Лекція V: Японія у ХVI – останній третині XVIII століття: особливості моделі розвитку

Встановлення влади сьогунату Токугава.

Риси суспільно-економічного розвитку та соціально-класової структури.

Криза токугавського режиму: причини та наслідки.

Історію докапіталістичної Японії, як вважає М.І.Конрад, можна умовно розподілити на чотири періоди: 1) епоха Хейан (794 – 1192); 2) епоха Мінамото (1192 – 1333); 3) епоха Асікага (1335 – 1572); 4) епоха Едо (1603 – 1868). Період 1573 – 1603 р.р. деякі дослідники називають т.зв.безсьогунським періодом.

Перший період – це час панування родової аристократії. Наприкінці XII ст. розпочалося панування військового дворянства – самурайства (сьогунати Мінамото, Асікага, Токугава), яке тривало до Мейдзі ісін.

Найсуттєвіший вплив на історичну долю Японії мав геополітичний фактор (острівне розташування; відносна ізольованість островів Японського архіпелагу; підвищений рівень сейсмічності; меридіальна протяжність та різноманітність кліматичних умов; розташування архіпелагу в зоні тектонічного розлому (тайфуни, цунамі); бідність грунтів (що вимагало терплячої, наполегливої та сумлінної праці); обмеженість родовищ корисних копалин); м`який клімат, багатство флори і фауни; пізнє освоєння островів переселенцями з континенту.

Японська цивілізація (або Японська цивілізаційна спільнота) – явище своєрідне, рідко й незвично окреслене. Має особливу стратегію виживання та перспективи розвитку, стратегію подолання нестандартних викликів. Ця спільнота: 1) моноетнічна (хоча й не абсолютно); 2) монодержавна (що є незаперечним фактом, незважаючи на історію князівських усобиць та внутрішніх смут); 3) сформована на основі інтенсивної праці та витонченої культури (культури краси, естетики); 4) вирізняється тим, що впродовж столітть існує у постійному процесі усвідомленого самонавчання – через піднесення, тріумфи, кризи та зриви; 5)для неї характерним є те, що впродовж свого становлення вона проходила через полоси критичних переоцінок самої себе, але при усвідомленій вірності собі.

Японська історія від раннього Середньовіччя до сьогодні свідчить, що японський цивілізаційний досвід вирізняється досить драматичною діалектикою самоцентризму і ревнивим зверненням до зовнішнього світу (ресурсозберігаючий шлях розвитку та культура поворотів).

Так, для японської моделі розвитку характерним був перехід (наприкінці XIIст.) від домінуючого типового « азійського способу виробництва » або цивілізаційної структури китайсько-конфуціанського типу до більш прийнятної для Японії моделі розвитку – системи військово-самурайських диктатур (сьогунатів) або військово-самурайської державності. Як відомо,ця модель була більш схожою на феодалізм европейського типу (сеньйоріально-вотчинний),тому Японія з появою першого сьогунату (Мінамото) почала «випадати» зі східної моделі суспільного розвитку, характерної для решти країн Сходу.

Причини специфічного характеру японської моделі Середньовіччя:

Ø молодість японської держави та інфантилізм японського суспільсьва (японці були ще молодим народом,який переживає у XII ст. ранній етап розвитку і запозичував набагато більше, ніж міг засвоїти); родоклановий сепаратизм, кланово-генеалогічна система кабане; аристократизм; політичний гегемонізм військово-аристократичних кланів;

Ø ранній розклад (XII – XVI ст.) общинного землеволодіння (розпад надільних общин на державних землях, формування приватної селянської власності, рання криза феодальної аграрної системи, перетворення службових земельних держань на спадкові володіння, переважання вотчинного (приватновласницького) типу власності та експлуатації(як у Європі);

Ø домінування не державної, а приватної власності; сильні приватизаційні тенденції;

Ø особливості структури пануючого класу: вона не була чисто чиновницькою (як у Китаї), а змішаною;відсутність бюрократичної структури, що формувалася б на системі державних екзаменів;

Ø політична слабкість імператорької влади (влада імператора була номінальною, його особа була сакральною фігурою а не носієм реальної державної влади; посилення військово-ленної системи у вигляді «великих імен» («власницьких будинків»; притаманне існування діархії (подвійної), а то й триархії (потрійної), тобто специфічної владної структури; влада спиралася на тих, хто був на службі у держави, а не на рицарів-самураїв, була залежною від знатних кланів (всесильних регентів); велика роль звичаю аванкулату; полігамність імператорської родини (мав 12 дружин); на відміну від конфуціанської еліти (у Китаї) в Японії утворилася чиновницька (куге) і військова знать (буке), тому біля імператора утворився вакуум влади, який почергово заповнювали впливові роди (Сога, Фудзівара);

Ø острівне положення Японії суттєво відрізняло її від величезного материкового Китаю (починаючи ще від IX ст. – вся історія Японії – це історія конфлікту місцевих звичаїв та чужих принципів, історія всебічної японізації (тобто опанування, переробки та адаптації запозичень);

Ø в Японії не було специфічної для Сходу структури влади (східної деспотії), оскільки вона відтворювалася там, де імперії виникали зусиллями іноетнічної знаті (араби, тюрки, монголи, маньжури). Японія завойованою не була, тому не було умов для циклічності розвитку, тобто циклічності відтворення деспотичної держави, як в інших регіонах;

Ø Японія не витрачала значних зусиль для освоєння «варварської периферії», як наприклад, Китай;

Ø рабство хоча й було в Японії (у XIII –XI ст. кількість рабів складала 10-15% населення), але пізніше воно не збереглося, осільки не було джерел для його поповнення. Тобто в Японії рабство (розподіл на особисто вільних та особисто невільних) не стало, як в інших країнах Сходу, гальмом у становленні чистих класових категорій феодального суспільства;

