Лекція І

І модуль

Вступ до курсу «Нова історія країн Азії та Африки». Цивілізації Сходу на межі Середньовіччя та Нового часу.

Предмет, завдання та специфіка курсу. Хронологія та особливості періодизації країн Сходу. Поняття «Схід», «традиційне суспільство» у новий час. Формаційний розвиток країн Сходу на початок Нового часу. Характеристика основної навчальної та навчально-методичної літератури.

Нова історія країн Азії та Африки вивчає історію цих країн від Великих географічних відкриттів до Першої світової війни. Курс є логічним продовженням історичного розвитку східного світу в епоху Середньовіччя; нова історія Сходу – епоха систематичної взаємодії західного та афро-азіатських світів на основі колоніального синтезу, перетворення Сходу на частину СКГ, формування на Сході багатоукладного суспільства і модернізації, росту буржуазно-національного руху, боротьби за створення умов для національного суверенного варіанту розвитку.

Завдання курсу – дати студентам цілісні й систематизовані знання про економічні і політичний розвиток країн Азії та Африки, систематичний виклад історичних подій на основі порівняльно-типологічного аналізу основ цивілізацій Заходу і Сходу; уявлення про теорію модернізації та її специфіку на Сході в колоніальний період; продемонструвати на прикладі історії країн Азії та Африки в Новий час варіанти синтезу західних і східних традицій, особливості модернізацій них процесів в умовах колоніалізму; з’ясувати співвідношення культури і колоніалізму, колонізації свідомості; проаналізувати різні на всі інновації з боку колонізованих.

Специфіка курсу обумовлена такими чинниками: особливості цивілізаційного та соціокультурного змісту; сильний вплив природно-кліматичних, демографічних процесів, які обумовили циклізм у розвитку афро-азіатських суспільств, стійкий вплив релігій як важливого елемента соціально-політичного життя; мозаїчність цивілізаційного простору (китайсько-конфуціанська, буддистсько-індуїстська, ісламська цивілізації, «Чорна Африка»); величезна кількість країн і народів афро-азіатського регіону; складність розуміння та засвоєння понять і термінів.

Курс охоплює період від ХVІ ст. до Першої світової війни. Питання про початок Нового часу на Сході й до сьогодні залишається проблематичним. Визнаючи умовність будь-якої періодизації, водночас найбільш оптимальним способом вивчення історії ми вважаємо поєднання однолінійності та варіативності. Тому історію країн Сходу варто розглядати не з однієї умовної дати, а з тих подій і явищ, які пов’язані з колонізацією, тобто з Великими географічними відкриттями та їх наслідками:

XVI - кінець XVIII – період, коли розпочалося зіткнення формаційно та цивілізаціно різних країн Заходу і Сходу, та час становлення колоніальної системи, яка, щоправда остаточно сформувалася пізніше; це - рубіжний період історії Сходу, його переходу від Середньовіччя до Нового часу; кінець XVIII – початок XX ст. – період на який можна поширити поняття «Новий час», прийняту в сучасній нації; це – період найбільшого розвитку колоніальної системи, коли країни Азії та Африки стали колоніями європейських держав або потрапили у залежність від них. Верхня межа – початок Першої світової війни, яка стала важливим рубежем між висхідною та низхідною лініями розвитку колоніальної системи. Для виявлення динаміки, як колоніальної політики, так і реакції на неї, з’ясування еволюції окремих країн Сходу цей період розподіляється на такі етапи: 1) з кінця ХVІІІ ст. приблизно до 1840-х років – Схід і початок промислового перевороту в Європі; 2) 1840-1875 рр. – включення Сходу у міжнародну економічну систему і початок суспільно-політичної модернізації; 3) остання чверть ХІХ ст.. – зародження національно-визвольного руху на Сході; 4) початок ХХ ст. – пробудження Азії, становлення сучасних форм політичного життя на Сході.

