Міжнародна діяльність екзильного уряду УНР

2І.ХІ.1920 р. на еміграцію вийшов державний центр УНР у складі уряду, Директорії, армії УНР та державних установ з їх службовцями. Невдовзі обставини склалися таким чином, що центр зазнав реорганіза­ції й звівся до невеликого за складом екзильного уряду УНР, підпорядкованого С.Петлюрі, а потім його наступникові А.Лівицькому. ДЦ УНР змушений був залишити власну територію, маючи всі ознаки легітимності, тобто законності як з погляду українських юридично-правових ак­тів, так і міжнародного права.

На першому етапі, що тривав до кінця 1922 р., екзильний уряд УНР жив надіями на швидкий поворот в Україну й спрямовував свої зусилля у цей бік. Він ще мав союзницькі відносини з Польщею й навіть після підписання Ризького договору його дипломатичні представництва офіцій­но діяли в ряді європейських держав (у Румунії - до 1924 р.). РНК ра­дянської Росії, маючи на меті нейтралізувати діяльність дипмісії УНР в країнах найбільшого скупчення української еміграції, погодився на заснування у ряді таких країн повноважних представництв радянської України. В результаті у 1921-1922 рр. послів УНР: у Польщі - Л.Михайліва, у Німеччині - Р.Смаль-Стоцького, в Австрії - Г.Сидоренка, у Чехословаччині - М.Славінського замінили відповідно повпреди УСРР О.Шу­мський, В.Аусем, Ю.Коцюбинський та М.Левицький.

Смуга міжнародного визнання СРСР і УСРР привела до серйозної кризи в екзильному уряді, переходу його на нелегальне становище і втрати офіційного статусу дипломатичними місіями УНР. З погляду між­народного права екзильний уряд став політичним центром, що символі­зував ідеали незалежності Української держави 1917-1920 рр.

З середини 20-х рр. у зовнішньополітичній діяльності екзильний уряд зосередився на інформаційно-пропагандистській праці в Лізі На­цій та в товариствах сприяння цій організації з метою критики біль­шовицької влади, викриття злочинів сталінського режиму і здобуття прихильного ставлення до ідеї відродження української державності; захисті прав українських емігрантів в спеціалізованих організаціях Ліги Націй; співпраці з представниками інших бездержавних народів з території СРСР в рамках т.зв. прометеївського руху, зацікавленні українського населення в Польщі, Чехословаччині та Руму­нії; участі в організації наукового, громадського й культурно-освітнього життя української еміграції.

Зовнішня політика екзильного уряду була представлена двома його осередками - паризьким (дипмісія О.Шульгіна) і варшавським (анг­лосаксонської орієнтації, Р.Смаль-Стоцький). Орієнтація на західні демократії базувалася на концепції, щораніше чи пізніше між ними й СРСР дійде до збройного конфлікту, вислід якого буде сприятливим для постання незалежної держави в дусі УНР.

Найактивнішою діяльність екзильного уряду була в Женеві, де пе­ребувала Ліга Націй і постійні делегати країн-членів цієї міжнарод­ної організації, найчастіше сюди приїздив з Парижа МЗС О.Шульгін, який був спеціально призначений представником УНР до Ліги Націй, а в 1928 р. увійшов до Консультативної ради - дорадчого органу при Вер­ховному комісаріаті в справах біженців. Неодноразово під час асамб­лей Ліги Націй та засідань її Ради до Женеви прибували В.Прокопович і Р.Смаль-Стоцький. За підписами Шульгіна і Прокоповича на ім'я го­лови асамблеї чи її Ради надсилались меморандуми, листи і заяви з приводу тих чи.інших питань, що їх розглядало міжнародне співтовари­ство і які стосувались України.

Наприклад, у вересні 1930 р. був висланий меморандум з приводу відомого проекту тодішнього МЗС Франції А.Бріана про створення Євро­пейської федерації. Відзначивши переваги "тіснішого зближення євро­пейських держав", екзильний уряд заявляв: "цілком ясно, що Україна, як тільки звільниться від окупантів, відновить своє бажання бути прийнятою до Ліги Націй і побажає так само належати до Європейської федерації". Далі в меморандумі говорилось про ту важливу роль, яку могла б відіграти вільна Україна в проектованій федерації з економі­чного погляду. Як доповнення до меморандуму було розповсюджено ряд заяв з протестами проти можливого прийняття до федерації СРСР й УСРР.

