Тема 16 3 страница

В найближчі місяці комбіди (комітети бідноти) фактично замінять сільські ради на контрольованій комуністичною владою території. Основною відмінністю радянської влади від буржуазної демократії, принаймні теоретично, був принцип недопущення у політику иетру-дящих. Ради так і називалися - робітничих, селянських і солдатських депутатів. Комбідівський переворот на селі означав відсторонення від управління і трудящих - селян, якщо вони (навіть після земельної реформи!) не потрапляли у категорію бідняків. Навесні 1918 р. основна маса селян (понад 60%) були середняками, ще 5% становили заможні, т. зв. куркулі.

13 травня ВЦВК та РНК надали народному комісарові по продовольству Цюрупі надзвичайні повноваження. Вводилася продрозклад-ка, згідно з якою селяни мусили здавати державі за твердими цінами усі «надлишки» продовольства. За приховування хліба застосовувалися найжорстокіші заходи. Це було оголошення війни селянству. За офіційними радянськими джерелами, у цій війні загинув кожний

п'ятий боєць продовольчих загонів. У червні 1918 р. були запроваджені вже згадані комбіди, члени яких допомагали вилучати хліб у заможних сільчан. 20 відсотків конфіскованого становила винагорода для цих добровільних помічників.

Влітку 1918 р. добровільний принцип комплектування Червоної Армії був замінений загальною військовою повинністю. Це дозволило довести армію на кінець 1918 р. до одного мільйона чоловік. Було створено центральний апарат управління військовими силами — Революційну Військову Раду, введена посада головкома та польовий штаб, створено військові школи і академії для підготовки кадрів. Тим самим більшовики прощалися з колишніми власними догмами про те, що регулярна армія виступає інструментом антинародної експлуататорської держави.

VIII з'їзд РКП(б) у березні 1919 р. прийняв нову програму партії. Це була програма побудови соціалістичного суспільства. З'їзд поставив питання про перехід до «союзу з середнім селянством при опорі на бідноту і з збереженням в цьому союзі керівної ролі пролетаріату». Вказувалося, що партія «повинна керувати роботою Рад, але не підміняти їх». З'їзд рішуче висловився проти створення федерації самостійних комуністичних партій, наполягаючи на збереженні централізованої РКП(б) з єдиним ЦК. По суті з такою постановкою питання визначалися орієнтири у національно-державному будівництві - унітарна Росія з єдиним урядом без огляду на інтереси і прагнення населення національних окраїн. 1 червня 1919 р. вийшов Декрет ВЦВК про об'єднання радянських республік Росії, України, Латвії, Литви і Білорусії. Поворот комуністичних лідерів до російського шовінізму, фактична відмова від раніше декларованого принципу вільного самовизначення (аж до відокремлення!) націй пояснюються просто - росіяни становили основу Червоної Армії. Так, у військах Київського і Харківського військових округів, що охоплювали всю Україну, росіяни складали відповідно 57,1 та 62,3%, а українці - 32,5 і 25,3%. На одного україномовного комуніста в Україні припадало 8 російськомовних.

За 1914—1922 pp. населення Радянської Росії скоротилося на 13 мільйонів чоловік, з них 2 млн були емігранти. Збитки від іноземної інтервенції перевищили 39 млрд крб. Потрощена промисловість лежала в руїнах, чисельно зменшився робітничий клас. Селянство систематично піднімалося на антикомуністичні заколоти, викликані постійними реквізиціями продовольства.

