Османська імперія в епоху ранніх реформ і танзимата

Структурна криза Османської імперії наприкінці XVIII ст., «Східне питання». Ранні військово-політичні реформи Селіма ІІІ і Махмуда ІІ: зміст та наслідки. Танзимат: внутрішні та зовнішні передумови, сутність, наслідки.

Наприкінці XVIII ст. держава турок-османів втратила свою колишню військово-політичну могутність. Імперія переживала глибоку системну кризу: соціальні та державні інститути, які впродовж століть забезпечували стабільність влади султанів, все більше й більше гальмували розвиток країни в умовах нового часу.

Причини та прояви кризи:

- втрата державою Османів свого значення центру світової торгівлі;

військові поразки (половину часу між 1450 і 1918рр. османи провели у стані безперервної війни);

- помітне посилення значення норм шаріата у державних справах, особливо у сфері законодавства. У XVIII – XIX ст. фетва шейх уль-іслама вже була необхідна для прийняття будь-якого рішення султана і його уряду. Потужний вплив мусульманського духовенства визначався також його роллю в економічному житті як держателів вакфів (вакуфні землі в цей період складали приблизно третину всіх оброблюваних земель). Улеми виступали проти будь-яких новацій, були опорою консервативних сил, обстоювали ідею єдності релігії та політики, ідею священної війни проти невірних;

- існуюча міллетна система допомогла зберегтися нетурецьким народам імперії, не втратити своєї самобутності, культури, мови. Водночас це не зміцнювало імперію, а, навпаки, робило її вразливою, особливо в період росту національної самосвідомості окремих народностей. Створення міллетної системи було результатом відмови ісламської держави від проведення всередині країни політики ісламізації. Слід зауважити, що ісламізація відбувалася, але політики ісламізації не було. Імперія була зацікавлена у збереженні своїх немусульманських підданих, основних платників податків, «казни падишаха» як називали їх османські джерела.

В умовах ослаблення імперії та активного втручання у т.зв. Східне питання європейської дипломатії відносини між ісламом та християнством погіршилися;

- європейське втручання, спроби великих держав диктувати свою волю, прагнення християнських народів до незалежності та підтримка (а інколи й штучна провокація) національно-визвольних рухів ззовні; етнічний регіоналізм;

- еволюція військово-демократичних структур у деспотію східного типу; наростання релігійного (ісламського) фанатизму і національної нетерпимості; чиновницький бюрократизм, корупція, засилля намісників (сепаратизм, ігнорування інтересів нетурецького населення периферії; непотизм, тенденція до спадкової передачі посад; порушення службової ієрархії);

- поступове розмивання меж між повноправним та низькостатусним населенням (так, християни різних конфесій та євреї завдяки своєму багатству та зв’язкам із європейцями почали відігравати важливу, хоча й закулісну роль у державному управлінні);

- різке падіння дієздатності апарату державної влади; відсталість османських політичних інститутів; зміни функціональної спрямованості дій державного механізму (посилення інтересу представників державної адміністрації до власного збагачення і посилення податкового та інших форм тиску); недостатня (або й відсутня) увага регулюванню господарського життя, діяльності у соціальній сфері, зусиллям щодо реалізації зовнішньополітичного курсу, заохочення діячів культури та мистецтва; сформована на кінець XVIII ст. система управління виявилася складною й доволі суперечливою: активність периферії невдало поєднувалася з бюрократичними засадами, які могли спиратися на сильну центральну владу;

- незначні результати реформ епохи «ляля деврі» («епохи тюльпанів»);

- неефективна (а то й неадекватна) реакція Порти на нові тенденції у світовій політиці.Султанські міністри, як і раніше, у зовнішній політиці спиралися на категорії релігійної свідомості (мусульманський світ – християнська Європа);

- деградація традиційної економіки; однобокий розвиток меркантильної економіки (розвиток товарно-грошових відносин); нерівномірність соціально-економічного розвитку Османської імперії;

- тривале протистояння із Заходом та внутрішня ізоляція османського суспільства; запізніле, поступове відкриття цивілізаційних кордонів (зміни у культурно-історичній свідомості);

- поглиблення відставання інституціональної системи від розвитку соціально-економічних відносин (остаточний розклад сипахійської системи та одночасне утвердження провідної ролі великого приватного землеволодіння); розвиток невеликих товарних господарств; певний прогрес продуктивних сил у землеробстві; підвищення загальних обсягів сільськогосподарського виробництва; зміцнення аянів та посилення їхньої ролі у розвитку приватизаційних тенденцій;

