Сільське господарство. Зі створенням району у 1923 р

Зі створенням району у 1923 р. економіка сільського господарства зміцнилася. Всього в районі було 20 тисяч власників землі. На середню статистичну тогочасну сільську сім’ю (понад 5 осіб) припадало 3 га орної землі, 2 коней, 2-3 корови, мінімум знарядь для обробки землі. Серед селян 20% було середняків, які мали до 10 га землі. 2% селян мали землі 250 га і більше - то були вже заможні господарі. До періоду колективізації (1929 р.) селяни не бідували, від сільської праці вони мали достатній прибуток. Окрім того, майже в кожній сім’ї хтось з її членів працював на виробництві: на солепромислі, у гіпсовій чи вугільній шахті, на заводах та фабриках, залізниці.

Питання землеволодіння завжди було найважливішим в Україні. Поділ землі розпочався в нашому районі після Української березневої революції (1917 р.). В обласному архіві зберігається цікавий матеріал про події 5 вересня 1917 року в с.Луганське.

Не дочекавшись будь-яких вказівок з Києва, губернії та повіту, волосний комітет своїм рішенням відібрав у землевласника Єгишина 53 десятини орної землі і роздав 22 малоземельним селянським сім’ям. Після жовтневої революції 1917 р. декрет про землю майже не був виконаний - волості ділили тільки землю поміщиків. Весною 1918 року покинуті землі заросли бур’яном. Волосні керівники захвилювалися: як бути далі? Проект Земельної реформи в Україні, співавтором якої був наш земляк, міністр земельних справ в уряді Директорії Микита Шаповал, передбачав створення добровільних колективних господарств, не зачіпаючи земельних наділів селян і тих, що належали церкві, вченим, відомим людям.

Зі створенням району у 1923 р. економіка сільського господарства зміцнилася. Всього в районі було 20 тисяч власників землі. На середню статистичну тогочасну сільську сім’ю (понад 5 осіб) припадало 3 га орної землі, 2 коней, 2-3 корови, мінімум знарядь для обробки землі. Серед селян 20% було середняків, які мали до 10 га землі. 2% селян мали землі 250 га і більше - то були вже заможні господарі. До періоду колективізації (1929 р.) селяни не бідували, від сільської праці вони мали достатній прибуток. Окрім того, майже в кожній сім’ї хтось з її членів працював на виробництві: на солепромислі, у гіпсовій чи вугільній шахті, на заводах та фабриках, залізниці.

Питання землеволодіння завжди було найважливішим в Україні. Поділ землі розпочався в нашому районі після Української березневої революції (1917 р.). В обласному архіві зберігається цікавий матеріал про події 5 вересня 1917 року в с.Луганське.

Не дочекавшись будь-яких вказівок з Києва, губернії та повіту, волосний комітет своїм рішенням відібрав у землевласника Єгишина 53 десятини орної землі і роздав 22 малоземельним селянським сім’ям. Після жовтневої революції 1917 р. декрет про землю майже не був виконаний - волості ділили тільки землю поміщиків. Весною 1918 року покинуті землі заросли бур’яном. Волосні керівники захвилювалися: як бути далі? Проект Земельної реформи в Україні, співавтором якої був наш земляк, міністр земельних справ в уряді Директорії Микита Шаповал, передбачав створення добровільних колективних господарств, не зачіпаючи земельних наділів селян і тих, що належали церкві, вченим, відомим людям.

Перше колективне господарство в нашому районі, та й одне з перших в Україні взагалі, було створено весною 1918 року в селі Трипілля (Володимирівська сільська рада) на землі вдови і нащадків генерала Депрерадовича. Назвали господарство "Мурашник". Селяни працювали в господарстві і на своїх ділянках. По осені врожай було розділено на три частини: одна частина як оплата за роботу, друга частина - на підтримку хворих, малозабезпечених, вдів, третя частина залишалася на користь волосного комітету - для підтримки школи, волосного лікаря, закупівлю посівного матеріалу. Після легалізації земельної реформи взимку 1919 року сільськогосподарські комуни з'являються у Феттерівці (с.Калініне), Ступках, Покровському, Васюківці, Сріблянці і в Красному. У цих комунах було 1628 десятин орної землі і 319 працівників.

У 1927 році колективних об'єднань у районі було 15%, а в 1929 році - 33%. Для обробки общинних (які нікому особисто не належали) земель більшість працюючих приєднували і свої власні ділянки.

Сільськогосподарським комунам, як заохочення, держава надавала довгострокові кредити та сільськогосподарську техніку. У 1924 році район мав 15 тракторів (приблизно на 8 тис. га землі), в 1925 році вже 202 трактори, а в 1927 році - 495. Примусова колективізація в районі розпочалася восени 1929 року і, як і скрізь в Україні, принесла великі біди. Заможні селяни - влада називала їх «куркулями» - чинили опір. Куркульські сім'ї примусово вивозилися на Північ та на Урал. У нашому районі 17 березня 1930 року примусово вивезено 30 селянських родин (165 осіб) і 4 квітня 26 родин (168 осіб). Всіх, хто виступав проти колгоспної влади, заарештовували і піддавали суду так званих «трійок».

