Динаміка світового господарського розвитку другої половини ХХ – почат-ку ХХІ ст

Соціонально-інституціональний напрям в сучасній економічній ду-мці.

Характерні особливості сучасних міжнародних економічних відно-син.

Нові індустріальні країни. Основні риси стратегії їхніх економічних програм.

Динаміка світового господарського розвитку другої половини ХХ – початку ХХІ ст.

Друга половина ХХ ст. для економічно розвинутих країн характеризується якісно новим етапом економічного розвитку. Найважливішим фактором еконо-мічного розвитку є науково-технічний прогрес. Більшість інвестицій вкладається в сферу масового споживання й послуг, розвиток соціальної інфраструктури. Винахід та запровадження у виробництво принципово нових науково-технічних розробок призвели до суттєвих змін у трудовому процесі. Головними особливо-стями науково-технічної революції стали її універсальність і комплексність. На основі фундаментальних відкриттів у різних галузях людських знань змінилися предмети праці, засоби праці і сама людська праця. Змінюється роль і місце лю-дини. Робітники виконують функції переважно розумової праці по обслугову-ванню устаткувань і керування ними. Відповідно, збільшується кількість праців-ників з високою професійною і загальною освітою. На початку ХХІ ст. приблиз-но 2/3 робочих місць потребують такого рівня підготовки.

Найбільш динамічно розвивалась промисловість, в її структурі також відбу-лися структурні зміни: провідна роль залишилася за машинобудуванням, енерге-

тикою, нафтохімією, виникали нові галузі виробництва. Інтенсивно розвивають-ся: оборонна промисловість, виробництво енергоносіїв, фармацевтика, обробна промисловість. З середини 70-х рр. ХХ ст. швидкими темпами росло виробницт-во комп’ютерів. Створювалися гнучкі системи виробництва, які дозволяли часто змінювати асортимент вироблюваних товарів (використання робототехніки), розвивати біотехнології.

Процеси механізації, машинного виробництва продукції, концентрації виро-бництва відбуваються в сільському господарстві, яке перетворюється на індуст-ріальну галузь.

Значні капітали вкладаються в розвиток енергозаощадних технологій, в тех-нологічну перебудову виробництва. У зв’язку з використанням новітніх техноло-гій відбувається інтенсифікація виробництва.

Запровадження новітніх технологій у виробництві привело до зниження за-трат, збільшення обсягів і асортименту товарів і послуг. Зросла роль і соціально-економічне значення інформації, розвиваються засоби масової інформації. Що-річно збільшуютьс асигнування на науково-дослідні та конструкторські розроб-ки. З’являються науково-виробничі комплекси, які створюються за рахунок дер-жавних і приватних коштів. Зростають капіталовкладення у невиробничу сферу – на освіту, науку, медицину.

Однією із ознак цього періоду є посилення монополізації економіки, масовим явищем стало виникнення транснаціональних корпорацій ( ТНК). Виробниц-тво, що організоване на новітніх технологіях, потребувало нових ринків збуту продукції, а тому фірми намагались вивезти її за кордон. ТНК – це монополії, що створювали за кордоном власні або спільні філії, їх діяльність, як правило, була дуже диверсифікованою. У 2000 році (за даними ООН) у світі налічувалось бі-льше 65 тисяч транснаціональних корпорацій. Кожна ТНК діяла не менше ніж у 6 країнах. Прибуток найбільших корпорацій нараховував приблизно 500 млрд. дол. США на рік. У наш час ТНК контролюють більше 50% світового виробниц-тва, 67% міжнародної торгівлі, більше 80% патентів і ліцензій на нову техніку,

технології, «ноу-хау», близько 90% прямих зарубіжних інвестицій.. Практично всі сировинні ринки контролюють ТНК. Посилення їх могутності відбувається за рахунок злиття і поглинання фірм. Це є результатом централізації і концентрації капіталів у глобальному масштабі.

Невід’ємною рисою цих процесів є зростання ролі держави в економічних процесах. І як наслідок – зростає доля державної власності. В більшості країн світу відбувається державне регулювання економікою. Інструментів такого регу-лювання використовувалось багато, залежно від того, яка економічна (теоретич-на) модель була взята за основу.