- нові явища у житті торгово-ремісничого населення, передусім його зближення з яничарським корпусом (тенденції до формування більш широкої соціальної спільноти, яка вирізнялася не тільки певними матеріальними можливостями, а й певними правами (для діяльності її членів характерним було, по-перше, усвідомлення деяких спільних інтересів, пов’язаних із стилем життя у містах та відносинами з центральною владою; по-друге, вони почали вирізнятися більшою опозиційністю щодо держави, що проявлялося у прагненні змусити султанський уряд повернутися до попереднього курсу покровительства по відношенню до міст і водночас в активній протидії заходам, які утискали інтереси міських жителів).

На середину XVIII ст. військова слабкість Османської імперії стала настільки помітною, що в європейських столицях почалося обговорення питання про повне вигнання турок з Балкан та розподіл «османської спадщини». Ініціатором цих планів виступила Катерина ІІ. Занепокоєні військовими успіхами Росії та можливостями її виходу до Середземного моря, Англія, Франція та інші європейські держави виступили проти проектів Катерини, заявляючи про свою готовність захищати «цілісність і недоторканість» Османської імперії. За цих умов зовнішня політика Порти почала втрачати самостійність. Боротьба між християнськими державами Європи за право визначати майбутнє імперії та окремих її територій була покладена в основу т.зв. Східного питання, яке з кінця XVIII ст. набуло дуже важливого значення у міжнародних відносинах. Важливою складовою Східного питання була національно-визвольна боротьба нетурецьких народів імперії. Ще одним компонентом цього питання була проблема модернізації Османської імперії, насамперед її армії, оскільки війни другої половини XVIII ст. переконливо показали її відсталість з точки зору організації, рівня матеріально-технічного оснащення та стану військових знань.

Східне питання у своєму розвитку пройшло декілька етапів (у Новий час):

- І етап: 1774 р. (Кучук-Кайнарджийський мирний договір) – 1840-1841рр. (Лондонська угода союзних держав і Туреччини, про підтримання цілісності Османської імперії (політика статус-кво) та конвенція, за якою західні держави визнавали Дарданелли і Босфор виключно турецькими водами, закритими для проходу іноземних військових кораблів, тобто конвенція скасувала всі права Росії, які вона здобула щодо проток унаслідок попередніх війн та угод із Туреччиною. Відтоді особливо загострилося питання стратегічно важливих Чорноморських проток, які гарантували панування у Середземномор’ї, і ця проблема стала чи не важливішою від питання самого Чорноморського басейну;

- ІІ етап: 1841р. (Лондонські угоди) – 1853 (до початку Кримської війни). На цьому етапі відбувається активізація проникнення іноземного капіталу в Туреччину, насамперед англійського, адже після приборкання єгипетського паші Мухаммеда Алі Англія позбулася перешкод на шляху до Єгипту, послабила позиції Франції на Близькому Сході, позиції Росії у протоках, отримала визначальний вплив на політику Османської імперії (маючи при цьому торговий договір із нею 1838р.). Отже, на цьому етапі виникають передумови для майбутнього конфлікту, підгрунтям якого була боротьба західних держав за панування на Близькому Сході та політичний і економічний вплив у Туреччині. Велика Британія мала на меті повний контроль над Туреччиною та усунення Росії з політичної арени, Францію так само непокоїло посилення Росії, Австрія і Прусія, врешті-решт, теж підтримали Париж і Лондон. Миколу І хвилювала внутрішня нестабільність Османської імперії і те, що Велика Британія зможе стати хазяйкою на всьому Близькому Сході, якщо Порта розпадеться, Туреччині важливо було позбавитися від Росії як конкурента;

- ІІІ етап: Кримська війна 1853-1856 рр. – Берлінський конгрес 1878р. В основі Кримської війни лежало відоме Східне питання, а саме: боротьба Росії, Англії, Франції та інших європейських держав за Близький Схід. Результатом закінчення війни, у якій перемогли західні союзники Туреччини, стало підписання 30 березня 1856 року Паризької угоди, відповідно до якої Росія втрачала Південну Бесарабію, була змушена погодитися на скорочення чорноморського флоту і позбавлялася права споруджувати на Чорноморському узбережжі арсенали і верфі. В угоді містилося положення про нейтралізацію Чорного моря, відкритість його для торгових кораблів та закритість для військових. Була підтверджена конвенція 1841 р. про закритість проток Босфор і Дарданелли для військових кораблів.

