Національно-культурне будівництво 1920-х. Українізація

Тимчасовий поворот до нових принципів керування життям країни на засадах НЕПу почав приносити переконливі результати не лише в галузі господарювання, айв культурно-духовній сфері. Більшовицька влада тією чи іншою мірою вимушена була пристосуватись до змін у суспільстві, інколи йдучи на кроки, мету яких важко було швидко оцінити.

Один із таких кроків Москви — політика «коренізації», проголошена на XII з'їзді ВКП(б) у квітні 1923 р. Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення своїх лав за рахунок національних кадрів, користування рідною мовою у державних установах та закладах, сприяння, розвиткові національної культури. Український різновид цієї політики дістав назву «українізації».

Здійснення цього курсу в національних республіках, у тому числі і в Україні, відповідало насамперед стратегічним інтересам центральної влади, яка прагнула зміцнити свої позиції в національних республіках. Українська національна культура здобула хоч і тимчасову, але унікальну за весь період радянського правління можливість для більш-менш нормального розвитку.

Основні завдання й напрями українізації були визначені у декреті Раднаркому УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ». Тут проголошувалась рівність мов і вказувалось на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Для проведення українізації була створена комісія на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським. Від самого початку політика українізації наштовхувалась на опір з боку русифікованої верхівки КП(б)У. Але завдяки наркомату освіти, очолюваному послідовно Г. Гринько, О. Шумським, М. Скрипником українізація проходила успішно. Якщо у 1922 р. українською мовою здійснювалось 20 % діловодства, то в 1927 р. — вже понад 70 %. У 1929 р. навчання українською мовою вели понад, 80 % загальноосвітніх шкіл, понад 75 % технікумів і 30 % вузів. Тираж українських газет збільшився з 1924 по 1927 рр. у 5 разів. У Харкові з метою українізації армії була створена Школа червоних старшин.

Чимало позитивних змін завдяки українізації сталося в науці, літературі і мистецтві. З еміграції, повіривши в неї, повернулися М. Грушевський, С. Рудницький та інші діячі науки, освіти, культури. 1920-і роки — це процес творчого злету української науки. Розгорнули свою діяльність відомі наукові колективи, зокрема математична школа. Л. Ландау став ініціатором досліджень у галузі термоядерного синтезу. На терені суспільних наук активно працювали Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Яворський, М. Грушевський, літературознавці С. Єфремов.

Визначальним для літературного процесу було виникнення у 1920-і рр. багатьох літературних організацій — «Гарт», «Плуг», «Авангард», «Молодняк», Всеукраїнська спілка пролетарських письменників та ін. 1925 р. була створена «Вільна академія пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ),

письменники і поети (М. Бажана, О. Довженка, В. Сосюру, П. Тичину, Леся Курбаса, Ю. Яновського. Ідейним керівником цього об'єднання був Микола Хвильовий, а першим президентом — прозаїк, поет і драматург В. Яловий. Ця організація, прагнула протистояти втручанню партійно-державного апарату в культурне життя.

У центрі боротьби літературних течій опинився М. Хвильовий, який у своїх творах відтворював об'єктивну історичну картину тих часів. Сформульоване ним гасло «Геть від Москви!» закликало не копіювати здобутки російської літератури, а творчо перероблювати національні традиції і світовий літературний досвід.

У 1920-ті рр. бурхливо розвивалися й інші види мистецтва. Скрізь виникали самодіяльні і професійні музичні колективи. Серед них капела «Думка», київський симфонічний ансамбль на чолі з В. Яблонським та ін. Новими здобутками збагатили музичну культуру Г. Верьовка, Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, В. Косенко. Становлення українського театру пов'язано з іменами Л. Курбаса.

В образотворчому мистецтві плідно працювали М. Бойчук, І. Їжакевич та ін. Музеї українського мистецтва були створені в Києві, Харкові, Одесі. В архітектурі розвивався конструктивістський стиль. Однією з найбільш видатних пам'яток цього стилю стала споруда будинку Державної промисловості у Харкові.

1927 р. почалося будівництво однієї з найбільших у світі кіностудій у Києві. Вже 1920 р. з'явився перший значний кінофільм режисера О. Довженка «Звенигора». Невдовзі він поставив картини нової генерації «Арсенал» і «Земля».

45. Індустріалізація в Україні. Становлення тоталітарного режиму.

Нова спроба втілення в життя комуністичної доктрини відбулася під керівництвом Сталіна. Для України цей драматичний період почався 1929 р. — році, що започаткував так званий «сталінський стрибок в індустріалізацію». В основу такої політики було покладено оптимальний варіант першого п'ятирічного плану, згідно з яким середньорічний темп приросту продукції промисловості становив 20 — 22 %. В Україні перший п'ятирічний план на 1928—1932 рр. у травні 1929 р. затвердив XI Всеукраїнський з'їзд Рад.

