Тема 19

Ні

Ш

І

вкладень у промисловість загрожувала кризою сільсЛ/'₍і го виробництва. В 1924 р. в Конгрес було внесено \Ф] Хоугена, що передбачав державні асигнування на сЙїУ, вої» сільськогосподарської продукції. Двічі, у люто^У її і травні 1928 р., білль був схвалений обома палатами f ^ кожного разу президент Кулідж накладав на нього ^вЄ,й^!У,'< що порушує принцип державного невтручання в еконо-Ш-

Республіканці і контрольований ними Верховний Q'.₍A / / нули наступ на профспілки. Було різко скорочено e^'/j/1,' для іноземців (164 тис. чол. в рік від країн Європи, пру М ної країни не більше 2% від числа емігрантів даної наїї¹' І^' проживали у США на 1890 p.). /^('l

Вибори 1928 р. знову принесли успіх республіканці) лише провела свого кандидата Гувера з перевагою ⁸///і'і'і але й домінувала в Сенаті (56 проти 39 демократів) ^J/kl

_1Г / ■ • -.^-т ■ і т\ лг ___:.......___„„„,,„.,/ЛІ/л,

Конгресу (відповідно 267 і 167). Успіхи американське

і¥

безпечували дальше перебування при владі провідник¹ економічного курсу. Процвітання поширювалося на ^J;'.

< і,

> її

американського населення, що різко зменшило напругу Зменшувалася кількість профспілок. Чисельність коМ* jj^

тії скоротилася з 60 тис. членів у 1920 р. до 9,6 тис

Однак у «чорний вівторок» 24 жовтня 1929 р. поч*¹ А.'

4/

в історії капіталістичного світу криза. Біржовий крах, ^VU різкого падіння курсу акцій на нью-йоркській фонд*?, і¹ кровив економіку. В 1932 р. загальний обсяг продукті¹

промисловості становив лише 53,8% від рівня докризового 1929 р. Виплавка чавуну впала до рівня 1896 р. Національний дохід країни з 86,8 млрд доларів у 1929 р. скоротився в 1933 р. до 40,3 млрд, тобто більше, ніж удвічі. В 1933 р. в США налічувалося 12 830 тис. повністю безробітних, тобто 24,9% від усієї чисельності робочої сили. Повну зайнятість зберігали, за даними профспілки АФП, лише 10% робітників, решта працювала неповний робочий тиждень. Розорилися 897 тис. фермерських господарств (14,3% від загальної кількості). Агонія фінансової системи, крах сотень банків позбавили їх вкладників усіх багаторічних накопичень.

Якщо вдатися до не зовсім коректного порівняння, США в 1929-1933 pp. переживали щось подібне до українського колапсу економіки 90-х років. Лише у Нью-Йорку в 1931 р. було зафіксовано 2 тис. випадків голодної смерті.

Адміністрація Гувера намагалася вийти з кризи старими методами. Так, на вирішення проблеми безробіття до кін. 1932 р. було виділено лише 30 млн доларів, тобто аж по 2 долари на кожного безробітного. Країною прокотилася хвиля страйків. Активізувала свою діяльність донедавна хирлява компартія США. Урядові навіть довелося кидати проти демонстрантів регулярну армію (28 липня 1932 р.). В регіонах почали з'являтися місцеві партії на противагу загальнонаціональним - демократичній і республіканській. Так, у Міннесоті на виборах 1930 р. губернатором був обраний лідер фермерсько-робітничої партії Міннесоти Ф. Олсон. Над країною, здавалося, нависла загроза сепаратизму.

На президентських виборах 1932 р. балотувалися, поруч з традиційними республіканцями і демократами, ще й лідер Соціалістичної партії Н. Томас (882 тис. голосів) та комуніст У. Фостер (103 тис). А переміг на виборах демократ Ф. Рузвельт (22 810 тис), його партія завоювала абсолютну більшість місць в обох палатах Конгресу.

У листопаді 1933 р. США останніми серед великих держав визнали СРСР. Це було ще однією ознакою того, що в Білому Домі з'явилася адміністрація прагматиків, готова відмовитися від звичних догм зовнішньої і внутрішньої політики.

Перемога демократів в листопаді 1932 р. забезпечила прийняття в січні 1933 р. XX поправки до Конституції - т. зв. lame-duck aman-dement, тобто поправки про невдах. Якщо раніше новообраний президент приступав до виконання своїх обов'язків у березні наступного року, а конгресмен - аж у грудні (тобто через 13 місяців), то тепер термін суттєво скоротився - новообраний Конгрес розпочинав свою діяльність 3 січня, а президент - з 20. Необхідність якнайшвидшої

ратифікації XX поправки конгресами штатів стала очевидною уже в 1933 p., коли збанкрутіла адміністрація Гувера продовжувала керувати країною аж до 4 березня, а новому складу Конгресу довелося чекати до грудня. І це за умов найглибшої кризи!