Ø велика роль замкненого стану воїнів-самураїв, який сформувався а епоху Хейан і складав у XVII ст. від 7,5 до 10% населення (у Європі лицарство – не більше 2%);

Ø японські міста мали певну автономію, оскільки не було великого бюрократичного апарату та деспотичної держави; це сприяло росту товарно-грошових відносин, розвиткові великих професійних корпорацій ремісників і торговців; на відміну від Китаю ремісники в Японії мали право надлишки своєї продукції збувати на ринку, а з XII ст.вони мали привілеї на закупівлю сировини у певних районах країни та монопольний збут своєї продукції; у подальшому вони почали оплачувати свої привілеї, але не продуктами, а грошима;

Ø у Японії не було жорстко централізованої держави, впродовж тривалого часу Японія була феодально-роздробленою, що позитивно вплинуло на зародження і розвиток територіальних господарських зв`язків (держава не забирала (як у Китаї) весь додатковий продукт у селі і місті);

Ø існування особливого адаптаційного механізму у вигляді закону рухливої рівноваги (закон дзюн-гяку, де дзюн – правильний, сприятливий порядок, гяку – протилежний рух, повернення); на першому місці – дзюн, а потім гяку (рух вперед передбачає рух назад, як вдох-видох; головне, щоб була правильна послідовність, щоб наступне не стало попереднім, необхідність дотримуватися правильної черговості: «Китайська мудрість – японська душа»; бусідо (мистецтво смерті) – тядо (мистецтво життя); відкритість до зовнішнього світу – самоізоляція; запозичення конформного. Рух вперед-назад створював рухливу рівновагу, поєднував минуле з теперішнім, «своє- чуже»(синтоїзм – буддизм, конфуціанство, але при цьому їх не можна переставляти місцями, початковим, головним лишався синто);

Ø формування релігійно-філософського синкретизму (сито-мудре ставлення до своєї землі (екологічне мислення), предків, богів, конфуціанство – етика, мораль,совість, ієрархія; даосизм- наслідування природи, гармонія; буддизм (дзен)- знання психології людини, регулювання її поведінки, що особливо є важливим в епоху потрясінь);

Ø домінування буддизму як офіційної ідеології в Японії до початку XVII ст. Незважаючи на те, що конфуціанство почало проникати в Японію ще у IV ст., але воно не стало пануючою ідеологією (як у Китаї) із розробленою соціально-політичною програмою державного управління та морально-етичними нормативами як засобом (імперативним) апології існуючого режиму;

Ø фанатичне обожнювання імператорської влади (тенно-живий бог); повага (на відміну від прочиновницького Китаю) до військової служби та дисциплінована войовничість; відсутність закону першородства, що приводило до подальшого дроблення кланів;

Ø відсутність доріг, дискретність рельєфу.

У 1603 р. владу в країні захопив сьогун (буквально-військовий вождь) із роду Токугава, так в історії Японії виник третій сьогунат, який проіснував до 1868 р.

Причини та передумови встановлення сьогунату Токугава:

Ø слабкість сьогунату Асікага (Японія впродовжXIV,XV,XVI ст. складалася із великої кількості незалежних кланів, які не визнавали ніякої влади і прагнули до розширення своїх володінь. Ці століття – розквіт японського феодалізму, характерними рисами якого були: нескінченні міжусобні війни, пригнічення народу, здичавіння та збідніння країни, набуття військового характеру буддистськими монастирями).Заключний, столітній період сьогунату Асікага (1467-1568) отримав назву «Епохи воюючих провінцій» (Сенгоку дзідай). Він відрізнявся боротьбою васалів сьогуна проти нього і між собою; характерним був заклик-девіз «гекокудзьо»(«Нижчий постає над вищим»);

Ø втрата сьогунами Асікага контролю над столицею (Кіото), де утворилося сильне міське самоврядування;

Ø боротьба та розкол усередині дворянського роду Асікага. Незважаючи на те, що формально сьогунат протримався до 1573 р.вже наприкінці XVI ст. він остаточно втратив свій авторитет;

Ø слабкість військової сили Асікага та посилення його суперників. Зміни у тактиці ведення військових операцій у зв`язку із ввезенням у середині XVIст. вогнепальної зброї;

Ø необхідність об`єднання країни та створення вертикалі управління суспільством, що базувалася на таких засадах: основною військовою силою мали бути військові об`єднання сюдани; розподіл службових обов`язків і вертикаль підпорядкування в сюданах; уніфікація системи управління; введення системи нагород і покарань; легалізація системи примусу. Чітка вертикаль управління суспільсством була потрібна для об`єднання країни та її захисту від зовнішньої агресії(з 1543 р. біля Японії з`явилися португальці, які привезли християнство і вогнепальну зброю);

Ø прагненя до порядку та єдності; усунення хаосу, який настав після років Онін (1467-1477), оскільки японці – досить енергійний і здоровий народ, щоб терпіти необмежену анархію, а їхня країна занадто мала, щоб утримувати двох правителів;

Ø розвиток товарно-грошових відносин. У 1549 р. з`явився перший в Японії вільний ринок, де для залучення ремісників і купців ринкове оподаткування було скасоване. Такі ж ринки невдовзі виникли і в інших місцях;

Ø погіршення становища селян через міжусобиці «Епохи воюючих провінцій»: скоротилася площа оброблюваної землі, зросли податки, збиралися додаткові побори. Це викликало хвилю селянських повстань. Деякі з них охоплювали цілі провінції, тому їх назвали «провінційними повстаннями». Найбільшим було повстання в Ямасіро у 1485-1493 рр. Боротьба селян продовжувалася і в XVIст. Мали місце й «Повстання за анулювання боргів» (торгово-лихварському капіталу); ще у XV, але особливо у XVIст. поширилися виступи селян під релігійними гаслами. Найбільшим впливом вирізнялася буддистська школа «Вчення про Одне» (Ікко), тому усі виступи називалися «Повстаннями Ікко» (Ікко іккі);

