ФЕРРЕРО 9 страница

Якось навесні монах вийшов, аби прогулятися в лісі, що зусібіч оточував монастир. Повітря було свіже й легке, напоєне запахущими травами і квітами.

Монах зітхнув, згадавши про свій клопіт. Над його головою заспівав соловейко. Пісня його була навдивовижу чиста й мелодійна. Монах так заслухався, що й забув про свої тривоги. Ніколи-бо в житті не чув він такого дивовижного співу. Ще яку хвилину захоплено слухав, а потім подумав, що уже час повертатися до спільноти на вечірню молитву, відтак поспішив до монастиря.

Відчинив йому брат, якого він не знав. Підійшов ще один монах, потім ще один і ще один, але жодного з них він ніколи не бачив.

«Чого потребуєш, брате?» - спитав його брат-воротар.

Монах, уже добре розсердившись, відповів, що хоче увійти, аби не спізнитися. Проте брат, виглядало, його не розумів.

Тоді монах попросив зустрічі з отцем-ігуменом. Та ви-явилося, що ігумена він теж не знає. Бідолашний монах перелякався. Затинаючись, він пояснив, що вийшов із мо-настиря трохи прогулятися і затримався на хвильку, аби послухати спів соловейка. А тоді відразу поспішив назад, щоб устигнути на вечірню молитву. Ігумен мовчки вислу-хав його.

«Сто років тому, - мовив ігумен, - один із монахів цього абатства вийшов із монастиря якраз о цій порі року і в цій годині. Він не повернувся і ніхто його більше не бачив».

Тоді монах зрозумів, що Бог його вислухав. Якщо сто років йому пролетіли як одна хвилина, коли він був захоплений піснею соловейка, то вічність буде не чим іншим як миттю найвищої екстази у Бозі.

Один пророк безнастанно докучав Богові: «Чому не зробиш це? Чому не вирішив цієї справи? Чи Тебе влаштовує такий стан речей? Берися сміливо до діла. Не барися! Що станеться зі світом, якщо все залишиться так, яке?»

Нарешті Бог промовив до нього: «Чому тебе все так дратує? - спитав Він. - Ось мине тридцять п’ять тисяч років, а там побачимо...»

Час Бога не такий, як наш, людський.

НАЙКРАЩЕ ВИНО

Чоловік і жінка досить пізно одружилися. На їх здиву-вання і радість, у них народився син. Вони виховували його з любов’ю, піклуючись, як тільки могли. Попри те, що самі жили убого, відправили його до школи мудрого вчителя, аби син міг зростати духовно. Коли хлопець повернувся додому, то захотів хоч якось від дячитися батькам.

«Чи міг би я щось для вас зробити? - спитав він. - Щось, що принесло би вам радість».

«Ти наша найбільша радість, наш найбільший скарб, - відповіли старенькі. - Однак, якщо хочеш зробити нам подарунок, то роздобудь трішки вина. Ми любимо вино, а багато років навіть не мали його в роті...»

У хлопця не було ні копійки. Та одного дня, коли він ішов до лісу по дрова, зачерпнув трохи води з водоспаду і напився. Йому здалося, що та вода на смак як солодке вино. Він наповнив баклажку, яку носив зі собою, і вернувся до хати.

«Ось мій подарунок, - сказав він батькам. - Це баклаж-ка вина для вас».

Батьки покуштували той напій, але, крім смаку води, не відчули нічого. Та вони усміхнулися до сина і подя-кували.

«Наступного тижня принесу вам ще одну баклажку», - пообіцяв син. І чинив так багато тижнів поспіль. Старенькі підтримували цю гру. Вони охоче пили воду і були щасливі, бо бачили радість свого сина.

Відтак сталося щось неймовірне: кудись зникли всі їхні недуги і слабості, а зморшки на обличчі розгладились. Наче та вода мала у собі якусь чудодійну силу.

Існує чудо «вдячности». Є особи, які перуть, прасують, готують для інших десять, двадцять, тридцять років. Вони постійно є поруч, піклуються, люблять удень і вночі. І ніколи не чули слова «дякую».

