені.

- Коли ти розгнівався на когось, хто, зрештою, завдав тобі смертельної образи, і присягаєшся його вбити, аби

кров’ю змити ганьбу, то перш ніж це зробити, набий тютюном люльку і викури її.

Як скінчиш першу люльку, тобі напевно спаде на гадку, що смерть таки занадто суворе покарання за вчинене. Приймеш тоді рішення, що досить буде й доброго кийка.

Та перш ніж ухопитися за палицю, набий другу люльку і викури її до кінця. Тоді напевно подумаєш, що міцна й соковита лайка цілком може замінити кийок.

Проте коли вже будеш готовий піти й вилаяти свого кривдника, сядь і набий третю люльку. Викури її. Коли ж так учиниш, то у тебе хіба з’явиться бажання помиритися з тією людиною.

Монахи в одному монастирі мали великі проблеми: ніяк-бо не вдавалося їм вести життя у згоді. Дуже часто вибухали суперечки, навіть через найменші дрібниці. Тоді монахи запросили до себе одного духівника, який стверджував, що знає чудовий спосіб, як запровадити мир і приязнь у будь-якій спільноті. И ось цей учитель повідав їм таємницю:

- Хай скільки часу тобі доведеться провести із кимсь, хай що відчуватимеш до нього, ти повинен собі сказати: я вмираю і ця людина також умирає. Коли справді так подумаєш, будь-яка гіркота вивітриться.

ПРИНЦЕСА

Був собі колись король і мав він дуже гарну і добру доньку. На жаль, принцеса слабувала на дивну хворобу: коли дівчина підростала, її руки й ноги втрачали силу, до того ж у неї падав зір і слух. Багато лікарів намагалося вилікувати принцесу, але все намарне. Якось до королівського двору прибув старець, про якого всі говорили, що йому відома таємниця життя. Усі придворні поспішили до нього і стали просити його ради, як допомогти хворій принцесі. Старець дав дівчині кошик із лози, прикритий зверху, і мовив: «Візьми, це твої ліки. Вони тебе зцілять».

Сповнена радости і надії, принцеса підняла з кошика накриття. Те, що вона уздріла, боляче її вразило. На дні кошика лежала дитина, виснажена хворобою. Дитя зазнавало ще більших страждань, ніж вона.

Серце принцеси заполонило співчуття. Не зважаючи на біль, вона взяла дитя на руки і стала ним опікуватися. Минали місяці. Принцеса, крім дитини, не бачила нічого. Вона годувала дитя, пестила його, усміхалася йому, лагідно розмовляла з ним по ночах, попри те, що сама відчувала велику втому і біль.

Минуло майже сім років - і сталося неймовірне. Одного ранку дитя усміхнулося і стало ходити. Принцеса взяла його на руки і, наспівуючи, пустилася з ним у танок. Дів-чина давно не була така гарна і зграбна. Вона навіть не спостерегла, як одужала.

Господи,

коли я голодний, пришли мені когось, кого треба нагодувати;

коли я спраглий, пришли мені когось, хто потребує води;

коли мені холодно, пришли до мене когось, хто прагне тепла;

коли я страждаю, пришли мені когось, хто прагне розради;

коли мій хрест стає тяжкий, дозволь мені ще взяти хрест інших;

коли я не маю часу, пришли мені когось, хто потребує негайної помочі;

коли мені бракує відваги, пришли до мене когось, кого потрібно підбадьорити;

коли я хочу, щоб хтось мене зрозумів, дай мені когось, хто потребує розуміння;

коли прагну чийогось піклування, пришли мені когось, хто потребує опіки;

коли я думаю лише про себе, зверни мої думки до інших.

КОЛИ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ НІЧ?

Один старий равин якось спитав своїх учнів, як можна точно розпізнати мить, коли закінчується ніч і розпочина-ється день.

- Можливо, це коли вже чітко можна відрізнити собаку від вівці?

- Ні, - відповів равин.

- Або коли можна відрізнити фінікове дерево від фігового?

- Ні, - знову відказав равин.

- То коли ж? - поспитали учні.

- А тоді, коли, вдивляючись в обличчя будь-якої особи, впізнаватимеш у ній брата чи сестру. До того ж моменту у твоєму серці панує ніч, - пояснив равин.

«Ми навчилися літати, немов птахи, плавати, мов риби, але не навчилися жити як брати».

Мартин Лютер Кінг

ЯКБИ Я НАРОДИЛАСЯ ВДРУГЕ

Хтось запитав мене кілька днів тому: якби я могла народитися вдруге, чи захотіла б прожити життя наново? Довго не роздумуючи, я відповіла «ні». Та згодом трішки замислилась і...

Маючи змогу наново прожити своє життя, я менше го-ворила б, натомість більше б слухала. Не боялася б запро-сити до себе на вечерю друзів тільки через те, що на килимі є кілька плям, а оббивка дивана трохи вицвіла.