Корінний поворот у політиці радянської держави здійснив X з'їзд РКП(б) в березні 1921 р. Резолюція «Про заміну розверстки подат-

ком» означала відмову від здійснюваної протягом трьох років політики воєнного комунізму. Остання зводилася до:

а) продрозкладки. Для кожного селянського господарства, общини, повіту доводили кількість зерна, м'яса, молока, картоплі, яку в обов'язковому порядку треба було здати державі. Лише після цього селяни одержували товари промисловості в обмеженому асортименті. Зрозуміло, що про еквівалентний обмін не йшлося, заможніші селяни, як правило, взагалі не отримували нічого;

б) карткової системи для населення міст. За картками для третьої категорії (приватні власники, інтелігенція) денна норма хліба становила аж 50 г, робітники забезпечувалися дещо краще;

в) трудової повинності, проголошеної Конституцією РРФСР в липні 1918 р. Залучені до неї розчищали колії від снігу, рубали ліс і т. д. під наглядом загонів кінної міліції, регулярної армії і ВЧК. Наприклад, у 1920 р. на лісозаготівлях працювали близько 10 млн чол. Причому таке примусове залучення до праці поширювалося і на робітників. Підприємства і галузі оголошувалися на воєнному становищі, після чого з них неможливо було звільнитися чи відлучитися у своїх потребах;

г) глобальної ліквідації товарно-грошових відносин - заборона ринкової торгівлі, безплатне житло, відміна плати за транспорт тощо. Пізніші покоління істориків КПРС будуть пояснювати цю політику складними політико-економічними умовами громадянської війни. Насправді це була перша, дещо наївна, але надзвичайно жорстока спроба загнати населення країни у комунізм в максимально стислі строки.

Провал цієї спроби був, хоча й з тривалим запізненням у часі, усвідомлений ленінським керівництвом країни. Нова економічна політика (НЕП) встановлювала тверді розміри продовольчого податку, надлишки продукції можна було вільно реалізувати на ринку. В містах уцілілим «представникам експлуататорських класів» дозволили оренду дрібних і середніх підприємств, приватну практику в медицині та юриспруденції тощо. Уряд широко пропагував залучення іноземного капіталу у вигляді концесій на розробку природних багатств. З іншого боку, рішуче оголошувалося, що командні висоти в економіці (банки, великі заводи і фабрики, залізничний і водний транспорт) держава зберігає за собою. Дуже симптоматичною була відмова від «сухого закону» в 1925 р. Більшовицькі депутати російської державної Думи списали відра чорнил, проклинаючи «п'яний бюджет». З початком світової війни царський уряд заборонив виробництво спирту, горілчаних виробів. Сталін оголосив, що горілчана моно-

полія дасть кошти для соціалістичного виробництва, під цим приводом сухий закон було скасовано.

Поступка націоналам у державному будівництві була здійснена за наполяганням В. Леніна. Сталінському плану «автономізації» вмираючий вождь протиставив свою ідею союзу рівноправних республік. ЗО грудня 1922 р. був створений СРСР. У 1923 р. XII з'їзд оголосив про початок політики «коренізації».

Лібералізація в економіці і національному питанні майже не зачепила політичного життя. Партія кадетів була поставлена поза законом уже в листопаді 1917 р., далі настала черга лівих есерів (після заколоту в липні 1918 р.) та анархістів. Розгром меншовиків навесні 1921р. (заарештовано 2 тис. чоловік, включаючи ЦК) завершив справу. З самої більшовицької партії за 1917-1922 pp. було «вичищено» 219 500 чоловік (в 1922 р. РКГІ(б) налічувала 401 тис. членів.- Авт.).

Поворот до НЕПу сприяв швидкій відбудові народного господарства. Щорічний приріст сільськогосподарської продукції (у цінових показниках) в 1921-1928 pp. становив 10%. Після грошової реформи 1924 р. червінець став однією з найміцніших валют світу. Натомість у тисячах ресторанів гуляли нові доморощені буржуйчики, сотні тисяч безробітних реєструвалися на біржах праці, а на судові процеси усе частіше виносилися справи високопоставлених комуністів, винних у мільйонних розтратах. Здавалося, усе вернулося «на круги своя».