Сказати «дякую» - це не тільки питання доброго виховання. Це означає сказати комусь: «Я бачу тебе, знаю, що ти є, що існуєш».

Однак у світі так багато людей, що залишаються невидимі.

СКАРБ

Батько однієї сім’ї старанно натирав автомобіль масти-кою, щоб надати їй бажаного полиску.

Одинадцятилітній син допомагав йому - він чистив шматкою бампер.

«Бачиш, сину, - мовив з повагою батько, - ця машина - справжній сімейний скарб. З нею треба поводитися обе-режно, дбайливо, їй треба приділяти увагу і час».

«Так, тату!»

«Розумний хлопчик!»

Після хвилинної мовчанки дитина тихо промовила: «А я не є сімейним скарбом?»

«Чому ти таке питаєш?»

«Бо ти ніколи не маєш часу для мене».

Який твій родинний скарб?

Один мій приятель має сина, який страшенно любить баскетбол. Приятель ніколи не цікавився цим видом спорту. Але якось присвятив відпустку, аби поїхати зі сином і подивитися всі ігри на європейському турнірі з баскетболу. Окрім того, що та поїздка зайняла понад три тижні, себто цілу відпустку, вона й коштувала немало.

Коли вони повернулися, я спитав у приятеля: «Чи ти справді так любиш баскетбол?»

«Ні, терпіти не можу, - відповів він. - Але я дуже люблю свого сина».

ть

ТАЄМНИЦЯ ЩАСТЯ

Один юнак спитав наймудрішого старця, у чому кри-ється таємниця щастя. Мудрець порадив хлопцеві, аби той обійшов палац і за дві години повернувся.

«Прошу тільки, - промовив мудрець, вручаючи йому ложечку, у яку налив дві краплі оливи, - під час мандрівки тримай ложечку так, щоб олива не вилилась».

Минуло дві години і юнак повернувся. Мудрець спитав: «Чи бачив ти гобелени у їдальні? Чи бачив чудові сади? Чи зауважив старовинні пергаменти?»

Хлопець зніяковіло признався, що нічого не побачив. Його турбувало лише, аби не пролити оливу.

«Повернися і роздивися усі чуда мого світу», - промовив мудрець.

Юнак узяв ложечку і знову подався на оглядини. На цей раз він пильно розглядав усі витвори мистецтва, а також сади, гори і квіти. Хлопчина повернувся до мудреця і до-кладно описав усе, що бачив.

«А де поділися дві краплі оливи, які я тобі вручив?» - спитав мудрець.

Глянувши на ложечку, юнак побачив, що вона порожня.

«Єдина порада, яку можу дати, - промовив мудрець. - Таємниця щастя полягає у тому, щоб помічати усі чуда сві-ту і водночас уберегти дві крапельки оливи в ложці».

«Наостанку, брати, усе, що лиш правдиве, що чесне, що справедливе, що чисте, що любе, що шанобливе, коли якась чеснота чи щобудь похвальне, - про те думайте!» (Флп. 4, 8).

Ніколи не забуваючи про те, що найважливіше!

ОПОВІДАЧ

Жив собі колись чоловік. Був він бідний, однак не жу-рився - радів навіть із дрібниць. А ще в нього була мрія. Навколишній світ здавався йому сірим, жорстоким, без-жальним, хворим. І чоловік хотів його змінити. Якось зранку, коли він минав майдан, залитий сонячним світлом, йому спало на думку: «А якщо я розповідатиму людям істо-рії? Може, мені вдасться розбудити у них прагнення добра й любови? А це допоможе їм стати щасливими».

Чоловік сів на лавці і став голосно розповідати. Старі, жінки і діти затримувалися на хвильку, аби його послухати. А потім поверталися і йшли своєю дорогою. Оповідач знав, що змінити світ за один день не вдасться, а тому не розчаровувався. Наступного ранку він повернувся на те саме місце і знову ділився з вітром найзворушливішими почуттями свого серця. Люди знову затримувалися, але було їх менше, ніж у перший день. Хтось висміював його, ще хтось казав, що він несповна розуму. Оповідач і далі не-зворушно вів свою бесіду.

