Зовнішня політика Української Центральної Ради

(березень 1917 - квітень 1918 рр.)

Теоретичну концепцію зовнішньополітичної стратегії відновленої української держави XI ст. виробив М.Грушевський, причому визначені ним больові точки зовнішньої політики України лишилися такими й досі.

У збірнику "На порозі нової України: Гадки і мрії" (К.,І9І8) на перший план Грушевський висував тезу про те, що український народ є більшою мірою західним, європейським, ніж східним. Цей "європеїзм "веде свій початок від прадавніх зв'язків з германською і кельтською куль­турою Подунав'я, масового напливу скандинавів за часів формування Ки­ївської Русі, від надзвичайно широких династичних зв'язків, починаючи від Ярослава аж до його онуків з німецькими князівствами та іншими державами, що входили в сферу німецької культури. Далі-Галицько-Волин­ське князівство-королівство з великими західними, переважно німецьки­ми колоніями.

Правда, пишучи, що "Україна жила єдиним життям, одними ідеями з Заходом", він визнавав, що старі східні й візантійські традиції Київ­ської Русі частково асимілювали нові західні тенденції, внаслідок чо­го виникли "оригінальність і чар українського мистецтва 17-18 ст." і взагалі української культури. Та якщо "історичні умови життя" орієнтували Україну на Захід, то географічно вона тяжіла на південь, до Чор­ного моря. І коли ситуація сприяла цьому, Україна намагалася закріпи­тися на чорноморському узбережжі.

Прогнозуючи "нові перспективи" зовнішньополітичного життя Укра­їни, на перше місце поряд з Німеччиною Грушевський висуває й США з огляду на їхні "незвичайні фінансові та технічні засоби" демократизм, ініціативність і сміливість народу. "Німеччина і Сполучені Дер­жави Америки - се дві великі школи... Німеччина більш теоретична, Аме­рика більш практична".

Водночас, виводячи США і Німеччині роль вищої школи для україн­ських наукових, ділових виробничих кіл, автор вважав, що полем дія­льності України мусять стати краї, найцікавіші для неї з геополітичної т.з.,а саме район Чорномор'я, тим більше, що український народ, на його думку, є одним з найбільш "орієнталізованих"західних народів.

Не оминув Грушевський і щеодного зовнішньополітичного пріори-тету-російського, хоча й не пожалів для нього дошкульних і гнівних означень. Та вже влітку 1920р., вгамувавши емоції, він тверезо і роз­важливо писав: "Об'єктивні дані, реальні умови українського життя, спа­дщина царської Росії не дають змоги будувати українське життя і без замирення, без порозуміння з Росією. Зложивши пиху з серця, ми мусимо шукати порозуміння, мусимо доходити добросусідських, доброзичливих відносин з нею, навіть ціною певних уступок, бо інакше не зійдемо з нинішньої мертвої точки".

Паралельно з теорією і навіть дещо раніше йшов процес реаліза­ції зовнішньополітичної стратегії ЦР. Починаючи з літа І9І7р. західні держави стали виявляти підвищений інтерес до українських справ, пере важно під впливом позитивних здобутків українізації армії. Ще в пер­ших числах липня ЦР і генерального секретаря міжнаціональних справ О.Шульгіна відвідав аташе японського посольства у Петрограді Ашіда, через місяць з напівофіційною місією до Києва прибув відомий фран­цузький журналіст Жан Пелісьє, який встановив широкі контакти з ЦР. Це був своєрідний "прорив", завдяки якому французькі офіційні кола поступово відмовлялися від позиції нейтрального спостерігача.Тоді ж у Києві з'явився й представник англійського посольства в Петрограді проф.Піре.

Як наслідок дедалі більшої зацікавленості Антанти в утриманні України в стані війни з Центральними державами генералу Табуї, пред­ставнику французького уряду при штабі Південно-західного фронту, бу­ло доручено стежити за подіями безпосередньо в Києві. 26 вересня він разом з підполковником Перльє здійснив візит до гєнер. секр. військо­вих справ С.Петлюри і мав з ним двогодинну розмову з приводу украї­нізації війська.Через місяць відбулася зустріч французького посла в Петрограді Нуланса з ген.секр.фінансів М.Туган-Барановським стосов­но пропозиції приватних підприємницьких кіл Франції надати Україні позику, для придбання військового спорядження.

Проте соціалістичні керівники ЦР запідозрили "якусь нечисту за­тію французьких капіталістів" і не скористалися з цієї пропозиції, що на думку деяких дослідників (Ї.Нагаєвського та ін.) стало однією з причин повної ізоляції й блокади України в І9І8-І9І9 рр. Не могло не викликати занепокоєння Антанти і висловлене в 3-му Універсалі ЦР рі­шуче прагнення її до якнайшвидчого встановлення миру шляхом негайної організації загальних мирних переговорів. Та все ж після жовтневого перевороту в Петрограді зв'язки між ЦР і представниками західних де­ржав стають дедалі інтенсивнішими. Цьому сприяв і переїзд до Києва військових місій Англії, Франції, Італії, Японії, Румунії, Сербії та Бе­льгії після захоплення більшовиками Ставки в Могильові й убивства генерала Духоніна. Голови місій виявили готовність допомогти УНР лю­дьми і зброєю, якщо вона зобов'яжеться якнайдовше утримувати антинімецький фронт, а сербо-хорватські частини, сформовані з військовополо­нених на території Київського і Одеського округів (24 тис.чол.) виявили готовність приєднатися до Української армії.

Тоді ж, у середині листопада І9І7р., вже відомий нам ген.Табуї разом з майором англійської служби відвідали О.Шульгіна і заявили, що союзники, найперше Франція, з великою симпатією ставляться до куль­турного і політичного відродження України, до її зусиль у справі роз­будови народної республіки, і тому пропонують свою допомогу. Однак Шульгін досить рішуче відповів, що запорукою встановлення й розвитку контактів з Францією і взагалі будь-якою державою є офіційне визна­ння УНР. Позиція генерального секретаря міжнаціональних справ здій­снила відповідне враження. 5 грудня Табуї повідомив голову Генераль­ного Секретаріату В.Винниченка про бажання Франції визнати Україну і запропонував йому, не чекаючи офіційного підтвердження, класти про­граму фінансово-технічної допомоги Франції УНР.