І все-таки перша червоногвардійська атака на капітал не пройшла без сліду. Вона мала колосальний вплив не лише на майбутню долю СРСР, але й на суспільний розвиток, державне і правове будівництво практично усіх країн світу.

Демократична революція в Німеччині. Утворення Веймарської республіки

Понад 3 роки (з 1914 р.) Німеччині доводилося вести війну на два фронти - проти англо-французької коаліції на заході і проти Росії на Сході. В кінці 1917 р. прийшов успіх на Сході - 9 грудня визнала себе переможеною Румунія, 15 грудня уклала перемир'я революційна Росія. Після підписання 3 березня 1918 р. Брестського миру німецькі і союзні війська окупували Прибалтику, Білорусію, Україну. 21 березня розпочався німецький наступ на Західному фронті. Однак уже 4 квітня цей наступ був зупинений англо-французькими військами. Безуспішною була спроба захоплення Парижа (27.V-5.VI) та штурм у

м.Реймс (15-17.VII). 18 липня розпочався англо-французький контрнаступ на р. Марні. А генеральний наступ англо-франко-американсь-ких військ розпочався 26 вересня - 202 дивізії союзників атакували 187 німецьких по усьому 420-кілометровому фронту. Розгорнулися масові бої з застосуванням танків, авіації і газів. Оцінивши ситуацію,

28 вересня верховне командування німецької армії категорично поставило перед урядом вимогу негайно укласти перемир'я.

4 жовтня через Швейцарію новий уряд Німеччини (коаліційний кабінет Макса Баденського, до складу якого уперше в історії країни увійшли соціал-демократи) звернувся до американського президента В. Вільсона з пропозицією розпочати переговори про перемир'я на основі 14 умов, викладених президентом у посланні Конгресу від 8 січня 1918 р.

12 жовтня була проведена амністія політв'язнів. 15 жовтня уряд оголосив про реформування Конституції, яке серйозно обмежувало повноваження кайзера. 24 жовтня було оголошено про введення загального і рівного виборчого права в Пруссії.

8 листопада в Комп'єні під Парижем союзний головнокомандувач Фош вручив німцям умови перемир'я, що передбачали звільнення від окупації усіх раніше захоплених Німеччиною територій, а також Ельзасу і Лотарингії, відмови від Брестського і Бухарестського договорів, передачі союзникам практично усієї бойової техніки і військових кораблів, звільнення військовополонених тощо.

11 листопада 1918 р. об 11.00 угода про перемир'я була підписана. Перша світова війна закінчилася. Втрати Німеччини на фронтах (без врахування цивільного населення) склали 2 мільйони 37 тисяч чоловік убитими та померлими від ран.

Намагаючись добитися полегшення умов перемир'я, німецьке командування прагнуло продемонструвати міць своєї армії і флоту. Ще

29 жовтня був відданий секретний наказ кораблям флоту вийти у море для бою з англійськими ВМС. Через телеграфістів і офіцерських вістових про нього довідалися матроси. З листопада повстали моряки з військових кораблів, що базувалися в м. Кілі. 4 листопада робітничі і солдатські ради (за російським зразком) були створені у Штутгарті і прилеглих районах, 5-6 листопада повстання з утворенням рад відбулися в Гамбурзі, Любеку, Бремені, далі - в Шлезвігу. Ростоку, Ганновері та інших містах.

На 7 листопада влада Рад встановилася в Дюссельдорфі, Кельні, Брауншвейгу, Магдебургу, Дрездені, Лейпцигу, Франкфурті-на-Майні та десятках інших міст. 9 листопада революція перемогла в Берліні. Соціал-демократи покинули уряд М. Баденського. Останній само-

вільно проголосив зречення кайзера Вільгельма II, після чого склав з себе повноваження, передавши без формальностей Еберту (соціал-демократу) ключі і печатки рейхсканцелярії. Після отримання інформації про проголошення К. Лібкнехтом (керівником пробільшо-вицького «Союзу Спартака») більшовицької республіки новий уряд Німеччини, сформований Ебертом, поспішив проголосити «вільну демократичну республіку». Скасовувався воєнний стан, проголошувалися свободи слова, друку, зібрань, загальне виборче право.