Під тиском західних держав умови Паризького трактату було переглянуто на міжнародній конференції у Лондоні в 1871р., на якій Туреччиною, Росією, Німеччиною, Австро-Угоорщиною, Англією, Італією та Францією була підписана конвенція, яка скасовувала заборону Росії мати свій військовий флот на Чорному морі, але не надавала її військовим кораблям право проходу Чорноморськими протоками. Стаття ІІ конвенції гарантувала право султана дозволяти прохід через протоки кораблям дружніх держав, залишаючи це на розсуд Порти. Під дружніми державами розумілися противники Росії у Кримській війні, отже, західні країни, у першу чергу, Англія та Франція, які використали підписання Лондонської конвенції для того, щоб не дозволити Росії посилити свої позиції у Чорноморському та Середземноморському регіонах. Питання проток розглядалося і на Берлінському конгресі 1877р. Тоді всі учасники погодилися зі збереженням їхнього статус-кво;

IV етап: російсько-турецька війна 1877-1878 рр. – Перша світова війна. Найважливіші події: Сан-Стефанський російсько-турецький мирний договір (3 березня 1878р.), який визнавав незалежність Сербії, Чорногорії та Румунії, встановив для Болгарії статус автономного князівства. Порта взяла на себе зобов’язання провести реформи у Боснії і Герцеговині. Росія повернула землі Південної Бесарабії, втрачені нею за умовами Паризького договору 1856р. Сан-Стефанський договір закріпив владу Росії в Ардагані, Баязиді, Батумі і Карсі.

Військові та дипломатичні успіхи Росії викликали активну протидію з боку європейських держав, які були занепокоєні посиленням Росії на Балканах і Близькому Сході. Тому вони зініціювали у 1878р. проведення Берлінського конгресу. Готуючись до нього, Англія уклала таємний договір із Османською імперією, спрямований проти Росії. Берлінський трактат 1878р. змінив, не в інтересах Росії та слов’янських народів Балкан, положення Сан-Стефанського договору. Хоча Берлінський трактат підтвердив незалежність Румунії, Сербії та Чорногорії, кордони Чорногорії були зменшені; Австро-Угорщина набула право окупувати Боснію і Герцеговину, Болгарія була розподілена: північна її частина оголошена васальним князівством, а південна, під назвою Східна Румелія, знову поставлена під владу султана, щоправда за умови управління нею генерал-губернатора із християн. З азійських здобутків за Росією залишалися Батум, Ардаган і Карс. Порта зобов’язалася провести реформи в областях країни, населених вірменами. В цілому Берлінський конгрес був перемогою противників Росії. Після конгресу домінуючий вплив в Османській імперії і на Балканах отримали Англія і Австро-Угорщина. Все ж західним державам не вдалося повністю ліквідувати важливі для історичної долі балканських народів результати війни 1877-1878 рр. На Балканах виникли значно більш сприятливі умови для соціального і національного прогресу. В Османській імперії встановився авторитарний режим («зулюм») Абдул Хаміда ІІ, а сама країна невпинно перетворювалася в напівколонію західних держав.

Наприкінці XIX ст. в Османській імперії значно зріс політико-економічний вплив Німеччини. Султан і Порта у зовнішній політиці почали відверто орієнтуватися на Німеччину. Турецька армія була поставлена під контроль німецьких інструкторів.

За правління молодотурок розпад імперії продовжився. Незалежність проголосила Болгарія (1908р.). Австро-Угорщина анексувала Боснію і Герцеговину (1908р.). Унаслідок Триполітанської війни (італо-турецької, 1911-1912рр.) Італія захопила Лівію. У 1912 р. проти Туреччини за посередництва Росії виступили Болгарія, Сербія, Греція, Чорногорія. За результатами балканських війн (1912-1913рр.) Туреччина втратила всі свої європейські володіння, крім Стамбула (за умовами підписаного у травні 1913р. Лондонського миру). Всі колишні території Османської імперії у Європі були розподілені між країнами-переможницями. Албанія стала самостійним князівством. Подальша боротьба між країнами-союзницями (друга балканська війна (1913р.) дозволила молодотуркам відновити владу Туреччини над Едірне. Водночас становище на Балканах - «пороховій бочці Європи» - залишалося нестійким, що, зрештою, спричинило липневу кризу 1914р. та початок Першої світової війни. У 1914р. Османська імперія вступила у Першу світову війну на боці Німецького блоку.