Ø зміцнення економічного становища міщан відобразилося у появі міського самоврядування, передусім у портах – Нагасакі, Хаката, Сакаї, Осака. Всього виникло 30 вільних портових міст; посиленя місцевого торгового капіталу;

Ø формування ідеології та культури дзен, яка, з одного боку, через бусідо(«шлях самурая» відповідала духу самурайського стану, адже виховувала відвагу, самопожертву, зневагу до життя і смерті, зневагу до розкошів, культивувала простоту, хоробрість, готовність у будь-яку хвилину пожертвувати собою, а з іншого боку, мистецтво дзен пом`якшувало душу самураїв, рятуючи від загибелі, яку могло спричинити жорстоке серце. Дзен знадобився самураям, щоб привести до рівноваги стривожений дух, на підсвідому рівні зняти комплекс провини за пролиту кров; він потрібен був для виживання, відновлення національного здоров`я, нормальної психіки. У XVI ст.склалися найвражаючі напрями мистецтва Дзен: бусідо, театр Но,тядо, кендо (шлях меча), карате-до (пуста рука), кюдо (стрільба із лука), поезія Дзен, ікебана (шлях квітки). Важливим було посилення вимог до виконання етикету (рей). Культ етикета був стримуючим, регулюючим принципом у країні, де впродовж століть невпинно проливалася кров і панували самурайські вільності. Відповідно до принципів «Шляху самурая»: «Істинна хоробрість полягає в тому, щоб жити, коли правомірно жити; й померти, коли правомірно померти»;

Ø до смерті слід йти із ясним усвідомленням того, що належить робити самураю і що принижує його гідність;

Ø слід зважувати кожне слово і незмінно задавати собі питання, чи є правдою те, що збираєшся сказати;

Ø необхідно бути помірним у їжі та уникати розпусти;

Ø у справах повсякденних пам`ятати про смерть і зберігати це слово у серці;

Ø поважати правило «стовбура і гілок». Забути його – означає ніколи не осягнути доброчесності, а людина, яка зневажає доброчесністю синівської шанобливості, не є самураєм. Батьки – стовбур дерева, діти – його гілки;

Ø самурай повинен бути не тільки зразковим сином, а й вірнопідданим. Він не залишить пана навіть у тому випадку, якщо кількість його васалів скоротиться зі ста до десяти і з десяти до одного;

Ø вірність, справедливість і мужність – три природні чесноти самурая;

Ø під час сну самураю не варто вкладатися ногами у бік резиденції сюзерена. У бік пана не слід цілитися ні при стрільбі із лука, ні при вправах зі списом;

Ø якщо самурай, лежачи у ліжку, чує розмову про свого пана або має намір сказати щось сам, він повинен встати й одягтися;

Ø сокіл не підбирає кинуті зерна, навіть якщо помирає від голоду. Так і самурай, орудуючи зубочисткою, повинен показувати, що ситий, навіть якщо він нічого не їв;

Ø якщо на війні самураю випаде програти бій і він повинен буде померти, йому належить гордо назвати своє ім`я, і померти з посмішкою на обличчі, без принизливої поспішності;

Ø будучи смертельно пораненим, так що жодні засоби вже не можуть його врятувати, самурай повинен шанобливо попрощатися зі старшими за рангом і спокійно померти;

Ø той, хто володіє лише грубою силою, не є гідним звання самурая. Не говорячи вже про необхідність вивчення наук, воїн повинен використовувати дозвілля для вправ у поезії та вивчення чайної церемонії;

Ø біля свого будинку самурай повинен спорудити скромний чайний павільйон, у якому належить використовувати нові картини – какемоно, скромні чашки і нелакований керамічний чайник;

Ø поява великих людей, здатних виступити об`єднавцями країни. Головними серед них були Ода Нобунага. Тойотомі Хідейосі і Токугава Іеясу. Ода Нобунага (1534-1582) (японський Аттіла) став сьогуном де-факто у 1568 р., проводив політику об`єднання країни вогнем і мечем. Остання третина – початок 80-х рр.XVIст. відомі в історії Японії як «Період спокійної землі».

У 1577 р. Ода заснував місто Адзуті, який став його резиденцією.

У 1573 р. Ода усунув від влади останнього Асікага, який на той час повністю втратив політичний вплив. Упродовж своєї енергійної діяльності Нобунага здійснив такі важливі заходи:

Ø завдав нищівного удару по церковній опозиції (спалення у 1571 р. буддистського монастиря на горі Хіей, який вважався «незгасимим світочем Закону»;

Ø для забезпечення військ продовольством у 1558 р. запровадив ренту продуктами;

Ø переозброїв своє військо вогнепальною зброєю;

Ø підкоривши біля половини території країни, скасував застави, митні побори, стимулював розвиток торгівлі (будівництво доріг) покарання за розбій, створення «вільних ринків»; скасував приватні міри рідких та сипучих тіл та запровадив уніфіковану кіотоську міру (кьо масу), дорівнювала приблизно 1,8 л. Встановивши обмінний курс, Ода заборонив використовувати рис у якості засобу обміну, стимулював застосування золота та срібла для купівлі пряжі, шовку, ліків, чайного посуду з-за кордону. Він почав чеканити золоті монети (ханкін), однак золота і срібла було замало для налагодження мосового виготовлення монет;

Ø встановив контроль над містами – важливими торговими центрами. Тільки місту Сакаї вдалося зберегти свою незалежність;

Ø жорстоко придушив селянські повстання; почав роззброєння селянства та розподіл японського суспільсьва на класи;

