ФЕРРЕРО 11 страница

Любов - єдиний скарб, який після поділу збільшується!

СРІБЛЯСТІ КУРІПКИ

Величенька зграйка сріблястих Куріпок поселилась на узліссі. Один мисливець помітив їх і поставив сіть. Потра-пивши у неї, Куріпки вже не могли вибратись.

Одна стара мудра Куріпка зібрала приятельок, яким пощастило уникнути сіті, і взялася повчати їх, як уберегтися від погибелі.

- Мої сестри, - сказала, - вважайте! Ви бачили, як падає мисливська сіть на галявину. Якщо, на нещастя, опинитеся в ній, маєте просунути голівку у вічко сіті і щосили махати крильми. Так зможете підняти сіть у повітря і скинути її на найближче дерево.

Наступного дня багато Куріпок потрапило у сіть мис-ливця. Згадали пораду старенької приятельки, просунули голівки у вічка сіті й почали щодуху махати крильцями. Сіть здійнялась разом із ними над кроною бука.

Там її скинули. Мисливець незабаром знайшов сіть.

Через кілька днів Куріпки порпались на галявині у пошуках хробаків і м’яких бруньок. Зненацька накрила їх мисливська сіть.

- Послухайте, сестри, - мовила одна з них, - знаємо, що треба зробити, аби звільнитися. Просуньмо голівки у вічка сіті, а потім за моїм сигналом почнімо махати крилами всі разом. Готові? Раз, два, три...

- Не розумію, чому ти маєш нам наказувати! - різко обірвала її інша Куріпка. - Я сильніша. Я маю наказувати!

- Що?! - заверещала третя. - Я найстарша!

- Хто ви такі? - буркнула четверта. - Не маю найменшого бажання вас слухати!

- Я досвідченіша, - ствердила перша. - Це я буду наказувати! Увага! За моїм сигналом: раз, два, три!..

- Це я маю подавати сигнали!

- Ні, я! Інакше відчуєте, якого маю гострого дзьоба!

- Спробуй, якщо стане духу, товстухо!

- Прошу, послухайте мене! - благала перша. - Мисливець от-от надійде. На «три» починайте махати крилами: раз, два, три!

Однак Куріпки нічого більше не чули. Аж пір’я летіло - так билися дзьобами, ніжками, голівками, здійнявши галас. Це привернуло увагу мисливця - він радо повкидав Куріпок у мішок, у якому вони й далі билися та ображали одна одну.

Лише згода врятує світ!

5 липня

РОЗП’ЯТТЯ

У старій церкві дуже високо висіло величезне срібне розп’яття. Дві особливості вирізняли його. Перша - це тер-новий вінець на голові Ісуса: був із золота, викладений ко-штовними рубінами.

Друга особливість - права рука Ісуса: не була прибита до хреста, а дещо відхилена вперед.

Одна історія пояснює причину цього.

Якось уночі злодій, що не боявся висоти, замислив украсти чудовий золотий вінець з рубінами. Спустився на мотузку з вікна на даху і дістався до розп’яття.

Проте терновий вінець був міцно прикріплений. Злодій мав лише ніж, щоби відірвати його. Устромив лезо під ві-нець і щосили почав його підважувати. Повторював спроби раз у раз, пітніючи і важко дихаючи. Лезо зламалося, а мотузка через надмірний натяг обірвалася...

Злодій загинув би, упавши додолу, але рука на розп’ятті ворухнулась і втримала його від падіння.

Уранці служителі храму знайшли його там, угорі, ці-лого й неушкодженого. Тримав його розіп’ятий Ісус міцно і з любов’ю.

«Бувши з ними у світі... я їх стеріг, і ніхто з них не пропав» (Йо. 17,12).

4МІША

СЛУХАЙ

Одного юнака, якого приятель запросив на своє весілля, здивувало, як багато осіб вітало молодят.

Зауважив, що гості й родичі молодих вітали одне одного механічно, навіть не слухаючи сказане.

Став у чергу, а коли опинився перед одним із родичів, мовив спокійно, з усмішкою:

- Нині померла моя дружина.

У відповідь почув:

- Дуже вам дякую!