32-й президент США розпочав своє сходження на посаду 4 березня 1933 р. з сентенції: «єдине, перед чим ми повинні відчувати страх,- це сам страх». Президент оголосив про свій намір просити у надзвичайної сесії Конгресу повноважень, що їх можна порівняти з тими, «якими я був би наділений у випадку справжнього вторгнення зовнішнього ворога у нашу країну». Політика президента Рузвельта дістала назву «нового курсу» або (дослівно) «нової здачі карт». За короткий час було схвалено близько 70 законів.

Для початку було реформовано банківську систему - розділено депозитні та інвестиційні функції банків, загалом вводилося страхування банківських депозитів. Тим самим зводився бар'єр на шляху чисто спекулятивних банківських операцій. Золотий вміст долара був скорочений на 14%, до 35 доларів за унцію. Девальвація долара прискорила торговельний оборот, сприяла здешевленню кредитів під тиском держави (з 4,25 до 2,9%) річних).

16 червня 1933 р. Законом про відбудову промисловості впроваджувалися т. зв. кодекси чесної конкуренції, за дотриманням яких мала слідкувати Федеральна торгова комісія. На дворічний випробувальний термін кодифіковані галузі виводилися з-під дії антитрестівського законодавства. Кодекси чесної конкуренції визначали обсяг виробництва, рівень заробітної плати, тривалість робочого дня, розподіл ринків між фірмами, мінімальну ціну готової продукції. По суті, уряд примусив монополії об'єднатися в картелі. За короткий час було укладено 557 основних та 189 додаткових кодексів у галузях, які охоплювали 95% усіх промислових робітників. На хвилі кодифікацій виникло близько 500 підприємницьких асоціацій. Правила гри для них санкціонував уряд.

Відмова приєднуватися до такої угоди тягнула за собою застосування антимонопольного законодавства.

12 травня 1933 р. був підписаний білль про допомогу фермерам, т. зв. AAA. Міністр сільського господарства отримував дві категорії повноважень. По-перше, за рахунок федерального бюджету він міг надавати преміальні виплати фермерам, які добровільно погоджувалися скорочувати об'єм виробництва своєї продукції. По-друге, міністр міг укладати ринкові або збутові угоди з підприємцями, зайнятими у переробці сільськогосподарської продукції, з метою регулювання бажаного рівня цін на неї. Федеральні земельні банки ско-

ротили процент з іпотечної заборгованості та продовжили термін сплати боргу.

Закон від 1.03.1936 р. про збереження родючості ґрунтів та про квоти внутрішнього ринку продовжив курс на підтримання цін в сільському господарстві шляхом державного дотування скорочення виробництва тих культур, які «виснажують ґрунт» (зокрема, було переорано 10,5 млн акрів бавовни).

Адміністрація Рузвельта 12 травня 1933 р. схвалила закон про асигнування 500 млн доларів для надання допомоги безробітним. Загалом же на допомогу цій категорії населення Федеральна адміністрація з надання надзвичайної допомоги (ФЕРА) витратила понад 4 млрд доларів. Так, безробітну молодь з квітня 1933 р. почали добровільно вивозити на 6 місяців у лісові табори, де вона отримувала повне забезпечення з виплатою ЗО доларів щомісячно, 25 з яких потрібно було переслати своїй сім'ї. Через табори пройшли 2 млн чол., у віці до 25 років. Левова частка допомоги - 3300 млн доларів спрямовувалася на організацію суспільних робіт. На об'єктах Адміністрації громадських робіт у січні 1934 р. трудилися 4,3 млн чол., а загалом через суспільні роботи перейшли 8,5 млн американців. З 1935 р. на вказані потреби витрачено ще 10,8 млрд доларів.

Була створена система соціального страхування. Серпневим законом 1935 р. передбачався соціальний захист (страхування) двох типів -по старості і на випадок безробіття. Фонди створювалися за рахунок податку як на підприємців, так і на робітників (1 відсоток від фонду зарплати з доведенням до 3 відсотків у 1949 p.).

Реформи «нового курсу» заклали фундамент сучасного державного регулювання умов праці та взаємовідносин організованих робітників з підприємцями. 27 липня 1933 р. т. зв. «президентська угода по відновленню зайнятості» вводила 3 5-го динну тривалість робочого тижня, погодинний мінімум заробітної плати в 30 центів, а в понаднормові години - в 40 центів. Ці завоювання збереглися і після того, як Верховний Суд США в 1935-1936 pp. почав гарячково відміняти законодавство «нового курсу» під приводом його антиконституційно-сті (так, уже 27 травня 1935 р. Верховний Суд визнав антиконститу-ційним Закон про відбудову промисловості).

У червні 1938 р. Рузвельт підписав Закон про справедливі умови праці. Встановлювався мінімум оплати праці - 25 центів на годину з доведенням до 40 центів у 1945 р. Тривалість робочого тижня не обмежувалася, але вводилася півторакратна оплата понад норму спершу 44, далі - 42, а з жовтня 1940 p.- 40 годин на тиждень. У статуті про трудові відносини (Закон Вагнера), підписаному Рузвельтом 5 липня

1935 p., держава офіційно підтвердила права профспілок, включаючи право на страйк. Оголошувалася державна підтримка колективних переговорів та укладення колективних договорів, заборонялася дискримінація членів профспілок та створення альтернативних робітничих організацій, де б домінували підприємці.