Ø закони та юридичні звичаї роду Ода, які Нобунага запровадив на всіх підконтрольних територіях, вирізнялися винятковою суворістю. Мабуть, не існувало жодного злочину, який би не карався вищою мірою покарання (стратою). Сучасники переконані, що завдяки таким суворим законам крадіжки в Японії за Нобунаги припинилися і стали такими ж рідкісними, як у Монголії за Чингісхана, коли річ, кимось загублену на дорозі, завжди міг підібрати її власник на зворотньому шляху, і кожен міг безпечно спати на дорозі, поклавши біля себе своє майно;

Ø своїми заходами Ода Набунага започаткував «сьогунсько-князівську» державу в Японії. У 1582 р. (оточений в одному із кіотських замків військами противника і важко поранений, Нобунага підпалив храм, а сам покінчив життя самогубством (як самурай). Як відомо, він був одним із нащадків роду Тайра, мав неабиякі таланти, але насамперед був людиною хитрою, безбожною, не мав поняття про совість. У боротьбі за спадщину клану Ода він вирізав майже всю свою рідню. Вирізнявся неабиякими честолюбними амбіціями – невпинна жага до влади змушувала його переступати через будь-які моральні цінності. Якщо він не міг розбити противника на полі бою, то намагався обплутати його павутинням особистих стосунків – писав улесливі листи, надсилав дорогі подарунки, запрошував на прийоми і чайні царемонії (до речі, заманити ворога на дружні посиденьки і тихенько зарізати його у розпал веселощів було в ті роки звичайною справою). Одним із дієвих засобів в його арсеналі психологічної війни була т. звана матримоніальна дипломатія: шляхом шлюбів по розрахунку він прагнув породичатися зі своїми головними ворогами, щоб краще знати їхні справи. Нобунага не цурався роздавати обіцянки, не боявся порушити дане слово і нанести удар у спину. Саме за ці якості благородні лицарі Такеда Сінчен і Уесугі Кенсін, які воювали з відкритим забралом, зневажали Ода і не бажали мати з ним справи. Зрештою, подібними нелицарськими методами боротьби користувався не лише Ода Нобунага. Цим вирізнялася атмосфера тієї кривавої епохи.

Другим об`єднавцем країни був Тойотомі Хідейосі, вірний полководець Ода Нобунага(1536-1598). Період 1582-1598 рр., названий «Періодом Персикової гори»(за назвою одного із районів у м.Кіото, де знаходилася резиденція Тойотомі), мав велике значення у процесі подальшого об`єднання країни. Тойотамі досяг майже неможливого: пробився із низів до вершин влади, ставши військовим правителем всієї об`єднаної Японії. Вирізняючись негарною зовнішністю (низькорослий, смуглявий,вороги насміхалися, що він схожий на мавпу), він був людиною сильною, вольовою,незвичайно рішучою і талановитою; непомірна жага до влади поєднувалася у ньому із нестримною життєвою енергією та природною веселістю. Однак, як відомо, влада псує людину, змінює її характер. Останні роки життя Хідейосі часто піддавався нападам нестримного гніву та нападам підозріливості (хвороба всіх престарілих диктаторів, яким всюди ввижаються змовники).

Заходи Тойотомі Хідейосі:

Ø з метою захоплення влади усунув усіх нащадків Ода;

Ø уклав союз із двома великими феодалами Уеясу Токугава та Уесугі Кагекацу;

Ø домігся від імператорського двору почесного старовинного титула кампаку (1585);

Ø встановив контроль над важливими центрами зовнішньої торгівлі і над ринком рису;

Ø внутрішня політика Хідейосі була аналогічною заходам Ода і на завойованих територіях здійснювався обмір земель: вони були зараховані до категорії «прямо контрольованих володінь». До цієї ж категорії були віднесені міста Осака, Кіото, Нара, Омінато, (північ о-ва Хонсю) та пов`язані із зовнішньою торгівлею міста Хаката і Нагасакі. За наказом Хідейосі Сакаї було поставлене під контроль адміністратора, призначеного диктатором. Однак саоврядування Сакаї щодо внутрішньоміських справ все ж було збережене;

Ø Хідойосі вперше у масштабах усієї країни провів перепис. Селяни були розподілені на дві групи: податні «основні селяни»(хомбякусьо), до яких зарахували не тільки заможних селян, а й менш заможних з метою збільшення кількості податного населення, та безземельні селяни, які знаходилися «поза переписом» (тьо хадзуре) і не були прив`язані до землі, їм дозволялося пересування. Перепис Хідейосі свідчив про рішуче скасування вотчин, про існування сильної сільської общини та наявність васальних відносин (сюдзю канкей);

Ø будучи вихідцем із селян, Хідейосі все ж найжорстокішим чином придушував селянські повстання;

Ø Хідейосі здійснив низку важливих реформ. У 1568 р. – указ про прикріплення селян до землі (всі,хто порушував цей указ вважалися розбійниками і знищувалися; крім того, у 1597 р. Хійосі запровадив систему кругової поруки; якщо будь-який селянин здійснював злочин, то покарання перекладалося на весь його клан, все село; як низова адміністративна одиниця вводилися п`яти- і десятидворкки) і норму податі; селянин мав право не більше ніж на 1/3 врожаю, а сеньйор- не менш ніж на 2/3. Закріпачення селян супроводжувалося вилученням у них зброї. Згідно з указом 1588 р. про «Полювання за мечами», відібрані у селян мечі та кинджали слід було використовувати для виготовлення цвяхів та заклепок при створенні статуї Великого Будди. Цей хитрий крок дозволив Хідейосі зіграти на набожності селян: добровільно здаючи зброю, вони б здійснили акт доброчесності та покращили б свою карму. Масове роззброєння всіх простолюдинів дозволило Хідейосі ліквідувати різні бандформування-шайки розбійників, піратів і загони селян-заколотників. У країні був наведений «новий порядок» - на зміну анархії прийшов тоталітарний режим.Роззброєні були не тільки селяни, а й служителі культа, особливо буддистського,які опиралися об`єднанню країни через страх втратити незалежність;