У листопаді- грудні 1918р. німецька революція опинилася на роздоріжжі. 23 листопада виконком Берлінської ради прийняв рішення про проведення загальних виборів на Всенімецький з'їзд Рад, призначений на 16 грудня. Уряд Еберта- Хаазе ЗО листопада видав декрет про вибори в установчі Національні збори 16 лютого 1919 р. 16-21 грудня 1918 р. Всенімецький з'їзд Рад, всупереч намаганням «спар-таківців», постановив скликати Установчі збори. З 485 делегатів з'їзду 288 складали праві соціал-демократи, «спартаківців» було всього 10. Вожді «Союзу Спартака» К. Лібкнехт та Р. Люксембург навіть не були делегатами цього з'їзду.

Зимове двовладдя в Німеччині було одночасно схожим і несхожим на російське двовладдя між лютим і липнем 1917 р. Так, поліцай-президентом Берліна став лівий незалежник, в майбутньому німецький комуніст, Е. Ейхгорн (в Росії ж поліція залишалася опорою Тимчасового уряду аж до його падіння у жовтні 1917 p.). Ейхгорн провів ретельну чистку поліції, і в столиці вона стала лояльною до лівих. Під їхнім контролем в Берліні перебувала і т. зв. народна морська дивізія. 30 грудня «Союз Спартака» на загальнонімецькій конференції революційних інтернаціоналістів проголосив створення Комуністичної партії Німеччини за участю спартаківців, лівих радикалів та членів Союзу червоних солдатів. Це була пряма заявка на революцію в Німеччині за російським більшовицьким зразком.

Контрреволюція також гуртувала свої сили. В умовах повного розвалу армії верховне командування 24 листопада 1918 р. видало наказ про формування добровільницьких корпусів (фрайкорів). Фрайкори проіснували до 1923 р. Призначалися вони для розгрому революційного руху, для опору польській експансії на східних рубежах Німеччини та для підтримки контрреволюційних режимів у Прибалтиці.

На початок 1919 р. під керівництвом генералів навколо Берліна було сформовано кілька добровільницьких корпусів під загальним командуванням генерала Лютвіця. 4 січня генерал запросив до військового містечка Цоссен Еберта та членів його уряду. Враження від параду 4 тис. вишколених фрайкорівців було настільки сильним, що

прусський міністр внутрішніх справ того ж дня оголосив про зміщення Ейхгорна з посади поліцай-президента Берліна. Комуністи у відповідь вивели 5 січня на вулиці столиці 100-тисячну демонстрацію. Лібкнехт вимагав розпуску фрайкорів. 6 січня застрайкували берлінські заводи і фабрики. 10 січня до міста були введені урядові війська, розправа з лівими тривала тиждень. 15 січня увечері К. Лібкнехт та Р. Люксембург були заарештовані та убиті «при спробі втечі». Тим самим уряд ніби перехопив ініціативу у своєму протистоянні з комуністами.

6 лютого 1919 р. відкрилися Установчі збори. На цьому представницькому форумі тимчасовим президентом Німеччини був обраний Еберт, канцлером - Шейдеман. Урядову коаліцію склав блок СДПН з двома центристськими буржуазними партіями - Німецькою демократичною та католицького Центру. Оскільки в Берліні становище все ще залишалося непевним, Установчі збори працювали в провінційному Веймарі, столиці Тюрінгії.

Становлення т. зв. Веймарської республіки відбувалося в надзвичайно складних умовах. Незважаючи на криваві втрати в Берліні, комуністи намагалися узяти політичний реванш в інших землях колишньої Німецької імперії. 10 січня радянська республіка була проголошена в Бремені, 11 січня - в Куксгафені. З березня розпочався загальний страйк робітників у Берліні, під час розправи з яким контрреволюціонери знову убили 1200 страйкуючих.

