Виникнення та діяльність ОУН. У 1930-1940-х рр

Українські землі у складі Румунії Ще гіршим, ніж у Польщі, було становище українського населення в Румунії. Румунський уряд, активно дотримуючись політики денацифікації українців, закрив до 1927 р. всі українські школи і навіть відмовився визнати українців нацією, їх називали «громадянами румунського походження, які забули рідну мову». До 1927 р. всі залишки колишніх прав Буковини, якою вона користувалася під владою Австро-Угорщини (представництво в Парламенті, широке місцеве самоврядування, система українського шкільництва тощо), були ліквідовані. Буковина, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії залишалися відсталими окраїнами Румунії. Буковинська промисловість була напівкустарною. Аграрна реформа, проведена в Румунії, не вирішила проблеми малоземелля українських селян, оскільки мала відкритий шовіністичний характер. Так, близько 5 тис. га землі, вилученої у поміщиків, було в Буковині відведено в колонізаційний фонд. Ці землі отримали румунські переселенці. 1918—1928 рр. в Румунії діяв військовий стан і легальна політична діяльність була заборонена. У підпіллі працювали нечисленні комуністичні групи, що входили до складу румунської комуністичної партії. Антирумунське Татарбунарське повстання 1924 р. змусило уряд дещо послабити адміністративний тиск. 1928—1938 рр. в Румунії був період відносно ліберального правління, що сприяло легалізації політичних партій. Політичні кола, зорієнтовані на відстоювання національних інтересів, у 1927 р. організували Українську Національну партію (УНП), яку очолив В. Зазолецький. Це було ліберальне об'єднання, члени якого були схильні до компромісу з владою і виключно легальної діяльності. Під керівництвом В. Забачинського, П. Григоровича і Д. Квітковського у середині 1930-х рр. почала формуватись таємна радикальна націоналістична організація, схожа за своїми принципами на ОУН. Вона мала великий вплив на молодіжні і спортивні товариства.

Закарпаття у складі Чехословаччини
У період революції в Україні, знаходячись під загрозою угорської окупації, жителі Закарпаття добровільно приєдналися до Чехословаччини за умови надання краю автономії. Хоча чехословацький уряд не виконав своїх зобов'язань щодо забезпечення автономії Закарпатської України, корінне населення краю не відчувало такої сильної дискримінації, як у складі Румунії та Польщі. Однак питання про автономію завжди призводило до зростання напруження між Прагою та Закарпаттям.. У 1920-ті рр. були поділені великі маєтки угорських поміщиків і близько 35 тис. селянських господарств отримали додаткові ділянки, кожний розміром більше двох акрів. Разючим контрастом у порівнянні з Польщею і Румунією була та обставина, що чеський уряд у свої території, населені українцями, вкладав більше коштів, ніж вилучав. Але цих інвестицій було недостатньо, щоб якось поліпшити життя в регіоні. Він за своїм економічним характером залишався суто аграрним і слабо розвинутим у промисловому відношенні.
Із точки зору освіти і культури політика Чехословацької республіки сприяла довгоочікуваним змінам після інтенсивної мадяризації. Різко зросла кількість освітніх закладів. Чеський уряд дозволив населенню користуватися в школах мовою на власний вибір. Такий лібералізм сприяв широкому росту культурних товариств, таких як «Просвіта», «Товариство русофілів ім. Духновича». Організовувались театральні і хорові колективи.
Особливістю політичного життя Закарпаття було те, що за відсутності національно-політичних традицій суто української партії, яка б діяла самостійно, тут тривалий час не було. Нечисленні політичні групи Закарпаття змушені були встановлювати зв'язок з близькими їм політичними партіями і діяли під їхньою егідою. В Закарпатті діяли місцеві осередки всіх значних політичних партій Чехословаччини, в тому числі впливових — аграрної, комуністичної, людової (народної), соціал-демократичної.
Традиційно сильним було москвофільство, яке ґрунтувалося на переконанні, що карпатські українці — це частина російського народу. Іншою течією було русинство, що проповідувало національну відокремленість корінного населення Закарпаття. Але найбільш впливовою була українофільська течія, яка відстоювала думку про те, що закарпатці є частиною українського народу.