«Новий курс» президента Рузвельта дозволив активізувати економіку, знизити напруження в американському суспільстві. Однак, практично відразу президент зіткнувся з опозиційними силами. Опонентами Рузвельта виступили створена в 1934 р. з ініціативи Дюпона та «Дженерал моторз» Американська ліга свободи, расистська Рада підприємців південних штатів та впливові фракції республіканської та власної демократичної партій. При перших ознаках відродження економіки опозиціонери поставили вимогу про зняття надзвичайних законів.

Окремі капіталісти відверто бойкотували федеральні закони. Так, Генрі Форд для боротьби з легально дозволеними профспілками створив приватні поліцейські сили чисельністю до 3,5 тис. чол. Усіх «підозрілих» з підприємств Форда виганяли без зайвих розмов.

Гостра боротьба в Конгресі розгорнулася в 1937 р. з питань подальшого стимулювання умов праці, білля Блека-Коннері про справедливі умови праці, законодавства проти судів Лінча тощо.

Вибори 1936 р. зберегли за Рузвельтом пост президента США, але дозволили республіканцям збільшити своє представництво в обох палатах Конгресу. Комісія із розслідування антиамериканської діяльності, створена в кін. 30-х років із задумом боротьби проти фашистських настроїв і тенденцій у внутрішньому житті США і очолена демократом М. Дайсом, несподівано стала рупором анти-рузвельтівських сил.

14 жовтня 1938 р. член комісії Томас пов'язав «новий курс» з програмою компартії. Близьких до Рузвельта політиків звинувачували в прихованому комунізмі. Після перемоги на виборах 1936 р. (27,8 млн голосів) Рузвельт, здавалось би, отримав новий імпульс для розвитку своєї політики державного регулювання економіки, однак майже не скористався наданою можливістю. Поразка рузвельтівського оточення на проміжних виборах 193 8 р. збіглась з початком нової, щоправда, набагато менш дошкульної кризи в економіці. Тож не дивно, що в наступному щорічному (січень 1939 р.) посланні президента Конгресу не висувалося жодних реформ. У березні 1939 р. Рузвельт підтвердив, що жодних планів подальших реформ у нього немає. Президент не мав більше наміру дратувати своїх могутніх супротивників в умовах економічного спаду, що розпочався саме під час його президентства.

Підводячи підсумки щодо «нового курсу», зазначимо, що, безумовно, дії президента дещо зменшили напругу в американському суспільстві, викликану Великою депресією 1929-1933 pp. Але навіть в 1939 р. без врахування 2,5 млн чол., зайнятих на суспільних роботах, 58,5% працюючих чоловіків та 78,3% працюючих жінок отримували заробітну плату, меншу за 1000 доларів на рік. Якщо врахувати, що офіційний прожитковий мінімум для сім'ї з чотирьох чоловік становив, приблизно, 2,5 тис. доларів, то стає зрозумілим, що таке суспільство ще було важко назвати ситим і благополучним. Побічним свідченням кризового стану можна вважати широку популярність фашистських ідей та політиків фашистського типу (губернатор Луїзіани Х'ю Лонг), наявність десятків фашистських партій і груп (Американський легіон, Друзі нової Німеччини, Срібні сорочки, Вартові республіки, Американська націонал-соціалістська партія, Мобілізовані християни та ін.).

Надзвичайні заходи в сільському господарстві (одних свиней було знищено 6,5 млн голів - для підтримки рівня цін на свинину) не порятували 716 тис. ферм (10,5% від загальної кількості), що розорилися в 1935-1940 pp. Заборгованість фермерства в 1940 р. досягала 10 млрд доларів.

Дещо поліпшилося становище чорношкірого міського населення, в основному завдяки отримання допомоги по безробіттю. В той же час сільські негри і кольорові, особливо в південних штатах, продовжували залишатися абсолютно безправними. Річний дохід сім'ї сільських наймитів у штаті Міссісіпі не перевищував 26 (!) доларів.

Невирішеність багатьох проблем визнавав і сам президент Ф. Д. Рузвельт.

Великобританія. Виборчі реформи 1918 та 1928 pp. Делеговане законодавство

Завершення Першої світової війни принесло Великобританії розширення її колоніальної імперії, репарації з переможеної Німеччини, усунення в особі Німеччини найважливішого європейського конкурента. Після війни Великобританія впевнено посідає друге місце в світовому економічному змаганні, відразу ж за Сполученими Штатами Америки. Разом з тим демілітаризація економіки, зовнішній борг, воєнні втрати зумовили ту обставину, що в 1924 р. обсяг промислового виробництва країни становив 90% від довоєнного 1913 р. Значно скоротився експорт. Різко збільшилися втрати робочого часу внаслі-

док страйків та інших акцій протесту (35 млн робочих днів у 1919 р. проти 2,5 млн у 1917 p.). Загострення протистояння між працею і капіталом потягнуло за собою посилення позицій лейбористської партії.