Нова ситуація вимагала від керівництва ЦР відповідних кроків щодо організаційного оформлення зовнішньополітичного-відомства моло­дої республіки:ІЗ грудня І9І7р.на УІІІ сесії ЦР В.Винниченко запро­понував створити на базі секретарства міжнаціональних справ Генера­льного секретаріату міжнародних справ. Голова уряду заявив: "Франція, Англія, Америка, Бельгія, Румунія дуже цікавляться організацією україн­ської республіки. Але як люди обережні, їх правительства, дбаючи за свої інтереси й користі, вони дожидають повного визнання нашої респу­бліки. А коли знайдуть потрібним, вони простягнуть нам руку, якщо ми вважатимем потрібним цю руку приняти. Жодних таємниць у нас не буде. Бсе буде робитися відкрито, по-демократичному".

Перший голова зовнішньополітичного відомства УНР (до 30.01.1918 року за н.ст.)-Олександр Шульгін народився у 1889р. на Полтавщині, за­кінчив Петербурзький університет, був дійсним членом НТШ. У 1908-1914 роках, під час навчання очолював столичну громаду ТУІІ, з квітня І9І7р,-член Центральної й Малої Рад, з липня-генеральний секретар міжнаціо-нальних справ. За гетьманату Скоропадського-співпрацівник МЗС, посол у Софії, у І9І9р.-член української делегації на Версальській конфе­ренції, голова делагації на асамблею Ліги Націй у Женеві. Провадив ак­тивну політичну роботу в еміграції, очолював уряд УНР в екзилі, був ініціатором і віце-президентом Міжнаціональної Вільної Академії в Парижі (1952-1960 рр.).

Буквально на наступний день після створення генерального секре­таріату міжнародних справ за кордон із спеціальною місією було від­ряджено українського офтцера-інженера Юрія Гасенка (1894-1933 рр.). Ним було засновано у Швейцарії Заклад УНР з функціями посольства, консульства і прес-бюро одночасно, щоб у разі необхідності поділити Заклад на три самостійні закордонні установи. Прес-бюро Закладу мало свої репрезентації у Відні, Берліні, Парижі, Лондоні, Римі та в інших столицях і "поставило на широку ногу пропаганду в пресі всього сві­ту справи України". Гасенком було також створено Українсько-швейцар­ський комерційний заклад з капіталом 20 млн.карб. Енергійно діючи ук­раїнський офіцер домігся зустрічі з президентом та МЗС Швейцарії (що тоді ще офіційно не визнала Україну) і переконав їх у необхідності надіслати до Києва українського дипкур'єра. За даними ЕУ Гасенко став винахідником моторного човна (т.зв."морської блохи").

На другу половину грудня І9І7р. припадає пік зносин ЦР з держа­вами Антанти. 21 грудня Табуї ще раз звернувся до Шульгіна з нотою, в якій повідомив, що французький уряд офіційно призначив його комісаром при уряді УНР. А наступного дня в будинку генерального секретаріату внутрішніх справ відбулася церемонія офіційного прийому Винниченком Табуї, новопризначеного віце-консула Франції Арке та військових атташе полковників Ваніо і Денса. Винниченко, відповідаючи комісарові у своїй промові, сказаній французькою мовою, висловив почуття задоволен­ня, з яким уряд УНР прийняв звістку про призначення при ньому офіцій­ного представника Франції, і зазначив: "В наших серцях завжди жили сим­патії до республіканської Франції, бо в традиціях українського наро­ду завжди живі були ідеали, за здійснення яких боролась французька демократія. Історичний шлях, пройдений французьким народом в його по­стійному стремлінню до перетворення у дійсність початків волі, завжди був повчаючим для всіх народів у їх зусиллях до визволення".

У ті ж дні до Генерального секретаріату "завітав" колишній анг­лійський консул в Одесі Піктон Багге і вручив Винниченку ноту про призначення його представником Великобританії в Україні. В ній, зокре­ма, говорилося: "Мій уряд...підтримуватиме з усіх своїх сил Українсь­кий уряд у завданнях, які він розпочав ще до створення доброго управ­ління, підтримання порядку й поборювання Центральних держав, ворогів демократії й людськости".

Таким чином, виходило ніби дві найбільші європейські й світові демократії визнали суверенність української держави ще в той час, ко­ли її соціалістичні керівники були не в змозі відректися від ідеї федерації з Росією. Історична доля, на перший погляд, давала унікальну нагоду українському народу. Але якими ж були реальні, не декларативні, плани Антанти відносно України? Останній рядок ноти Багге й розкри­вав причину інтересу Франції й Англії до української справи. Як за­значав добре поінформований сучасник, П.Христюк, "плани-пропозиції представників Антанти зводились до того, щоб утворити з українців-вояків кілька корпусів, які разом з чехословацькими полками, сформо­ваними з австрійських полонених і мобілізованих чехів-колоністів з України, а також поляками, зайняли б найважливіші пункти на румунському й південно-західному (українських) фронтах і у такий спосіб притягу­вали б на цих фронтах певну кількість війська Центральних держав".

Зрозуміло, що така перспектива аж ніяк не влаштовувала Україну. Ніхто не хотів умирати за інтереси союзників, і проблема полягала лише в тому, в який спосіб домогтися миру, оскільки після більшовицького перевороту, який вдався значною мірою завдяки вмілій антивоєнній агі­тації, жодні сумніви в цьому відпали. Але ЦР дала себе випередити у справі ініціативи мирних переговорів Раді Народних Комісарів. Доки українські з'їзди виносили резолюції про потребу негайного "демокра­тичного миру" більшовики просто запропонували німцям почати перегово­ри про перемир'я. Вони відкрилися неподалік від Вільно вже 20 листо­пада, й 2 грудня було підписано договір про перемир'я на 28 днів. За таких умов перед українськими лідерами відкривалися два шляхи: боро­тися за мир "самотужки", бо ж іти до нього спільними, колективними зусиллями.

