Дідова школа

Народне прислів'я

Не хлібом єдиним

Як хліб на столі, не болить голова.

«Не хлібом єдиним» - хороші слова,

а тільки б недоля цих слів не спіткала.

«Є хліб на столі - не болить голова», -

Казала матуся, як хліб випікала.

І клала хлібину на білий рушник,

Й слова промовляла святі і пречисті,

Аби він ніколи із хати не зник

Цей спечений хліб в капустяному листі.

Який був смачний той глевкий житній хліб,

Коли рятував від голодної смерті.

Й коли нас давили на плечі сім бід -

За кожну зернину боролися вперто.

На скошенім полі в палючі жнива

Слабкі колоски у торбину збирали.

"Не хлібом єдиним" - високі слова,

Та значення їх ми тоді ще не знали.

Бо й досі ходжу я у снах по стерні,

Й печуть аж до крові подряпані ноги.

Ще й досі кладе у торбину мені

Матуся окрайчик в далеку дорогу.

Як хліб на столі - не болить голова,

Бо як же нам жити без хліба святого?

«Не хлібом єдиним» - резонні слова,

Та молимось хлібу, неначебто Богу.

Я знову тут

Я знову тут, де мальви як жарини

Палахкотять у небі на виду,

Де ранній іній пада на жоржини...

Ой, дайте хвильку - дух переведу.

Тут дід колись косив на луках сіно,

Крутив вінок бабусі водограй.

Тут люди моїй мамі на весілля

Пекли на м'яті житній коровай.

Мене стрічає літо барвінкове,

Що визріва вершечком на меду.

Стою і обіцяю, що ніколи

Нікуди більше звідси не піду.

Дід

Дід Степан не вклонявся богам,

Не хрестився, хоч в хаті - ікони.

Але знав, що схід сонця прогав,

То не матимеш щастя ніколи.

Бо воно - у клепанні коси,

У суцвіттях вогню конюшини,

У живім діаманті роси,

Що у дзьобі тримає пташина.

Дід із півнем зв'язок якийсь мав:

Йшов у поле, зачувши той голос.

Капелюха статечно знімав

І вклонявсь хлібній ниві у пояс,

І цимбали виймав з-під-поли,

Ловив пісню, що в полі ткав жайвір,

Або слухав, про що ж так шумить

На подвір'ї з колискою явір.

Володимир Головко (1930-1994) народився, виріс і працював в с. Миньківка. Батька вбили бандити ще до його народження, ще в дитинстві Володимир зазнав злиднів і каліцтва. Попри все йому вдалося стати «літописцем» села - писав дописи в районну газету про доярок, механізаторів, ветеранів війни, юннатів, охорону природи. Після закінчення історичного факультету Харківського університету проявився його талант як історика-дослідника, історика-краєзнавця. До пенсії працював у рідній школі вчителем та директором. Захоплення історією не заважало Володимиру Олександровичу у вільну хвилину писати вірші. На вшанування пам'яті сільського поета його друзі зібрали все ним надруковане в газетах і видали поетичну збірку «Миньківські сонети» (1995р., м. Артемівськ).

Давно колись землі ділянку

Мій дід в поміщиці купив.

Своїх дітей усіх ще змалку

Любити працю там учив.

Він хлопців вчив жита косити,

Дівчат серпом пшеницю жать,

Снопи до кіп учив носити,

Учив, як хліборобом стать.

Учив їх ціпом молотити

І до зернинки хліб збирать,

Учив волів в ярмі водити,

Учив ріллю боронувать.

Дітей дванадцять у родині,

Їх годувала всіх земля,

Є нивка та в колгоспі й нині,

Вклонитись їй приходжу я.

Дата добавления: 2015-05-23