Останнім ліберальним прем'єр-міністром Англії був Ллойд-Джордж (1916-1921), після чого звичне протистояння між лібералами і консерваторами змінюється політичною конкуренцією між консерваторами і лейбористами. В 1923 р. уперше був сформований лейбористський уряд Д. Макдональда, щоправда, прийшов він до влади лише через те, що консерватори потерпіли поразку на дострокових виборах (258 місць замість 344 в 1921 p.). Якщо взяти до уваги, що лейбористи мали в палаті общин лише 191 місце (майже стільки ж мали ліберали - 159), то стане зрозумілим, що партія трималася при владі лише з милості своїх суперників. Лейбористи ввели допомогу по безробіттю, 7-го-динний робочий день для гірняків, знизили акцизи на цукор і чай. їх кабінет провів через парламент дипломатичне визнання СРСР.

У листопаді 1924 р. кабінет Макдональда пішов у відставку, по суті добровільно, використавши незначний привід для свого самоусунення. Як пояснював екс-прем'єр: «Ми були в уряді, але не при владі». Наступний кабінет консерватора С. Болдуїна протримався 5 років. Консерваторам вдалося перемогти найпотужніший в історії країни страйк 3 млн армії шахтарів (травень - грудень 1926 p.). Як наслідок, Закон 1927 р. забороняв загальні страйки під загрозою судового переслідування.

У вересні того ж року була створена Національна промислова рада (НПР), що об'єднувала представників Генеральної ради тред-юніонів та підприємців. Примусове примирення робітників з підприємцями дістало назву політики мондизму від прізвища А. Монді, лідера групи промисловців, ініціатора створення НПР. У 1929-1931 pp. при владі перебував другий лейбористський уряд Макдональда, в основному бездіяльний.

Найважливішими змінами в державотворенні цього періоду слід вважати виборчі реформи 1918 та 1928 pp. плюс посилення ролі уряду, присвоєння ним ряду функцій, які традиційно вважалися прерогативою парламенту. Виборча реформа 1918 р. вводила загальне виборче право для чоловіків віком від 21 року. Жінки отримували право голосу з 30 років за умови наявності річного доходу, не меншого за 5 фунтів стерлінгів. Причому право голосу надавалося навіть тим жінкам, які не мали самостійних джерел фінансування, але були замужем за чоловіками з доходом 5 ф. ст. (50 крб. золотом у цінах того часу). Число виборців зросло з 8 млн до 21 млн чол. Була проведена реформа виборчих округів - вони стали рівними, по 70 тис. виборців у кож-

ному. В такому окрузі обирався лише один депутат до палати общин, а не 1 -2-3, як це було раніше. В 1928 р. жіноче виборче право перестало відрізнятися від чоловічого, це принесло ще 4-5 млн додаткових виборців.

Єдиний ценз, який ще зберігався,- це ценз осідлості у 3 місяці. Посилення ролі уряду у внутрішньополітичному житті було закріплено не лише психологічно, у традиції, але й законодавчо. Так, у 1920 р. був прийнятий Закон про надзвичайні повноваження уряду, який дозволяв виконавчій владі оголошувати надзвичайний стан в країні, здійснювати арешти, оминаючи звичну процедуру, провадити довільні обшуки, вводити попередню цензуру. З часу прийняття Habeas Corpus Act (травень 1679 p.) скасовувати гарантії прав особи міг лише парламент своїм особливим рішенням у кожному конкретному випадку. Уперше Закон 1920 р. був застосований проти загального шахтарського страйку, коли було заарештовано 6 тис. чоловік. З 1933 р. були розширені права поліції на проведення обшуків, в 1935 р. вона отримала право розганяти будь-який політичний мітинг, вдиратися в приватне житло для «припинення безпорядків».

Уряд активно втручається в законодавчу діяльність, пропонуючи депутатам власні законопроекти для наступного затвердження їх парламентом. А. Дженнігс, відомий юрист першої половини XX ст., навіть стверджував: «Функції парламенту - не управляти, а критикувати. Його критицизм спрямований не так на фундаментальну зміну урядової політики, як на виховання суспільної думки». Як не дивно, така переоцінка цінностей не викликає опору самих депутатів.

У міжвоєнний період надзвичайного поширення набуває практика т. зв. делегованого законодавства, тобто наступного видання урядового акта за дорученням парламенту. Як правило, таке розв'язання рук уряду веде до появи абсолютно самостійного документа, часто далекого від побажань депутатів щодо його конкретного змісту. На один прийнятий парламентом акт припадає 15-20 урядових розпоряджень, що мають силу закону. Підраховано, що у 1920-1937 pp. парламент річно приймає до 70 статутів, урядові органи видають їх приблизно у 20 раз більше. Тим самим де-факто уряд додав сам собі до виконавчої влади законодавчу, а, враховуючи Закон 1920 р., частково - і судову владу.

Стрімко зріс державний апарат. Якщо у 1914 р. Англія мала 21 міністерство, то у 1924 p.- 35. До речі, цей процес особливо пришвид-чився за роки Другої світової війни, коли на додаток до вже існуючих з'явилися міністерства інформації, економічної війни, паливної й енергетичної промисловості, цивільної авіації тощо. Чиновницький

апарат економічних міністерств поповнюється вихідцями з буржуазії, значно менше ця тенденція поширюється на армію та зовнішньополітичне відомство.