Показовою під цим кутом зору була й нота Шульгіна, подана на ім'я голови міжнародної конференції з питань роззброєння (Женева, лю­тий 1932 р.). Розпочинався цей документ протестом проти "узурпації прав української нації", яку самочинно взялись представляти на кон­ференції делегати СРСР, у той же час екзильний уряд УНР висловлював підтримку зусиллям щодо обмеження і зменшення озброєнь, "Ми сподіва­ємось також,- апелював він до міжнародної громадськості,- що справж­ній і остаточний мир між великими європейськими націями поставить на­решті на порядок дня міжнародного життя - проблему і України, як та­кож і всіх інших народів, що їх поневолено совітською Росією”. В ноті містилась вимога, щоб "та держава, яка збройною силою тримає Україну у Стані окупації і якої представники водночас засідають на цій кон­ференції... вивела свої війська з нашої землі". Того ж року голові асамблеї Ліги Націй та всім делегаціям були направлені листи у спра­ві примусової праці в СРСР.

У липні 1933 р. в листі на ім'я голови міжнародної економічної конференції в Лондоні екзильний уряд УНР вислав свою пропозицію щодо шляхів подолання світової економічної кризи й принципів міжнародно­го економічного співробітництва. Одну з необхідних умов вирішення першого завдання він вбачав у "розв'язанні" СРСР, оскільки надії на мирну еволюцію "деструктивного" радянського режиму "не виправдовують­ся". Торкаючись другої проблеми, екзильний уряд стояв на тій принци­повій засаді, що очікувана ним допомога від західних країн у відрод­женні незалежної Української держави аж ніяк не може пов'язуватися з ущемленням її суверенітету, зокрема, економічного.

Необхідно також відзначити активні заходи екзильного уряду пе­ред Лігою Націй, іншими міжнародними організаціями та світовою гро­мадськістю у зв'язку з голодомором з Україні 1932-1933 рр. Ще в лип­ні 1933 р., одержавши перші звістки про голодомор, президія Головної української еміграційної ради в конфіденційних листах оповістила про нього Лігу Націй та Міжнародний Червоний Хрест і випустила Французь­кою мовою відозву до низки міжнародних гуманітарних організацій із закликом прийти на допомогу голодуючим. 27.09.1233 р. Шульгін наді­слав лист до Ліги Напій, у якому прохав: 1) прийняти.необхідні міри, щоб перешкодити вивіз хліба з СРСР, у дійсності з України; 2) орга­нізувати анкетну комісію, яка б могла на місці встановити розміри не­щастя; 3) організувати міжнародну поміч голодуючим в Україні". У цьо­му ж листі вказувалось і на причини голоду, зокрема, на головну з них - насильницьку колективізацію. Питання це мало певні наслідки: на од­ному із засідань Ради Ліги Націй представник Норвегії Мовінкель пору­шив питання про голод в Україні, а комітети допомоги голодуючим в Па­рижі та Відні очолили такі відомі особистості як генерал Арріс та архієпископ Інніцер.

Дипломатичні демарші екзильного уряду УНР у Лізі Націй тривали аж до кінця 30-х рр. Наприклад, у 1935 р. він протестував проти прий­няття до цієї організації СРСР. Пізніше екзильний уряд подав до Ліги Націй ноту з приводу введення у дію радянської конституції 1936 р., яку розцінив як "насильне нав'язування Україні законів, в розробленні і в ухвалі яких український народ неприймає участі через свої вільно обрані законодатні органи".