Чоловік уперто щодня приходив на майдан, аби про-мовляти до людей, аби дарувати їм свої історії про любов і дива. Але зацікавлених було все менше й менше. Тепер оповідач залишився сам. Він промовляв до хмар і до тіней перехожих - але не здавався.

Врешті чоловік зрозумів, що не може - і не хоче - за-йматися чимсь іншим, окрім як розповідати свої історії, навіть якщо вони нікого не цікавлять. Він говорив із закри-тими очима, цілком віддаючись своїй оповіді. Його зовсім не турбувало, що немає жодного слухача.

Минали роки. Одного зимового вечора, коли він у сутін-ках розповідав якусь дивовижну історію, хтось потягнув його за рукав. Чоловік відкрив очі і побачив хлопця. Хло-пець із насміхом спитав: «Хіба не бачиш, що тебе ніхто не слухає і ніколи слухати не буде? Чого, до біди, ти марнуєш свій час?»

«Я люблю своїх ближніх, - відповів оповідач, - і хотів би, щоб вони стали щасливими».

Хлопець розреготався.

«І що, божевільцю, чи вони стали такими?»

«Ні», - відповів чоловік, хитаючи головою.

«То чого ти вперся?» - спитав хлопець, несподівано пе-рейнявшись співчуттям до співбесідника.

«Оповідав і оповідатиму історії аж до смерти. Раніше я хотів змінити світ... - на цьому слові чоловік замовк, а далі його погляд прояснів і він закінчив думку: - А тепер роз-повідаю, щоб світ не змінив мене».

«Бог є в нашому серці. Він каже нам, що ми маємо бути добрими», - написала одна дівчинка у зошиті з кате- хизму.

Катехитка спитала: «А якщо ти Його не слухаєш?»

Дівчинка, широко відкривши очі, відповіла: «Але Він увесь час це повторює».

Наполегливо, всупереч усьому, Бог постійно повторює свою історію.

ВОГОНЬ

Однієї холодної зимової ночі шестеро людей опинилося на безлюдному острові. Кожен тримав у руках шматок дерева. На тому клаптику землі, загубленому у Північному морі, зовсім не було дерев. Посередині поволі догоряло вогнище - бракувало дров.

Мороз ставав щораз дошкульніший..

Найближче до вогнища стояла жінка. В якусь мить по-блиск вогню вихопив із темряви обличчя темношкірого іммігранта. Жінка побачила його і ще міцніше стиснула у руці свій шматок дерева. «Чому я маю вкидати у вогонь своє поліно, - думала вона, - щоб обігріти бездомного ледаря, який прийшов відібрати у мене хліб і працю?»

Чоловік, який стояв побіч неї, помітив іншого, що не на-лежав до його партії. «Змарнувати цінний шматок дерева для політичного супротивника? - міряв ненависним погля-дом свого опонента. - Ніколи й нізащо!»

Третій був одягнений доволі нужденно і весь час кутався у брудну маринарку, намагаючись сховати поліно. Його ж сусід явно виглядав на багача. «Чому я мушу витрачати свої дрова на лінивого багатія?»

Думки багача увесь час оберталися навколо його статків, які складали два будинки, чотири авта і великий рахунок у банку. Батарейка його мобільного телефона розряджена. «Треба за будь-яку ціну зберегти свій цурпалок. Не пускати ж його в хід заради цих лінюхів і невдах».

У слабкому світлі майже згаслого вогнища темношкіре обличчя іммігранта викривилось у мстивій гримасі. Він з усіх сил стискав у руці дерев’яний уламок. Йому було добре відомо, що усі ці білі погорджують ним. «Нізащо не вкину своїх дрів до купи приску, - злосливо зиркаючи, вирішив він. - Настав час розплати!»

Останнім членом цієї сумної компанії був чоловік скупий і недовірливий. Він ніколи нічого не починав, якщо це не приносило йому користи. Давати тільки тому, хто щось дає - така була його засада. «їм доведеться дорого заплатити за цей шмат дерева», - думав він.

Усіх їх знайшли замерзлими, з дерев’яними цурпалками У застиглих руках.

Вони загинули не через морозяну погоду, а через внут-рішнє обмерзання.