Відбуваються зміни у стосунках з домініонами, що веде до переродження колишньої Британської імперії. В 1926 р. Австралія ставить вимогу про призначення губернаторів штатів урядами самих штатів з числа місцевих громадян. Того ж року Канада самовільно встановлює дипломатичні відносини з США, ставлячи решту суб'єктів Британської імперії перед доконаним фактом. Намагаючись згладити виникаючі протиріччя між метрополією і домініонами, запобігти розпаду імперії, міністр у справах колоній Емері висунув гасло: «Співдружності заради спільної експлуатації колоній». Домініони прийняли активну участь у виробленні нового документа, що встановлював принципи їх взаємовідносин з Лондоном. 11 грудня 1931 р. парламент Великобританії схвалює Вестмінстерський акт, згідно з яким на майбутнє генерал-губернатор домініону почав призначатися з місцевих уродженців.

Хоча саме призначення виходило від англійської корони, губернатор був зобов'язаний дотримуватися рекомендацій уряду домініону. По суті, його функції зводяться до представницьких, губернатора становище аналогічне становищу англійського монарха в його власній державі. Домініони «суть автономні одиниці Британської імперії», рівні за статусом, в жодному випадку не підпорядковані одна одній у будь-якому розумінні в їх внутрішніх та міжнародних справах, хоча й об'єднані спільним підданством і вільно об'єднані як члени Британської співдружності націй.

Вестмінстерський акт 1931 р. скасовував дію Акта про дійсність колоніальних законів 1865 р. Парламенти домініонів отримали права відміняти будь-який акт британського уряду, навіть спеціально прийнятий для цього домініону. Основною з'єднувальною ланкою метрополії з домініонами стало спільне громадянство Британської співдружності націй (British Commonwealth). Кожний домініон самостійно визначає умови набуття громадянства домініону, але громадянин домініону є одночасно громадянином Співдружності. Тим самим австралієць має у Канаді чи Англії ті ж права, що й місцевий підданий, і навпаки. Щорічно скликалися імперські конференції. В домініони призначалися посли Великобританії, що іменувалися високими комісарами.

За договором 1921 р. Англія визнала державну самостійність Ірландії в межах Об'єднаного Королівства (за винятком Ольстеру). Ірландія у 1937 р. офіційно відмовилася від статусу домініону. Нова конституція проголосила її республікою. Такий цивілізований розвід теж був ознакою часу.

Франція у міжвоєнний період. Народний фронт

У результаті Першої світової війни Франція разом із союзниками по Антанті здобула перемогу над країнами Четверного союзу. В січні 1919 р. в Парижі була скликана міжнародна конференція, на якій було представлено 27 держав. Конференція виробила умови миру. Французьку делегацію очолював прем'єр-міністр Ж. Клемансо. Претензії Франції на провідну роль у післявоєнному світі наштовхнулися на опір з боку СІЛА та Англії. Замість встановлення франко-німецького кордону по р. Рейн (чого домагався Клемансо) Франції була нав'язана західніша лінія кордону. Щоправда, Англія та США запропонували як компенсацію пакт, який би гарантував Франції безпеку її східного кордону.

Оскільки пізніше парламенти цих країн пакт не ратифікували, усі «гарантії» виявилися насправді лише засобом змусити Францію відмовитися від своїх претензій на Рур. За умовами Версальського миру (28 червня 1919 р.) Ельзас та Лотарингія поверталися Франції, в її користування на 15 років переходили копалини Саарського басейну. До Франції відійшли німецькі колонії в Африці (Того і Камерун) та провінції колишньої Османської імперії (Сирія і Ліван). їй же належала і левова частка репарацій - 52% від загальної суми.

Перемога обійшлася надто дорого. Близько 1,4 млн убитих та тих, що втратили працездатність (11% самодіяльного населення), 23 тис. зруйнованих промислових підприємств та 742 тис. будинків. Загальні матеріальні втрати Франції у першій світовій війні становили понад 200 млрд франків, борг Сполученим Штатам зріс до 4 млрд доларів. Наплив німецьких товарів, що надходили у рахунок погашення репарацій, гальмував відродження національної промисловості. Внаслідок Жовтневої революції в Росії були втрачені капіталовкладення на загальну суму 13 млрд франків.

16 листопада 1919 р. у Франції були проведені перші післявоєнні вибори до палати депутатів. На них переміг Національний блок (консерватори, прогресисти, ліберали та ін.), що зібрав понад 60% місць у новому парламенті. На початку січня 1920 р. відбулися вибори президента; радикал Клемансо був змушений поступитися поміркованому республіканцю Дешанелю. Програвши президентські вибори, Клемансо пішов у відставку і з посади прем'єр-міністра, кабінет очолив А. Мільєран. Праві міністерства Національного блоку чергувалися з тією ж інтенсивністю, що була характерна для довоєнної Третьої республіки: А. Мільєрана (1920) замінив Ж. Лейг

(1920-1921), того, в свою чергу,-А. Бріан (1921-1922), далі - Р. Пуанкаре (1922-1924).