Міжнародна діяльність екзильного уряду здійснювалась і через Ук-

раїнське товариство прихильників Ліги Націй, котре постало ще в 1920 році у Відні на позапартійній основі з метою підтримки Ліги Націй "як органа співробітництва народів на основах міжнародного права, як оста­точного арбітра для вирішення міжнародних справ і як найвищої устано­ви для знищення несправедливості та насильства, котрі загрожують світовому мирові". Першим його головою був С.Шелухін, якого невдовзі з змінив З.Кедровський, у червні 1922 р. воно було прийняте як рівно­правний член до Міжнародної унії товариств - прихильників Ліги Націй, куди входили на той час представникуи від понад 50 держав. Українські представники брали участь у роботі виконавчих органів Міжнародної унії в Празі й Будапешті, їх виступи концентрувались навколо ідеї відновлення української державності. У 1933-1938 рр. О.Шульгін навіть займав становище голови Міжнародної унії.

Іншими каналами встановлення зв'язків із західними, зокрема французькими, політиками стали комітет "Франція-Схід" та Клуб украї­нознавства, що діяли в Парижі. В середині 20-х рр. до комітету „Франція-Схід", що об'єднував визначних французьких політиків і дипломатів, вступили І.Токаржевський-Карашевич, І.Косенко, О. і М. Шульгіни, М. Шумицький. Час від часу вони виступали з лекціями на засіданнях ко­мітету йдрукувались на сторінках його бюлетеню. Наприклад, О.Шульгін 5.12.1932 р. виголосив доповідь на тему "Спадщина Російської ім­перії і визволення пригнічених народів". Клуб українознавства був створений 1930 р. для поширення знань про Україну й український національний рух серед французів, його очолював проф. Ферран, а гене­ральним секретарем був І.Токаржевський-Карашевич.

Аналогічну установу - Болгаро-українське товариство - було засно­ване завдяки ініціативі представника екзильного уряду УНР в Софії М.Паращука, очолив його визначний учений Б.Арнаутов. У 1932 р. за участю О.Шульгіна товариство влаштувало урочисте відкриття пам'ятника М.Драгоманову в Софії, яке перетворилось у величну болгаро-українську маніфестацію. На зборах Болгарської АН, де М.Арнаудов та Шульгін виголосили доповіді, була присутня вся еліта болгарського сус­пільства.

Характеризуючи працю екзильного уряду УНР на міжнародному полі, не можна не згадати участі О.Шульгіна в діяльності Міжнародної дип-ломатичної_ академії у Парижі. Зокрема, в "Дипломатичному словнику" - органі академії він вмістив свою довідково-історичну статтю про Ук­раїнську державу." Обов'язки МЗС екзильного уряду ІПульгін поєднував з постом генерального секретаря Українського академічного комітету, що виник у Празі в 1925 р, він відіграв важливу роль у прийнятті цього комітету в липні 1926 р. до Міжнароднії комісії інтелектуальної співпраці при Лізі Націй. У міжвоєнний період ця Комісія була чи не найавторитетнішою міжнародною науковою організацією.

Р.Смаль-Стоцький, що відповідав за англосаксонський напрямок народної політики екзильного уряду УНР, одержав добру нагоду для виконання цієї місії під час свого наукового стажування у Великобри­танії в І923-І924 рр. І пізніше він досить часто навідувався до Лон­дона з лекціями та політичними доповідями, зокрема 26.06.1936 р. ви­голосив у британському Королівському інституті міжнародних відносин доповідь на тему "Стремління національностей в СРСР".

Серед тодішніх англійських політиків, що проявляли інтерес до ук­раїнської справи, були лорди Дікінсон і Ноель-Бакстон, парламентарі

Дж.Гілс і Дж.Мандер, вищі офіцери армії Дж.С.Веджвуд, С.Л.Малон, жур­налісти Л.Лотон і Е.Амменде. За їх допомогою вдалося створити Англо-український комітет, його заходами І935 р. була видана брошура "Укра­їнське питання і його значення для Великобританії", у 1936 р. з'яви­лася документальна книга Амменде "Людське життя в Росії" (з передмо­вою лорда Дікінсона), де грунтовно порушувалося питання голоду на Україні. Лише з січня до травня 1936 р. англійські часописи опублікува­ли понад 280 статей, дописів і згадок про Україну. У лютому 1939 р. Лотон виступив з доповіддю "Україна - найбільша проблема Європи" на за­сіданні Близько- і Середньосхідного товариства в Лондоні.