Структурні зміни, які відбуваються в промисловості і сільському господарст-ві, призводять до того, що значна частина трудових ресурсів із матеріальної сфе-ри переходить до сфери послуг. На початок ХХІ ст. у сільському, лісовому і ри-бному господарстві розвинутих країн залишилось працювати лише 10% робочої сили, у промисловості і будівництві – 20-25% і від 2/3 до ¾ усіх зайнятих – пра-цюють у сфері послуг, де виробляється більше половини ВВП. Така структура зайнятості дозволила науковцям, перш за все - економістам, прийти до висновку, що завершився індустріальний етап цивілізації і почався перехід до постіндуст-ріального етапу. Значні зміни відбулись в соціальній структурі суспільства, зро-сла чисельність середнього класу (від 50% до 70%).

У 50 – 60-х рр. ХХ ст. в найбільш розвинутих країнах світу – США, Канаді, Швеції, Японії, Великобританії, Франції, Західній Німеччині, Швейцарії, Бельгії, Нідерландах та деяких інших країнах склалася економічна система, яка поєдна-ла ринкові принципи організації господарства і систему соціальних гарантій і програм – соціально орієнтована ринкова економіка або змішана економіка. Характерною ознакою її був високий рівень доходів та споживання переважної більшості населення. Тому часто цю систему називають суспільством загального масового споживання.

Та на початку 80-х рр. ХХст. економічне процвітання змінилося глибокою економічною кризою, яку вдалося подолати лише в середені 80-х. Відтоді почи-

нається велике економічне піднесення, до якого приєдналося декілька десятків країн Південно-Східної Азії та Латинської Америки. Завдяки досягнутим еконо-мічним успіхам з 90-х років ХХ століття триває поступова економічна інтегра-ція, що є закономірністю на шляху до загальної глобалізації соціально-економічних процесів.

2. Економічний розвиток країн, що розвиваються. Основні риси стратегії їхніх економічних програм

Країни, що визволилися або розвиваються, після другої світової війни вна-слідок розпаду та краху колоніальної системи утворили особливу групу в ринко-вій системі світового господарства. Звільнившись від колоніальної залежності, вони залишилися на периферії світового господарства. Поняття «країни, що роз-виваються» – умовне. До цієї групи входять країни, які суттєво відрізняються одна від одної, але мають певні характерні риси, що їх об’єднують.

До країн, що розвиваються, належать молоді політично незалежні держави Азії, Африки та Латинської Америки, які досягли національної незалежності, державного суверенітету після другої світової війни, а також країни, які досягли державної незалежності раніше, але в економічному та політичному аспектах мають багато спільного з молодими країнами, що розвиваються (Аргентина, Бразилія, Мексика, Непал, Таїланд, Ліберія та інші).

Особливості ринкового господарства в країнах, що розвиваються, відбива-ються в специфічних умовах формування в них ринкових відносин: загальна те-хніко-економічна відсталість, загальний контраст між сучасними товарними фо-рмами господарювання й традиційними нетоварними формами, наявність роз-виненого ринкового господарювання передових країн світу. Згідно з класифікацією ООН виділяють три групи: До першої належать нові індустріальні країни (НІК) – Аргентина, Бразилія, Мексика, Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сянган, Сінгапур та країни, ство-реної в 1960 р. Організації країн – експортерів нафти (ОПЕК): Алжир, Еквадор,

Габон, Венесуела, Індонезія, Ірак, Іран, Кувейт, Лівія, Нігерія, Саудівська Ара-вія, Катар, Об’єднані Арабські Емірати.

У країнах цієї групи відбувається процес імпортозамінної індустріалізації – заміна імпорту багатьох товарів їх вітчизняним виробництвом. До причин еко-номічного зростання цих країн можна віднести: вигідне географічне положення, наявність дешевої робочої сили, значні вкладення іноземного капіталу, розвиток зовнішньоекономічних відносин, активна роль транснаціональних корпорацій (80% інвестицій були вкладені в НІК).

До другої групи входять 33 країни Південно-Західної, Південної та Південно-Східної Азії (Індія, Пакістан, Сирія, Лівія та ін..), дохід на одного жителя в яких перевищив 415 дол.