Вибір було зроблено на користь другого варіанту, але оскільки ЦР не визнавала РНК центральним урядом Росїї, вона звернулася в цьо­му питанні до краєвих антибільшовицьких урядів Башкирії, Дону, Кавка­зу, Кубані, Криму, Молдови, Сибіру із закликом до створення нового феде­ративного уряду, котрий і мав би вести мирні переговори. Подібний уто­пічний проект ЦР не мав тоді жодних шансів втілитися у життя і, навпа­ки, тільки загострив відносини з РНК, який з першого дня існування вва­жав себе повноправним "центральним'" урядом Росїї. Зрештою, це стало однією з причин конфлікту, що привів до збройної агресії радянської Росії проти УНР.

Прагнучи перехопити у більшовиків ініціативу, II грудня І9І7р. Генеральний секретаріат звернувся до всіх країн-учасниць воєнних дій і нейтральних держав з нотою, в якій говорилося, що УНР "стає на шлях самостійних міжнародних стосунків до того часу, поки не буде створено загальнодержавної федеративної власті в Росії", висловлювалося нега­тивне ставлення до переговорів між делегаціями РНК та країн Четвер­того союзу, що розпочалися в Бресті, зокрема щодо прагнення більшови­цької делегації представляти всю територію Росії, тоді як справа ми­ру повинна бути вирішена на міжнародному форумі за участю всіх вою­ючих держав.

Дуже скоро-15 грудня-на ім'я Винниченка і Шульгіна надійшла від­повідь від представників Центральних держав: державного секретаря за­кордонних справ Німеччини фон Кюльмана, міністра закордонних справ Австро-Угорщини графа Оттокара Черніна, міністра юстиції Болгарії По­пова і державного секретаря закордонних справ Туреччини Месімі-Бея.У ній говорилося: "Нота Генерального Секретаріату УНР до всіх воюючих і нейтральних держав вважає за безумовно потрібне, щоб представники УНР взяли участь в переговорах в Берестю-Литовськім. Німеччина, Австро-Угорщина, Болтарія і Туреччина вважають необхідним зазначити, що вони готові привітати участь представників УНР в мирових переговорах в Бе- рестю-Литовськім".

Відразу ж на зборах ЦК УСДРП і УПСР була вибрана українська де­легація в складі генерального секретаря торгівлі й промисловості В. Голубовича (голова), М. Любинського, М.Левитського М.Полозова і О.Севрюка. За свідченням Д.Дорошенка, "їдучи до Берестя, українська делегація не мала докладних Інструкцій від уряду, ні від ЦР. Тільки М.Грушевський мав з делегатами конференцію, на якій дуже докладно з'ясував їм, чого вони мають домагатися при переговорах, особливо щодо територіяльних умов. Делегація мала домагатися включення в склад УР цілої схі­дної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини, Підляшшя,-так,щоб ні од­ного клаптика української землі не залишилося під чужим пануванням... Коли б Австро-Угорщина не погодилась на уступку приналежних їй тери­торій (що було більше, ніж імовірно!),то Грушевський ставив як необ­хідну умову ведення переговорів-створення з усіх українських земель Австро-Угорської монархії окремого коронного краю з якнайширшою ав­тономією". Так викристалізувався й перейшов у практичну площину ще один з головних_напрямків_ зовнішньої політики ЦР-боротьба за собор­ність українських земель.

Та шлях ЦР у "велику" політику був затьмарений конфліктом її зленінським Раднаркомом. Особливе роздратування більшовиків викликало те, що ЦР не визнавала Раднаркому як загальноросійського федерально­го уряду, тому РНК, у свою чергу, хоча й припускав право УНР на існува­ння, але теж не визнавав ЦР як її правомочного представника. Щодо ос­таннього твердження, то на виборах до Всеросійських Установчих зборів восени 1917р. за українські партії, що входили до ЦР, було подано 75% голосів і лише 10%-за більшовиків. З погляду міжнародних відносин по­зиція, зайнята РНК відносно ЦР була прямим втручанням у внутрішні справи УНР як суверенної країни, до того ж це було порушенням більшо­виками свого ж програмового гасла щодо права націй на самовизначення аж до відокремлення. Коли стало реальністю здійснення цього права Ук­раїною, на ЦР було покладено відповідальність за розпалювання в дер­жаві громадянської війни, зокрема в таємних контрреволюційних перего­ворах з ген.Каледіним.

З цієї причини 30 листопада 1917 р.Генеральний Секретаріат ви-ступив із спеціальним роз'ясненням, в якому говорилося: "Розпускають­ся чутки, ніби ЦР веде таємні переговори з козаками проти Народних Комісарів. Як доказ приводиться те, що генеральний Секретаріат дозво­лив вихід козачих військ на Дон і не пропустив большевицьких ешело­нів для походу проти козаків. Генеральний Секретаріат заявляє: ніяких таємних переговорів з козаками не ведеться. Ведуться з ними перего­вори про утворення Центрального правительства усієї Російської Рес­публіки, але такі самі переговори ведуться із народним Совєтом у Пе­трограді, і з Правительством Сибіру, і з Правительством Кавказу, і правительствами других республік. Генеральний Серетартат всім цим правительствам пропонує організувати Центральне Правительство".