Р.Смаль-Стоцький докладав активних зусиль, щоб зацікавити україн­ськими справами певні американські політичні кола. Однак такі зусилля не знаходили сприятливого відгуку серед співробітників посольства США у Варшаві, тоді були використані канали Прометеївської ліги, що існу­вала в столиці Польщі на чолі з тим же Смаль-Стоцьким і в якім укра­їнці співпрацювали з представниками інших бездержавних народів з тери­торії СРСР. У травні 1929 р. з делегацією американських бізнесменів до Варшави прибув родич колишнього губернатора Криму грузин Думбадзе, який добре знав Україну. На зустрічі з Смаль-Стоцьким він показав проект внесення в Сенаті США сенатора Ковпленда про призначення американ­ського посла при грузинському екзильному уряді в Парижі.

"Тоді я звернувся до Думбадзе, - згадував Смаль-Стоцький, - щоб він застосував прометеївську засаду солідарності всіх Москвою понево­лених народів до України і виступив як посередник... у справі подібно­го внесення щодо УНР, бо таке внесення скріпить також всі його заходи в Конгресі в справі Кавказу і поставить на порядок дня в Америці всю національну проблему Сходу". Після погодження цієї справи з А.Лівицьким необхідні документи з українського боку були підготовлені й пере­дані телеграфом в розпорядження сенатора Ковпленда. 30.10.1929 р. він справді поставив на засіданні відповідної комісії Сенату питання про визнання екзильних урядів Грузії йУНР у формі призначення для зно­син з ними спеціальних американських представників. І хоча далі комі­сії це внесення не пішло, певний пропагандистський ефект воно, безумовно, мало.

До початку ІІ світової війни екзильний уряд УНР ще двічі офіційно звертався до американських властей з проханням підтримки в спра­ві відновлення незалежності України. 9.11.1937 р. на ім'я президен­та Ф.Рузвельта була надіслана нота за підписом В.Прокоповича, а 20 лютого 1939 р. - телеграма, яку підписав А.Лівицький. В обох докуме­нтах йшлося, зокрема, про те, щоб США зажадали негайного виведення з України "окупаційних московських військ", що уможливило б відродження її самостійності.

Хоча на поч.20-х рр. дипломатичні представництва УНР у європей­ських країнах втратили свій офіційний статус, їх колишні працівники також провадили певні інформаційно-політичні акції серед урядових кіл і громадськості відповідних країн. Насамперед це стосувалось ді­яльності М.Славінського в Чехословаччині, К.Мацієвича, а згодом В.Трепке - в Румунії, М.Троцького - в Австрії, В.Хотька - у Німеччи­ні і т.д. Талановитим дипломатом зарекомендував себе В.Мурський, кот­рий з кінця 20-х рр. жив у Туреччині як представник екзильного уряду УНР і вів активну пропаганду на користь української справи. Він доб­ре оволодів турецькою мовою, друкувався у місцевих часописах, завів широкі знайомства серед дипкорпусу в цій країні. 1930 р. у Стамбулі вийшла його книжка турецькою мовою "Україна та її боротьба за незалежність”.

Якщо мати на увазі реальні практичні наслідки міжнародної діяльності екзильного уряду УНР, що прагнув відновити міжнародне визна­ння і ефективно протиставитись залежному від Москви урядові УСРР, то вони були досить непевними. Західні держави, передовсім Франція і Англія, на які орієнтувався уряд УНР, екзильним його не вважали. Кори­стуючись прихильною наставленістю до себе з боку окремих діячів в цих державах, уряду УНР, проте, не вдалося зацікавити українською справою провідні політичні кола Франції і Англії, як і США.

Зовнішньополітична діяльність радянської України (1919 -1922 рр.)

Історія участі радянської України у міжнародних справах почина­ється з Брестських мирних переговорів 1918 р., однак повноваження її делегації (В.Шахрай і Ю.Медвєдев) не були визнані Центральними держа­вами. З огляду на підписання РСФРР мирного договору 8.03.1918 р. в складі Народного Секретаріату УСРР було створено Народний Секретаріат закордонних справ на чолі з М.Скрипником. Зі створенням 28.11.1918 р. Тимчасового робітничо-селянського уряду України зовнішньополітичними справами займався один з його відділів, а після їх реорганізації - На­ родний комісаріат закордонних справ на чолі з Х.Раковським.