Третя група – це країни, де ВВП на душу населення складає менше, ніж 350 дол., рівень рівень освіти – менше 20%, частка переробної промисловості – мен-ше 10%. До них належать 48 слаборозвинених країн Центральної та Південної Африки. В 1974 р. здобули незалежність португальські колонії – Ангола, Мозам-бік, Гвінея-Бісау, а з 1989 р. – Намібія.

Після краху колоніальної системи ООН сформулювала міжнародну стратегію на 60-ті роки ХХ ст. як концепцію розвитку навздогін. Автори концепції -У.Ростоу, Р.Нурксе та ін. Вони передбачали на перше десятиліття зростання еко-номіки країн, що розвиваються, щорічними темпами на рівні 5%. Однак концеп-ція не враховувала специфіки країн, а тому була приречена на провал.

У 70-ті роки ХХ ст. стратегія розвитку була запропонована у виді концепції основних потреб. Автори – Х.Ченері, Р.Робінсон, І.Адельман. У ній передбача-лось збільшення інвестицій в економіку, підвищення зайнятості в традиційних секторах економіки, збільшення державної допомоги найменш забезпеченим верствам населення. Концепція була практично втілена, та теж мала слабке місце – зовнішньоекономічний аспект, а саме те, що країни не хотіли бути на позиції відсталої і залежної периферії в системі міжнародного поділу праці.

Стратегія розвитку країн третього світу у 80-х роках минулого століття мала три концепції – основних потреб, колективної опори на власні сили і нового мі - жнародного порядку. Вони були орієнтовані на прискорену інтеграцію з розви-нутими країнами. Країни третього світу повинні були виконувати роль постача-льника ресурсів та амортизатора в період криз. Та й ці концепції були недоско-налими, оскільки не вказували шляхи подолання економічної відсталості.

Країни, що розвиваються, за всіх обставин їх розвитку, мають спільні риси в економічному розвитку:

- займають особливе місце у світовому господарстві, що пояснюється нерозви-неними або слабкорозвиненими товарними формами господарювання;

- низький рівень розвитку продуктивних сил;

- соціально-економічна відсталість;

- низький життєвий рівень населення.

Швидкому розвитку нових індустріальних країн в значній мірі сприяли іноземні інвестиції. Значна роль у вирішенні економічних проблем належить державі, яка впливає на розвиток соціально-економічної системи не тільки через систему управління, а й через активний розвиток державного сектора економіки. Життє-во важливою проблемою є досягнення економічної незалежності. Держава вико-нує функцію регулювання діяльності іноземного капіталу, щоб максимально пі-двищити ефективність його використання.

В економіці країн, що розвиваються проходять структурні зміни в економіці, пріоритетним стає розвиток науковоємких галузей. 3. Характерні особливості сучасних міжнародних економічних відносин

У 70-х рр. ХХ ст. науково-технічний прогрес посилив інтеграційні процеси в європейських країнах. Значним кроком в інтеграційному процесі була Римська угода 1957 р., за якою Франція, Західна Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург заснували Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС). У 1973 р. до ЄЕС вступили: Великобританія, Ірландія, Данія. В 1987 р. розпоча-вся, а в 1993 р. завершився процес створення Єдиного спільного ринку. У 1981р.

в ЄЕС ввійшла Греція, а в 1986 р. – Іспанія та Португалія. Була створена єдина інтеграційна валюта – екю. Фундаментом існування і розвитку Співтовариства були: вільна торгівля та конкуренція. Був створений Європейський інвестицій-ний банк.

Існування такого союзу свідчило про подолання антагоністичних протистоянь у Європі. Економічні результати були позитивними. З1 липня 1968р.був запро-ваджений єдиний тариф на ввізні з третіх країн товари. Успішно проводилася єдина сільськогосподарська політика. З 1 січня 1993р. почав функціонувати єди-ний внутрішній ринок ЄЕС, відмінена решта обмежень щодо руху товарів, пос-луг, капіталів та робочої сили. Введені єдині стандарти на продукцію, що вироб-ляється в країнах-членах ЄЕС. З листопада 1993 р. набрав чинності Маастрихт-ський договір про трансформування Співтовариства у валютний, економічний і політичний Європейський Союз з єдиними: зовнішньою політикою, громадянст-вом і валютою. З 1 січня 1999р. введена єдина валюта – євро.