Ø У 1591 р. виданий указ про закріплення соціально-станових відмінностей. Встановлювався тристановий соціальний розподіл: на самураїв (сі), селян(но), і міщан (сімін). До останньої групи належали купці та ремісники, які на той час ще не були диференційовані. Такий розподіл більше нагадував відокремлені касти:переходити з одного стану до іншого стало неможливо. Земельним нижчим самураям відтепер доводилося вирішити для себе дилему: або залишатися воїнами та зберегти право на носіння двох мечів, але відмовитися від своїх ділянок і жити на незначне рисове довольство, або відмовитися від почесного звання самурая і стати податними селянами;

Ø 1598 р. з метою збільшення податків із селян зменшуються одиниці земельної площі (тан з 0.12 га скорочується до 0,09, а тьо – з 1,2 до 0,9 га) при збереженні попередніх норм оподаткування, внаслідок чого податковий тиск збільшився приблизно на 30%;

Ø Хідейосі офіційно замінив грошову ренту (каммон) на продуктову (кокудака), що фактично здійснив ще його попередник Ода Нобунага, але останній не змінював найменування ренти;

Ø Хідейосі заборонив діяльність католицьких місіонерів, але це «закриття країни»(сакоку)було неповним, оскільки він розраховував за допомогою європейців отримувати судна і зброю для здійснення своїх авантюр;

Ø зважаючи на те, що для всього періоду діяльності Хідейосі характерною була нестійкість фінансової бази (бо безперервні війни та недостатні надходження від земель громадського користування), диктатор підтримував союз із торговим капіталом і проводив політику в його інтересах. Вже у 1582 р. Хідейосі скасував контроль двору над заставами у Кіото,що стимулювало вільний рух товарів на ринку.Через три роки у Кіото, а потім і в провінціях скасовуються дза, щоб позбавити придворну аристократію і храми прибуткового для них контролю над ремісницько-торговими об`єднаннями. Повсюди вводиться єдина кіотська міра рідких та сипучих тіл (кьо масу),яка дорівнювала 1.7 л.,здійснюється випуск монет, обумовлений розвитком товарно-грошових відносин і ростом видобутку золота, срібла та міді.

Велика зацікавленість Хідейосі у благородних металах свідчить про певну тенденцію меркантилізму у його внутрішній політиці: він уважав, що джерелом багатства є не виробництво, а обіг,багатство ж ототожнювалося з грошима. У 1587-1588 р. Хідейосі наказав виготовити великі золоті монети (обан), які почали застосовуватися у великих торгових операціях;

Ø за Хіодейосі зміцнюється «сьогунсько-князівська» держава. У 1591 р. після багатьох століть кривавих усобиць і смути Японія знову досягла єдності, і Хідейосі став її військовим диктатором. Не вирізняючись зайвою скромністю, Хідейосі називав себе найвеличнішим з усіх правителів Японії, вищим навіть за Мінамото Йорітомо (засновник сьогунату Мінамото 1192-1199рр.). Однак замість титула сьогуна Хідейосі вдовольнявся титулом кампаку (перший канцлер). Все ж його владу оспорювати не міг ніхто, і він міг змусити боятися найгрізніших даймьо (князів);у 1588 р. було визначено положення даймьо («велике ім`я»): таким визнавася власник, який мав доходи не менше 10.000 коку (міра рису) на рік. Наприкінці XVI ст. національний доход досягав понад 18 млн. коку, із них 2млн. вироблялися в особистих володіннях Хідейосі, сконцентрованих у двох регіонах, які мали найбільше стратегічне значення, - Омі та Оварі. Даймьо Хідейосі нараховували приблизно двісті осіб; їхнє багатство і могутність вирізнялися суттєвою нерівністю- чи були вони особисто головами великих кланів (як Токугава або Морі) або ж простими васалами, вірними диктаторові, якому вони служили. Так створювалася зразкова однорідна феодальна піраміда. Єдина адміністрація остаточно скасувала розподіл цивільних і військових повноважень, успадкованих від XIII ст. Імператор надовго втратив будь-яку владу в державі, яка повністю опинилася у руках феодалів, або,якщо точніше, у руках їхнього верховного глави.

Найбільше значення у законодавстві Хідейосі мали три короткі постанови, які були збіркою основних правил функціювання феодальних інститутів і зберігалися до XIХ ст.: указ 1585 р. про те, що жодна особа, яка перебуває на службі, від самурая до селянина не має права залишити своє заняття без дозволу свого пана і що особи, які приймуть людину, котра залишила свою службу, будуть покарані. Такий указ мав на меті унеможливлення руйнації того порядку і стабільності, які були встановлені в країні. Першоосновою було розуміння неможливості залишати те звання, у якому людина народилася. Цей указ лише забороняв самураю служити то одному, то іншому панові,законодавчим відображенням феодального принципу, що воїн повинен бути вірним одному панові; так само, як дружина повинна зберігати вірність одному чоловікові, у житті і в смерті; 2) другий закон (1586 р.) спрямований на жорстке розмежування класів: самурай не може стати міщанином, селянин не може залишити землю і працювати по найму і що землевласник не може брати під опіку бродяг і людей, які не обробляють землю. Звичайно, це був крок до повернення старого порядку (який існував до епохи війн), але водночас це був не протиприродний консерватизм (хоча був причиною майже допотопних умов життя всього населення, за винятком деяких міських верств суспільства в епоху Едо), оскільки його метою було забезпечення стабільності об`єднаної країни; 3) третя постанова (1587) теж ілюструє деякі ідеї суспільного ладу того часу. Йдеться про такий захід, як «Полювання за мечами». Він переслідував дві цілі: а) усунення джерела небезпеки; б) фіксація класових відмінностей, адже право носити меч було знаком статуса. Завдяки цим заходам Хідейосі вдалося закласти основи збалансованої системи феодальної влади. Він заборонив шлюби та інші відносини між сім`ями своїх васалів без його попереднього схвалення; видав низку законів про витрати, які регулювали поведінку даймьо; змусив своїх полководців заприсягнутися, що вони не зрадять законів його клану. Такими та багатьма іншими методами він розпочав політику, яку продовжать його послідовники, - політику законодавства проти змін.