Повторив те саме іншому родичу, а той відповів йому:

- Щиро дякую!

Нарешті сказав те саме молодятам.

Цього разу відповідь була такою:

- Дякуємо! Тепер твоя черга, друже!

Давній біблійний вислів справджується нині поміж людьми: «Мають очі', та не бачать, мають вуха, та не чують».

Треба жити так, як підказує наша природа: уста можуть закриватися, але вуха - ніколи!

Длитл

СПІЗНЕНИЙ МЕСІЯ

В одній єврейській спільноті, яка дуже старанно вико-нувала всі приписи закону, було оголошено, що в урочисту суботню ніч прийде Месія. Він мав розпочати свою місію саме у їхній спільноті.

Зібралися всі.

Жінки приготували вечерю, дотримуючись усіх тради-цій і правил, чоловіки довго готували музичний супровід, спів і танці. Знали, що тієї ночі нарешті прийде Месія. Урочистість розпочалася...

Опівніч: незабаром Його побачать!

Перша година ночі: Його прихід вже наближався.

Друга година: серця билися щораз сильніше.

Третя година: втома почала даватися взнаки.

Четверта година: дехто почав втрачати надію.

П’ята година: всі позіхали й дрімали. Месія не йшов...

У полудень Месія нарешті постукав у двері. Заходячи, лагідно мовив: «Пробачте мені, але я зустрів заплакану дитину і затримався, щоб її втішити».

Доки є заплакані діти, Месія не прийде.

байт я

ЧОМУ КРИЧИМО?

Одного разу вчитель спитав своїх учнів:

- Чому розгнівані люди кричать?

- Кричать, бо втрачають терпіння, - відповів один з учнів.

- Але чому кричать до тих, хто поруч? - знову спитав учитель.

- Кричать, бо хочуть, щоб їх почули, - пролунала відповідь.

Учитель спитав:

- Отже, неможливо спокійно розмовляти?

Було чимало інших відповідей, але жодна не задоволь-нила вчителя.

Тоді він сказав:

- Знаєте, чому розгнівана людина кричить на інших? Отож, коли двоє сваряться, їхні серця дуже віддаляються одне від одного. Щоби здолати ту віддаль, треба кричати - тоді тебе почують. Що більше люди розгнівані, то голосніше змушені кричати, аби почути одне одного. А що буває, коли двоє закохані? Вони не кричать, а шепочуть. Чому? Бо їхні серця дуже близько. Віддаль між ними така маленька, що їхні серця розмовляють пошепки. А коли любов дуже сильна, не потрібен навіть шепіт - достатньо лише погляду, їхні серця дуже добре розуміють одне одного. Так буває, коли двоє людей закохані.

Наостанку вчитель додав:

- Якщо сперечаєтесь, не дозволяйте вашим серцям віддалятися, не кажіть слів, які б іще більше їх віддалили. Віддаль може стати такою великою, що серця вже ніколи не знайдуть зворотної дороги.

Є надійний спосіб, за допомогою якого можна припинити сварку: сваріться, міцно обіймаючись!

7литл

НЕБО ЗА БАЛИ

Одна добра християнка опинилась перед дверима до Неба. Була стривожена. Святий Петро ласкаво прийняв її, але мовив: «Щоби ввійти до Раю, треба набрати сто балів».

Жінка почала перелічувати: «Я була вірною дружиною ціле життя. Намагалась виховати по-християнськи своїх дітей. Не вповні вдалося це мені, але я зробила все, що змогла. Упродовж 22 років була катехиткою. Працювала на користь місії, допомагала благодійній організації. Завжди намагалась добре ставитись до всіх, з ким мала справу - особливо до священика і моїх сусідів...».

Коли зупинилась, щоб перевести подих, святий Петро сказав їй: «Маєш два з половиною бали».

Для жінки це було тяжким ударом.

Тоді знову взялася перелічувати: «Опікувалась своїми старими батьками, пробачала сестрі, яка сварилась зі мною за спадщину. Ніколи не пропустила недільну Службу Божу, за винятком днів, коли народжувала дітей. Брала участь у богослужіннях і реколекціях під час Великого посту... Щодня молилася...»

Святий Петро сказав їй: «Маєш три бали».