У наш час Євросоюз – це одна із сильніших інтеграційних зон світу. Вона об’єднує 27 країн із сукупним ВВП понад 10.000 млрд.євро.

Протягом 70 -90-х рр. ХХ ст. продовжувала свою діяльність Європейська асоціація вільної торгівлі, до якої входили: Австрія, Ісландія, Лііхтенштейн, Но-рвегія, Фінляндія, Швеція, Швейцарія.

Багатосторонні й економічні угрупування країн, що розвиваються. Так, за даними ЮНКТАД (Конференція ООН з торгівлі і розвитку), в 90-х роках ХХст. Міжнародні економічні зв’язки країн третього світу розвивалися в межах 44 ре-гіональних торговельно-економічних угрупувань, 30 асоціацій виробників сиро-вини, 2 валютних союзи, 8 платіжних клірингових угод і 5 кредитних. У 1991 р. був створений Спільний ринок країн півдня Америки ( МЕКРОСУР ). До нього ввійшли чотири держави: Аргентина, Бразилія, Уругвай і Парагвай. Він сприяв значному розвитку інтеграції латиноамериканських країн. У такому ж напрямі йде процес об’єднання зусиль африканських країн.

У наш час світ економічно інтегрується. Головною метою союзів держав є господарське зближення в ім’я прогресу. Інтеграцією охоплені не тільки основні галузі економіки, а й фінансова сфера. Розвиток міжнародних економічних від-носин у світовому господарстві набули надзвичайного значення. Цьому сприяли розширення і поглиблення економічних відносин між країнами, групами країн, окремими фірмами та організаціями. Посилився міжнародний поділ праці, інтер-націоналізація господарського життя, збільшилась відкритість національних економік. Міжнародні зв’язки буквально пронизали більшість національних еко-номік, спричиняючи при цьому значний вплив на світову економіку. Базуючись на економіці окремих держав та світовій, міжнародні економічні відносини за-лежать від них, одночасно являючись самостійним явищем, формою існування і розвитку світового господарства, його внутрішнім механізмом.

Міжнародні економічні відносини відображають господарські зв’язки між державами, регіонами, підприємствами, фірмами, установами, юридичними та фізичними особами для виробництва та обміну товарами і послугами, матеріаль-ними і фінансовими ресурсами.

Формами міжнародних економічних відносин є :

- міжнародна торгівля товарами і послугами;

- міжнародна міграція капіталу;

- міжнародна міграція робочої сили; -міжнародна передача технологій;

- міжнародні валютно-фінансові та кредитні відносини;

- міжнародна економічна інтеграція;

- міжнародні зусилля у вирішенні глобальних економічних проблем.

Бурхливий розвиток науки і техніки наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. призвів до розвитку концепції постіндустріального суспільства, яка базується на знаннях та інформації.

Ознакою даного періоду являється асиметричність стану і розвитку націона-льних економік в межах світового господарства. Це проявляється, насамперед, у

посиленні нерівності між ними. Так, на початку ХХІ ст. членами Міжнародного Валютного Фонду ( МВФ ) та Міжнародного Банку Реконструкції та Розвитку ( МБРР ) були 183 країни. Частка « Великої сімки » становила майже половину сві-тового виробництва (45,8%). При цьому на долю США припадало 21,9%, Японії – 7,6%, Німеччини – 4,7%, Франції – 3,3%, Великобританії -3,2%, Італії – 3,1%, Канади – 2,0%. При порівнянні ВВП за ринковим валютним курсом частка «сім-ки» у світовому виробництві становила 66%. Між тим, у цих країнах проживало менше 12% населення планети.

Значно зросла нерівність доходів, ресурсів і багатства. ВВП на душу насе-лення в розвинутих країнах у 11-15 разів більший, ніж у країнах, що розвивають-ся. На долю 29-ти промислово розвинутих країн, що входять до Організації еко - номічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), припадає лише 19% світового населення, і, разом з тим, 71% торгівлі товарами і послугами, 58% прямих інозе-мних інвестицій і 91% усіх користувачів Інтернету.