Ø у своїх мріях Хідейосі бачив себе великим правителем не тільки Японії, а й усієї Східної Азії. Він планував широкомасштабну експедицію для завоювання Китаю і Кореї, що було відображенням авантюризму у зовнішній політиці. У1592 році 137-тисячна армія японців висадилася на півдні Корейського п-ва і за 20 днів, захопивши найважливіші стратегічні пункти, підійшла до Сеула. Лише втручання Китаю не дозволило завоювати Корею; внаслідок тривалих переговорів у 1607 р. (вже за Токугави) відбулося замирення та відновлення торгівлі між Японією та Кореєю. Корейська кампанія ослабила південно-західних феодалів і торговий капітал, пов`язаний із зовнішнім ринком. На передові позиції вийшли північно-східні феодали та князі центральної Японії, які менше постраждали від наслідків війни, і торговий капітал, що діяв на внутрішньому ринку; хоча у матеріальному плані корейський похід був катастрофічний, він мав і позитивні для Хідейосі наслідки: у битвах не тільки зміцнювалася національна єдність, а й усувалися найвідважніші суперники.

Ø Хідейосі за роки свого правління вдалося «навести порядок» в країні: він підкорив усю країну, створив основи ефективної системи управління суспільством, такої системи, при якій кожен японець мав бути у повному підпорядкуванні у свого пана, а всі пани – великі землевласники – під контролем верховного правителя-диктатора, яким став Хідейосі.

Однак смерть Хідейосі у 1598 р. звела нанівець зусилля перших об`єднувачів. Знову розпочалася міжусобна боротьба між Токугава Іеясу (якого Хідейосі призначив головним опікуном-регентом Хідейорі, свого малолітнього сина) та його противниками (іншими опікунами-регентами), які згрупувалися навколо Хідейорі. Значну роль у цій боротьбі відіграла вдова Хідейосі, яка звинуватила Іеясу у злочинній узурпації влади. У 1600 р. Хідейорі та його прибічники зазнали поразки у битві при Секігахара. Після цього вони розмістилися у м. Осака, яке на 15 років стало центром опозиції.

У 1603 р. Токугава Іеясу (1542-1616) прийняв титул сьогуна і захопив владу над всією країною, а в 1605 р. він передав звання сьогуна своєму синові Хідетада, себе ж наказав називати «сьогун, який відійшов від влади»(огосо). У 1615 р. замок в Осака був захоплений, Хідейорі був убитий, що утвердило могутність нової династії сьогунів, на яку вже ніхто не смів замахнутися.За місцем її резиденціїв Едо, епоха сьогунату Токугава називається епохою Едо (1603-1867). Хоча Токугава усунули імператорський рід від політичного життя, однак вони продовжували підкреслювати його релігійний авторитет і постійно говорити про те, що отримали санкцію на владу від самого імператора. Як політична система токугавський режим сформувався у 1632-1651рр.

Період Едо (Едо дзідай) розподіляється на два етапи: XVIIст., для якого характерні типові риси розвиненого феодального суспільсьва (державний лад цього часу – сьогунсько-самурайський диктаторський режим), і XVIII– перша половина XIX ст. період пізнього середньовіччя (еволюція військової диктатури до більш м`якого, цивільного режиму).

В епоху Едо були два центри: Кіото – резиденція імператора та придворної аристократії (куге); Едо – адміністративна столиця сьогунату (сьогун, адміністративна рада – городзю, яка складалася із представників князівських династій; очолював раду перший міністр і головний радник сьогуна – тайро; японський уряд називався бакуфу. Основою організації феодальних кланів (даймьоке) доби сьогунату Токугава були два принципи: іесякай (організація з горионтальними зв`язками в системі управління) і татесякай (організація з вертикальними зв`язками в системі управління). Принцип татесякай базувався на міцних зв`язках між головою клану і васалами та спирався на посилення авторитету наказів сюкунів через підвищення компетенції підлеглих самураїв-феодалів. Незгодні з таким реформуванням були відсторонені від справ. Так формувалася чітка вертикаль управління. Принцип іесякай став основоположним принципом формування японського суспільства, сприяючи його консолідації.

Феодальний клан даймьоке став важливою політичною одиницею японського суспільства епохи Токугава (сьогунат Токугава і клан Токугава мали однаковий характер і форму організації). Це була ієрархічна система, місце кожного у ній успадковувалося, порядок внутрішньої ієрархії був незмінним.