Процес модернізації Туреччини і формування стійкої модернізованої системи тривав понад двісті років. Рух турецького суспільства від середньовіччя до сучасності відбувався в руслі його взаємодії з колонізаторським Заходом, який за умов світового капіталістичного ринку насильно нав’язував Туреччині характер її функціонування, й, відповідно, специфічні соціоекономічні структури, внутрішньосистемні регулятори і темпи модернізації.

Перший етап модернізації турецького суспільства припадає на останні десятиріччя XVIII – середину XIX століття. Його можна схарактеризувати як «пренатальну (внутрішньоутробну) стадію» модернізації, коли місцева еліта вочевидь усвідомила відставання її суспільства, насамперед на військовому рівні. Саме тоді виникають перші відчуття власної цивілізаційної неповноцінності, й погляди османської еліти звертаються на країни Заходу.

Негативними були й наслідки змін у політичній системі османської держави, які характеризувалися еволюцією військово-демократичних структур у деспотію східного типу. В імперії наростав релігійний (ісламський) фанатизм і національна нетерпимість, чиновницький бюрократизм, корупція, засилля намісників.

Добре усвідомлюючи небезпеку негативних чинників, турки-османи наприкінці XVII – на початку XVIII століття вжили заходів на їх нейтралізацію. Були віднайдені альтернативні джерела фінансування держави, які дозволяли компенсувати втрату прибутків від торгівлі (посилення податкового тиску, іноземні позики, розвиток національної промисловості, надання пільг іноземному капіталові тощо). Водночас ці реформи можна назвати впорядкованою стагнацією, а не усвідомленим кроком модернізації країни. Тому вони не стали основою для відродження османського суспільства.

На початку XVIII століття відбуваються певні зрушення у внутрішній і зовнішній політиці Порти. В «епоху тюльпанів» (ляля деврі, 1718 – 1730 роки) зростає інтерес до військового досвіду Європи. У 1727 році відкрита перша турецька типографія, з’являються різні проекти щодо створення військових навчальних закладів, розвитку мануфактур і заохочення наук. Столична знать почала захоплюватися європейською модою, архітектурою, вирощуванням завезених із Голландії тюльпанів. Крах політики великого візира Ібрагіма-паші пов’язаний із стамбульським повстанням яничарів.

Все ж спроби «європеїзації» поновлюються у 1730-х роках. Був створений корпус бомбардирів і започаткована військово-інженерна школа. Впродовж 1770 – 1780-х років інтерес до перетворень відроджується з новою силою. Характерно, що він базувався на основі нових відносин з іноземними державами: від протистояння з християнською Європою до балансування на суперечностях великих держав у руслі розвитку «східного питання». Велика Порта докладає зусиль щодо вивчення європейської дипломатії, започатковує регулярні посольства в європейських країнах. Ці заходи можна вважати першою прогалиною у турецькій залізній завісі.

Подальша модернізація країни гальмувалася збереженням старих категорій релігійної свідомості (протиставлення: мусульманський світ – християнська Європа), носії якої все ще зберігали сильні позиції в обстоюванні ідеї відкритої боротьби з «невірними».

У XVIII столітті Османська імперія опинилася у стані структурної кризи, яка найбільше вразила соціально-політичну систему країни. Інституціональна основа держави Великого Турка відставала від розвитку соціально-економічних відносин і гальмувала суспільне виробництво. На межі XVIII I XIX століть у Туреччині розпочалися реформи «Нізамі джедид» («Новий порядок»). Їх метою була ліквідація відсталості від європейських країн у державних і, особливо, військових справах. Представники феодальної бюрократії намагалися зміцнити централізацію держави, посилити політичну владу султана, наповнити казну, відновити військову могутність. Суб’єктивно вони прагнули зміцнити існуючий режим і власні привілеї, об’єктивно – готували грунт для буржуазного розвитку. Внаслідок реформ були збудовані збройні заводи та мануфактури. Для реорганізації армії і держави використовувалися європейські праці з військової справи, фортифікації, математики та ін. Сам правлячий султан Селім ІІІ знаходився під впливом ідей просвітництва; він боровся проти корупції й намагався радикально реформувати армію, ліквідувати яничарський корпус. Однак релігійні діячі відкрито виступили проти реформ, посилаючись на їх несумісність із принципами Корану й шаріату. У 1807 році султан-реформатор був усунений від влади й убитий.