Може, у твоїй родині, у твоїй спільноті тліє вогонь, що ось-ось загасне? Що ти зробиш зі шматком дерева у своїй руці?

СВІТЛОФОР

Бабуся за руку з онуком увійшла до церкви.

Старенька відшукала поглядом червону лампадку перед іконою, опустилась навколішки і стала молитися.

Дитина водила очима від бабусі до лампадки і навпаки. За якусь хвилину, втрачаючи терпіння, хлопчик вимовив: «Бабусю, коли з’явиться зелене, ми підемо, добре?»

Ця лампадка ніколи не стане зелена. Вона невпинно повторює: «Затримайся!»

Це - скеля. Єдина справжня скеля, на яку люди можуть опертися. Єдине пристановище, у якому люди знаходять справжній спочинок. «Прийдіть до мене всі струджені й обтяжені - я вас укріплю». Єдина проповідь Ісуса: «Наверніться! Бо царство Боже є посеред вас».

Воно посеред нас. Але скільки людей це помічає?

НА ДОЛИНІ

Дитину, що мешкала у долині, страшенно вабили гори, що виднілися ген-ген на обрії.

Вкриті синюватою паволокою, спрямовані у небо, вони здавалися хлопчині райським куточком, напротивагу до суворої сірої землі, на якій він мешкав.

Коли хлопець виріс і став чоловіком, він таки рушив на поклик, маючи намір добратися до того чарівного місця.

Подорож тривала довго, через яри та долини.

Виснажений важкою дорогою, чоловік урешті видерся на вершину гори. Однак, глибоко розчарований, побачив, що гори насправді не голубі, а сірі і дикі - безладно нагро-маджене каміняччя. Видовище це було аж ніяк не краще від місцини, яку він покинув. Та враз на обрії він уздрів ще одні гори - синьо-фіялкові, осяяні золотавими променями.

Чоловік знову подався у мандрівку. Треба було немало часу, аби до них добратися. Але й там, коли він підходив ближче, авреол із блавату зникав і перед мандрівцем зали-шалися сірі скелі і випалена трава. Та небокрай знову явив йому щось блакитно-рожеве. Чоловік далі рушив у дорогу... І завжди на нього чекало розчарування: коли доходив до нової землі, вона виявлялася суворою, висохлою і сірою.

Лиш сягнувши старости, чоловік нарешті зрозумів, що його пошуки марні; він постановив повернутися назад - туди, звідки вирушав у далеку мандрівку.

Усі краї, які він колись полишив, тепер здавалися йому небесно-блакитними, осяяними дивовижним золотавим світлом.

«Цей день почався погано, і виглядало, що скінчиться ще гірше. Автобус, як завжди, був переповнений. Мене штовхали зусібіч і це не додавало радости.

Раптом я почула голос, що долинав з передньої частини автобуса: “А правда, гарний день?”

Через тисняву мені не було видно чоловіка, який це мовив, а він вів далі: описував весняний пейзаж, звертав увагу пасажирів на церкву попереду, на парк, на цвинтар, на вояцькі казарми. Невдовзі усі пасажири вже визирали через автобусні віконця. Його захоплення мало таку силу, що я вперше за цілий день посміхнулася.

Автобус доїхав до моєї зупинки. Із труднощами пробираючись до виходуя побачила нашого “провідника”. Це був чоловік доволі огрядний, з чорною бородою, в темних окулярах. Він тримав перед собою палицю... Чоловік був незрячий.

Я вийшла з автобуса і раптом моє напруження, моя знервованість зникли. Бог у своїй доброті послав незрячого, який допоміг мені прозріти. Для мене стало очевидним: попри те, що інколи справи йдуть погано, що все здається сумним і темним, - світ усе-таки чудовий. Наспівуючи, я бігла по сходах до свого помешкання, бо не могла дочекатися хвилини, аби привітати свого чоловіка словами: “Гарний нині день, правда?"»

БЛИСКАВИЦЯ

Під час недільної Служби Божої несподівано налетіла буря. Блискавка вдарила у дзвіницю. Стіни церкви, у якій зібралося повно люду, задрижали.

Священик, не на жарт переляканий, звернувся до вірних: «На хвильку зробімо перерву у літургії і помолімося...»