У травні 1921 р. відбувся перший з'їзд Французької комуністичної партії. Наступного року через кризу в профспілковому русі виокремилася т. зв. Унітарна конфедерація праці, близька до ФКП та Профінтерну, що перебував під контролем Москви. Консолідація і зміцнення лівих мали свої причини. Стабілізація економіки проходила мляво. Довоєнний рівень промислового виробництва, незважаючи на приєднання Ельзасу і Лотарингії, був досягнутий аж у 1925 р. Того ж року виробництво зернових у Франції досягло лише 83% довоєнного рівня.

На виборах 1924 р. переміг Лівий блок у складі радикалів, радикал-соціалістів і соціалістів. Уряд очолив лідер радикал-соціаліс-тичної партії Е. Ерріо. Були проведені деякі політичні реформи, як-от звільнення політв'язнів, визнання права державних службовців на об'єднання у професійні спілки, формально надано право участі у муніципальних виборах жінкам. 28 жовтня 1924 р. уряд Ерріо, услід за Англією, Італією, Норвегією, Австрією та іншими державами, визнав СРСР.

Кабінет Ерріо проіснував до 10 квітня 1925 р., тобто менше року. 17 квітня новий уряд Лівого блоку очолив радикал Пенлеве. Цей уряд вів колоніальні війни в Марокко (1925-1926) та Сирії (1925-1927), уклав т. зв. Локарнські угоди, політично спрямовані проти СРСР. Уже 22 листопада 1925 р. кабінет Пенлеве був замінений урядом Бріана, а в липні 1926 р. був створений уряд національної єдності на чолі з Пуанкаре.

Підтримку цьому уряду надали і партії, що входили до Лівого блоку, включаючи соціалістичну партію. Були проведені непопулярні заходи з метою стабілізації національної валюти - різко збільшено (на 9 млрд франків) прямі і непрямі податки, скорочено фонди заробітної плати для державних службовців і пенсії для інвалідів війни тощо. У підсумку це дозволило добитися стабілізації франка та відчутного приросту промислового виробництва (до початку кризи 1929-1933 рр.-у півтора рази), збільшення золотого запасу країни (у чотири рази у порівнянні з 1913 p.).

З ініціативи французького та американського урядів 27 серпня 1928 р. в Парижі була підписана багатостороння угода про відмову від війни як знаряддя національної політики. Ця угода дістала назву пакта Бріана-Келлога, за іменами відповідно міністра іноземних справ Франції та державного секретаря США. Уряд Пуанкаре перебував при владі порівняно довго - до липня 1929 р. (з врахуванням реорга-

нізації в листопаді 1928 p.). Наступний прем'єр - Бріан пішов у відставку уже за кілька місяців. Причиною падіння стала світова економічна криза.

Велика депресія 1929-1933 pp. зачепила Францію дещо пізніше, ніж інші країни, проходила менш гостро, але була більш тривалою. Промислове виробництво упало на чверть, імпорт скоротився вдвічі, експорт - у 2,5 рази. В 1934 р. повністю безробітних було 368 тис, а часткове безробіття охоплювало близько половини осіб найманої праці.

Деяке піднесення промисловості Франції розпочалося аж у 1936 p., але навіть у передвоєнному 1938 р. обсяг промислового виробництва складав усього 70% від докризового 1929 р. Жодна капіталістична країна не мала гірших показників. У міжвоєнний період населення Франції, незважаючи на механічний приріст за рахунок територіальних надбань, в цілому скоротилося на 400 тис. чоловік. Франція мала найнижчий в Європі відсоток молоді в загальній структурі населення і найвищий - пенсіонерів та осіб пенсійного віку.

У травні 1932 р. в умовах кризи, яка тривала, та загострення класової боротьби пройшли чергові парламентські вибори. В результаті Лівий блок здобув у палаті депутатів 335 місць проти 254 місць правих партій. Ще 10 місць отримала ФКП. Був сформований уже третій уряд Ерріо. 23 листопада 1932 р. цей уряд підписав з СРСР пакт про ненапад, що знаменувало собою поворот у зовнішній політиці. Калейдоскопічна зміна кабінетів між тим продовжувала тривати - за 1932— 1933 pp. у Франції змінилося 7 урядів.

Ця політична нестабільність на фоні економічної кризи сприяла пожвавленню діяльності фашистських організацій. Такі фашистські угруповання, як Ліга патріотичної молоді, Французька дія, Французька солідарність, Королівські рицарі, Бойові хрести (до складу цієї останньої входили А. Петен і Ш. де Голль) та інші розгорнули відкриту підготовку для приходу до влади. На початку 1934 p., скориставшись фінансовим скандалом, фашисти здійснили спробу путчу. 6 лютого 1934 р. 20 тис. озброєних фашистів з Бойових хрестів організували маніфестацію у Парижі з метою приведення до влади свого лідера - полковника де ля Рока.