Хоча реформи й зазнали поразки, вони сприяли появі молодого турецького офіцерства, знайомого із європейськими звичками і мовами, передусім французькою. Вони виступили за «озахіднення» власної країни, проти мусульманської реакції. Звичайно, ці неофіти західної культури були наївними ентузіастами, проголошуючи лозунг: «Турки повинні стати європейцями!»

Отже, навіть часткові й непослідовні запозичення ідей приводили до непередбачуваних наслідків: розпочали з артилерії, кораблебудування, навігації, друкарського верстата, а закінчили архітектурою, музикою, одягом, смаками, новою філософією, соціально-політичними ідеями. Через відчинені двері у стіні, яка відділяла Османську імперію від Заходу, розпочався неконтрольований рух західних ідей.

XVIII – початок XIX століття можна схарактеризувати як передмодернізаційний етап розвитку Туреччини. Еліта суспільства, вже знайома з європейськими інститутами, відчуваючи кризовий стан своєї держави, шукала вихід у реформуванні окремих елементів суспільного ладу з метою його зміцнення. Ці реформи визначалися логікою розвитку традиційного суспільства. Якщо ж вони містили європейські запозичення, то такі запозичення були поверховими й не змінювали характеру суспільного ладу. Основним вектором Османської імперії у XVIII столітті був перехід традиційного суспільства до більш розвинених відносин, реалізований під впливом внутрішніх імпульсів. Новації, які з’явилися в економіці й суспільних інститутах упродовж XVIII століття, були лише результатом еволюції традиційного суспільства.

Наростання кризових явищ у Туреччині обумовило нову спробу посилення держави й армії. У 1826 році Махмуд ІІ розпустив яничарський корпус, створив уряд європейського типу, започаткував державну освітню систему, активно сприяв упровадженню наукових і технічних новацій. Крім того, він заборонив традиційний одяг й замінив тюрбан фескою, яка стала символом реформ.

Османський султан Абдул Меджид І у 1839 році проголосив наступну серію інституціональних реформ, відомих під назвою танзимат (реорганізація). Були прийняті закони щодо стимулювання розвитку промисловості на основі європейської техніки. Заохочувалося залучення іноземного капіталу, створювалися сприятливі умови для діяльності іноземних підприємців. Новий карний кодекс надав гарантії безпеки життя, честі та майна всім підданим імперії незалежно від віросповідання. Вперше були відкриті світські школи. Для всіх мусульман впроваджувалася загальна військова повинність.

За Гюльханейським указом в усіх областях імперії передбачалося забезпечення «благодіяння хорошого управління». У 1845 році активізувалися зусилля щодо формування великих і малих меджлісів на місцях. Але зреалізувати на практиці принцип рівності між мусульманами й немусульманами було найскладнішою справою. Саме в цьому полягала найсерйозніша внутрішня суперечність танзимату. У ній відбилися, з одного боку, визвольні прагнення підкорених народів імперії, а з іншого – зусилля османських реформаторів, спрямовані на збереження й зміцнення єдиної держави. Зрештою, як показали наступні події, «реформи згори» Селіма ІІІ (1789 – 1807 роки), Махмуда І (1808 – 1839 роки) і Абдул ІІ Меджида І (1839 – 1861 роки) помітно змінили середньовічний облік країни, але водночас вони призвели до розвалу єдиної держави. Обумовлене це було тим, що модернізація соціально-політичної системи за європейським зразком не зовсім відповідала життєвим потребам багатонаціональної Османської імперії. Найважливішим результатом танзиматських реформ був ліберально-конституційний рух 1860-1876-х років, пов’язаний з діяльністю «Спілки нових османів» й найбільш передової частини імперської бюрократії. На їх думку, головною умовою соціально-політичного й культурного прогресу країни був перехід Османської імперії від монархії абсолютної до монархії конституційної. Друга серія реформ танзимату, започаткована султанським указом 1856 року, і перша в історії мусульманських країн Конституція 1876 року стали головними здобутками наступного етапу модернізації османського суспільства. Він тривав із середини XIX до початку XX століття. Його змістом була початкова модернізація, тобто це був етап накопичення структурних елементів і регулятивних механізмів, характерних для капіталістичного суспільства, етап усвідомлення правлячою та інтелектуальною елітою імперії необхідності переходу від оберігаючої модернізації до модернізації розвитку.