Ринкові перетворення в пострадянських країнах сприяли асиметрії стану і ро-звитку національних економік світу. Системна трансформаційна криза 90-х років ХХст. суттєво змінила їх роль і місце у світі, відкинувши далеко назад. 4. Соціально - інституціональний напрям в сучасній економічній науці

Особливості даного етапу економічного розвитку країн, зростання ролі дер-жавного управління, структурні зміни в економіці, які викликані науково-технічним прогресом, зміни на факторних ринках, зростання ролі інформації, зміни в соціальній структурі суспільства привели до суттєвих змін у всій системі цінностей. Культ матеріального достатку на базі економічного зростання, яке за-безпечується ринковими оцінками доцільності та ефективності, поступається місцем гуманістичним критеріям вибору технологій та способів організації ви-робництва, що мають на меті гармонійне поєднання людської життєдіяльності та навколишнього середовища.

Технократичні ілюзії 60-70-х рр. XX ст. породили цілу серію концепцій, зміст яких полягав у обгрунтуванні ідеї соціальної трансформації під впливом

досягнень науково-технічної революції. Прогрес техніки, оволодіння новими технологіями стають критеріями періодизації суспільного розвитку від примі-тивних форм оволодіння ресурсами до індустріального суспільства, у якому ви-сокий рівень технічного оснащення забезпечує можливість масового споживан-ня. Такі ідеї були розвинуті у працях американського вченого Уолта Ростоу (1916 – 2003 рр .) в роботі « Стадії економічного зростання » (1960 р.) і його французького колеги Жака Еллюля в роботі « Технологічне суспільство » (1965р.).

Технократичний підхід використовувався не тільки для описання минулого і пояснення сьогодення, але і для конструювання футурологічних прогнозів, які стали своєрідною реакцією на розчарування від несправджених очікувань зага-льного благоденства в межах індустріальної цивілізації. Автори припускали по-дальшу еволюцію в бік формування «постіндустріального суспільства», від-мінною рисою якого стає уже не високий рівень техніки, а широке розповсю-дження і всебічне використання знань.

Висування на перший план інтелектуальної складової суспільного розвитку — характерна ознака концепцій «постіндустріального суспільства». Одним з перших сформулював цю концепцію американський соціолог Деніел Белл у книзі « Настання постіндустріального суспільства » (1973 р.), де прогнозував характерні риси такого суспільного устрою і намагався знайти деякі їх ознаки вже на сучасному етапі розвитку. Першочергового значення все більше набувають на-укові знання, які забезпечують прийняття рішень на основі «інтелектуальних техно-логій». Змінюється і соціальна структура суспільства, в якій найважливішими еле-ментами стають університети, науково-дослідні інститути та організації, в зв'язку з чим роль «економіки бізнесу» зменшується і пануюче становище займають носії теоретичних знань, фахівці високої кваліфікації в різних сферах діяльності.

Подібні ідеї висловлювалися й іншим відомим американським соціологом — Елвіном Тоффлером ( нар. 1928 р .). Розвиток суспільства, на його думку, від-бувається через подолання гострих протиріч, шляхом потрясінь, криз і катаст-

роф. У такий спосіб одна стадія розвитку змінює іншу подібно до хвиль. Пер-ша хвиля в історії людства створила аграрну цивілізацію. Промислова революція кінця ХУІІ ст. породила другу хвилю, результатом якої стало індустріальне су-спільство. Третя хвиля розпочалася з сучасного етапу науково-технічної рево-люції і повинна привести до становлення «суперідустріального суспільства», заснованого на якісно новому рівні обміну інформацією, на невідомих ще дже-релах енергії, новій системі освіти і характеризуватиметься новим способом життя. Характеристику цієї останньої стадії Тоффлер запропонував у книзі « Третя хвиля: від індустріального суспільства до більш гуманнішої цивіліза - ції » (1980 р.).