Та білий терор не приніс очікуваного результату. В середині квітня в усіх землях Німеччини одночасно страйкували 4,5 млн робітників. 7 квітня 1919 р. була проголошена Баварська Радянська республіка. 13 квітня ключові пости в її уряді (т. зв. Комітеті дії") опинилися у руках комуністів. 25 квітня уряд Є. Левіне створив Баварську Червону армію, чисельність якої перевищила 20 тис. чоловік. Для боротьби з контрреволюцією був створений революційний трибунал.

Радикальні дії комуністів викликали протести поміркованої частини лівих. 27 квітня з'їзд мюнхенських фабрично-заводських комітетів провів перевибори Комітету дії і виключив комуністів з уряду. 1-3 травня фрайкорівці увірвалися в місто. На цей час контрреволюція зуміла за-діяти для придушення лише Баварської Радянської республіки 100-ти-сячну армію фрайкорівців. Це свідчило про консолідацію антикомуністичних сил, їх високу організованість та уміння створювати чисельну перевагу на вирішальних напрямках протистояння з крайніми лівими.

28 червня в Дзеркальній залі Версальського палацу делегація Німеччини підписала мирний договір з країнами Антанти. За його умо-

вами Ельзас та Лотарингія, захоплені Німеччиною у 1871 p., поверталися Франції. Саар, окупований Пруссією ще у 1815 р., на 15 років переходив під управління Ліги Націй; на цей час його вугільні шахти ставали власністю Франції як часткова компенсація за завдані війною збитки.

Округи Ейпен, Мальмеді та Морене після загальнонародних плебісцитів повернулися до Бельгії, Шлезвіг-Гольштейн - до Данії. Відновлювалася незалежність Люксембурга. Частина Верхньої Сілезії переходила до Польщі. Данціг був оголошений вільним містом в митному союзі з Польщею. В прилеглій частині Східної Пруссії, населеній переважно поляками, був проведений плебісцит. В результаті ці землі відійшли до Польщі. Смуга її володінь до узбережжя Балтики дістала назву Польського коридору; тим самим Східна Пруссія була відрізана від решти німецьких територій. Після плебісциту 1923 р. Мемель (Клайпеда) відійшов до Литви.

Загальна сума репарацій мала бути визначена до 1 травня 1921 р. Ще до того часу Німеччина була зобов'язана виплатити 20 мільярдів золотих марок - валютою, торговими кораблями, промисловими і сільськогосподарськими товарами тощо. Армія Німеччини не повинна була перевищувати 100 тис. чоловік, офіцерський корпус - 4 тис. Військовий флот скорочувався до 6 крейсерів, 6 легких крейсерів, 24 есмінців та міноносців.

11 серпня 1919 р. вступила в силу прийнята установчими Національними зборами у Веймарі нова німецька конституція. її проект був розроблений особливим комітетом зборів під керівництвом Г. Прой-са, відомого юриста і засновника Демократичної партії. Зрозуміло, що внутрішньополітична обстановка в Німеччині та зовнішньополітичні умови країни мали визначальний вплив на роботу комітету по розробці конституції.

Німеччина проголошувалася буржуазно-демократичною республікою. В ст. 1 вказувалося, що державна влада виходить від народу. Конституція проголосила недоторканність приватної власності, рівність громадян перед законом незалежно від статі і походження, недоторканність особи, житла, таємницю листування, свободу слова, друку, зібрань, скасування цензури. Конституцією вводилися загальні, прямі і таємні вибори народного представництва. Право голосу отримували всі громадяни у віці від 20 років. За швейцарським зразком конституція вводила референдуми, а також пропорційне представництво партій у парламенті відповідно з усією сумою набраних на виборах голосів.