Реформи 1850 – 1870-х років – це ще один крок на шляху встановлення рівності всіх підданих імперії: був узаконений неофіційний статус немусульманських общин – міллетів (грецької, вірменської, єврейської та ін.), об’явлено про допуск їх представників до державної служби. Прийнято важливий закон про землю, скасовані цехові регламентації у містах, упорядкова система податкових відкупів. Водночас реформатори, керуючись доктриною османізму, прагнули зберегти цілісність держави, що викликало загострення боротьби за свободу й рівність упродовж 1860 – 1870-х років.

Перша Конституція Османської імперії проголошувала принцип особистої свободи й рівності підданих імперії незалежно від віросповідання, безпеки власності й недоторканості житла, пропорційного оподаткування, заборони барщини, конфіскації, штрафів. Конституція проголошувала свободу друку та обов’язкову початкову освіту. Передбачалося створення двопалатного парламенту: до верхньої палати – сенату – султан мав призначати пожиттєвих членів, а до нижньої палати депутатів повинне було обирати своїх представників чоловіче населення країни. 19 березня 1877 року відкрилася перша сесія парламенту. До палати депутатів було обрано 119 депутатів. Із них 71 мусульманин і 49 немусульман. 25 членів сенату були призначені султаном. Однак перший парламентький період в історії Туреччини закінчився поразкою. Основними причинами цього були: вузька соціальна база конституціоналістів; слабкість і розпорошеність прибічників Конституції; заперечення доктрини османізму лідерами національних меншин; зовнішньополітичні проблеми держави (російсько-турецька війна 1877 – 1878 років). Скориставшись катастрофічною ситуацією на фронтах війни, султан розпустив палату депутатів на невизначений термін. Хоча формально конституція зберігалася, фактично був установлений авторитарний режим Абдул Хаміда ІІ – зулюм (деспотія). Зулюм був спробою зупинити зміну балансу влади на користь чиновництва, а проголошена султаном доктрина панісламізму покликана зупинити хаотичний розпад держави після Берлінського конгресу 1878 року, який, як відомо, ознаменувався новим територіальним поділом Османської імперії. Відтепер, як твердив Абдул-Хамід ІІ, його прагненням було розбудувати «здорову східну державу» замість «хворої європейської». Були видані укази (1889 рік) про свободу рабів, чиї господарі не могли довести, що володіють ними на законних підставах. У 1890 році вжиті дієві заходи щодо заборони торгівлі рабами. Автократична система управління, сконцентрована на особі султана, потребувала наявності на місцях його представників-чиновників. Прикметною особливістю політики Абдул-Хаміда ІІ по формуванню бюрократичної системи був допуск на чиновницькі посади християн. Султан удосконалив усю бюрократичну систему, розширивши й реорганізувавши діяльність Школи цивільної адміністрації: кількість осіб, котрі навчалися у ній, зросла вдванадцятеро. У 1909 році вона перейшла на програму Вільної школи юридичних наук у Парижі. Монарх прагнув бачити чиновника освіченим, здібним адміністратором, відданим державній справі. Він створив основу для сучасної державної служби того типу, яка пізніше з’явиться на Заході. У 1880 році впроваджується система списків особливого складу, розробляється порядок просування по службі й звільнення цивільних чиновників. Подібні заходи вживаються й щодо військової та релігійної служби.

Оберігаючи підданих від руйнівного впливу чужоземних ідей, Абдул-Хамід ІІ заборонив введення друкованих книг. Але з його іменем пов’язане становлення професійної освіти з різних прикладних спеціальностей. Право отримати загальну освіту отримали жінки. За період правління Абдул-Хаміда ІІ державні системи судочинства й освіти значною мірою набули світського характеру. Цьому суттєво сприяла поява нової освіченої еліти – випускників недавно створених військових, медичних, адміністративних освітніх закладів, об’єднаних духом корпоративності. Заохочуючи розвиток освіти, султан таким чином сприяв зародженню політичної опозиції.