Схід – як соціокультурне поняття – це величезна вселюдська єдність, хоча й в усьому досить неоднорідна та суперечлива, але все ж майже монолітно єдина у своїй глибинній основі, яка вирізняється такими спільними закономірностями, як абсолютний примат общинних, колективних державних інтересів над індивідуальними («поголовне рабство»); тотальне одержання економічного життя; деспотичний характер влади, джерелом існування якої була рента-податок; традиційність; більш повільні темпи розвитку порівняно зі Заходом.

«Традиційне суспільство» вирізняється специфічною соціальною структурою. Її характерними рисами були: невичленованість індивіда з колективу, слабкість окремих власників, велика роль системи вертикальних зв’язків і замкнених корпорацій при слабкій класовій диференціації та другорядній ролі класових антагонізмів. Вироблені століттями корпоративні та патронажно-клієнтальні зв’язки закріплювалися традиціями й освячувалися релігією, зберігали значну стійкість, незважаючи на кризи влади та іноземні вторгнення, а відтак політичні і соціальні катаклізми в середині східних суспільств не призвели до їх структурного оновлення (до приходу європейців), до виходу за межі традиційної, докапіталістичної системи.

За основними параметрами того явища, яке прийнято називати феодалізмом, Схід не тільки демонстрував збіг, а й більшу близькість до моделі. «Феодальність» східних суспільств була навіть суттєвішою, ніж західних: 1) на Сході більш виразною була єдність приватновласницьких і державних прав на землю і населення («влада-власність»); 2) значна натуральність господарства, господарська замкненість общини; 3) тісний зв’язок людини з конкретним видом праці.

На початок нового часу східні суспільства мали власні межі наступного розвитку, які можна визначити як досягнення:

- розвиненої, відгалуженої державності;

- ефективного у визначених кліматичних умовах, екологічно обґрунтованого сільського господарства;

- значної диференціації занять, відображеної у великій чисельності міського населення, високоякісному професійному ремеслі, повністю відповідній потребам суспільства, торгівлі.

Водночас досконале функціонування природно-соціально-економічного механізму було найсуттєвішою перешкодою до появи у його надрах нових, несистемних відносин. Країни Сходу у XVII – XVIII ст. потрапили в історичний кут який можна назвати «тупиком феодальності». Суспільство основних країн Сходу в цей період не можна назвати «відсталими», «недорозвиненими» або «ранніми», якщо вивчати його з середини, як структуру. Всі соціальні прошарки і групи, явища, інститути та підсистеми ідеально «прилагоджені» одна до іншої ф не можуть бути зруйновані по частинах. Але саме через це цей лад виявився нездоланним в історично реальні терміни. З точки зору до капіталізму Індія і Китай, представники Сходу, можливо, не досягли того рівня який у Західній Європі називається «розвиненим феодалізмом». Хоча у багатьох інших відношеннях Китай продовжував випереджати Західну Європу – наприклад, стосовно ступеня зрілості державної структури.

Водночас, можливо, що Османська імперія та особливо Японія вже дали «феодальний глухий кут» і виходили на шлях динамічного розвитку. Але історія не дала їм часу на самостійні пошуки виходу із застою. Країни Сходу були приречені на страждання, пов’язані із примусовою руйнацією «традиційного» ладу та штучною модернізацією.

Із середини XVIII ст., Західна Європа перебрала на себе світове лідерство, тобто почала випереджати Схід у розвитку матеріального виробництва. Наслідками відставання Сходу стали політична стагнація та колонізація. Які ж причини відставання Сходу, або випереджання Заходу?

