Військові дії на території України у 1941-1944 рр, Вклад українського народу в розгром нацистської Німеччини

УПА

Офіційною датою створення Української Повстанської Армії вважається 14 жовтня 1942 року - козацьке свято Покрови, але окремі українські націоналістичні збройні формування існували вже від початку війни або й раніше. Своєю назвою УПА завдячує збройному формуванню Тараса Бульби-Боровця "Поліська Січ", що діяло на Поліссі та Волині від початку війни проти більшовиків, і було підтримуване німцями. Але німці після нетривалої співпраці вимагали від Боровця ліквідації угрупування, відтак УПА почала боротьбу і проти німців.

УПА діяла на території Галичини, Волині, Північної Буковини, сучасних Польщі та Білорусі, але окремі загони також діяли і на території східної України, на Донбасі і навіть на Кубані. Просування повстанців сприяли частковій зміні ідеологічних переконань організації, так - УПА на Донбасі підтримували ідею радянської влади, але без монополії Компартії.

У лютому 1943 року ІІІ конференція ОУН схвалила курс на збройну боротьбу з німецьким окупаційним режимом нарівні з большевицьким. З літа 1943 року УПА змушена вести боротьбу на два фронти - проти червоних партизанів і проти німців. А навесні 1944 року відбуваються і перші бої з регулярними частинами Червоної армії. Спецоперації НКВД проти УПА включали перевдягання офіцерів НКВД в упівців та вбивства мирного населення в метою дискредитації УПА.

Влітку 1944 року склад УПА поповнюється за рахунок дивізії "Галичина", розбитої під Бродами. Створенню цієї дивізії від самого початку активно противилася ОУН(б), протестуючи проти мобілізації найактивніших національних елементів німецькою стороною, але пізніше навики вояків дивізії відчутно допомагали упівцям.

В 1953 році, виснажена радянськими чистками і довгим протистоянням, УПА припинила свої активні дії, проте окремі осередки спротиву виникали впродовж 1950-60-х років.

Існує проблема історіографії Української повстанської армії, пов'язана як із боротьбою проти них радянської влади, що виключало достовірні дослідження в часи СРСР, та навішувало на бійців УПА ярлик фашистських колаборантів, так і з героїзацією УПА після здобуття Україною незалежності. Крім того, вивчення історії ускладнюється також ставленням польської сторони, оскільки в ході Другої світової війни неодноразово виникали сутички між загонами УПА та армією Крайовою.

Тож питання про офіційне визнання УПА воюючою стороною у Другій світової війні та пов'язане з цим питанням надання ветеранам УПА пільг на державному рівні (декілька західних областей вже прийняли це рішення на своєму рівні) досі залишається невирішеним. Проте з 2005 року в Україні офіційно святкується річниця створення УПА (14 жовтня 1942 року, День Покрови).

22 червня 1941 р. на територію України почали наступ 57 дивізій і 13 корпусів групи армій “ Південь ”. Їм протистояли 80 радянських дивізій Київського та Одеського військових округів. Радянське військо на західних кордонах кількісно переважало німецьку армію, але було заскочене зненацька і поступалося за багатьма якісними показниками.

За перші три тижні війни німецькі війська просунулися на територію СРСР місцями від 300 до 600 км. Червона армія чинила завзятий, хоч і неорганізований опір. Наприклад, танкова битва в районі Броди - Дубно – Луцьк – Рівне (червень), згодом - оборона Києва і Одеси (липень – вересень 1941 р.) та ін., допомогли частково стабілізувати ситуацію, завдаючи значних втрат німецькій армії. До 26 серпня 1941 р. німці втратили 94 тис. убитими і 440 тис. пораненими.

Людські втрати з радянського боку були значно більшими. Тільки до німецького полону до кінця 1941 р. потрапило 3,8 млн. радянських солдатів та офіцерів. Перед відступом радянські спецслужби знищили у в’язницях Західної та Центральної України десятки тисяч в’язнів.

Через 13 місяців після початку війни, у липні 1942 р. вся територія України, включаючи й Крим, була окупована нацистами. Понад 8 місяців тривала оборонаСевастополя, під час якої нацисти втратили майже 300 тис. чол. – більше, ніж у всіх бойових діях у Європі, Африці та Атлантиці від початку ІІ Світової війни і до нападу на СРСР.