Та більшовики побоювалися, що у новому коаліційному уряді їх бу­де меншість. Активізація роботи генерального військового секретаріа­ту по створенню українізованих військових частин не на жарт стурбу­вала РНК. 27 листопада 1917 р. радянський Верховний головнокомандувач М.Криленко видав наказ, яким хоча і визнавалося право кожної націона­льності на створення своїх військових формувань, проте робилося засте­реження, що їх формування "може мати місце при умові проведення в їх­ньому внутрішньому устрої тих же принципів, на яких перебудовується в останній час і російська революційна армія, а т.з. нейтралітету да­ної національності у ставленні до внутрішньої боротьби політичних партій в Росії допущена бути не може, поскільки інтереси трудових мас всіх національностей цілком однакові". Більшовицький Раднарком не ті­льки присвоїв собі право бути взірцем політичної досконалості для інших народів, а й примушував їх втягуватися у громадянську війну в країні всупереч їх волі, ігноруючи при цьому національні особливості й права.

З грудня Криленко видав новий указ, який забороняв українізацію армії, того ж. дня Раднарком схвалив написаний Леніним і Троцьким "Ма­ніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Українсь­кої Ради". Звинувачення з боку радянського уряду зводились до того, що, відкликаючи в односторонньому порядку українізовані війська, ЦР дезорганізує фронт, крім того, роззброює радянські сили в Україні й відмовляється пропустити війська проти Каледіна. Для ЦР як представ­ника суверенної держави ці вимоги були неприйнятними, тому вона дала негативну відповідь (5 грудня за підписами Винниченка і Петлюри), мо­тивуючи її такими аргументами: 1) кожна суверенна держава повинна ма­ти свою армію, а тому і надалі проводитиме формування українських вій­ськових частин, 2) ЦР не може припинити пропуск козачих частин на Дон, бо це поставить її у стан війни з ними. Роззброєння загонів Червоної гвардії пояснювалося тим, що УНР, як суверенна держава, не може дозво­лити перебування на своїй території чужої армії.

6 грудня 1917 р. Грушевський заявив, що "народні комісари" не мають права ввтручатися в українські справи, а у прийнятій того ж дня на Всеукраїнському з'їзді Рад резолюції (проти 2, утрималось теж 2) уль­тиматум визначався як "агресивний крок проти УНР". У відозві З'їзда рад селянських, робітничих і солдатських депутатів України говорилось: "РНК на словах, нібито визнає право націй на самовизначення аж до відокремлення, але тільки на словах. Мабуть, народні комісари дозволяють самовизначення тільки власній партії, усі інші групи населення й наро­ди вони, як і царський уряд, прагнуть силою зброї підкорити своїм ви­могам''. Одночасно Грушевський повідомив делегатів з'їзду про те, що в Україну вже вступили війська Раднаркому. Оскільки І Всеукраїнський з'їзд рад ухвалив резолюцію про підтримку ЦР, 5 грудня більшовицькі й лівоесерівські делегати (124 чол.), котрим не вдалося повести робо­ту з'їзду за своїм сценарієм, залишили його і переїхали до Харкова.

Остання спроба порозуміння з РНК мала місце наприкінці грудня 1917 р., коли Винниченко і Порш в розмові по прямому дроту з українсь­кою делегацією, яка перебувала в Петрограді для участі в селянському з'їзді (20.12) підкреслили, що основою для переговорів між ЦР й РНК може бути визнання УНР і заява народних комісарів про повне невтруча­ння у її внутрішні справи. РНК Росії наступного дня дійсно надіслав ГС ноту з пропозицією почати переговори про припинення війни. 24 гру­дня у відповіді ГС було сформульовано 4 умови, на яких він згоджував­ся на це: а)припинення воєнних дій і виведення радянських військ із території УНР, б)офіційне визнання УНР та заява РНК про невтручання у внутрішні справи України, в) федеративний зв'язок України та Росії, г) узгодженість боротьби з контрреволюцією.

Однак, жодної відповіді з Петрограда не надійшло, адже більшови­ки, незважаючи на численні декларації про "самовизанчення націй аж до відділення", ніколи не переводили своїх відносин з Україною в пло­щину міжнародного права. Після проголошення в Харкові 12 грудня Укра­їнської радянської республіки всі проблеми "зіткнення суверенітетів" відпали самі собою, й РНК діяв вже тільки "в інтересах і на прохання", дбаючи про те, як абсолютно відверто сказав Сталін у листі до україн­ців тилу й фронту,"щоб уся влада на Україні належала українському на­роду, тобто українським робітникам і селянам, солдатам і матросам". А за таких умов могли стати в нагоді тільки принципи "прозорих кордонів" і єдиного партійного простору.

До того ж ЦР заборонила відвозити хліб за межу України (знову су­часна аналогія), що одразу ж викликало рішучу протидію з боку більшо­вицьких організацій. Це була ще одна грань конфлікту: суть її висвіт­лив Грушевський фразою: "Хлібець, вуголь, сахарець й інші добрі речі".

Тепер, підкреслював Грушевський, "наш націонаяьно-політичний раху­нок" дійшов до найвищого рівня, але й протистояли йому вже не мету­шливі ліберали з Тимчасового уряду, а "полум'яні більшовики" з їх сталевою волею й патологічним прагненням пролити ріки крові в ім'я щастя майбутніх поколінь.

Тим часом, 19 грудня 1917 р. українська делегація на чолі з Б. Голубовичем прибула на Берестейські мирні переговори. Основною її метою був вихід УНР на міжнародну арену, утвердження її як суб'єкта міжнародного права, підписання миру без анексій і контрибуцій, що за-безпечив би об'єднання всіх українських земель у єдиній державі. Ко­ли 24 грудня українці заявили, що вони бажають насамперед визнання України як самостійної держави, без чого не вважають можливим присту­пити до переговорів про мир, а умовою миру ставлять приєднання до Ук­раїни Холмщини і Підляшшя та проведення плебісциту в Східній Галичи­ні, Буковині й Закарпатті, це обурило графа Черніна, і він іронічно запитав: хто властиво тут переможець і хто переможений?