Жінка впала у відчай. Як зможе набрати 100 потрібних балів? Перелічила вже найважливіше. Важко буде знайти ще щось. Плачучи, тремтячим голосом сказала: «Якщо так, то можу лише покладатися на Боже милосердя!»

«Оце сто балів!» - вигукнув святий Петро.

«Благослови, душе моя, Господа і не забувай усіх добродійств Його ніколи...

Бо як високо небо над землею, така велика Його милість над тими, що Його бояться...

Як батько милосердиться над синами, так милосердиться Господь над тими, що Його бояться.

Він знає, з чого ми зліплені,

Він пам ’ятає, що ми - порох...»

Пс. 103

З лит$і

ЗАПИТАННЯ

Знаний філософ щодня намагався збагнути сенс життя. Присвятив розгадуванню цієї загадки найкращі літа свого життя. Радився зі славетними мудрецями людства, та не знайшов жодної задовільної відповіді.

Одного вечора відпочивав у своєму саду. Узяв на руки п’ятирічну донечку, яка весело гралася, і спитав її: «Доню, для чого ти живеш на цій землі?»

Дівчинка відповіла, усміхаючись: «Щоби тебе любити, татку!»

Треба було б видати важливий документ:

«Життя належить усім,

Дане безплатно,

Дароване з любов ’ю.

Є головним даром: любов існує повсюдно,

Обіймає кожного, триває довше за життя».

9 липня

ДУЖЕ ПРОСТО

Один чоловік не міг спати, бо діймав його якийсь жах. Щойно лягав, здавалося йому, що якесь страховисько во-рушиться під ліжком. Просиджував ніч, прислухаючись, паралізований страхом.

Лікар спробував промовити до його здорового глузду. Приписав сильне снодійне. Проте жах не полишав чоловіка.

«Нині вночі якесь чудовисько, спрагле крові, ховалося під моїм ліжком!»

Відомий професор порадив йому курс голкотерапії та дороге гомеопатичне лікування.

Усе марно. Муки не припинялися.

Привели його до відомого психоаналітика, який призначив 20 сеансів найефективнішого гіпнозу.

Почалося лікування. Після двох візитів пацієнт більше не прийшов до психоаналітика.

Що трапилось? Чи можливо, щоб допомогли лише два сеанси?

Професор відшукав пацієнта і спитав про здоров’я.

Чоловік спокійно відповів: «Одного вечора, коли муки стали нестерпними, я розповів про це священикові. Вислу-хавши мене, він порадив відпиляти ніжки ліжка, тоді ма-трац лежатиме на підлозі. Я так вчинив і повернув собі сон і спокій».

Одна старенька згорблена жінка, спираючись на ціпок, ввійшла, кульгаючи, у кабінет лікаря. Через п'ять хвилин вийшла швидким кроком і випростана.

Юнак, що сидів у приймальні, запитав здивовано: «Що зробив лікар? Результат дивовижний!»

Жінка відповіла: «Дав мені довший ціпок».

10 липня

ЦАРИЦЯ

Коли помер цар, молодий принц, дещо непокоячись, го-тувався зайняти його місце. Мудрий старий вихователь сказав юнакові: «Тобі потрібна допомога. Перш ніж вступити на престол, обери собі майбутню дружину, але вважай: це має бути дівчина, котрій можеш повністю довіряти. Запроси всіх дівчат, які прагнуть стати царицею. Я поясню тобі, як знайти гідну».

Наймолодша з посудомийок на царській кухні була та-ємно закохана у принца. Вирішила теж зголоситися.

«Знаю, що ніколи не виберуть мене, але це буде єдина нагода опинитися поруч із принцом, принаймні на мить, і від цього буду щасливою», - подумала.

У призначений час усі найвродливіші дівчата у чудових сукнях і найкоштовніших прикрасах прибули до палацу.

У присутності всього двору принц повідомив їм, у чому полягатиме змагання: «Кожній з вас дам по одній насінині. Та, котра виплекає з неї найкращу квітку за шість місяців, стане царицею».