Вищим представницьким і законодавчим органом Німеччини став

двопалатний (рейхстаг та рейхсрат) парламент. Нижня палата обиралася терміном на 4 роки, її депутат оголошувався представником усієї нації і був не відповідальний перед своїми виборцями. Верхня палата -рейхсрат формувалася з членів урядів земель, пропорційно чисельності їхнього населення. Усього земель було 15-18 республік та 3 вільних міста. Кожна з земель мала власну конституцію, власний законодавчий ландтаг, власний уряд та поліцію. У віданні центру залишалися зовнішні зносини, військова справа, митниці, карбування монети, зв'язок, залізничний та водний транспорт тощо. Право імперії у всіх випадках мало перевагу над правом земель. Верхня палата могла своєю незгодою затримати прийняття закону, але не скасувати його.

Головою держави ставав президент, який обирався загальнонародним голосуванням на 7 років. В його руках зосереджувалася вища виконавча влада: верховне головнокомандування армією і флотом, представництво у зовнішніх зносинах, право помилування. Він призначав канцлера і міністрів, які не могли одночасно бути депутатами парламенту. Президент міг достроково розпускати парламент і призначати нові вибори. Рейхстаг формально міг ставити питання про імпічмент президента, однак жодного разу цим правом не скористався. У разі необхідності президент міг видавати надзвичайні укази в обхід парламенту, йому ж надавалося право введення надзвичайного стану в країні. Останнє було пов'язане з призупиненням дії громадянських свобод.

Високе місце в державній ієрархії займав канцлер. Йому конституція надавала право «формулювання керівних принципів політики». Загалом схема президент - канцлер - двопалатний парламент дещо нагадувала імперську Конституцію 1871 р., за тим винятком, що місце імператора посідав обраний населенням на 7 років президент. Однак нова історична доба наклала свій суттєвий відбиток на Конституцію 1919 р. в плані гарантії соціальних прав населення: профспілки отримали згідно з конституцією право укладати колективні договори та проводити страйки на підприємствах. В територіальних округах та у загальноімперському масштабі мали бути сформовані виробничі ради з числа представників адміністрації та робітників. До компетенції цих рад належали питання умов праці, заробітної плати, соціального страхування. Конституція встановлювала 8-годинний робочий день.

Веймарська конституція була вагомим завоюванням німецького народу. Для свого часу вона стала зразком конституції передової буржуазної держави. Втім, правила політичної гри, закладені в конституції, дозволили Гітлеру прийти до влади, не порушуючи жодної статті цього документа.

Згідно з умовами Версальського договору конституція скасувала військову повинність, офіційно армія не перевищувала 100 тис. чоловік. Фактично ж підготовка солдатів (контракт на 12 років) йшла за програмою унтер-офіцерів, унтер-офіцерів - за програмою офіцерського корпусу і т. д. З урахуванням чисельних спортивних та гімнастичних товариств Німеччина могла у разі потреби виставити півміль-йонну армію (на поч. 1918 р. на Західному фронті воювали близько 5 млн чол.). З другої пол. 20-х років в рамках секретного співробітництва з СРСР німці проводили обкатку на радянських полігонах заборонених Версальським договором танків та бойової авіації.

Веймарська республіка та її конституція не задовольняли сили реакції, в першу чергу монархістів, військової верхівки та право-націоналістичних сил. Перша спроба усунення режиму Веймарської республіки була здійснена уже в 1920 р. (військово-монархічний путч Каппа-Лютвиця), друга - в листопаді 1923 р. (мюнхенський путч «ко-ричневосорочечників» з НСДАП). До кінця 20-х років режим Веймарської республіки користувався підтримкою майже усієї буржуазії, більшої частини робітничого класу і селянства. Так, під час путчу Каппа-Лютвіця 15 березня 1920 р. 12 млн робітників на підтримку уряду припинили роботу; того ж дня була створена 100-тисячна Рурська Червона армія для протидії путчистам. З виступом націонал-соціалістів урядові сили розправилися за кілька хвилин (16 убитих штурмовиків та 3 поліцейських).