У відповідь 12 лютого 1934 р. у Франції розпочався загальний антифашистський страйк, найбільший за всю історію країни. У ньому брали участь 4,5 млн чол. Фашизм не пройшов. Один із правих урядів П. Фландена (1934-1935) навіть підписав Договір про взаємодопомогу з СРСР 2 травня 1935 р. Однак уже наступник Фландена - П. Ла-валь (1935-1936) узяв курс на зближення з фашистською Німеччи-

ною, посилив репресії проти ФКП, пішов на зниження заробітної плати робітникам і службовцям, скасував пенсії окремим категоріям інвалідів. Подібно до Італії в 1924 р. та Німеччини в 1933 p., Франція, переслідувана внутрішніми негараздами, стояла на порозі фашизму. Безперечні економічні успіхи тоталітарних режимів (Німеччина в 1936 р. уже перевищила рівень 1929 р., а СРСР узагалі мав більш ніж чотирикратний приріст) вигідно відрізнялися на фоні політичної й економічної нестабільності Третьої республіки.

У цій ситуації уже влітку 1934 р. генеральний секретар ФКП Мо-ріс Торез (1930-1964) висунув ідею створення «перед загрозою фронту реакції і фашизму Народного фронту свободи, праці і миру». Французькі комуністи, незважаючи на невисоке представництво в парламенті, обумовлене мажоритарною системою, мали доволі відчутну підтримку виборців (1007 тис. на виборах 1928 p.). Тривалий час ФКП, дотримуючись вказівок Комінтерну, відмовлялася від співробітництва з іншими лівими партіями, розглядаючи фашизм як «праве крило соціал-демократії». Внутрішній конфлікт між лівими став важливою передумовою приходу Гітлера до влади в Німеччині. Німецькі соціал-демократи в березні 1933 р. фактично підтримали репресивні заходи щодо КПН, звинуваченої у підпалі рейхстагу. У травні цього року вони самі стали жертвою тієї ж брутальної політики Гітлера.

Саркастичне припущення, що «ліві об'єднаються аж перед розстрілом», справедливе для Італії і Німеччини, було з великим запізненням осмислене в Москві. VII Конгрес Комуністичного Інтернаціоналу (липень 1935 р.) проголосив курс на співробітництво усіх лівих і демократичних сил перед обличчям фашистської загрози. Практичне здійснення цієї політики в Європі випало проводити іспанським та французьким комуністам.

Ще 27 липня 1934 р. між комуністичною і соціалістичною партіями Франції була підписана угода про спільну боротьбу проти загрози фашизму і війни. В травні 1935 р. відбулася конференція усіх лівих партій і груп, яка поклала початок фактичному існуванню у Франції єдиного Народного фронту. У січні 1936 р. Народний фронт опублікував свою програму. В ній містилися вимоги роззброєння та розпуску усіх фашистських організацій, загальної політичної амністії, скасування законодавчих обмежень свободи преси, скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати робітникам і службовцям, проведення демократичної грошової реформи, перегляду податкової системи з метою залучення до пропорційної сплати податків заможних верств населення, націоналізації військової промисловості, поглиб-

лення співробітництва з СРСР для створення системи європейської колективної безпеки тощо.

Навесні 1936 р. Народний фронт дістав на виборах 375 мандатів з 610, в т. ч. ФКП - 72 мандати. Сформований на початку червня кабінет соціаліста Леона Блюма складався із соціалістів, радикалів та представників соціалістичного і радикального позапартійних союзів. Комуністи до уряду не увійшли, але оголосили про його повну підтримку.

7 червня 1936 р. делегаціями підприємців і профспілок були підписані Матіньйонські угоди, що передбачали підвищення заробітної плати в середньому на 12%, визнання прав професійних союзів, створення на підприємствах інституту виборних делегатів. 11-12 червня Палата депутатів схвалила законопроекти про 2-тижневі оплачувані відпустки, колективні договори, 40-годинний робочий тиждень та ін. Формально були заборонені та розпущені фашистські організації, фактично ж справа звелася до заміни вивісок: Бойові хрести були перейменовані на Французьку соціальну партію, Ліга патріотичної молоді - на Національно-соціальну партію тощо.

У відповідь на популістські кроки кабінету Блюма фінансова олігархія пішла на прямий саботаж економіки. Лише за 1936-1937 pp. за кордон було переведено 100 млрд франків. Уже у вересні 1936 р. уряд вимушено провів девальвацію франка, що по суті означало повернення збільшених у червні зарплат на попередній рівень. Вже у лютому 1937 р. Блюм був вимушений заявити про необхідність «паузи» у проведенні в життя програми Національного фронту. Це викликало протести комуністів. 21 червня 1937 р. під ударами справа і зліва уряд Л. Блюма пішов у відставку.

Наступники Блюма радикали Шотан (червень 1937 - березень 1938) та Е. Даладьє (квітень 1937 - березень 1940) до жовтня 1938 р. формально опиралися на Народний фронт. Радикали відкрито порвали з Народним фронтом у жовтні - листопаді 1938 р. Соціалісти оголосили про свій розрив з ФКП та про вихід з Народного фронту у травні 1939 р. Формально приводом для розриву радикалів зі своїми недавніми союзниками послужили масштабні протести ФКП проти Мюнхенської угоди про розчленування Чехословаччини і передачу Суде-тів фашистській Німеччині. Підпис Даладьє під документом стояв поруч з підписами Гітлера, Муссоліні та британського прем'єра Галі-факса.