Ліберальна зарубіжна історіографія. Гегель вважав народи Сходу пасивними та неісторичними за своєю природою. Макс Вебер та інші історики – неогегельянці шукали причини випереджання Заходу у перевагах динамічного західного духу («дух Фауста») над споглядальною східною натурою, у перевагах західної релігії – протестантського християнства над релігіями Сходу – буддизмом, конфуціанством, ісламом. Вебер уважав, що найважливішу роль у ставленні «сучасного капіталізму» відіграла протестантська етика. Саме вона, з її культом праці, зі ставленням до праці як до покликання, створила дух капіталізму. Вона заклала основи сучасного індустріального суспільства. Таку точку зору заперечують Ф. Бродель, Л. Васильєв, Н. Іванов. Так, протестантська етика відіграла важливу роль у процесі генези європейського капіталізму. Але чи можливим було б це, якби Європа ще з античності не мала потенції для розвитку капіталістичного типу господарства, потенції у вигляді приватної власності, захищеної законом. Вебер наголошує на раціоналізмі західної науки, права, мистецтва, міського життя, яким Захід завдячує не тільки середньовічному єврейському місту, як уважає німецький соціолог, а й античному суспільству. Цікавою є точка зору Фернанда Броделя. Він уважає, що немає рівноваги між знаннями про європейську історію та історію решти світу. І «поки не буде відновлена» ця рівновага, «історик не наважиться розрубати гордіїв вузол всесвітньої історії, маючи на увазі ґенезу перетворення Європи». Французький історик уважає, що «розвив між Західною Європою та іншими континентами поглибився пізно, і пояснювати його винятково раціоналізацією ринкової економіки означає суттєво спрощувати його».

Історики Сходу інколи загалом заперечують відставання. Вторгнення ж колонізаторів на Схід оголошують історичною випадковістю. У цьому випадку йдеться про початок колонізації XVI-XVIII ст. Вони пишуть, що відставання країн Сходу розпочалося лише після вторгнення європейців і було його наслідком, а не причиною. У цьому твердженні є доля істини, колонізація зруйнувала природний хід історичного розвитку. Але чому була можливою колонізація? Ця подія не була історичною випадковістю. Адже, незважаючи на те, що зовнішньо Китай, Індія, Іран у XVI ст. виглядали більш багатими та міцними, ніж будь-яка західна держава, у них не склався на той час капіталістичний лад.

Радянська історична наука спиралася на формаційну концепцію розвитку історії загалом та історії Сходу зокрема. Однак багато істориків – сходознавців не сприймали схематизму трактування формацій з точки зору історичного матеріалу. Серйозне вивчення економічних питань у традиційних суспільствах Сходу привели до дискусій про т. зв. «азійський спосіб виробництва» (АСВ). Прибічники концепції АСВ вважали, що головною причиною колонізації Сходу є відставання від країн Заходу. Відставання пов’язане з тим, що різні країни та регіони земної кулі взагалі розвиваються нерівномірно. У даному випадку ця нерівномірність проявилася у тому, що держави Західної Європи стали на шлях капіталістичного розвитку раніше, ніж країни Азії та Африки, оскільки в країнах Азії впродовж тривалого часу панував АСВ.

Термін «азійський спосіб виробництва» належить Карлу Марксу. У 50-60х рр. ХІХ ст. Маркс і Енгельс висунули гіпотезу про існування у країнах Сходу до приходу європейців особливої суспільно – економічної формації – АСВ, головною рисою якої була державна власність на землю У такому суспільстві селян-общинників експлуатує не клас окремих власників-феодалів, а апарат деспотичної держави в цілому. На думку Маркса, АСВ є більш примітивним, ніж рабовласницький і феодальний, оскільки він не здатний забезпечити прогресивний розвиток. У подальшому, вивчаючи типи общин на Сході, Маркс зрозумів, що в країнах поряд із общинно-державною існували й інші форми власності. Концепція АСВ не отримала подальшого розвитку пацях Маркса та Енгельса. Однак теорія однолінійності історичного прогресу ствердилася у марксизмі. На ній базувалася і радянська історична наука.