Буденність усе покриває пилом, шкаралущею, вона може притьмарити навіть найгарніше і найвеличніше. Як наслідок - все навколо діється «ніби».

РІКА І ПУСТЕЛЯ

Ріка, біжучи до моря, по дорозі наткнулася на пустелю і - зупинилася. Перед нею-бо були лише скелі, всіяні го-стрими шпичаками і глибокими печерами, та піщані дюни, що зливалися з видноколом.

«Така моя доля. Я не зможу здолати пустелю. Пісок по-глине мої води і я загину. Не допливу до моря. Усе дарем-но», - бідкалася ріка.

Поволі її води стали мутніти, а відтак почала перетво-рюватися на багно і життя у ній завмирало.

До жалів річки прислухався вітер і вирішив урятувати її.

«Дозволь нехай сонце тебе зігріє, а тоді станеш парою і піднімешся до неба. Про решту я вже подбаю сам», - сказав він.

Ріка злякалася ще більше.

«Я створена для того, щоб плинути поміж двома бере-гами, спокійно і неспішно. Не моє призначення - мандру-вати у повітрі».

Вітер відповів: «Не бійся. Коли перемінишся у пару і піднесешся до неба, станеш хмарою. Я проведу тебе над пустелею, а тоді ти впадеш дощем на землю і знову попли-веш рікою, а там добіжиш і до моря».

Та ріка надто боялася і пустеля її поглинула.

Багато людей забуло, що існує лише один спосіб побороти несподівані пустелі почуттів та підступну посуху, які зупиняють плин буття.

Це життя духовне. Треба дати себе перемінити Сонцю, яким є Бог, і дозволити, щоб Вітер Духа переніс нас. Це ризик, на який небагато зважується. Сказав-бо Ісус: «Вітер віє там, де хоче: і чуєш його шум, та не знаєш, звідки приходить і куди летить».

РАХУНОК

Одного вечора, коли мати готувала вечерю, одинадцяти-літній син прийшов до кухні з карткою в руці.

З офіційним виглядом дитина подала картку мамі. Мати витерла об запаску руки і прочитала:

«Очищення стежки від бур’янів -1 гривня; прибирання кімнати - 2 гривні; купування молока - 50 копійок; догляд за сестричкою (3 вечори) - 3 гривні; отримання відмінних оцінок (із двох предметів) - 5 гривень;

викидання сміття щовечора - 2 гривні; разом -13 гривень 50 копійок».

Мати зворушено подивилась синові у вічі. Її пам’ять пе-ребирала спомини. Мати взяла ручку і на зворотному боці картки написала:

«За те, що носила тебе під серцем 9 місяців - 0 гривень; за ночі, проведені коло твого ліжка, коли ти хворів - 0 гривень;

за хвилини, коли потішала тебе у смутку - 0 гривень; за те, що витирала сльози, коли ти плакав - 0 гривень; за те, що всього тебе навчала день за днем - 0 гривень; за всі сніданки, обіди, вечері, полуденки і канапки до школи - 0 гривень;

за все, що даю тобі щоднини - 0 гривень; разом - 0 гривень».

Мати скінчила писати й посміхаючись віддала картку синові. Той прочитав написане і на його очах виступили дві великі сльозини.

Хлопець обернув картку і написав на своєму рахунку: «Оплачено». Потому кинувся мамі на шию і розцілував.

Коли в особистих чи родинних взаєминах доходить до рахунків, усе закінчується. Любов - або безкорислива, або її немає.

«Якось одного спекотного дня я приготувала ріжки з морозивом і сказала своїм чотирьом дітям, що можуть купити їх за один цілунок. Діти одразу вишикувалися у чергу, щоб “придбати” морозиво. Троє менших швиденько цмокнули мене у щоку, вхопили по ріжку і вибігли надвір. Коли надійшла черга найстаршого сина, то він поцілував мене двічі.

“Решту залиш собі", - сказав він, посміхаючись».

ПРИКЛАД

Якось пустельник спостерігав у лісі за яструбом. Птах ніс до свого гнізда шмат м’яса. Він розділив його на багато маленьких кусників і став годувати ними, крім своїх пташе-нят, ще й поранене вороненя.