Перший офіційний виступ Голубовича відбувся на пленарному засі­данні 28.12.1917 р., він заявив: "Наша держава, УНР, починає теперішнім моментом своє міжнародне тонування, яке вона втратила більш як 250 ро­ків тому, і вступає в міжнародні зносини в цілім об'ємі своїх прав на цім полі". У відповідь на це МЗС Німеччини фон Кюльман заявив, що вітає українських делегатів, приймає до відома їх заяву, але все ж таки поставив питання щодо пропозиції з цього приводу російської деле­гації на чолі з Троцьким. Троцький відповів, що згідно з принциповим визнанням права кожної нації на самовизначення, аж до цілковитого ві­докремлення, він не бачить жодної перешкоди для участі української делегації в мирних переговорах. Голубович висловив Троцькому подяку за його заяву,а Кюльман уточнив, що питання про участь українців як самостійної делегації в мирних переговорах має бути знову обговорене між делегатами центральних держав і потім передане на обговорення загальних зборів усіх делегацій.

На пленарному засідання 30.12.1917 р. керівник австрійської де­легації Чернін від імені чотирьох союзних країн заявив: "Ми признає­мо українську делегацію самостійною делегацією і правомочним пред-ставництвом самостійної УНР; формальне ж признання чотирма союзними

державами УНР самостійною державою буде зазначено в мирному договорі", Троцький, у свою чергу, додав: "Що торкається самовизначення Украї­ни, яке фактично відбувається у формі Народної Республіки, то ця справа не може бути причиною конфлікту між обома братніми республі­ками... Немає і не може бути жодного сумніву, що процес самовизначення України в її географічних межах ів державних формах, які відпо­відають волі українського народу, знайде своє закінчення".

Заява Троцького була на руку українській делегації, але виступ Черніна зовсім її не задовольнив. Українські представники були про­інформовані, що становище Австро-Угорщини тяжке, мир для неї потріб­ний за всяку ціну, тому, хоч і становище ЦР було надзвичайно критич­не, вони твердо стояли на своїх позиціях. На засіданні 31 грудня ук­раїнська делегація знову зажадала Холмщини і Підляшшя та проведення плебісциту в Східній Галичині, Півн. Буковині та Закарпатті. І знову австрійський міністр у категоричній формі заявив, що й мови не може бути про територіальну цілісність монархії, Пого підтримали Кюльман і нач.штабу ком. Східним фронтом ген. Гофман. Та оскільки переговори з Троцьким,що використовував їх для пропаганди більшовицьких ідей, не при­водили до бажаних наслідків, австро-угорські й німецькі делегати ви­рішили звернути більше уваги на українців.

Гофман у приватній розмові з Любинським і Севрюком пообіцяв свою допомогу щодо приєднання Холмщини до УНР (а не Польщі, яку він вва­жав утопією), але різко виступив проти українських домагань відносно австро-угорських областей. Потім він додав, що коли українські деле­гати хочуть мати формальне право заключити мир незалежно від того, чи підпише його радянська Росія, то український уряд мусить формаль­но проголосити повну самостійність УНР. Питання про збройну допомогу Україні з боку Німеччини та Австро-Угорщини до підписання договору офіційно не ставилось. Про це можна судити як із запису розмов по прямому проводу між Києвом та Брестом, так і зі спогадів Е. Людендорфа та О. Севрюка.

5.01.1918 р. за пропозицією Троцького у переговорах було зроблено перерву, під час якої відбулася подія, що остаточно закріпила статус України і відкрила їй шлях до успішного завершення переговорів: проголошення повної самостійності УНР 11.01.1918. р. Але ситуація уск­ладнювалася невтішним становищем військ ЦР на фронтах і тим, що Хар­ківський ЦВК рад постановив 30.12. не визнавати умов миру, заключеного де­легатами ЦР, і відрядити з свого боку до Бреста власну делегацію в складі Ю. Медвєдєва, голови ВУЦВК, та народного секретаря з військо­вих справ В. Шахрая. 15 січня в Києві вибухнуло більшовицьке повста­ння, під гуркіт гарматного і кулеметного вогню Мала Рада призначила нову делегацію на мирні переговори: О. Севрюк (голова), М. Левитський і М. Любинський.

Як згадував Севрюк, жодної серйозної наради з урядом неможливо було добитися, єдиний наказ був: "Заключайте якнайшвидче мир". "Проф. Грушевський жалкував,- продовжує Севрюк,- що нам, правдоподібно, не вдасться включити до України деяких незначних частин Підляшшя, про що Гофман не хотів нічого й чути з стратегічних причин, і погодився, що мир може бути заключений при умові створення зі Східної Галичини та Півн. Буковини австрійського коронного краю". "Все це, -додає Сев­рюк,-робилося в атмосфері нервовій, непевній", ЦР навіть дала делега­там право ратифікувати майбутній мирний договір на випадок, якби во­на була не в стані цього зробити. 16 січня, вночі Севрюк і Любинський виїхали спеціальним поїздом з Києва, на ст.Шепетівка вони потрапили до рук більшовиків і врятувалися лише завдяки мандату на право вес­ти переговори з харківськими представниками. До того ж по приїзду до Бреста апарат Юза, що був у розпорядженні української делегації зіпсувався, і вона залишилася без зв'язку з Києвом.

Тим часом 18.01. ЦР затвердила новий склад уряду - Ради Народ­них Міністрів УНР на чолі з В.Голубовичем, котрий одночасно викону­вав обов'язки МЗС до розгону ЦР 29.04.1918 р. Нар. в 1883 р., за фа­хом- інженер-транспортник, з осені І917 р.- член ЦК УПСР, після геть­манського перевороту відійшов від активної політичної діяльності, але в серпні 1920 р. був заарештований у Км'янці-Подільському Особливим відділом 14-ї армії. Головний підсудний на харківському процесі в справі ЦК УПСР (травень 1921 р.), засуджений на 5 років позбавлення волі, амністований, працював за фахом у промисловості, але в 30-х рр. був знову заарештований і засланий.