Зміцнення влади Токугава було досягнено завдяки таким заходам:

Ø особлива політика сьогунів щодо даймьо: їх розподілили на три категорії – 1) симпан даймьо (сімейство сьогуна); 2)фудай даймьо (віддані соратники Токугава); 3) тодзама даймьо (представники старовинних впливових кланів, колишні противники Токугава. Сьогуни Токугава по відношенню даймьо дотримувалися такої політики: вони висували, наділяючи землею та посадами тих даймьо, які були на їхньому боці або не були небезпечними, і навпаки, колись могутніх даймьо сьогуни намагалися якомога ослабити, - з цією метою Іеясу роздавав землі таким чином, щоб два могутніх даймьо не були сусідами; крім того, володіння одного даймьо були, як правило, розкидані по різних місцях, щоб він не міг сконцентрувати свої сили в одному місці; їм заборонялося будувати нові й відновлювати старі замки; закон також обмежував їхні володіння; свобода даймьо була обмежена системою заручництва; існував особливий заклад, службовці якого слідкували за приватним життям даймьо (чи одягаються відповідно до регламенту, чи відповідні шлюби укладають);

Ø складання правил, які встановлювали функції та поведінку імператора і двору («Чорні параграфи», відповідно до яких імператор був фактично ув`язнений у палаці: ворота палацу повинні бути зачинені цілодобово; імператорові (з дозволу сьогуна) дозволялося тільки тричі на рік залишати палац); монарх та придворні були переведені на натуральне забезпечення; їм не дозволялося володіти землею; при дворі постійно перебували чиновники бакуфу для контролю та фактичного управління діями імператора). Єдиною прерогативою імператора залишалося призначення сьогунів і деяких інших сановників.Ці прерогативи були чисто формальними, і посада імператора, все ще зберігаючи стародавню гідність, стала повністю церемоніальною. Іеясу та його наступники всілякими заходами намагалися підтримати віру народу в божественність і недоторканість мікадо;

Ø кодифікація ієрархії (за Токугава був завершений соціальний розподіл на чотири стани:самураї (сі), селяни (но), ремісники (ко), торговці (сьо). Поза станами залишалися представники «вільних» професій (артисти, лікарі, вчителі, монахи, бідняки, бродяги, «мешканці селищ» (буракумін), які займалися «нечистими» професіями: обробкою шкір, прибиранням нечистот, захороненням померлих; їхнє соціальне становище було спадковим;

Ø строга регламентація прав, обов`язків, поведінки і стилю життя усіх станів. Особливо жорстко визначалися обов`язки селян. Регламентовані були буквально всі сторони їхнього життя: їм заборонялося вживати рис, вони повинні були харчуватися тільки грубою їжею. Заборонялося носити одяг із шовку, дозволявся тільки бававняно-паперовий одяг. Заборонялося будувати зручні й просторні будинки й прикрашати їх. Заборонялося влаштування будь-яких розваг, театральних вистав, вживати саке, палити, села були поділені на п`ятидворки, діяв принцип кругової поруки; селяни були прикріплені до землі поліцейським наглядом та централізованою системою оподаткування. Умови життя тоговців і ремісників були також регламентовані, але не так строго, і на практиці ця регламентація нерідко порушувалася.

Токугавська регламентація стосувалася й самурайського стану, для якого існував особливий закон і особлива мораль. Ця регламентація була законодавчо оформлена за Токугава. Вона стосувалася обов`язків і поведінки самурая на всі випадки життя. Т.зв. «Самурайська конституція»1615 р. (Закони військових будинків) сприймалася як незмінна основа; вона підтверджувалася кожним сьогуном при вступі на посаду в присутності васалів. Правила поведінки самурая складалися із 13 статей: I-II статті- це правила поведінки військового стану (утримання від розбещеності); III-V статті – про підтримання порядку у феодальних володіннях; VI-VIII – проти союзів між даймьо, які б загрожували устоям сьогунату; IX-XI ст.- регламентація кортежу, одягу, паланкінів; XII-XIII ст. – рекомендації уникати фаворитизму та набирати на службу гідних і здібних. Отже, закон загалом мав репресивний та залякувальний характер, оскільки був відображенням волі воєначальника у військовий час, а потім був адаптований і для мирної епохи.

Наступний закон «Кодекс із ста статей» складався із заборонних пунктів, які спиралися на конфуціанську доктрину соціальної гармонії (етичні вимоги: головна – принцип вірності, феодальні чесноти, які, за самурайськими критеріями мали поширюватися на все суспільсьво). Водночас для цивільного та кримінального законодавства Токугава характерним було врахування класових відмінностей. Самурай і пересічний член суспільсьва каралися за різні злочини і по-різному. На початку епохи Едо всі добре розуміли, що якщо «особи підлого звання, такі як селяни і міщани, винні в образливих словах або грубій поведінці, то вони, якщо буде необхідно, можуть бути покарані і мечем». Це правило, відоме у народі як «кірісуте гомен» або «дозвіл зарубати й піти» (без подальших пояснень), із часом інтерпретувалося більш суворо, але воно ясно свідчить, яке місце відводилося феодальними правителями становищу воїна у державі;

Ø формування міцної офіційної ідеологічної доктрини на основі неоконфуціанства (феномен вивищення конфуціанства в Японії пояснюється: а) соціально-політичними та ідеологічними мотивами, оскільки для об`єднання країни та підтримання встановленого порядку потрібна відповідна ідеологія (принципи справедливого державного управління; гармонія верхів і низів; єдині етичні норми); б)занепад сільськогосподарського виробництва буддистських монастирів, моральна деградація у середовищі буддистських монахів; суперництво між монастирями. Токугавський уряд посилено сприяв створенню ортодоксальної урядової шкільної освіти. Сьогун, намагаючись побудувати соціальний і політичний механізми на засадах конфуціанської філософії та етики, оточив себе плеядою вчених, поміж яких найвідомішим був Кайбара Етікен (організував китайську школу – кангакуся із характерним для неї життєвим ідеалом – практицизмом, та опорою на імперативний обов`язок, лояльність, синівську шанобливість, людяність, справедливість, знання, чемність, щирість). За п`ятого сьогуна Цунайосі (1680-1709) було підготовлене кишенькове видання китайських класиків. Феодальні князі наймали вчителів і вивчали конфуціанську мудрість. Загалом самобутність та унікальність японської тогочасної державності визначалася релігійно-філософським симбіозом (синтоїзм, буддизм, даосизм, конфуціанство);

Ø політика штучної ізоляції країни, «закриття країни»(сакоку) від зовнішнього світу (1634-1854). Основою цієї політики токугавські правителі вважали встановлення контролю над зовнішньою торгівлею та стабілізацією феодального ладу. Єдиним відкритим містом був Нагасакі, а єдиними європейцями, яким дозволялося мати у цьому місті своє представництво, були голландці.