Пустельник спершу вельми здивувався, що яструб ви-являє турботу про мале вороненятко, а далі подумав: «Бог подав мені знак. Прецінь навіть поранене вороненя Він не залишив напризволяще, а навчив хижого птаха піклуватися про нещасне створіння, що належить до іншого виду, бо про нього нікому подбати у цілому світі. Це, мабуть, значить, що Бог дає кожному створінню те, чого воно потребує. А ми так клопочемося про себе! Що ж, мушу перестати турбуватися! Бог показав мені, що треба робити. Не журитимусь більше про те, щоб добути поживу! Бог не залишає жодного зі своїх дітей, не залишить і мене!»

Як сказав - так і зробив: сів у лісі під деревом і лише мо-лився. Залишався там три дні і три ночі, без ріски в роті.

Врешті пустельник так знесилів, що не годен був і руки до-гори піднести.

Від знемоги заснув. Уві сні йому явився янгол.

Янгол зиркнув на нього невдоволено і сказав: «Тобі і справді було дано знак, але для того, щоб ти брав приклад із яструба!»

І тоді Ісус спитав: «Хто з оцих трьох, на твою думку, був ближнім тому, що потрапив розбійникам у руки?»

Він відповів: «Той, хто вчинив над ним милосердя».

Тоді Ісус сказав до нього: «Іди і ти роби так само» (Лк. 10, 36-37).

Дуже легко-бо опиняємося посеред тих, які мають щось отримати. Ісус каже, що ми повинні давати.

МАЛЮНОК

Хлопчик щось малював.

Вчитель сказав: «Цікавий малюнок. Кого ти зобразив на ньому?»

«Це - Бог».

«Але ж ніхто не знає, який є Бог».

«Коли я закінчу малюнок, то знатимуть усі».

Невдовзі по народженні братика, маленька Сахі попросила батьків залишити її саму із немовлям. Дорослі занепокоїлися, бо знали, що чотирилітні діти частенько заздрять молодшим, а тому боялися, щоб Сахі бува не вдарила чи не штовхнула маля. Батьки сказали дівчинці: «Ні».

Проте Сахі не виявляла жодних ревнощів. Вона ставилась до братика напрочуд сердечно, а її прохання залишитись із ним наодинці ставали щораз наполегливіші. Врешті батьки погодилися.

Втішена, Сахі пішла до кімнатки, де лежав братик, і зачинила за собою двері, залишивши, однак, маленьку щілину. Отож зацікавлені батьки могли бачити й чути, що там діється. Вони спостерігали, як маленька Сахі спокійно підійшла до ліжечка, лягла поруч із братиком, майже притулившись до нього щокою, і вимовила: «Дитинко, розкажи мені про Бога. Бо я вже стала Його забувати».

Дан Мілман

Діти знають, який є Бог, але приходять у світ, який чинить усе, аби чимскоріш про Нього забули.

МОРСЬКІ ЗІРКИ

На морі лютувала страшна буря. Сильні пориви холод-ного вітру, здавалося, прошивали воду і вона підносилася догори велетенськими хвилями, що падали на пляж, немов удари ковальського молота. І кожна хвиля на десятки ме-трів викидала раків, молюсків та інших морських мешкан-ців. Здавалося, немовби морське дно проорювали гіганські сталеві лемеші.

Та ось буря стихла - так само раптово, як почалася. Море заспокоїлося і повернулося до звичного стану. Однак пляж тепер суціль укривало болото, у якому звивалися тисячі морських зірок, викинених із води. І було їх стільки, що берег здавався рожевим.

Це явище привернуло увагу багатьох людей з цілого узбережжя. Приїхали навіть знімальні групи, аби сфільму- вати незвичну картину.

Морські зірки вже майже не рухались. Вони вмирали.

Серед гурми люду, тримаючись за батькову руку, стояв один хлопчина. Сумними очима він вдивлявся у маленьких зірочок. Усі на них дивилися, але нічого не робили.