Дочекавшись свої черги, дівчина-посудомийка взяла насінину, маленьке темне зернятко, віднесла його додому, загорнувши в хустинку. Поклала його у горщик, наповнений вологою землею. Не була вправним садівником, але доглядала свою рослинку дуже старанно і з великою любов’ю. Щоранку з тривогою вдивлялась у темну землю, з котрої мала з’явитися квітка.

Минуло шість місяців, але в її горщику нічого не виросло.

Настав вирішальний день. Прийшовши до палацу зі своїм горщиком, у якому була лише земля, побачила, що всі інші дівчата досягай чудових результатів. Принц розглядав усі горщики дуже уважно. Підійшов до кожної. Квіти були чудові. Глянув також на посудомийну, яка боялася підвести очі і мало не ховала свій горщик без квітки.

Оглянувши всі горщики, принц став посередині та ого-лосив результат конкурсу: «Новою царицею, моєю дружи-ною, буде ось ця дівчина!»

У тиші було чути удари сердець. Не вагаючись, принц узяв за руку молоденьку посудомийну.

Потім пояснив причину такого вибору.

«Лише ця дівчина виростила квітку чесности і тому гідна стати царицею! Усі насінини, які я вам дав, були пофарбованими шматочками деревини, тому аж ніяк з них не могла вирости квітка!»

Звичайноу це лише казка. Нині важко було б знайти царицю., Усі ми забули, як вирощувати квіти чесности.

Іілитл

НЕПОТРІБНИЙ ШНУРОЧОК

Був собі колись бавовняний шнурочок, який почувався непотрібним. «Я надто слабкий, щоб бути шнуром, - скар-жився. - Я недостатньо гарний, щоб мене використати для створення гобелена чи навіть для гаптування. Ах! Якби я був золотою ниткою... оздобив би одяг архиєпископа. Я невдаха! Нікому я не потрібен. Нікому не подобаюсь, на-віть самому собі!»

Зіщулившись на кріслі, слухав сумну музику і постійно почувався самотнім.

Одного дня почула його грудочка воску і сказала: «Не впадай у відчай, малий бавовняний шнурочку. Маю ідею: зробімо щось разом! Звісно, не можемо стати великою сві-чею, яку поставлять на вівтарі або в залі. Ти надто корот-кий, а я важу замало. Однак можемо стати свічечкою, що подарує трішки тепла й світла. Краще освітлювати й обі-грівати хоча б трохи, аніж бути в темряві та скиглити».

Бавовняний шнурочок охоче погодився.

У поєднанні з вощиною став свічечкою, котра світила в темряві і дарувала дрібку тепла. Почувався щасливим!

Хто знає, скільки бавовняних, надто коротких шнурочків є у світі. Вони мають знайти грудочку воску, щоби стати щасливими.

Шлипня

ДЗЕРКАЛО

На мальовничому екзотичному гамірному базарі в одно-му місті на Сході заможна американська туристка побачи-ла дивовижне дзеркало у срібній оправі.

Однак його ціна була високою, надто високою. Коли вони торгувалися, продавець сказав, що дзеркало має ча-рівну силу - у цілому світі такого немає.

Дивлячись у дзеркало, треба було легенько торкатися дзеркальної поверхні вказівним пальцем правої руки. Тоді поруч з відображенням людини у дзеркалі з’являвся напис, зрозумілий будь-якою мовою, який відкривав найглибшу правду про цю людину.

Була це єдина і надзвичайна нагода досягти успіху. Не можна було її втратити! Мати дзеркало, «яке каже правду про все і всіх», було напрочуд спокусливо!

Американка не стрималась і відразу перевірила його: побачила своє чітке відображення і, водячи вказівним пальцем по поверхні, помітила внизу дзеркала напис англійською мовою: «Заможна жінка з Техасу, начинена грошима».

Відразу, вже не торгуючись, заплатила названу суму та квапливо забрала дзеркало. Належним чином його запакувавши, відіслала літаком у Техас.

Заможна жінка була переконана, що завдяки цій покупці приверне до себе увагу можновладців міста.

Але дзеркало стало для неї причиною великих проблем.