Основні параметри економічного розвитку Японії у XVII-XVIII ст.:

Ø соціально-економічний розвиток відбувався вкрай нерівномірно. Від початку XVII ст. і до початку XVIII ст. спостерігалося економічне піднесення; потім – стагнація і спад дл середини XIX ст. Піднесення було пов`язане із об`єднанням країни та завершенням міжусобних війн. Прогрес відобразився у таких явищах:

Ø ріст врожайності рису (покращення насіннєвого матеріалу, вдосконалення зрошувальної системи, активне використання добрив, покращення знарядь праці);

Ø зростання чисельності населення на 9 млн. осіб (29-30 млн.);

Ø зміни у соціальній структурі японського суспільсьва (відбулося усунення рядового самурайства зі схеми економічних відносин: великий сеньор – селянин). Таке піднесення підривало основи натурального господарства, що сприяло підвищенню товарності економіки.

Водночас наприкінці XVII ст. з`являються перші ознаки економічного занепаду. Проявами кризи стали:

Ø застійні явища у сільському господарстві (від початку XVIII ст.не збільшуються площі оброблюваних земель, немає росту врожайності);

Ø зменшення кількості населення, особливо на селі (на 1721 р. – 26 млн.чол.).У подальшому зменшується кількість сільського населення, а міське зростає. Це свідчить про розшарування та розорення селянства

Ø (зростання ренти до 60%), селянські повстання (174 р.,1749 р.,1754.р., 1764 – 1765 рр.);

Ø розмивання монополії самурайства на землю, втрата землі селянами, концентрація землі в руках нового соціального прошарку – землевласників із купецтва та заможних селян;

Ø занепад сімейно-корпоративного ремесла; у XVIIIст. зростає конкуренція цехам з боку перших мануфактур (з`явилися приватні, князівські та державні мануфактури);

Ø фінансова криза і ріст товарно-грошових відносин (меркантильна економіка) призвів до пеперозподілу грошових засобів. Унаслідок цього самураї, даймьо і навіть сьогун потрапили у фінансову залежність від лихварів і перших банкірів;

Ø нетривалий ефект стабілізуючих реформ (Кьохо, Кансей (1789-1801), які полягали у виданні законів проти розкошу, проголошенні режимів економії, грошових реформ;

Ø закриття країни позбавило японську економіку перспектив: внутрішній ринок був розвинений недостатньо, а від зовнішнього країна «закрилася», що принесло збитки багатьом торговцям, і вони почали вкладати капітал у скупку землі. Купівля-продаж землі заборонялася указами 1642 і 1643 р.р., але продовжувалася;

Ø різке погіршення матеріального становища середніх і нижчих верств самурайства внаслідок скорочення рисових пайків (до 60%). Багато самураїв зверталися до невійськових професій – ремесла, викладання, лікування. Ці японські різночинці почали обслуговувати міську буржуазію та поділяти її ідеологію (тьоніндо-«шлях міщанина», головні заповіді: чесність, працелюбність, бережливість), що, зрештою, призводить до процесу змішування станів;

Ø «закриття країни» обумовило й припинення впливу на Японію китайської духовної культури, що викликало занепад («вивітрювання») класичної основи-ідеології конфуціанства. Це сприяло росту більш енергійної культури та суспільної думки на національній основі. Загалом епоха Токугава не була епохою інтелекуального застою. Але це була епоха наростання розриву між закостенілими ідеалами старого Китаю і новими ідеями пробудженої свівдомості нових верств. Вища ієрархія прагнула бути непорушною, а в середовищі народу визрівали нові сили, формувався динамічний рух. Найважливішим було те, що об`єднання країни, економічні зміни, мир і порядок, установлені Токугава, привели до зародження японського націоналізму на основі неосинтоїзму;

Ø Наростання фаворитизму у сьогунському оточенні (особливо за п`ятого сьогуна Цунайосі (1680-1709), розкошів у повсякденному житті, невиправданих витрат казни; занепад самурайської моралі та посилення впливу міського життя із характерною для нього аморальністю, грубими розвагами (веселі квартали, розпуста, публічні екзекуції (травля ведмедями), півнячі бої, лялькові вистави, циркові арени (виступали акробати, тварини та уроди), новий театр (п`єси реалістичного змісту, у яких героями вже були не воїни або аристократи, а лавочники, купці, селяни, куртизанки). Зростання значення грошей для самурайського стану відображене у тогочасній оцінці: «Раніше для самурая на першому місці була щирість, потім життя, а зараз самурай насолоджується блиском золота, адже силою золота можна підкорити світ!»

Харизматичними якостями вирізнялися тільки перші сьогуни династії Токугава (1603-1651); для їхніх наступників притаманним був рутинний характер влади, серед них рідко були сильні особи. Слабкість режиму обумовлювалася й прагненням фудай даймьо, які обіймали ключові посади в бакуфу,зберегти й навіть посилити децентралізацію, ніж стати на шлях поступового переходу до централізованої абсолютистської монархії. Це було результатом переродження цієї групи васалів клану Токугава на самостійних впливових князів.

Таким чином, режим правління, створений Токугава Іеясу (1542-1616), забезпечував стійкий соціально-економічний розвиток країни впродовж XVII– початку XVIII ст. Однак через низку об`єктивних та суб`єктивних причин вже у XVIII ст. розпочинається структурна криза застійної моделі розвитку токугавської Японії.

Дата добавления: 2015-05-23