І лише Велика депресія 1929-1933 pp. максимально поляризувала суспільство. Партії центру стрімко розгубили свій електорат, натомість посилилися позиції націонал-соціалістів та комуністів. Економічна криза стала провісником кризи політичної та загибелі Веймарської республіки під коричневими хвилями націонал-соціалізму.

Революція 1919 р. в Угорщині, її наслідки

Династія Габсбургів в Австро-Угорщині була повалена 31 жовтня 1918 року 16 листопада Національна Рада Угорщини проголосила Угорську республіку. Уряд очолив граф М. Карої, правлячу коаліцію склав блок незалежної та радикальної партій. Почалися демократичні перетворення: запроваджувалося загальне, рівне і пряме виборче право при таємному голосуванні, узаконювалися свободи зібрань, союзів та інших політичних організацій.

Поразка у війні супроводжувалася загостренням зовнішньополітичної обстановки. Посилився національно-визвольний рух неугорського

населення (слов'ян, румунів та ін.) в Словаччині, Закарпатській Україні, Трансільванії та інших національних регіонах. Сусідні країни висували територіальні претензії. Далася взнаки і повоєнна розруха в переможеній державі - зростало безробіття, закривалися заводи і фабрики, галопувала інфляція.

У березні 1919р. країни-переможці висунули ультиматум з вимогами до уряду Угорщини погодитися на окупацію частини території військами Румунії, Чехословаччини та Королівства сербів, хорватів і словенців (КСХС). 19 березня лідери країн Антанти запропонували М. Карої негайно дати згоду на введення окупаційних сил. Гостра політична криза, що супроводжувала цю вимогу, викликала відставку уряду. Соціал-демократичні лідери не почувалися достатньо сильними для того, щоб одноосібно узяти в руки партії політичну владу в країні, а разом з нею - і політичну відповідальність. Вони звернулися з пропозицією про сформування коаліційного уряду до комуністичної партії, чиї вожді на той час перебували у в'язниці.

Комуністична партія Угорщини була сформована ще в листопаді 1918 р. з частини лівих соціал-демократів та революційних соціалістів. Очолював її Бела Кун, який з групою колишніх військовополонених повернувся з Росії, де мав неодноразові зустрічі з Леніним. У березні 1919 р. соціал-демократична та комуністична партії об'єдналися в рамках Об'єднаної соціалістичної партії Угорщини.

21 березня країна була проголошена Радянською республікою. Був створений уряд - Революційна урядова рада, яку фактично очолив Бела Кун (формально народний комісар іноземних справ). Новий уряд проголосив диктатуру пролетаріату формою державної політики.

Революція в Угорщині в березні 1919 р. перемогла мирним шляхом, без збройного повстання. Уряд Угорської радянської республіки націоналізував промисловість, банки, транспорт, увів 8-годинний робочий день, підвищив на 25 відсотків заробітну плату найманих працівників. Були скасовані чини і звання, церкву відокремлено від держави, вводилося соціальне страхування від нещасних випадків та на випадок захворювання. У поміщиків та церкви були конфісковані земельні володіння. Проводилися примусові реквізиції майна заможних верств.

Для вирішення житлової проблеми за російським зразком представників «експлуататорських класів» виселяли з власних помешкань, поселяючи туди сім'ї робітників. За тим же зразком конфісковану у поміщиків та церкви землю намагалися перетворити у «соціалістичну власність», передаючи її у користування державним господарст-

вам та сільськогосподарським кооперативам. Для захисту «революційних завоювань трудящих» була створена інтернаціональна Червона Армія, до якої увійшли комуністи некорінних національностей (чехи, австрійці, поляки, росіяни та ін.).