Передусім утратила кількох своїх найкращих подруг. Спочатку розглядали себе у дзеркалі, жартуючи, але не-вдовзі з’явилися слова: «Поцупила в супермаркеті білиз-ну, яку має на собі» (слова стосувалися першої жінки), «На 11 років старша, аніж каже!» (про другу жінку), «Дуже заздрісна та обмовляє двох інших» (про третю жінку).

Присоромлені подруги хутко попрощалися. Потім у дзеркало подивився чоловік мільйонерки. З’явився напис: «Зраджує дружину». Посварилися, виникла потреба у по-слугах адвокатів.

Звичайно, пішов розголос тю цілому місту. Невдовзі ніхто вже не заходив до мільйонерки.

Ця східна річ спричинила порожнечу навколо жінки. Розчарована і розсерджена багатійка з Техасу одного разу розбила молотком дзеркало.

Перш ніж дзеркало розсипалося на уламки, з’явився великий напис, наче заповіт: «І ти також, немудра жінко, боїшся правди!»

Правда чинить нас вільними. Проте платити за це потрібно високу ціну.

13 лштл

ФІНІШ

Один чоловік по смерті добувся до Бога. Господь при-йняв його, радо усміхаючись, та водночас уважно дивився поза нього.

Усмішка Бога стала сумною. Запитав чоловіка:

«Але... ти прийшов сам?..»

Чоловік, його кінь і його пес ішли дорогою, коли в них влучила блискавка. Не знали, що ступили на останню стежку свого життя.

Вона вела вгору, сонце припікало, тому відчували спрагу. На повороті зауважили гарну мармурову браму перед золотистим майданом. Посередині майдану стояв фонтан з кришталевою водою.

Подорожній запитав сторожа біля входу:

- Що то за місце?

-Це Небо.

- О, як чудово, що ми дійшли до Неба, дуже хочемо пити!

Сторож вказав на фонтан:

- Можеш туди підійти і напитися досхочу.

- Мій кінь і мій пес теж хочуть пити.

- Мені дуже прикро, - мовив сторож, - але сюди не можна входити з тваринами.

Подорожній дуже засмутився, бо відчував велику спрагу, але ніколи не зміг би напитися лише сам. Подякував сторожу, і всі рушили далі. Після довгої мандрівки через долину подорожній і звірі прийшли до старої брами. За нею виднілася стежка поміж деревами.

- Доброго дня, - привітався подорожній зі сторожем. - Я, мої кінь і пес дуже хочемо пити.

- Джерело знайдете між каменями, - сказав сторож, показуючи дорогу. - Можете напитися досхочу.

Чоловік, кінь і пес підійшли до джерела і втамували спрагу.

Подорожній повернувся, подякував сторожу і спитав:

- Як називається це місце?

-Це Небо.

- Небо? Але сторож біля мармурової брами твердив, що там теж Небо!

- Там немає Неба, там - пекло!

Подорожній заклопотано мовив:

- Вам треба заборонити їм вживати вашу назву! Адже ця неправдива інформація, мабуть, спричиняє непорозуміння?

- Аж ніяк. Насправді роблять нам велику послугу. Адже там залишаються всі ті, хто, не вагаючись, полишає найкращих друзів.

365 КОРОТКИХ ІСТОРІЙ ДЛЯ ДУШІ •

ИлитіА

ІСТОРІЯ СВІТУ

Жила колись Мишка, яка мріяла стати царицею звірів. Наказала зробити для неї трон із хліба та корону з шоколадної обгортки, а тоді оголосила: «Я - цариця звірів! Чотириногі, двоногі, крилаті і повзучі - всі маєте мене слухати, поважати й приносити подарунки у день народження». Звістка швидко розійшлася, бо звірі полюбляють пліткува- ти. Першими прилетіли Бджоли, які хутко вклонилися цариці, принісши трохи меду, і незадоволено гуділи: «Маємо так багато роботи, ще цього нам бракувало! Однак ми виконали наказ, і нас зауважили!..»

Приходили також інші звірі, яким нічого було робити, і вшановували царицю.

Прийшов гарний рудий Лис, який, замість того, щоб вклонитися цариці, хитро посміхнувся і з’їв її разом із тро-ном. Потім наказав зробити йому гарний трон з дерева, різьблений Бобрами, й оголосив: «Тепер я цар!»