У перший рік існування колгоспи району видали на одного їдця до 30 пудів зерна. У 1931 році врожайвидався бідним і видача зерна (переважно ячменя і вівса) зменшилася. На початок 1932 року в районі колективізація в основному була завершена - створено 89 колгоспів. 1932 рік за врожаєм видався кращий за попередній. Проте план зерноздачі врожаю державі, встановлений Москвою для селян Бахмутчини, - 65 тисяч тонн - був нереальним. Отже, колгоспники нічого не отримали для власного прожитку і восени, голодні, збирали колоски з колгоспних ланів, не зважаючи на об'їждчиків та судові розправи. Майже 650 осіб протягом зими 1932-1933 року було засуджено на різні терміни ув’язнення, а трьох - до розстрілу. План заготівлі зерна район не виконав. Майже половина голів колгоспів і третина бригадирів була замінена і засуджена. Із сіл колгоспникам заборонялося виїздити, та вони правдами і неправдами тікали на підприємства Донбасу в пошуках роботи та кращого життя. Міліцейські кордони повертали втікачів (здебільшого у покинуті села). Найголоднішими для селян були зимові і весняні місяці 1933 року. Голодування на селі, де не було допомоги від працюючих родичів у промисловості чи на транспорті, призвело до росту смертності хронічно хворих, людей похилого віку, дітей, інвалідів. Всього від недоїдання в районі за цей період померло майже 9 тис. осіб (12 %).

1933 рік став роком виживання для району. Це була колосальна трагедія для всієї людності. Напівпусті села, зарослі бур'янами поля, незібраний урожай. Кремлівські керівники почали масово переселяти на Донбас, у села і міста, жителів з центру Росії. До Бахмутчини взимку 1934 р. прибуло 3 ешелони з 242 особами, а з ними 150 коней та 300 корів, понад 200 овець. Колгоспи економічно розвивалися дуже слабко. Централізоване постачання техніки (трактори, молотарки) спонукало до створення п'яти МТС (машинно-тракторних станцій): Артемівської, Ямської, Зайцівської, Покровської, Луганської.

Через нестачу на селі чоловіків жінки мусили оволодівати професією тракториста. Після запланованого голоду це була чергова акція варварського ставлення до жіноцтва. Хоча тодішня пропаганда мальовничо зображувала принади нової професії на селі. Жінки-механізатори не підозрювали про згубний вплив на здоров'я нових сільгоспмашин і залюбки намагалися якнайшвидше ними оволодіти. Лідером серед жінок-трактористок Донбасу поряд із знаменитою Пашею Ангеліною були Мотрона Синиця (с. Ступки) та Катерина Фомичова (с. Володимирівка).

Для навчання механізаторів створюються школи механізації в Артемівську та на ст. Яма. Пізніше вони перетворилися на нинішні СПТУ №147 і СПТУ № 145.

Держава, реально оцінюючи невеликі можливості створених колгоспів, у 1931-33 роках починає створювати радгоспи на вільних чи державних землях. Під цю програму виділяються кошти на будівництво житла та придбання сільгоспмашин. Зразкова Кам’янська зрошувальна дільниця перетворилася на радгосп "Ямський". Серед степу виросли села Артемове і Комуна. Радгоспи з'явилися і в селах Берестівка, Яковлівка, Володимирівка, Новолуганське. Пізніше, у 70-ті роки ХХ ст. будуються радгосп-гігант (комбінат) "Вуглегірський" та птахофабрики "Артемівська" і "Бахмутська".

У передвоєнні роки в селах змінилася кількість населення з трьох причин - збільшилась смертність через голод, міграцію молоді до міст, зниження народжуваності дітей.

Державою застосовуються стимули у вигляді урядових нагород кращих трудівників народного господарства. За роки існування Радянського Союзу процес нагородження був складним щодо відбору, але мав велику моральну вагомість. Нагороди просто так не давали, хоча існували недоречності через класові еталони. Поряд з особами нагороджувалися трудові колективи підприємств.

В Артемівському районі лише одне господарство нагороджене орденом Леніна - колгосп ім. Сталіна с.Миньківки в 1940 році за високий збір зернових. Загалом же серед мешканців Миньківки, високих державних нагород і звань удостоєні 28 осіб. З них 3 Герої Соціалістичної Праці.

Сільське господарство після Великої Вітчизняної війни відновлювалося дуже важко: різко зменшилися трудові ресурси - багато жителів району загинуло на фронті, молоде покоління виїздило до промислових міст. Окрім того, зруйновані виробничі будівлі, знищені трактори і сільгоспмашини, відсутня тяглова сила.

Жінки, підлітки, каліки і... корови піднімали економіку наших сіл. Промислове оточення давало можливість їм швидше долати труднощі. Неврожай 1946 року знову голодним мором пройшовся сільськими домівками. Пухли від голоду в першу чергу старі, немічні і діти. Від голоду померла не одна тисяча жителів району.

Згадуючи голод повоєнних років, місцеві поети С.Решетова і В.Головко створили пронизливі поетичні образи:

Дата добавления: 2015-05-23