Скасувавши конституційне правління, він продемонстрував свою схильність до традиційної мусульманської державної моделі – халіфату, тобто теократичної держави під керівництвом духовного лідера. Султан виступає у власній країні та поза її межами і як падишах турок, і як халіф вселенської мусульманської общини. На його переконання, конституціоналізм – інститут західної політичної культури, складова життєвого ладу «невірних». Несприйняттям конституціоналізму Абдул-Хамід ІІ виразив також свою ксенофобію, небажання бути головою держави за західними зразками. Відповідно, владні амбіції султана відобразилися у релігійно-політичній доктрині «Ісламчилик, або Мусульманлик», тобто ісламізм. Саме Абдул-Хамід ІІ наголосив на ісламському характері держави й посилив інститут і символ халіфату. Він відродив скасовані султаном Махмудом ІІ пишні мусульманські епітети, йменувався «тінню Аллаха на землі», «переможцем», «благодійником».

У роки правління Абдул-Хаміда ІІ відбувалося інтенсивне проникнення іноземних підприємців у різні сфери економіки Туреччини. Концесійна політика султана вирізнялася подвійним розрахунком: модернізувати свою імперію й посилити власні позиції. Найамбітнішим проектом був німецький план залізниці Берлін-Багдад. Водночас, реалізований за рахунок іноземних грошей, він негативно впливав на фінансове становище Османської імперії.

Отже, політичний розвиток Туреччини за Абдул-Хаміда ІІ – це здебільшого відступ від започаткованої танзиматом вестернізації країни. Всі зусилля політичної верхівки були спрямовані на збереження монаршого одновладдя.

Рух проти султанського самодержавства очолила партія «Єднання і прогрес». Її прихильників називали молодотурками. Активізація молодотурецького руху, соціальний та суспільно-політичний розвиток Османської імперії на межі XIX – XX століть, а також зовнішні імпульси привели до революції 1908 – 1909 років. Під тиском повсталих військових частин і значної частини населення Абдул-Хамід ІІ змушений був у липні 1908 року погодитися на відновлення Конституції та скликання парламенту. Розпочався так званий «другий конституційний період» (1908 – 1918 роки). На виборах до палати депутатів більшість місць (150 з 230) отримали молодотурки. Відомі діячі молодотурок увійшли до складу уряду, стали губернаторами, послами, воєначальниками, чиновниками при дворі султана Мехмеда V Решада (1909 – 1918 роки). Своєю головною метою молодотурки вважали створення сприятливих умов для швидкого розвитку капіталізму в країні. Вони провели реформи державного апарату, армії, права та освіти. Здебільшого це була спроба механічного запозичення європейського досвіду та інститутів.

Найбільш значними актами законодавства парламенту, де домінували молодотурки, слід назвати закон «Про заохочення промисловості» 1913 року, низку законів 1913 – 1914 років з аграрного питання – закони про земельний кадастр, про порядок володіння й успадкування нерухомого майна, про продаж державних та вакуфних земель, прийняті у 1909 році «Закон про страйки» і «Закон про спілки». Вони визначали заходи щодо розширення сфери капіталістичних відносин у місті та селі, а також окреслювали контури політики етатизму.

Головною метою молодотурок було збереження цілісності імперії. Для її реалізації вони висунули доктрину османізму у її жорсткій формі, використовуючи повне придушення національного руху вірменів,курдів, арабів, албанців. Молодотурки проповідували ідею об’єднання всіх тюркських народів, які проживали у Туреччині, Росії, Ірані, Афганістані, Китаї в одну державу під османською егідою – Великий Туран.

Існуючу під час другого конституційного періоду форму правління можна назвати конституційною монархією. Помітним було домінування парламенту у прийнятті найважливіших для країни рішень. Лідери молодотурок після 1913 року встановили в країні авторитарний однопартійний режим, який призвів імперію до остаточного розпаду внаслідок її авантюрної участі у Першій світовій війні. Османська імперія – провідна й наймогутніша держава ісламу – зазнала нищівної поразки. Партія молодотурок саморозпустилася, був ліквідований парламентаризм конституційної монархії.

Таким чином, характерними рисами другого етапу модернізації Туреччини були її вимушений характер, утворення багатоукладності, вестернізовані форми перетворень і секуляризація, періодичні відступи і наступ реакції. Водночас досвід османів щодо реформування соціально-політичної системи переконливо доводить, що успіх модернізації передусім залежав від готовності суспільства до кардинальних змін.

Дата добавления: 2015-05-23