На сер. 1918 р. НКЗС УСРР являв собою широко розгалужену установу в складі 9 відділів, зокрема, дипломатично-консульського, правового, іноземних агентств, дипкур'єрів, загального, інформаційного, архівного. На першу половину року йому було асигновано понад півмільйона карбова­нців, але дві третини з них призначалося на утримання центрального апа­рату і лише решта - на периферійну, інформаційну й інші види діяльності.

Однак лише після підписання Ризького мирного договору розпочалася справді міжнародна діяльність уряду УСРР, юридичною підставою для неї був союзний договір з РСФРР від 28.12.1920 р., у преамбулі котрого під­креслювалися незалежність і суверенність обох республік. Вже 14.02. 1921 р. Ф.Кон і Ю.Коцюбинський підписали у Москві перший мирний договір УСРР - із Литвою. Під час мирних переговорів з Польщею в Ризі Е.Квірінг, який разом із О.Шумським представляв інтереси УСРР, надіслав доповідну за­писку в ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У з приводу майбутньої участі українських дипломатів у зовнішньополітичній діяльності. Його непокоїло, що за пла­нами Москви інтереси України в інших державах мали представляти тільки російські посли. "Таке розв'язання питання, - писав Квірінг, - з моєї точки зору не відповідатиме ні нашій політиці висування незалежності й суверенітету УСРР, ні тому становищу, яке українське питання займає в міжнародній політиці". Квірінг вважав за необхідне, щоб УСРР мала само­стійні представництва у великих державах (Англія, Франція, США, Німеч­чина, Італія), а також у країнах, де проживали українці (Польща, Чехословаччина, Австрія, Румунія).

Показовою є аргументація Е.Квірінга: „Оскільки Україна посідає в політиці великих держав самостійне місце, ми не можемо відмовлятися від самостійних посольств УСРР у великих державах, тому що передача повноважень УСРР російським послам являла б для цих держав показник фіктивності усіх розмов про суверенну Україну, давала б надто сильну зброю усім нашим ворогам”.

У Польщі окрім посольства у Варшаві він пропонував відкрити самостійні консульства УСРР у Львові, Тернополі, Станіславі. „Жодною мірою, - зауважував він, - ми не можемо залишатися байдужими до дальшої далі Галичини і захоплених у нас Волині та Холмщини”. Щодо всіх інших країн, то він не заперечував представництва інтересів УСРР російськими послами, а бажав тільки, щоб у відповідних посольствах працювали у ранзі радників або секретарів представники НКЗС УСРР.

В лютому 1921 р. політбюро ЦК КП(б)У розглянуло записку Квірінга і підтри­мало її пропозиції, ЦК РКП(б) з тактичних міркувань не заперечував. Від­тоді в усіх випадках, коли РСФРР добивалася дипломатичного визнання з боку якої-небудь країни, його прагнули поширити й на інші радянські республіки, передусім на УСРР. У цьому не останню роль відіграв суб'єк­тивний фактор: Раковський надавав дуже великого значення дипломатичній діяльності України та використовував увесь свій вплив у Москві й за кордоном, аби всіляко сприяти їй.

Вважаючи ключову фігуру Х.Раковського в політичному інтеблішменті республіки своєю, центр міг не турбуватися про небезпеку пожвавлення українського сепаратизму навіть у комуністичних шатах. У цьому випадку для Кремля були навіть політично вигідні самостійні, проте скоординовані дії радянських республік на зовнішньополітичній арені. Недаремно Чичерін телеграфував 1.06.1921 р. Раковському: „Нам здається, що було б краще,якби УСРР частіше виступала самостійно, одна, виявляючи самостійність своєї зовнішньох політики, і тільки у найважливіших випадках ми могли б надавати дипломатичну допомогу”.

В результаті такого підходу Кремля до зовнішньополітичної діяльності УСРР вже в серпні 1921 р. вона уклала мирний договір з Латвією, у листопаді – з Естонією. Одночасно проводилися переговори про визнання Росії та України і укладання з ними торговельних угод ЧСР та Італією. 7.12.21 р. представники РСФРР та УСРР у Відні досігли домовленості з урядом Австрії про встановлення дипломатичних відносин. Ще в квітні 1921р. у Берліні було підписано угоду між УСРР і Німеччиною про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами – радянська Україна визнавалось Німеччиною де-факто. Т.ч. вдалося здійснити дипломатичний прорив.