Німецький окупаційний режим. Протягом літа─осені 1941 р. захоплена німцями територія України була поділена на такі зони окупації: Буковина і Бессарабія разом з Одесою (“ Трансністрія ”) відійшли до Румунії; “ Дистрикт Галичина ” приєднувався до утвореного на польській території Генерального губернаторства; на Правобережжі було створено Рейхскомісаріат “Україна” з центром у місті Рівне. Чернігівська, Сумська, Харківська, Луганська області та Крим входили до прифронтової зони, перебуваючи під владою військових.

Завданням нацистської влади, за словами рейхскомісара України Еріха Коха, було витягнути з України всі багатства, а українці мусили “працювати, працювати і ще раз працювати”. Виходячи з цього, німці запровадили систему рабської експлуатації і народовбивства. Частими були масові розстріли заручників чи в’язнів; вивезення молоді, навіть дітей, до Німеччини на невільницьку працю. Всього за роки війни із України нацисти вивезли 2,4 млн. чол.

Було створено потужний адміністративно-каральний апарат влади, який опирався на державну таємну поліцію (гестапо), озброєні охоронні загони (СС), службу безпеки (СД). Запроваджувалася сувора регламентація всіх сторін життя населення, аж до оголошення в газетах про дозвіл на шлюб, встановлено: жорсткий паспортний режим; 12 годинний робочий день; трудова повинність з 14 до 65 років; грошові і натуральні податки. Окупанти зберегли колгоспи як зручний засіб викачування хліба з країни. В Україні було створено 50 гетто і понад 180 великихконцтаборів, таких, наприклад, як Янівський у Львові, Бабин Яр у Києвіта ін.

Український самостійницький рух. За згоди німецького командуваннябандерівці сформували батальйони "Нахтігаль" і "Роланд" як ядро майбутньої армії, а після захоплення німцями Львова, 30 червня 1941 р. проголосили Акт створення Української держави і сформували уряд на чолі з Ярославом Стецьком. У відповідь нацисти заарештували Я.Стецька та С.Бандеру і відправили їх у Берлін, згодом у концтабір Заксенхаузен. Багато членів ОУН(б) було вбито і замордовано у нацистських катівнях, подібно як чимало з них загинули від рук радянських і польських спецслужб та у братовбивчому протистоянні різних політичних угруповань.

Обидві фракції ОУН – бандерівці і мельниківці – формували і засилали в Україну т. зв. "похідні групи" (їх чисельність становила бл. 2000 чол.). ОУН(м) створила у Києві Українську Національну Раду на чолі з М.Величківським (діяла до грудня 1941 р.) та організувала видання газети “ Українське слово ” за редакцією Івана Рогача і часопису “ Литаври ” за редакцією Олени Теліги. Незабаром ці видання були заборонені, а їх редактори ув’язнені і розстріляні нацистами у Бабиному Яру, оскільки німці за жодних обставин не хотіли допустити посилення самостійницького руху. Всього нацисти знищили понад 40 найактивніших членів Національної Ради,зокрема,у 1944 р. ними був закатований Олег Ольжич – Голова Проводу ОУН(м) на українських землях.

У 1941 р. на волинському Поліссі було створено перші українські партизанські підрозділи під проводом Тараса Бульби–Боровця, які отримали назву “Поліська Січ”.

Поступово формуються загони Української Повстанської армії, перший штаб якої знаходився в урочищі Гутвин біля Костополя. Одними з перших командирів УПА були Василь Івахів, Дмитро Клячківський (Клим Савур) та ін. Днем створення УПА вважається 14 жовтня 1942 р.

У 1943 р. відбулася реорганізація загонів УПА під керівництвом ОУН(б) з поділом її на УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Схід і УПА-Південь. Найактивнішу діяльність розгорнули загони УПА-Північ і УПА-Захід. Головнокомандувачем УПА став Роман Шухевич (Тарас Чупринка), а Дмитро Клячківський очолював до своєї загибелі у 1944 р. загони УПА-Північ. УПА нараховувала до 100 тис. вояків. Вони вели партизанську боротьбу проводили військові дії проти всіх ворожих сил, налагодили розвідувальну й агітаційно-пропагандистську роботу і т. п.