Раптом дитина відпустила руку батька, зняла черевички і шкарпетки і кинулася на берег. Хлопчина нахилився, підібрав маленькими рученятами три зірки, побіг до води, випустив їх, швидко повернувся назад і знову зробив так само.

З-за цементової балюстради з’явився якийсь чоловік і вигукнув: «Що ти робиш, дитино?»

«Повертаю до води морських зірочок. Бо на березі вони всі загинуть», - відповів хлопчик.

«Але тут тисячі морських зірок! Ти не зможеш поря-тувати їх усіх! їх надто багато! - правив своєї чоловік. - І така сама картина на тисячах інших пляжів уздовж узбе-режжя! Ти не зможеш нічого змінити!»

Хлопчик нахилився, щоб підняти ще одну зірку, і, вки- даючи її до води, вимовив: «А проте я змінив, для оцієї зі-рочки!»

Чоловік якусь хвилю мовчав, а потому нахилився, роз-зувся, зняв шкарпетки і рушив на берег. Він узявся збирати зірочок і відносити їх до моря. Далі до них приєдналися ще дві дівчини. Тепер уже четверо людей рятувало морських зірочок. За кілька хвилин їх стало п’ятдесят, потому сто, двісті, тисяча осіб допомагали морським зіркам.

І так було порятовано всіх зірок.

Щоб перемінити світ, досить аби хтось один, навіть малий, здобувся на відвагу почати.

ВОСЬМИЙ ДЕНЬ

Наступного дня Господь знову споглянув на те, що ство-рив. Треба було дещо поправити.

На березі ріки лежали чудові камінці: сірі, зелені, пля-мисті. А під землею каміння було стиснене і пригнічене. Бог порухав те підземне каміняччя - й у земній товщі з’явилися діяманти і смарагди. Мільйони дорогоцінних скарбів, схо-ваних у глибинах.

Господь глянув на квіти - одні гарніші за інші. «А проте чогось їм таки бракує», - подумав Творець і торкнувся їх легким подихом. У квітів з’явився запах.

На долоню Господа сіла сумна сіренька пташина. Бог щось їй промугикав і соловейко заходився виводити трелі.

Потому Бог щось прошепотів небу і воно зарум’яніло з радости. Так постав захід сонця.

Що прошепотів Господь людині, аби вона стала люди-ною? Тоді, того далекого ранку, Він пошепки вимовив два коротких слова: «Люблю тебе».

Давні манускрипти містять історію дівчини, яка належала до групи жінок, що супроводжувала Ісуса на Гол- готу.

Дівчина була несміливої вдачі, мовчазна, скромна.

Коли вона почула вістку про Воскресіння, не потребувала жодних доказів, жодних підтверджень. Повірила відразу. Вістка сповнила її відвагою, якої ніколи досі не мала. Дівчина стала ходити по світу і проповідувати слова Ісуса. Вона вже не боялася Ширила Добру Новину у містах і селах.

Одного разу до неї підійшов чоловік, якою глибоко зворушило її свідчення віри. Він спитав: «Скажи мені, у чому криється таємниця твоєї відваги?»

«У покорі. Так навчив мене Учитель».

Чоловік змовк на хвильку, а потім знову спитав: «До чого тут покора?»

«До того, що тепер мозку сказати перила: “Люблю тебе"».

СТАРІ СКРИПКИ

На торгах розпорядник підняв догори скрипки. Були вони подряпані, понищені, а струни порозтягувалися й об-висли. Торговець вважав, що не варто марнувати час на старі скрипки, а проте показав їх усім, посміхаючись.

«Скільки за них дасте? Почнемо від... ста тисяч лір».

«Сто п’ять!» - обізвався якийсь голос.

Потім: «Сто десять!»

«Сто п’ятнадцять!» - вигукнув інший.

Потім: «Сто двадцять!»

«Сто двадцять тисяч — раз, сто двадцять тисяч — два, сто двадцять тисяч...»

Тут якийсь сивоголовий чоловік із кінця зали піднявся зі свого місця і підійшов ближче. Чоловік узяв до рук сми-чок. Хустинкою витер стареньку скрипку, наладнав розтяг-нені струни, енергійно торкнув їх - і залунала дивовижна чиста мелодія, подібна на ангельські співи.