На заключному етапі переговори в Бресті велися в умовах, коли становище ЦР було дуже непевним: російські більшовицькі війська й ук­раїнські червоногвардійці захопили Донбас, Катеринославщину, Полтав­щину і Харківщину, більшу частину Херсонщини і Таврії, у самому Киє­ві з великим зусиллями вдалося нейтралізувати повстання, але до міс­та підходили війська Михайла Муравйова. Цю обставину намагалися ви­користати в своїх інтересах як делегація Радянської Росії, так і Ні­меччини та Австро-Угорщини. Молоді українські дипломати, серед яких не було жодного професіонала, достойно витримали цей тиск з обох бо­ків, проявили волю і наполегливість у відстоюванні інтересів Украї­ни.

Найдраматичніший момент настав тоді, коли до Бреста прибула де­легація радянського уряду України, що увійшла до делегації Троцького. Медвєдєв і Шахрай заявили про неправомочність делегації ЦР представляти інтереси УНР, а Троцький хоча й прямо не пратестував проти участі в переговорах представників ЦР, але наголосив, що мо­жуть бути визнані тільки такі укладені Україною умови договору, які затвердить уряд Росії. Єдиною обставиною, що певною мірою сприяла делегації Севрюка, було те, що О. Чернін на нараді у Відні 9.01.1918. під головуванням імператора Карла одержав від нього категоричний на­каз: без миру з Україною не повертатись. Імператор погодився з поді­лом Галичини, але за порадою міністра фінансів пропонував оформити цю угоду як таємний додаток до мирного договору. Напередодні пленар­ного засідання 19 січня 1918 р. українська делегація отримала від Черніна текст німецько-австрійської декларації про офіційне визнання незалежності УНР, що вселяло певні надії на успіх.

На засіданні 19.01. українські делегати, що вели себе досить то­лерантно до російських дредставників, виступили з різкою відповіддю на заяви Троцького та Медвєдєва, викривши сутність політики більшо­вицького уряду, її нещирість та агресивність по відношенню до Украї­ни. Особливо вразила присутніх промова Любинського, у якій він, зок­рема, сказав: "Уряд більшовиків, який розігнав Установчі Збори та спирається лише на багнети наймитів червоної гвардії, ніколи не зва­житься запровадити в Росії справедливі засади права на самовизначен­ня, бо воно знає добре, що не лише численні республіки - Україна, Дон- щина, Кавказ та інші їх не признають своїм урядом, але й сам росій­ський народ відмовляв їм це право."

Після цього виступив граф Чернін і заявив, що у зв'язку з тим, що глава російської делегації змінив своє ставлення до делегації ДР, висловлене раніше, делегації Центральних держав підтверджують свою попередню позицію і заявляють, що бачать підставу признати УНР "вже тепер самостійною, вільною, суверенною державою, яка є в стані заключати самостійно інтернаціональні договори". Де була велика перемо­га української дипломатії: вперше перед усім світом Україна одержала підтвердження свого визнання як суверенної, незалежної держави, суб'­єкта міжнародного права.

Керівник австрійської делегації, очевидно, не був упевнений, що Троцький говорить правду про ситуацію в Україні, проте все ж вирішив скористатися скрутним становищем ЦР, Коли обдві сторони приступили до вироблення конкретних умов миру, Чернін запросив українських де­легатів до себе й у присутності Кюльмана і Гофмана запропонував нега­йно підписати договір, який складався б усього із 3 пунктів: 1)загаль­не констатування, що стан війни між центральними державами і УНР за­кінчився, 2)мусять бути встановлені дипломатичні й консульські відно­сини між обома сторонами, 3) УНР зобов'язується поставити І млн. т збіжжя та інших харчових продуктів. Усі інші справи можуть бути вре­гульовані між зацікавленими урядами пізніше.

Це був відвертий тиск на українських делегатів, але вони не да­ли себе спровокувати: Севрюк заявив, що дасть відповідь завтра, а між собою делегація вирішила ніяк не реагувати на запропонований проект, а натомість негайно виробити власний, що й було здійснено в ніч з 20 на 21.01. Як засвідчив учасник тих подій М.Залізняк, "той текст договору, який опубліковано, як мирний договір, це є лише до­кладніше розроблений і доповнений спеціальними деталями проект укра­їнської мирної делегації. Таким чином... в такій многоважній справі, як вироблення тексту мирного договору, ініціатива і основний нарис його належали власне не "старим і досвіченим" дипломатам центральних держав, а "молодим, неосвіченим і недосвідченим” українським делега­там ЦР".

Наполегливо відстоювали українські делегати інтереси своєї дер­жави і під час роботи в комісіях. Так, у юридичній комісії, де Укра­їну представляв М. Левитський, обговорювалося питання про обмін поло­неними, Німці вимагали ввести у договір пункт про взаємну оплату за них, що було на користь Німеччини, Левитський на це не погоджувався, пропонував, щоб обмін полоненими відбувся без будь-яких грошових роз­рахунків. З німецької сторони вів переговори Кріге, дуже досвідчений дипломат, що брав участь у багатьох міжнародних конференціях і знав напам'ять усі міжнародні акти. Як згадував Севрюк, на цих безконечних засіданнях кожних 5 хвилин Левитському пропонували новий текст і кожного разу, коли читання доходило до слова "цалєн" (платити), він відмовлявся слухати далі. Тоді Кріге вирішив замінити це слово інши­ми синонімами, але коли в перекладі виявлялося, що це нове слово все-таки означало "цалєн", Левитський знову хитав головою і відхиляв цей текст". В результаті була-таки прийнята українська редакція.

Чернін з Кюльманом зрештою переконалася, що спровокувати чи залякати українських дипломатів їм не вдається, і від'їхали до Берлі­на, щоб остаточно вирішити з власними урядами домагання української де­легації. На державній нараді у Берліні 23-24.01.1918 р. було виріше­но за всяку ціну заключити з Україною мир і надати їй збройну допо­могу, якщо вона сама її попросить, тоді ж було ухвалено якнайскорі­ше підписати мир з Румунією і Росією, а коли б з Троцьким не вдалося досягти порозуміння, то зірвати переговори і розпочати військовий наступ.