Деякі радянські історики, такі, як М. Н. Волін, С. П.Толстов та інші, головною причиною відставання Сходу вважали нашестя кочівників. Звичайно, набіги кочівників гальмували суспільний прогрес. Приблизно з ХІІІ ст. частина азійських та європейських держав постраждала від монголо-татарського нашестя, наприклад: Китай, Іран, Середня Азія,російські князівства та ін. Пізніше тюрки-османи зруйнували цивілізації Західної Азії і Північної Африки. Ці війни змусили азійські країни «в одну річку входили двічі», вважає Д. Єремеєв. Але чи можна погодитися з тим, що нашестя кочівників – передумова колонізації більш пізнього часу? Достатньо згадати історію Росії. Росія перебувала під владою Золотої Орди понад 200 років, але вона не стала колонією ані європейських, ані азійських держав. Російська держава сама активно проводила колоніальну політику. Деякі регіони Азії, такі, як Південні Азія, Індія, Індонезія, Філіппіни відчутно не постраждали від набігів кочівників, або взагалі не знали їх, а натомість саме вони стали першими жертвами європейських колонізаторів.

У 50-х рр. радянський історик І. Рейснер висунув гіпотезу про відставання Сходу, спираючись на цілий комплекс причин. На його думку парадокс цивілізації Азії у давнину та середньовіччя полягав у тому, що в регіоні рано склався розподіл виробництва і чітко окреслена спеціалізація: землеробство; тваринництво; ремесло та обмін. Через розподіл виробництва перераховані галузі рано досягли надвисокої якості, і настав «глухий кут віртуозності». Відповідно суспільство не потребувало технологічних та технічних новацій для підвищення продуктивності праці. Цією обставиною можна пояснити незначні можливості для розвитку капіталізму.

І. Рейснер дійшов висновку про те, що високий рівень феодальної економіки Сходу вже сам у собі містив небезпеку застійних явищ. Родючість ґрунтів, густота населення, обмеженість норми споживання забезпечували пануючий клас додатковим продуктом у надлишку, а відтак не створили стимулу для розвитку економіки.

Відомі дослідники Ю.Александров і В. Славний висунули ідею про те, що різна історична доля Сходу та Європи пояснюється різними способами розвитку виробничих сил: на заході розвивалась працезберігаюча технологія (підвищення продуктивності праці), а на Сході прагнули до підвищення продуктивності незалежно від витраченої при цьому праці. Сучасний російський історик С. Оніщук запропонував нову ідею, яка пов’язує соціально-політичний лад, аграрний лад, темпи розвитку, системи землеробства та природні умови у різних кліматичних поясах в один вузол. За основу він взяв ступінь або темп інтеграції тваринництва у землеробське виробництво. Він уважає, що у західному та центральному районах помірного поясу Європи природні умови дозволяли утримувати велику кількість худоби, що сприяло переходу трипілля і постійне підвищення врожайності полів. У субтропічному поясі Європи та Азії – від Іспанії до Китая – висока природна продуктивність землі приводила до швидкого зростання густоти населення і господарство потрапляло у замкнене коло: щоб підтримати зростаюче населення, потрібно було збільшували оранку великої рогатої худоби, що негативно впливало на врожайність і вимагало ще більшої оранки. Країни цього пояса так і не перейшли до трипілля, оскільки такий прихід вимагав збільшення площі, якою користувалося одне господарство; це було неможливим і фізично, і соціально.

Утримання великої кількості худоби без великих трудових затрат можливе тільки там, де можна випасати худобу цілий рік. У східній частині помірного поясу Європи морозна зима дозволяє утримувати таку кількість худоби, яку можна прогодувати заготовленим влітку кормами. У субтропіках же річному випасу худоби заважає вигорання трави влітку.

На стадії перелогового землеробства різниця у забезпеченості господарств худобою не відчувається. На стадії ротаційних систем розпочинається диференціація: одні підвищують продуктивність праці, інші - продуктивність землі. Нарешті на стадії парових систем два типи господарювання остаточно розходяться: у субтропіках до двопілля та системи, яка не здатна подолати певну межу продуктивності і приречена на циклічний рух; у помірному поясі Західної Європи - до трипілля і постійного підвищення продуктивності. У тропічній зоні зовсім не було інтеграції тваринництва та землеробства,і там розвиток зупинився на стадії ротаційних систем землеробства.