Коли він перестав грати, торговець спокійним тоном спитав: «Скільки хто пропонує за стару скрипку? - І підняв її разом зі смичком. - Мільйон! Хто два мільйони? Два мільйони! Хто дає три? Три мільйони - раз, три мільйони - два, три мільйони — три! Продано!» — проказав торговець.

Люди стали аплодувати. Хтось спитав: «Що так змінило вартість скрипки?»

І пролунала відповідь: «Дотик майстра».

Усі ми - наче старі інструменти, запилюжені, понищені. Але можемо зіграти божественну мелодію. Досить лишень одного дотику Майстра.

«Боже мій! Ти шукаєш мене? Чого-бо хочеш від мене? У мене немає нічого, що могла б Тобі дарувати.

Від часу нашої останньої зустрічі нічого не відклала для Тебе.

Нічого... Жодного доброго вчинку. Бо була надто втомлена.

Нічого... Жодного доброго слова. Бо була надто смутна.

Розчарування життям, нудьга, непотрібність...

-Даруй!

Втрата терпіння, бо день за днем спливає безсен- совно. Прагнення відпочити, позбутись обов’язків та зобов’язань, байдужість до добра, яке повинна вчинити. Втома від Тебе, мій Боже!

-Даруй!

Оспалість душі, докори сумління за мою байдужість, яка, проте, сильніша від докорів...

Потреба щастя, вразливість, що виснажує, страждання через те, що є така, як є, на жаль...

-Даруй!

Неспокій, страх, сумнів.

Господи, Ти наче сміттяр ходиш і збираєш непотріб. Що хочеш збудувати з нього, Господи?

- Царство небесне!»

Марі-Ноель

Мчертл

НЕПОТРІБНЕ ДЕРЕВО

На краю світу, у густому лісі була драбинка - звичайна драбинка, зроблена зі сухого дерева.

Зусібіч її оточували ялинки, модрини й берези - на диво гарні ставні дерева. Драбинка серед них виглядала геть злиденно.

Якось лісоруби, що працювали у лісі, добралися і до того закутка. Вони зневажливо глянули на драбинку.

«Що це за цурпалок?» - вигукнув один із них.

«Навіть на розпал не годиться», - додав другий.

Тут один лісоруб схопив у руки сокиру і вдарив по драбині.

Вона умить розпалася на шматки. Бо й справді була лихенька.

Лісоруби пішли геть, голосно сміючись.

По цій драбинці щовечора піднімався гномик, щоб за-палити на небі зірки.

Від тієї ночі над лісом запанувала темрява.

У тобі також є драбинка. Порівняно з тим, що тобі пропонує кожен день, це майже нічого. Але ця драбинка служить для того, аби на твоєму небі запалювалися зірки.

Іі назва - молитва.

ЗА ПРИКЛАДОМ МАРІЇ

Однієї ночі мені приснився дивовижний сон. Я бачив довгу дорогу, що піднімалася догори, до неба, і губилася десь серед хмар. Дорога була нелегка, рясно всіяна іржави-ми цвяхами, гострим каміняччям і скалками битого скла.

Люди ішли по ній босоніж. Гвіздки впивалися в тіло - багато хто мав закривавлені стопи. Проте ніхто не сходив зі шляху, всі бажали дійти до неба. Кожен крок завдавав страждань. Шлях був довгий і важкий.

Потім я побачив Ісуса, який ішов попереду. Він також був босий. Ісус ступав легко, але рішуче. І жодного разу не зранив собі ніг. Ісус ішов і йшов. Та ось Він досягнув неба. Сівши на великому золотому троні, Ісус пильно дивився униз, споглядаючи тих, що намагалися піднятися вгору. По-глядом і рухами Він підбадьорював їх. Одразу за Ним ішла Марія, Його Мати.

Марія крокувала швидше за Ісуса. Знаєте чому? Бо ішла по слідах, які зоставив Ісус. Вона хутко піднялася до Сина, який посадовив її правобіч від себе у зручне м’яке крісло.

Марія також утішала тих, що піднімались угору, і радила їм ступати по слідах Ісуса - так, як це робила вона.

Дата добавления: 2015-05-23