За кілька днів прийшла велика Тигриця з недовірливим поглядом. Нечутно наблизилась до Лиса-царя та, облудно усміхнувшись, роздерла його. Відтак, блиснувши очима, сказала: «Тепер я цариця! Починайте приносити мені дари!»

Через деякий час, страшенно галасуючи, прибув до ца-риці велетенський Слон, який розтоптав її. Зруйнував та-кож трон. Потім протрубив зловісно: «Я цар! Усі мої під-дані нехай вшанують Слона Першого Чудового!» Наказав збудувати йому величезний трон з каменів.

Мешканці савани, дізнавшись, що Слон проголосив себе царем, напали на нього зі списами й мечами, четвертували та з’їли з солодкою картоплею. Відтак на трон посадили свого вождя.

Поморяни, почувши про це, прийшли, викрикуючи: «Ми сильніші! Це ми маємо царювати!» Люди з савани по-чали боронити свого царя. Під час битви багато загинуло, чимало поранено. Перемогли поморяни, а їхній ватажок став царем.

Мешканці пустелі, дикі й жорстокі, з’явилися майже відразу зі своїми верблюдами й довгими шаблями та пору-бали поморян.

На троні опинився новий ватажок. Царював він недовго. Мешканці міст об’єдналися й виступили проти царя пустелі. Цього разу битва була запеклою. Небагато лишилося живих. Посадили на троні якусь дитину і сказали: «Ти - цар!» Однак у цю мить перед троном з’явилася Мишка, і цар-дитина злякався та й утік, плачучи.

Мишка видряпалась на порожній трон, величаво всілася на ньому і мовила: «Я - цариця всіх звірів!»

Хоча стількох убито і пролито багато крові, все повто-рилося від початку.

Чи варто було?

Іулитл

СУМНА КАЗКА

Перший Посланець, який зійшов на землю, перебував на ній недовго. Щойно люди почули початок його Послання, почали кричати і, кидаючи каміння, примусили його піти.

Проте потім замислилися й відчули страх. Щоби задо-брити Небо, звели колону на ринку.

Небо поставилося з розумінням і замість покарати по-слало на землю другого Посланця. Його Послання було палке, але жорстке, безжальне. Другий Посланець казав правду.

Однак люди не хотіли чути правду. Схопили палиці й вигнали другого Посланця.

Знову люди почали боятися небесної кари і, щоб за-гладити свою провину, звели на ринку другу колону. Ці дві колони накрили дахом, створивши мале святилище, щоби вшанувати Небо.

Прийшов третій Посланець. Говорив ще краще за другого, лікував немічних, грався з дітьми, втішав старих. Пояснював усім, чому хворі є нещасними, діти - наляканими, а старі - самотніми. Його слова доходили до сердець. Однак люди не хотіли його більше слухати. Напали на третього Посланця з мечами й рушницями та й вигнали за мури міста.

Цього разу, коли почали шкодувати, були дуже переля-кані. Доєднали ще колони у святилищі і вибудували гар-ний фасад, оздоблений золотом і мармуром. Усередині по-розвішували ікони, поставили статуї та свічники з пала-ючими свічками. Так з’явився пречудовий храм. Назвали його Домом Неба. Люди запитували себе: «Що ще можемо зробити?»

Небо не зіслало кару, але люди незабаром побачили, що для утримання чудової будівлі потрібні великі кошти. Замкнули її й передали Управлінню історичних пам’яток та музеїв. Замовили відповідну рекламу в туристичних бюро. Приїхали іноземці у кольорових автобусах з фотоапаратами. Щоби ввійти у Дім Неба, треба було придбати квиток. У такий спосіб з’явилися гроші на утримання споруди.

Четвертого Посланця з Неба не дочекалися. Не віднай-шов дорогу? Ніхто його не зауважив? А може, не мав гро-шей, щоб купити вхідний квиток?

Люди вміють перетворювати Євангеліє на казку, а святині - на туристичні об’єкти.

Ібмтнл

УСМІШКА

Жила колись усмішка, яка мандрувала світом. Це була щира, радісна, приязна усмішка. Була щаслива так, як може бути щаслива усмішка, і час від часу наспівувала.