У мусонній Азії розвиток відбувався у напрямі від майже повного знищення пара і пасовиськ, до росту працеємкості сільськогосподарського виробництва. На думку С.Оніщука, природні умови визначають типологічний ряд, по якому розвиватиметься сільське господарство при зростанні населення, і розпочинаючи з певного етапу перехід від одного типологічного ряді до іншого стає неможливим.

Тип сільськогосподарської еволюції визначає дуже багато. Насамперед, темп виштовхування робочої сили із сільського господарства, тобто ріст міського населення, розвиток ремесла і торгівлі. Європейський тип еволюції забезпечує постійне зростання несільськогосподарського населення. Азійський тип цього не забезпечує. Навпаки, постійно створюється ситуація нестачі землеробського населення, необхідності; «зміцнюючи стовбур, обрубувати гілки». Щоб розвивати міста, постійно збільшувати податки із землеробів, обмежувати ціни на зерно,знищувати земельну аристократію та спричиняти розорення великих торговців. Звідси розвиток деспотичних форм правління.

Ця гіпотеза, можливо, не пояснює всього, на що претендує. Передусім, не зовсім зрозуміло, як поєднати велику трудомісткість землеробства на Сході, постійно відчутний дефіцит землеробів – обставина, помічена С.Оніщуком, - значну частку не сільськогосподарського населення у цих країнах, як у містах, так і в селах(що суперечить гіпотезі автора). Звідси випливає загальний висновок, підказаний і всією історією вивчення причин відставання Сходу, - не можна все пояснити одним чинником. Крім виштовхування із сільського господарства з економічних та господарських причин діяли й інші закономірності, які не потребували обов’язкового перетворення «несільськогосподарського» населення на виробниче.

До чинників, які обумовили відставання Сходу від Заходу, слід також віднести:

- багатоукладність азійської економіки, точніше, тривало існування багатоукладності;

- особлива роль державної влади та бюрократії в країнах Сходу;

- роль ідеології-релігії, її вплив на темпи розвитку цивілізації;

- політико-правове положення азійського міста, насамперед, покріпачення азійського міста, де, за словами Ф.Енгельса, відсутньою була «перша умова буржуазної підприємницької діяльності – безпека особи, купця та його власності»;

- тривала консервація феодалізму;

- політика утримання монопольно високих цін та заборона вільної торгівлі; (монополізація виробництва і збуту); наростання цієї тенденції з епохи Хрестових походів;

- релігійно-моральні ідеали Сходу з їхньою установкою на рівність і соціальну справедливість; переважання у системі приорітетів розподільчих засад, орієнтація на рівне й гарантоване задоволення матеріальних потреб, пов’язане не з індивідуальними, а з колективними зусиллями;

- ставлення до праці не як до самоцілі, а як до джерела добробуту та суспільно значимої дії. Праця одного була працею для всіх, і в ідеалі всі працювали як один. На практиці це породжувало прагнення «не перепрацювати за іншого, у кращому випадку бути нарівні з іншими. На Сході людина не відповідала перед собою за результати своєї праці, завжди перед суспільством, кастою або кланом. Відповідно й не склалася та соціальна моральна атмосфера та культура духу, у надрах якої відбувався екологічний розвиток Заходу,несуперечливо поєднаний із раціональним розрахунком та навіть меркантильністю;

- протистояння із Заходом і політика ізоляції.

Феномен відставання Сходу потребує подальшого вивчення. Але вже зараз зрозуміло, що за винятком окремих країн, в цілому на Сході не було абсолютного господарського регресу. Однак єдине, що мало місце, було вкрай важливим у контексті застою Сходу, а саме збереження традиційного характеру культури та її самобутності, інакше кажучи, відсутність інновацій, співставних з інтелектуальними і культурними досягненнями Європи.

Дата добавления: 2015-05-23