Українські повстанці змушені були протистояти як німецькій окупаційній владі, так і більшовицьким і польським збройним формуванням. Зокрема, польська Армія Крайова намагалася контролювати терени Західної України з метою включення їх до складу майбутньої звільненої Польщі. Звідси – численні трагедії і втрати, що їх зазнало українське і польське населення, зокрема на території Холмщини та Волині.

Радянський підпільний і партизанський рух. У червні 1942 р. було створено Український штаб партизанського руху на чолі з генералом Т.Строкачем, який займався координацією дій партизанських загонів, засилав у ворожий тил диверсантів, постачав радянським партизанам зброю та амуніцію. У 60 з’єднаннях і майже 2 тисячах партизанських загонів і груп радянського спрямування налічувалося до 200 тис. бійців.

Червоні партизани здійснили близько 5 тис. великих операцій і безліч дрібних диверсій. За радянською інформацією, вони підірвали майже 5000 залізничних ешелонів, понад 1560 танків і бронемашин, знищили понад 200 літаків, майже 1000 складів, 250 вузлів зв'язку і т. п. Відомими є рейди великих загонів і з’єднань С.Ковпака у Карпати, О.Сабурова – на Житомирщину, О.Федорова – на Волинь. У 1944 р. радянське керівництво сформувало Першу Українську партизанську дивізію, яка під командуванням П.Вершигори здійснила рейд на Сян і Віслу.

Дивізія СС “Галичина”. У 1943 р. українські діячі у Галичині і фракція ОУН(м) створили українську дивізію, яка увійшла до складу німецьких охоронних відділів СС і отримала назву “Галичина”. Дивізія брала участь в боях із Червоною Армією і була розбита у липні 1944 р. під Бродами.

Як відомо, німці дозволяли створювати національні підрозділи лише у підпорядкуванні СС з метою кращого їх контролю. Нацисти не брали на себе жодних політичних зобов’язань, а створені військові одиниці мали назву охоронних. Їх бійці не були членами СС, оскільки в цю структуру представники поневолених народів не приймалися.

Історія цієї дивізії ще раз доводить, що бездержавний народ часто змушений іти на поступки своїм ворогам чи співпрацювати з ними з тактичних міркувань. Але не завжди така співпраця була виправдана і приносила перемоги.

Завершення і підсумки війни. 18 грудня 1942 р. у ході Сталінградської битви радянські війська вибили німців із першого населеного пункту Луганської області(с. Півнівка). ПісляКурської битви влітку 1943 р. розпочався форсований наступ на добре укріплену нацистами оборонну лінію наДніпрі. Ціною надзвичайно великих жертв вдалося увійти до Києва до річниці “ Великого Жовтня ” – 6 листопада 1943 р. До речі, 20% усіх Героїв Радянського Союзу (багато посмертно) були удостоєні цього звання саме за битву за Дніпро.

Протягом 1943–1944 рр. радянське командування провело декілька великих військових операцій на території України. Однією з найбільших була Корсунь-Шевченківська на початку 1944 р., у результаті якої понад 10 фашистських дивізій потрапили в оточення. Остаточне звільнення від нацистів військами Радянської армії відбулося 28 жовтня 1944 р. (с. Лавочне Львівської області). У наступальних операціях на обширній території від Полісся і до Чорного моря брали участь війська 4-х Українських фронтів. 1-й Український фронт також брав участь у штурмі Берліна, українські бійці першими встановили прапор над Рейхстагом. Нацистська Німеччина капітулювала 8 травня 1945 р. В СРСР День перемоги у “ Великій Вітчизняній війні ” встановлено 9 травня (з 1965 р. – вихідний).

Друга світова війна закінчилася пізніше – 2 вересня 1945 р. після капітуляції Японії. Натомість у західних областях УРСР і далі продовжувалася збройна боротьба, що її проводили бійці ОУН-УПА проти радянської окупації.

У ході війни Україна втратила понад 8 млн. чоловік (загальні втрати понад 14 млн.), що є одним із найбільших показників втрат серед інших народів. УРСР зазнала надзвичайно великих господарських втрат: було знищено 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, 15 тис. промислових підприємств, 29 тис. колгоспів і радгоспів. На Україну припадало 42% усіх матеріальних втрат СРСР.

Дата добавления: 2015-05-23