За підтримки провідних держав Антанти проти новоявленої Радянської республіки розгорнулася збройна інтервенція. 16 квітня 1919 р. розпочали наступ румунські, а трохи згодом — і чехословацькі війська. Опір їм чинила 300-тисячна Червона армія. Боротьба вимагала величезного напруження сил. Не справдилися розрахунки на оборонно-наступальний союз з Радянською Росією. Після відомої радіограми Бела Куна до Леніна про укладення такого союзу VIII з'їзд РКП(б) проголосив: «Робітничий клас Росії поспішає вам на допомогу». Фактично ж російська Червона Армія була вимушена відступати під ударами Денікіна, а згодом - і частин УНР.

Проходила розбудова державного апарату, а також «поглиблення соціалістичних завоювань». Для боротьби з контрреволюцією були створені революційні трибунали. Цікаво, що до підрозділів червоної міліції охоче приймалися колишні поліцейські і жандарми. їх було зачислено до «пролетарів» за формальною ознакою об'єднання у профспілку. Для керівництва економікою створені відповідні народні комісаріати, а згодом і Вища Рада народного господарства. Сліпе копіювання російського зразка далося взнаки ще й у тому, що після націоналізації великих промислових і транспортних підприємств (з числом працюючих 20 і більше) уряд перейшов до націоналізації дрібних та кустарних підприємств і майстерень.

У «Чергових завданнях Радянської влади» (березень 1918 р.) Ленін проголошував дрібнобуржуазну стихію головним потенційним ворогом пролетарської держави. В Угорщині малоземельні селяни (а вони становили 4/5 усіх селянських господарств) були розчаровані урядовими перетвореннями в аграрному секторі. Конфіскована у поміщиків та церкви земля передавалася на кооперативних засадах «сільськогосподарському пролетаріату», тобто колишнім безземельним наймитам. Селяни від такої реформи мало що виграли. Схоже, передчасним кроком уряду стало і введення безплатного медичного обслуговування - в тих історичних умовах воно означало фактичний розвал медицини.

До 2 травня румунські та чехословацькі інтервенти захопили майже половину території країни, їхні передові загони перебували за 140 км від Будапешта. В цей час була проведена реорганізація Червоної армії, у військових частинах вводилися посади політкомісарів. 19 травня Червона Армія перейшла у контрнаступ, досягнула колиш-

ніх імперських кордонів Угорщини, а далі увійшла на територію Словаччини.

16 червня 1919 р. народні збори у Прешові проголосили створення Словацької Радянської Республіки. Тоді ж у червні 1919 р. в Будапешті проходив Всеугорський з'їзд Рад, почесним головою котрого був обраний В. Ленін. З'їзд прийняв нову конституцію Угорщини, за якою країна проголошувалася соціалістичною федеративною республікою. Це дублювання російського зразка було не випадковим - фактично тим самим було продемонстроване прагнення зберегти Велику Угорщину в кордонах 1914 р. у формі «соціалістичної федерації». Словаччині, Закарпатській Україні, Трансільванії, південним слов'янським землям відводилася роль, подібна до тієї, що її Ленін і Сталін нав'язували Україні, Білорусії, Закавказькій федерації та іншим національним окраїнам колишньої імперії.

Подібний сценарій не влаштовував ні держави Антанти, ні буржуазних сусідів соціалістичної Угорщини. Ще 13 червня Клемансо від імені Паризької мирної конференції поставив вимогу виведення угорської Червоної армії з Словаччини, обіцяючи евакуацію румунських військ з етнічної угорської території. Народний комісар закордонних справ Бела Кун поспішив наполягти на тому, що цей мир нагадує російську «мирну передишку», отриману Леніним навесні 1918 р. на переговорах з центральними державами в Бресті. Угорська Червона Армія розпочала організований відступ і 4 липня відійшла на лінію, встановлену Антантою. 7 липня Радянська республіка в Словаччині впала, не протримавшись і трьох повних тижнів.

Дата добавления: 2015-05-23