У цивілізації третьої хвилі споживчі цінності індустріального суспільства по-ступаються місцем на користь більш високоморальних гуманістичних ціннос-тей, ствердженню і поширенню яких сприяє загальна інформатизація, створен-ня комп'ютерних і комунікаційних мереж. Одним із найбільш значимих нас-лідків «інформаційної революції» є зміни у пануванні влади. Цьому процесу присвячено особливу працю Тоффлера « Метаморфози влади знання: багатст - во і насильство на порозі XXI сторіччя » (1990 р.). Джерелами влади в суспільс-твах минулого і сьогодення є насильство і багатство. Вони зберігають свою роль, і навряд чи варто сподіватися на їх швидке зникнення. Але все більшого значення починає набувати влада знання. Це — влада найвищої якості, і зміни в співвідношенні джерел влади на її користь становлять сутність прогресивної трансформації суспільства. Цей процес важкий і суперечливий, і не всі його на-слідки можна передбачити, але важливо враховувати саму цю тенденцію. Про-гнозуючи майбутнє, вступаючи на незнайому територію, — пише Тоффлер, — краще мати найбільш загальну і неповну карту, яку можна змінювати і допов-нювати, ніж не мати ніякої. Процес переходу до постіндустріального (за визна-ченням Е.Тоффлера - суперіндустріального) суспільства супроводжується переро-станням економіки, яка виробляє блага, в економіку, що обслуговує (сервісну).

Теорія інформаційного суспільства виникла і була описана в працях амери-канських соціологів Збігнева Бжезинського, Даніела Белла і Елвіна Тоффлера та інших дослідників.

Економісти Заходу особливу увагу приділяли дослідженню поведінки не ін-дивідуальних економічних суб'єктів, а соціальних груп та їх взаємин у процесі виробництва й розподілу. Такий підхід робить необхідним врахування політич-них, соціальних, культурологічних аспектів суспільних відносин, зближує праці цих економістів з дослідженнями соціологів і дає підставу називати їх «соціоло-гічним» напрямком інституціоналізму. Визнаним головою цієї школи був відо-мий французький економіст, директор Інституту економічного і соціального роз-витку Франсуа Перру (1903-1987 рр .). Серед його численних праць виділяється монографія « Економіка XX століття » (1961 р.), в якій викладені основні ідеї цього напрямку французької економічної думки.

На формування ідей соціологічного інституціоналізму Ф. Перру певний вплив, безумовно, мала традиційна для французької політичної економії увага до проблем державних фінансів, розподілу і перерозподілу доходів між різними класами, соціальними верствами і групами, що неминуче додавало економічним дослідженням соціологічного забарвлення. Ґрунтуючись на цій традиції, пред-ставники соціологічного напрямку включали до свого аналізу не тільки суто економічні процеси, але й інші елементи громадського життя — соціальну нері-вність, взаємини із навколишнім середовищем, особливості людської природи, вважаючи, що лише такий комплексний підхід дозволяє зрозуміти сутність економічного механізму. «Ринок, — пише Ф. Перру, — не можна зрозуміти без суспільства, в якому він функціонує».

Тому «загальна економічна теорія» не може обмежитися лише трактуванням за-кономірностей ринкового господарства, аналізом попиту та пропозиції як факторів, що забезпечують рівновагу, але повинна містити в собі й позаринкові відносини між соціальними структурами, що своєю поведінкою формують економічний про-стір.

Вихідною категорією в теорії Перру є поняття «економічних структур». Во-ни становлять сукупність зв'язків, «силову мережу» відносин між простими і складними економічними одиницями, які групуються в певних поєднаннях. Ці структури досить стійкі, вони не залежать від кон'юнктурних та циклічних ко-ливань товарних потоків і цін, слабко піддаються спробам їх свідомої зміни, оскільки є результатом попередньої та поточної колективної діяльності: конкуренції, конфліктів, співробітництва. Їх важко знайти у вигляді чітких статистичних показників, але вони присутні у формі впливів на ті величи-ни, що підлягають обліку.