УВО, дотримуючись терористичної тактики, порвала з легальними українськими партіями; водночас навколо неї згуртовувалися молодіжні організації. У 1929 році у Відні прихильники «чинного націоналізму» створили Організацію українських націоналістів (ОуН), яку очолив той же Коновалець. ОУН не зводила свою діяльність лише до терору, вона прагнула створити якнайширшу революційну мережу, вести активну пропаганду. В цьому плані велику роль відігравали молоді талановиті поети й публіцисти Олена Теліга, Євген Маланюк, Олег Оль-жич, Богдан Кравців, трибуною яких став празький часопис «Розбудова нації». Якою ж бачили майбутню українську державу лідери ОУН? Згідно з програмою ОУН, ця держава мала прагнути до економічної самодостатності нації, збільшення національного майна й суспільного добробуту шляхом розбудови цілісної системи народного господарства. В економіці мали діяти як державний, так і кооперативний та приватний капітал, - відповідно до їхньої користі державному інтересові. Оборонні галузі промисловості повинні були стати державною власністю. У сільському господарстві держава мала підтримувати передусім середні господарства; поміщицькі маєтки мали були конфісковані. У питаннях соціальної політики найвищим арбітром проголошувалась держава; страхувальні організації, допомогові фонди - все мало гармонізувати суспільні конфлікти й слугувати розбудові держави.Своїх симпатиків «чинні націоналісти» здобули й за океаном. У Канаді на початку 30-х з'являється Українське національне об'єднання, у США - Організація державного відродження України. Схожі організації виникають і в Аргентині та низці інших країн. Вони вели боротьбу проти пригнічення українців радянським і польським урядами, намагалися донести правду про голодомор 1932-1933 років до західної громадськості, яка, слід зауважити, у своїй більшості не хотіла знати правду про радянський режим. У першій половині 30-х років польській владі вдається заарештувати значну частину молодих лідерів ОУН у Галичині (Степана Бандеру, Миколу Лебідя, Ярослава Стецька, Романа Шухевича), а також сотні рядових членів організації, яких було ув'язнено в концтаборі Береза Картузька. У 1938 році агент НКВС, яким керував майстер політичного терору П.Судоплатов, убив у Роттердамі Євгена Коно-вальця. За таких умов улітку 1939 року в Римі проходить Другий великий збір українських націоналістів, який обирає провідником Андрія Мельника й ухвалює нову програму. Ця програма мала значно радикально — ніше національно-державницьке спрямування. Так, у майбутній українській державі критерієм національно-суспільної вартості індивіда мала бути праця. Відмова від обов'язкової праці прирівнювалася до соціального паразитизму.

Страйки і локаути заборонялися як такі, що суперечать суспільній солідарності та націократичній державності. Правами власності користувалася нація, яка могла переносити свої повноваження на конкретні особи. Економіка мала розвиватися за планом і за державного контролю. Радянська торгівля, як і торгівля, що перебувала в руках неукраїнців, мала перейти до держави - з передачею в перспективі в руки української верстви торгівців, сприяти вихованню яких знов-таки мусила держава.

Невдовзі після Римського збору почалася друга світова війна. Молоді лідери ОуН вийшли з польських тюрем, і в організації відбувся розкол. Різні дослідники потрактовують його причини по-різному, інколи - взаємовиключно. Очевидно, тут спрацював ряд чинників - від амбіцій «молодих» учасників підпільної боротьби до проблеми, на кого ж орієнтуватися в зовнішній політиці: виключно на Німеччину чи й на інші країни, зокрема, Англію і США. У квітні 1941 року відбувся (у Кракові) збір прихильників Бендери, також названий другим. Державотворчі змагання цієї фракції ОУН, віднині ОУН-Б чи ОуН-Р (революційна), нічим принципово не відрізнялися від ОУН-М. Так само, як і в програмі.

Дата добавления: 2015-05-23