Я б смакувала крихкі булочки в елегантному салоні і вже зовсім не турбувалася б через сажу, коли горить коминок.

Обов’язково знайшла б час, аби послухати спогади ді-дуся, який розповідає про роки своєї молодосте. Влітку не вимагала би, щоб позачиняли всі вікна в машині, бо я що-йно зробила собі завивку.

Я не допустила б, аби свічка у формі ружі так і розпла-вилась, забута у комірчині, а часто б її запалювала, доки вона б не догоріла до кінця.

Я б лягла собі на лузі і перекочувалася б разом з дітьми, зовсім не хвилюючись, що забрудню сукенку.

Набагато менше плакала б і сміялася, дивлячись теле-візор, а частіше - спостерігаючи життя.

Більшою мірою ділила б відповідальність зі своїм чо-ловіком.

Почуваючись погано, лягла б у ліжко, замість бігти з гарячкою на роботу, наче без мене там світ завалиться.

Замість дев’ять місяців поспіль нетерпляче чекати, коли ж нарешті закінчиться моя вагітність, полюбила б кожну її мить, усвідомлюючи, що ця дивовижна дія, яка відбувається у мені, є єдиною можливістю співпрацювати з Богом у здійсненні чуда.

Синові, який прибіг поцілувати мене, не сказала б: «Досить, досить, іди митися, бо вечеря вже готова».

Частіше казала б «Я люблю тебе», натомість рідше «Мені прикро»... Та передусім, якби я могла розпочати все спочатку, то цінувала б кожну хвилину... споглядала б її так довго, доки не побачила б, якою вона є насправді... жила б нею... і ніколи б її не віддаляла.

ЕрмаБомбек

Кожна мить, що нею обдаровує тебе Бог, є величезним скарбом. Не викидай його. Не бігай невпинно у пошуках непевного завтра. «Живи найліпше як можеш, мисли найліпше як умієш, дій найліпше як потрафиш нині. Нинішній день скоро стане завтрашнім, а завтра скоро стане вічністю».

А. П. Ґоуті

ХТО НЕ МОЛИТЬСЯ?

Один селянин, після торговиці, зайшов до ресторану, який полюбляла місцева публіка. Там було повно людей. Селянин знайшов собі місце за столом, де вже сиділи кілька людей, і замовив у кельнера якусь страву. Коли той приніс замовлення, селянин склав долоні і помолився. Його сусіди за столом спостерігали за ним з цікавістю, що була змішана з доброю долею іронії. Один із молодиків запитав:

- Вдома ви так само поводитеся? Справді, всі молитеся?

Селянин, спокійно споживаючи їжу, відповів:

- Та ні, у нас є й такі, що не моляться.

Молодик зухвало засміявся:

- Ах, так? Ну і хто не молиться?

- Ну, мої корови, мій осел, мої свині...

Пригадую собі, як одного разу після нічного переходу ми всі заснули на світанні неподалік від лісу. Дервіш, який ішов разом з нами, щось вигукнув і віддалився у бік пустині, ані хвилинки не відпочивши.

Коли настав день, я спитав його:

- Що сталося?

Він відповів:

- Я бачив солов ’їв, як вони щебетали на деревах, бачив куріпок у горах, жаб у воді і звірят у лісі. От і подумав собі, що негоже було б, якби усі хвалили Господа, а я спав, не думаючи про Нього.

Са ’ді

ТИ МЕНЕ КОХАЄШ?

У великому ставі симпатичний пуголовок одружився з рибою. Та ось настав день, коли у нього виросли ноги і, як це звичайно відбувається з пуголовками, він почав поволі перетворюватися у жабу.

Тоді пуголовок мовив рибі:

- Мушу піти за моїм призначенням і жити на землі. Тому й тобі треба б призвичаїтися до нового життя.

- Дорогий мій, - заперечила дружина, - але що я робитиму там зі своїми жабрами і плавниками? Загину!

Пуголовок (властиво, вже майже жаба) зітхнув:

- Кохаєш мене чи ні?

- Звичайно, кохаю, - зітхнула рибка.

- То підеш зі мною, правда ж? - підсумував пуголовок.

Чоловік і жінка сиділи разом біля вікна і дивилися на весняний город. Вони сиділи близенько одне до одного. Жінка мовила:

- Я кохаю тебе. Ти гарний, багатий і вдягаєшся зі смаком.

А чоловік відповів:

-1 я кохаю тебе. Ти як чарівний сон, ти мов щось за-надто цінне, аби тримати в руці... ти пісня моєї мрії.

На ці слова жінка, розгнівана, відвернулася від вікна і вигукнула:

- Облиш мене, прошу тебе. Я не фантазія, не щось, що з’являється тобі у снах. Я жінка і хочу, аби ти прагнув мене як дружину, як матір наших дітей, яких колись народимо.

Вони розійшлися.

Чоловік ствердив:

- Отак ще один сон розтанув ув імлі.

А жінка зітхнула:

Дата добавления: 2015-05-23