Одного дня прийшла у містечко, в якому рух був особливо напружений, мешканці також не знали спокою. Усмішка чемно стояла біля переходу, чекаючи на зелене світло, коли раптом дві машини зіткнулися. Різко загальмували біля краю тротуару. Дверцята відчинилися, і з першої машини вибіг чоловік з грізним виглядом. Раптом усмішка з’явилась на його обличчі, і воно проясніло. Розгнівана жінка, яка вийшла з другої машини, зціпивши зуби, здивовано зупинилась. Потім також усміхнулась.

- Вибачте, то моя вина, - сказала.

- Нічого, буває, - відповів чоловік. - Вип’ємо разом каву?

Усмішка продовжила свою мандрівку.

Викликала солодку усмішку у працівниці на пошті, а люди в черзі почали розмовляти приязно.

Промайнула по обличчю вчителя, і учні почали уважно його слухати.

Затрималась на обличчі професора в клініці, і хворі стали почувати себе краще.

Потім дійшла до керівника закладу, до касирки у супермаркеті, до чоловіка, котрий повертався додому, до двох хлопчаків, які ворогували між собою.

Увечері усмішка поїхала з містечка. Почувалася трохи втомленою, але містечко було щасливе.

Усмішка є світлом, яке проходить крізь вікно твого обличчя і каже людям, що твоє серце вдома.

Отож, усміхнися! Ще раз!

Показний і гарний плід, коли перестав усміхатися, пе-ретворився на сушену сливку!

17липня

ЯКЩО Б Я ЗНАВ РАНІШЕ

Одного дня Бог зайшов до Раю і, на велике здивування, побачив, що там є всі. Жодну душу не відіслано до пекла. Трохи Його це занепокоїло. Адже має обов’язок пильнувати справедливість. Навіщо ж тоді пекло, якщо його не використовувати? Отож мовив до Архангела Гавриїла:

- Поклич усіх перед мій престол і прочитай десять заповідей.

Покликали всіх. Гавриїл прочитав першу заповідь. Тоді Бог сказав:

- Усі, хто згрішив проти цієї заповіді, негайно мають піти до пекла.

Кілька людей вийшли з натовпу й засмучено пішли до пекла. Так само було після прочитання другої заповіді... третьої... четвертої... п’ятої... За цей час присутніх у Раю відчутно поменшало. По тому, як була прочитана шоста заповідь, до пекла попрямували всі, за винятком товстого, старого і лисого пустельника.

Бог глянув на Гавриїла і спитав:

- Це єдина душа, котра лишилася в Раю?

- Так, - відповів Гавриїл.

- Гаразд, - мовив Бог. - Але він тут начебто покинутий, правда? Скажи всім, аби повернулися!

Грубий, старий і лисий пустельник, почувши, що Бог усім простив, обурився і дорікнув Богові:

- Це несправедливо! Якщо б я знав раніше...

Є один секрет щастя: люби те, що робиш.

18 иитл

ДУРНИЙ ВУХНАЛЬ

Одному кущеві надзвичайно поталанило на торгах: він продав увесь свій товар, а до порожніх саков поклав де-кілька злитків золота і срібла.

Він, чоловік обачний, хотів якнайшвидше вернутися додому, тож не гаючись вирушив у дорогу.

Міцно прив’язав до сідла сакви, пришпорив коня і по-скакав. Близько полудня купець зробив зупинку в невеликому містечку.

Стаєнний слуга, який порав коня, зауважив небезпечну річ: «Пане, в підкові на правій передній нозі твого коня нема одного вухналя!»

«Дай мені святий спокій, - відказав купець, - залиши-лося шість верст. Гадаю, нічого тій підкові не станеться. Зараз я не маю часу».

Пополудні купець знову зупинився в якомусь заїзді й наказав дати своєму коневі оберемок вівса. Слуга, що працював у стайні, прийшов і сказав: «Пане, на правій передній нозі твого коня погано тримається підкова. Якщо хочеш, я можу її прикріпити».

«Дай мені святий спокій, - відповів купець, - за ті дві версти, що мені залишилися, нічого коневі не буде».