В найближчому часі французький прем'єр завдасть дошкульних ударів по ФКП: 25 березня 1939 р. уряд заборонить видання комуністичної «Юманіте», а 26 вересня того ж року комуністична партія буде

оголошена поза законом. 5 жовтня 1939 р. комуністів-депутатів Національних зборів позбавляють депутатських мандатів і віддають під суд військового трибуналу - Франція вступила у другу світову війну і після вступу радянських військ на територію Польщі комуністи розглядалися як ворожа агентура.

1 вересня 1939 р. фашистська Німеччина здійснила напад на Польщу. Остання ще в квітні отримала гарантії цілісності своєї території від Англії та Франції. У відповідь на німецьку агресію країни-гаранти З вересня 1939 р. оголосили війну Гітлеру. Це фактично перетворило німецько-польський конфлікт у світову війну. Армія Франції перейшла у наступ на своїй ділянці фронту між Люксембургом і Карлсруе, вклинившись на кілька кілометрів на німецьку територію. 130 англо-французьким дивізіям протистояли лише 23 німецькі, до того ж укомплектовані учорашніми резервістами. Однак уже через кілька днів сили вторгнення були несподівано відведені на французьку територію, після чого на Західному фронті розпочалася «дивна війна». Мільйонні армії за наспіх поставленими дерев'яними щитами зводили польові укріплення, відкрито на очах у ворога приймали прибулі поповнення, сушили білизну і навіть грали у волейбол. Для прикладу, перший британський солдат (капрал) загинув у цій війні в ході розвідувальної операції аж у грудні місяці! Саму війну уряд використав для відміни усіх соціальних завоювань 1936 року. Під приводом введення воєнного стану був запроваджений 72-годинний робочий тиждень, відмінено недільний день відпочинку, введено відрахування у фонд держави 40% заробітної плати робітників, у селян реквізовували хліб та мобілізовували тяглову силу. Значно виросли усі прямі і непрямі податки.

10 травня 1940 р. німецька армія вторглася у межі Голландії, Бельгії та Люксембургу. 12 травня ця армія, як і в роки Першої світової війни, з території Бельгії увірвалася до Франції. 14 червня гітлерівські війська без бою увійшли в Париж. Уряд Франції утік спочатку в Тур, а потім у Бордо. 21 червня 1940 р. у Комп'єнському лісі в тому самому вагоні, на тому самому місці, де у 1918 р. французький маршал Фош диктував умови миру переможеній Німеччині, фашистський маршал Кейтель продиктував умови капітуляції Франції. Вийшовши з вагона, Гітлер на радощах станцював щось подібне до

гопака.

За умовами миру Франція була поділена на дві зони - окуповану, куди увійшли дві третини території з Парижем включно, та неокупо-вану з центром у курортному містечку Віші. Цією зоною управляв уряд маршала Петена, який співпрацював з Гітлером. Така комбінація

була потрібна Німеччині з огляду на французькі колонії та розміщені там частини армії і флоту. Франція з колишнього союзника Англії перетворилася на недружню державу, а її армія та флот формально могли вважатися ворожими Англії. Уряд Англії оголосив про свій розрив з урядом Петена ще 23 червня 1940 р.

У зоні дії петенівського уряду скасовувалися конституційні закони 1875 р. Тим самим у червні 1940 р. Третя республіка де-факто припинила своє існування.

У сфері національного законодавства міжвоєнного періоду найпомітнішими змінами стало введення 8-годинного робочого дня та визнання колективних договорів. У 1938 р. була визнана повна дієздатність жінок. Дещо обмежувалося право приватної власності на землю -без дозволу держави власник приватної ділянки більше не міг вільно користуватися гідроресурсами, він позбавлявся можливості скаржитися на порушення повітряного простору будь-якими літальними апаратами.

У 1928 р. вийшов закон, що дозволяв вільно розривати раніше укладений трудовий договір кожній зі сторін-учасниць. На практиці від цього виграли працедавці. Загалом же, за винятком нетривалого періоду перебування при владі уряду Народного фронту, право Франції суттєвих змін не зазнавало.

Рекомендована література

Ачександрович В. Новейшая история стран Европы и Америки- М.: Высшая школа, 1986.

Бальсон Я. М., Ливанцев К. Е- История государства и права США.- Ленинград: Изд-во ЛенГУ, 1982.

Буржуазное государство и право (Эпоха монополистического капитализма).-РнД, 1995.

Крылова Н. С. Английское государство.-М.: Наука, 1981.

Ливанцев К. Е. История буржуазного государства и права.- М., 1983.

Новейшая история зарубежных стран: Европа и Америка, 1917-1945-М: Просвещение, 1985.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран.- М., 1984.-С. 340-363, 379-387, 392-394.

Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія.-К.: Вентурі, 1995.-С 144-158, 162-163.

Дата добавления: 2015-05-23