Після повернення Черніна і Кюльмана до Бреста 25.01.для української делегації.настали дні глибоко драматичного напруження. Ще раніше Гофман категорично заявив, що на випадок відступу українського уряду з Києва мир з УНР не буде заключено. Троцький відразу ж по приприбутті глав німецької й австрійської делегацій сповістив їх, що у нього є незаперечні докази залишення ЦР Києва (це відповідало дійс­ності) і запропонував вислати для перевірки на кордон комісію з 3-х представників - українського, російського і австрійського. Українсь­ка делегація теж мала відомості про катастрофу в Києві, але Троцький чомусь передумав. Наступного дня перед полуднем уже спеціальний кур'­єр ЦР -повідомив Севрюка про падіння Києва, але той приховав звістку від партнерів по переговорах і в лічені години довів справу до кінця.

У ніч з 26 на 27 січня (8-9 лютого за н. Ст.) 1918 р. відбулося спершу підписання делегаціями УНР та Австро -Угорщини таємної угоди про створення з українських земель Галичини та Буковини окремого ко­ронного краю у складі Австро-Угорщини, а потім (у 2 год. 27.01.)-го­ловного мирного договору між УНР і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Бол­гарією та Туреччиною. Однак виконання таємної угоди було поставлене в залежність від реалізації Україною надлишкових І млн. т збіжжя цент­ральним державам до 31.07.1818 р. До того ж, як повідомляв Чернін Ві­день 27.01., у таємному протоколі передбачалося "виставлення військо­вого і технічного персоналу" з боку центральних держав, щоб забезпе­чення вивозу хліба опинилось в руках Австро-Угорщини і Німеччини. На­віть ратифікацію мирного договору Австро-Угорщина ставила у залеж­ність від результативності роботи київської змішаної комісії для торгівельних відносин. Проте в жодному з підписаних документів (крім ви­щеназваних ще додаткові договори з Німеччиною й Болгарією) про пряму збройну допомогу Україні не йшлося,

"Для української держави, - зазначив Винниченко,- цей мир безпе­речно був би з різних боків дуже корисний. Перш усього, ним українсь­ка держава визнана такими поважними суб'єктами міжнародного права, як центральні держави. А маючи до цього на увазі ще визнання Англії та Франції, можна було би тепер її уважати цілком повноправним, рівним членом світових держав... Словом, мир цей був би дуже корисним і для Української держави й для її Уряду, коли і... коли б при цьому була одна умова, а саме: коли б при цьому мир явився не результатом збі­гу сприятливих обставин, а наслідком нашої сили і волі, коли б ми тою силою могли реалізувати, охоронити й затвердити за собою всі наслідки миру".

Як тільки був підписаний мирний договір, українська делегація почала переговори з німцями і австрійцями про збройну допомогу УНР, не приховуючи критичного стану її уряду. Проте, хоча у німецького ко­мандування ще до підписання миру був вироблений план збройної інтер­венції для забезпечення вивозу з України продовольства, Гофман від­повів, що надання допомоги - справа надто тяжка і вимагає довгої підготовки. Те ж саме заявив австрійський військовий представник Глез. Тоді Севрюк виїхав до Відня, щоб особисто домовитися про військову допомогу. Конкретної відповіді він не отримав, але змушений був піти на дві поступки щодо реалізації Брестського мирного договору. По-пе­рше, під приводом того, що текст таємної угоди про поділ Галичини з вини Севрюка став відомий українським і польським депутатам парламен­ту, її український примірник було передано на зберігання до німецько­го МЗС з подальшим поверненням австро-угорському уряду після створен­ня автономного коронного краю. А по-друге, Севрюк змушений був пого­дитися на зміну п.2 ст.II мирного договору в тому смислі, щоб зміша­на комісія за участю польських представників, яка мала визначити кор­дони між Україною і Польщею, не прив'язувалася в своїй роботі до на­перед встановленої в договорі лінії, а мала змогу провести кордон і на схід від неї.

Тим часом, Гофман заявив у Бресті Любинському, що Німеччина ви­рішила вислати своє військо в Україну і що він має підписати вже го­тову відозву до німецького народу з проханням надати військову допо­могу для охорони "північних меж від дальшого просування ворога". Український представник був поставлений перед фактом і 30.01. підписав документ. Українська делегація прохала лише, щоб на фронт були від­ряджені військові формування з українців-полонених і українські час­тини австрійської армії, але новоявлені союзники з 8.02. рушили в УНР регулярні німецькі й австро-угорські війська.

Як згадував пізніше Севрюк, коли він між Сарнами і Житомиром по­бачився з Грушевськмм і розповів про наслідки Брестських переговорів, голова ЦР розплакався: прихід німців в Україну був драмою його життя. Ті, що до цього часу, в своїй ненависті до всього українського, обкидували його наклепами й клеветою, ніби він служить знаряддям авст­рійської або німецької інтриги, тепер діставали в свої руки зброю проти нього: так, дійсно, німці йшли рятувати українську державність на заклик того уряду, на чолі якого стояв він, Грушевський. Та прихід німців був фактом, з яким треба було рахуватись і який потрібно було якось пояснити українському населенню, що недавно вважало їх за воро­га.

Сам Грушевський так пояснював прихід німецького війська в Укра­їну: "В інтересах Німеччини, щоб Україна була самостійна і сильна, і вони помагають нам для цього. Військо їм потрібне самим, і тому їхні полки зостануться тільки доти, доки вони будуть потрібні нашому правительству для очищення України. Їм наказано не грабувати, не кривдити українську людність, бо німецьке правительство хоче, щоб поміж Україною і Німеччиною були щирі і дружні відносини - щоб українська людність дивилась на німців, як на своїх приятелів".