Умостився в сідлі й рушив далі. Скоро, однак, чоловік запримітив, що кінь усе частіше спотикається, а далі й припадати на ногу почав. Тривало це недовго. Врешті-решт кінь упав і зламав ногу. Купець розгубився, заметушився, врешті вирішив, що коня залишить, а сам піхотою піде далі. Ніч застала його на лісовій дорозі. Тут на нього напали розбійники і пограбували до нитки. Нещасний, побитий, купець на світанку доплентався додому.

«Усе через той дурний вухналь!» - нарікав він.

Подружжя не зв'язати ланцюгами. Поєднати людей на довгі роки можна лише сотнями тонесеньких, майже непомітних ниточок. Але ми так сильно поспішаємо, що зазвичай і не помічаємо, як вони, одна по одній, рвуться,.

Спохоплюємося, коли зненацька стається трагедія,.

19 липня

НАВІЩО БІЖИШ?

Дивлячись у вікно, що виходило на ринок, учитель по-мітив одного свого учня. Це був Гайкель - він поспішав і виглядав дуже заклопотаним. Учитель гукнув його і за-просив до себе.

«Гайкелю, ти бачив, яке сьогодні було вранці небо?»

«Ні, учителю».

«А дорогу, Гайкелю? Чи бачив ти сьогодні вранці до-рогу?»

«Так, учителю».

«А тепер бачиш її?»

«Так, учителю, бачу».

«А скажи мені, що ти бачиш?»

«Вози з крамом, коней, повно людей... всі щось вигуку-ють, сперечаються, махають руками... Оце і все, що я бачу».

«Гайкелю, Гайкелю, - м’яко дорікнув учитель, - і через п’ятдесят, і через сто років буде ця дорога і буде подібний до цього ринок. Інші купці приїдуть на інших возах прода-вати і купувати. Але ні мене, ні тебе вже не буде. Тож ска-жи, Гайкелю, навіщо ти так поспішаєш, що навіть не маєш часу глянути на небо?»

Гайкелю, чи ти сьогодні вранці бачив небо?

§0 мита,

ПРОГРЕС

У непролазних лісах Амазонії в Південній Америці один білий чоловік шукав нафту. Він дуже поспішав. Перших два дні тубільці, яких він найняв носильниками, робили все, аби якнайліпше впоратися зі своїми дуже важкими обов’язками.

Але на третій день вони стали перед білим чоловіком безмовно й непорушно, з відсутніми виразами облич. Тубільці не в змозі були працювати далі - це було ясно як день.

Нетерпеливо поглядаючи на годинник та розмахуючи руками перед обличчям їхнього старшого, нафторозвідник дав зрозуміти, що треба якнайшвидше братися до роботи, бо час утікає.

«Це неможливо, - спокійно відповів чоловік. - Вони надто швидко бігли, і тепер чекають, щоб до них вернулися їхні душі».

Ідеалом нашого часу є швидкість - люди все роблять чимраз швидше. Але водночас щораз більше їх опановує втома, неспокій, невдоволення. А все тому, що душі зосталися позаду і не можуть їх наздогнати.

Шлитя

МОЛИТВА

«Ісусе милий, Дитятко Боже, дякую Тобі, що Ти дав мені братика, хоча Ти знаєш, що я просив пса. Твій Мартин».

Андрійко мав лиш одну велику мрію: велосипед. Яскраво-жовтого кольору, з різними технічними новинками - він вразив Андрійка з першого погляду. Хлопець побачив його в місті на виставці і вже не міг забути: щоночі бачив його уві сні, бачив п’ючи молоко і читаючи підручник з історії.

Але Андрійкова мама мала дуже багато видатків, вона ледве давала собі раду з рахунками за світло, газ, телефон... Купити синові такий дорогий велосипед їй було не під силу. Андрійко розумів мамині проблеми, тому просив про цей подарунок самого Бога. До своїх щоденних молитов він почав додавати одну фразу: «Не забудь про жовтий ровер. Амінь». Мама вслухалася в Андрійкову молитву й сумно зітхала. Вона переживала, що Різдво цьогоріч буде для нього дуже сумне, адже Андрійко, ясна річ, не отримає велосипеда, і йому буде дуже прикро.

Дата добавления: 2015-05-23