Характерною рисою «економічної структури» є нерівність складових її оди-ниць, які поділяються на домінуючі та підлеглі. Якщо в неокласичній моделі досконалої конкуренції взаємодіють рівноправні економічні суб'єкти, які, орієн-туючись на єдину ціну і величину своїх витрат, вибирають прийнятний обсяг виробництва, то в «економічних структурах» істотну роль відіграє елемент при-мусу з боку домінуючих одиниць, які нав'язують іншим свої умови угод або співробітництва. Домінуючі одиниці впливають частково або цілком, підкоряю-чи собі менш активні елементи структури шляхом маніпулювання інформацією та ресурсами, які обмежують, або постачають з вигодою для себе. В результаті відбувається деформація економічного простору, в якому спостерігається своє-рідна кристалізація навколо полюсів впливу й утворення системно ор-ганізованих сукупностей, які Перру називає макроодиницями.

У макроодиниці центр прийняття рішень має можливість впливати на наміри і плани підлеглих елементів у такий спосіб, щоб забезпечити найбільшу ефекти-вність усієї групи. Всередині макроодиниці змінюється характер конкуренції. Вона стає більш організованою і цілеспрямованою, вирішуючи задачу не забез-печення максимального індивідуального прибутку кожної фірми, а максимізації сукупного прибутку макроодиниці. Скорочення витрат на проведення стихійної та агресивної конкурентної боротьби підвищує ефективність діяльності угрупо-вання в цілому.

Національне господарство є сукупністю взаємодіючих макроодиниць, в якій організуючу роль центра, що приймає рішення, виконує держава. Її задача — за допомогою поширення інформації та примусу ввести суперництво між групами в контрольоване русло, підтримуючи співвідношення сил, яке найбільшою мі-рою відповідатиме інтересам суспільства. Не випадково ці положення стали ідейною основою дирижизму — французького різновиду політики активного державного регулювання економіки шляхом розробки та реалізації еоціально-економічних програм.

Найважливішою функцією державного регулювання є відновлення і підтри-мка рівноваги, яка порушується спробами тієї або іншої соціальної групи зміни-ти співвідношення сил на свою користь. Підприємці прагнуть збільшити прибу-ток шляхом підвищення цін, а робітники вимагають збільшення заробітної пла-ти. Механізм грошового і кредитного обміну реагує на це порушенням сформо-ваної збалансованості, проявом чого стає інфляція. У такій ситуації економічні суб'єкти починають пристосовувати свої наміри і плани до нових параметрів, відновлюючи рівновагу на новому рівні.

Ефект домінування можна використати і в позитивному плані. Домінуюча макроодиниця являє собою «полюс зростання», навколо якого групуються пов'я-зані з нею підприємства, галузі, види діяльності, утворюючи зони і напрямки, які розвиваються швидшими темпами і залучають до себе інші сфери економі-ки.

Оскільки зони розвитку виникають і поширюються нерівномірно, збільшу-ється роль держави в забезпеченні гармонізації економічного зростання. Воно повинне сприяти створенню «полюсів зростання» шляхом свідомо проведеної цілеспрямованої структурної політики.

Результатом такої політики повинне стати просування до більш гуманного суспільства, де виробництво буде проводитися не з метою отримання прибутку, а в інтересах суспільного блага. У такому суспільстві будуть максимально гар-монізовані інтереси особистості та суспільства, зникнуть поводи для соціальних

конфліктів, а блага високорозвиненоі цивілізації стануть доступними для кож-ного, а не лише для окремих індивідів або соціальних груп.

У 80 – 90-х роках ХХ ст. сформувалося третє покоління інституціонального напрямку. Неоінституціоналізм відрізняється, насамперед, зміною методологі-чних основ своїх концепцій, які беруть коріння не стільки з традицій історичної школи, скільки з неокласичного аналізу поведінкових аспектів економічної ді-яльності. В центрі їхньої уваги опиняється поведінка господарюючих суб'єк-тів. Але на відміну від неокласичного підходу в ролі таких суб'єктів висту-пають не ізольовані «Робінзони» або групи, які розглядаються як самостійні одиниці (наприклад, фірми), а індивіди, що діють у межах соціальних і економі-чних інститутів. Застосовуючи традиційні методи та інструменти мікроеконо-мічного аналізу, неоінституціоналісти з'ясовують специфіку прийняття рішень в умовах інституціональних обмежень, які стають предметом їх особливої уваги.

5.2. Економічний розвиток України в умовах радянської економічної системи та його трактування в економічній думці

Дата добавления: 2015-05-23