Таким чином, Брестський договір докорінно змінив зовнішньополі­тичні орієнтири української дипломатії, цілком природно, що на той час для неї на перше місце вийшли Німеччина та її союзники. Відноси­ни ж з Англією й Францією, навпаки, припинилися. Останнім позитивним наслідком такого звороту подій було те, що згідно ст.6 мирного дого­вору Росії з центральними державами вона зобов'язалася негайно заклю-чити мир з УНР, вивести з її території свої війська і визнати умови договору від 27.01.1918 р., а також розпочати переговори з УНР щодо визначення державних кордонів.

З ініціативою про негайне проведення таких переговорів українська деле­гація виступила ще у Бресті, але Г.Сокольников, який очолював після від’їзду Троцького російську делегацію, відмовився їх почати, моти­вуючи це відсутністю необхідних повноважень. Однак спроби більшови­ків зберегти контроль хоча б над частиною України зазнали невдачі (ма­ється на увазі створення 27.01,1918 р, Донецько-Криворізької республіки та одночасно Одеської радянської республіки), а загроза перенесення бойових дій на територію самої Росії змусила РНК дати позитивну відповідь на телеграму Ради Народних Міністрів УНР від 30.03., в якій пропонувалося "припинити стан війни між двома державами і ви­знати окремою угодою наші кордони і наші правові відносини".

Останнім значним зовнішньополітичним актом ЦР була спроба вирі­шення Бессарабського питання. Спершу відповідно до власних федераліст­ських поглядів керівництво ЦР вітало утворення 2.12,1917 р. Молдавської Народної Республіки, проголошеної "Сфатул Церієм" (Крайовою Радою) в складі Російської Федеративної демократичної республіки (котру, як вище зазначалося, потрібно було ще сформувати). Свої міждержавні сто­сунки УНР і МНР здійснювали насамперед на грунті "спільної боротьби з більшовицькою анархією, фронті і в тилу", про тісне співробітництво ЦР і "Сфатул Церій" свідчив і той факт, що перше засідання ос­таннього проходило 8.11.1917 р. у Кишиневі під охороною національних молдавських і українських військ. Вони навіть відкладали до кращих часів вирішення спірного питання про майбутнє Придунайських земель, Лівобережжя Дністра і Хотинщини, заморозивши "питання територіальних претензій один до одного до установчих зборів".

Однак союзницькі стосунки УНР і МНР виявилися нетривкими: керів­ництво молдавського парламенту, де переважали прибічники приєднання Бесарабії до Румунського королівства, прийняло рішення запросити ру­мунські війська для забезпечення "належного порядку". Цим самим бло­кувалися претензії УНР щодо вищевказаних територій (Придунайська територія і Хотинщина (лівобережжя Дніпра відійшло до УНР як одна з 30 її земель, Подністров’я – з центром у Тирасполі), котрі етнічно тяжіли до України. Протягом кінця грудня 1917 - лютого 1918рр. уся

Бесарабія, була зайнята румунськими військами. У відповідь 3.03. Голу-бович надіслав ноту протесту урядам Німеччини, Австро-Угорщини, Бол­гарії та Румунії. В ній зазначалось: „Українське правительство вва­жає, що всяка зміна бувшої румунсько-російської границі, особливо в її північній і полудневій частинах, глибоко порушує політичні і еко­номічні інтереси УНР...З огляду на те, що тепер значна частина Беса­рабії зайнята румунськими військами, і питання про дальшу державну приналежність Бесарабії могло бути предметом нарад на Бухарестській мировій конференції, Правительство УНР вважає обговорення і виріше­ння цього питання за можливе лише при участі і за згодою Українського Правительства”.

10.03. ЦР було призначено О.Севрюка повноважним посланником до Бухареста з дорученням підписати мирний договір з Румунією і домог­тися від неї визнання УНР, 24.03. він відбув до Бухареста. Тим часом голова румунського уряду Маргіломан, поінформований," що в Брестській угоді від 27.01. ніде не згадувалась Бесарабія, як край, що знаходи­ться під суверенітетом УНР, готувався до поїздки у Кишинів, щоб своєю присутністю на засіданні "Сфатул Церій" сприяти "швидкому і безбо­лісному" вирішенню питання приєднання Бесарабії до Румунії. Й дійс­но, 9.04.1918 р. під '"охороною" 250 румунських солдат "Сфатул Церій" проголосував за "умовне приєднання" Бесарабії до "матері-Румунії". Українська, німецька та болгарська фракції парламенту зробили заяву, що їх "не уповноважили рішати такі важливі питання, а що таке пита­ння може вирішити референдум".

Керівники ЦР, які сподівалися на добросусідські і навіть союз-ницькі стосунки з Румунією і МНР, відчули себе ошуканими. І2.04. на засідання Малої Ради було винесене питання про державні кордони УНР з Молдавією, Грушевський, добре обізнаний з проблемами етнічного розселення українців у Бесарабії, переконливо довів депутатам, що УНР має повне право не визнавати ухвали "Сфатул Церій" і Румунії про злуку"за акт виявлення волі всіх народів, які населяють Бесарабію". Наступного дня було прийнято "Заяву румунському урядові", в якій за­суджувалась анексія Бесарабії, а рішення "Сфатул Церій" кваліфікува­лося як неправомірне. В заяві за підписом Голубовича і Любинського, що був тоді керуючим МЗС УНР, також містився заклик до румунського уряду переглянути свою позицію і дати можливість вільно самовизначи­тись "всьому бесарабському населенню".

23.04.1918 р. у Києві був підписаний "Генеральний господарський договір між УНР і Німеччиною та Австро-Угорщиною", за яким уряд УНР зобов’язався поставити 60 млн.пуд.хліба, 2 млн.750 тис.пуд.худоби у живій вазі, багато картоплі, цукру, сала іншої с-г. продукції в обмін на с.-г. машини, вугілля, сіль та інші дефіцитні на території УНР товари.

Дата добавления: 2015-05-23