Проте реалізація цього плану ускладнилася через хлібозаготівельну кризу 1927— 1928 рр., оскільки селяни не погодились на занижені ціни на хліб і відмовились його продавати. Подолати їх опір вдалося тільки шляхом посилення тиску на селян: застосуванням до тих, хто відмовлявся здавати хліб за встановленими державою цінами, кримінальної статті за спекуляцію. В Україні за нею були засуджені тисячі селян. Подолання кризи хлібозаготівель в такий спосіб означало кінець НЕПу. Скасувавши НЕП, Сталін та його прихильники взяли курс на директивне нарощування темпів розвитку промисловості як основи індустріалізації (37,7 %, в середньому за три роки). Насправді середньорічні темпи зростання промислової продукції за роки першої п'ятирічки, за винятком першого року, становили тільки 15,7 %, а в останньому році — 5 %. Тому перший п'ятирічний план не був виконаний.

Практично вся велика промисловість України була підпорядкована центральним органам, які застосовували командно-адміністративні методи управління. Щоб якось компенсувати відсутність економічних стимулів, партійні та громадські організації організували в колективах змагання за підвищення продуктивності праці.

На другу п'ятирічку (1933—1937) середньорічні темпи зростання були стриманішими — 13—14 %. Більше уваги приділялося впровадженню нової техніки, організації виробництва і підготовці кадрів.

В умовах економічного спаду сталінське керівництво вдавалося до штучного демонстрування робітничого ентузіазму. На одній із шахт в ніч на 31 серпня 1935 р. О. Стаханов, застосувавши передові методи праці, виконав за зміну 14,5 норми. Так був започаткований стаханівський рух, який поширився на всі галузі виробництва. Він призвів до підвищення норм виробітку, а отже, й до зростання експлуатації робочої сили та перенапруження виробничих процесів.

Незважаючи на зниження життєвого рівня трудящих як результат сталінської індустріалізації, її досягнення були очевидними. Серед 35 гігантських підприємств, вартістю понад 100 млн. крб. кожне, в Україні було зведено 7 новобудов і реконструйовано 5 підприємств. З'явилися такі велетні індустрії, як «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», «Дніпрогес», «Дніпроалюмінійбуд», «Харківський тракторний завод» і «Харківський турбінний завод». У Донбасі стали до ладу близько 100 нових шахт.

Індустріалізація викликала істотні зміни в структурі народного господарства. Змінилося співвідношення між промисловістю і сільським господарством. Питома вага важкої промисловості у промисловому виробництві збільшилася за рахунок валового випуску продукції з 68,7 % 1925/26 до 92,5 1938 р. Заводи, збудовані в Україні, вивели її на один рівень з великими індустріальними державами.

ермін «тоталітаризм» (з італійської — який охоплює все в цілому) при характеристиці політичних процесів вперше було вжито італійськими опонентами Муссоліні на початку 20-х років, коли в Італії тільки-но створювалася однопартійна фашистська система. З 1929 p., починаючи з публікації у газеті «Тайме», цей термін почали застосовувати для характеристики політичного режиму СРСР.
Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20—30-х роках свідчать такі тенденції та процеси:
1. Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології. Це утвердження йшло через безкомпромісну боротьбу з релігією (у 1930 р. внаслідок «організаційних заходів» автокефальна православна церква припинила своє існування); ідеологічне протистояння зі «зміновіхівською" інтелігенцією», яке закінчилося 1924 р. процесом над так званим Центром дії; «завоювання» «Просвіт», проголошене 1920 р. (завоювати не вдалося, і 1929—1930 pp. було закрито всі «Просвіти»); боротьбу проти ухилів у партії. Цілковиту монополію на істину офіційній ідеології мали забезпечити органи цензури, утворені в республіці на початку 20-х років.
2. Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій. Наприкінці громадянської війни в Україні легально існували три партії:
а) КП(б)У — фактично український філіал РКП(б);
б) Українська партія соціалістів-революціонерів боротьбистів. На початку 1919 р. вона співпрацювала з більшовиками; її представники входили до складу Раднаркому України, яким керував X. Раковський. З березня 1920 р. боротьбистів змусили самоліквідуватися і влитися до КП(б)У. Серед лідерів боротьбистів були такі відомі діячі, як О. Шумський, Г. Гринько, Г. Михайличенко, П. Любченко;
в) Українська комуністична партія (укапісти). її утворено на початку 1920 р. з лівого крила УСДРП. Лідери партії — А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Антоненко-Давидович. Партія проіснувала до 1925 р.

Дата добавления: 2015-05-23