Але відстоювати суверенні права КСРР на міжнародній арені Х.Раковському вдавалося не завжди. На слідуючий день після Генуезької_конференції (20.05.1922 р.) Раковський зробив спробу забезпечити можливість Україні підписати з Німеччиною угоду, що повністю відпові­дала б її політико-економічним інтересам. 31.05. німецька преса з "доб­ре інформованих джерел" дізналася, що переговори Литвинова з німецьким МЗС про " поширення Раппальського договору на Україну і на закавказькі республіки" тільки що були перервані. Причина полягала в тому, який зміст російський делегат і представники інших радянських республік пра­гнули надати цим переговорам. Литвинов бачив у них просту формальність, представники радянських республік, особливо Раковський, намагалися ук­ласти новий договір. Український представник В.Ауссем вимагав від Ні­меччини виплати 400 млн. марок за окупацію й реквізиції 1918р. Тоді Литвинов передав телеграфом до Москви про "змову", остання терміново відрядила до Берліна Г.Чичеріна, котрий заявив, що "представник Украї­ни отримав категоричне попередження з боку Росії, згідно якого ніщо не дає "Йому право укладати сепаратний договір з Німеччиною, а справжнім повноважним представником на цих переговорах є російський делегат".

Разом з тим, на поч. 1922 р. УСРР підтримувала якщо не де-юре, то де-факто відносини з більш як десятьма країнами. В штатах зарубіжних повноважних представництв _УСРР, затверджених колегією НКЗС, налічува­лось 82 співробітники, зокрема: в Польщі - 36 (повпред О.Шумський), у Німеччині - 17 (повпред В.Ауссем), у Чехословаччині - 12 (повпред М.Левицький), в Австрії – 9 (повпред Ю.Коцюбинський), у Прибалтиці – 8 (повпред Є.Терлецький). На початку квітня місія була ліквідована. В Англії УСРР представляв за сумісництвом пов­пред РСФРР А.Красин, а в Італії - В.Воровський. У штаті центрального апарату НКЗС у Харкові, включаючи технічний персонал, працювало на той час 305 чол. Крім того, Наркомат мав у Києві й Одесі своїх уповноваже­них з необхідним штатом, на які покладалося "забезпечення розв'язання на місцях питань, що виникали при застосуванні законів щодо іноземців, а також при виконанні обов'язків за міжнародними договорами".

У грудні 1921 р. X.Раковськии відрадив до Анкари для проведення переговорів командувача збройними силами України і Криму М.Фрунзе, йому було доручено якомога скоріше увінчати переговори "щедрою" допомо­гою з боку радянської влади. Менш ніж через місяць, 2.01.1922 р., був підписаний договір про дружбу і братерство з Туреччиною, який передба­чав конкретну фінансову й військову допомогу уряду Кемаль-паші. Украї­на брала на себе, зокрема, зобов'язання надавати останньому грошову суму в розмірі 150 тис. золотих фунтів, а також певну кількість споря­дження з доставкою морем із Одеси. Через півроку в Харкові почало працювати турецьке посольство.

Дипломатичні зв’язки з іншими країнами були потрібні Раковському, щоб налагоджувати передусім економічне співробітництво. Він створив НКЗТ, а наприкінці 1921 р. було сформовано експортний фонд в 60 млн. крб. загалом. Натиснувши на центральні відомства, голова українського уряду домігся істотної самостійності в роботі НКЗТ, до сфери впливу якого увійшли Польша, ЧСР, Румунія, балканські країни, Туреччина.

У 1922 р. ініціативи уряду Раковського в галузі зовнішніх зносин рідко закінчувалися результативно через зростаючий опір центру (прагнення Й.Сталіна „автономізувати” республіки, хвороба Леніна й політична ізоляція Троцького). Коли НКЗТ УСРР заснував у Італії торговельну місію в складі 9 чол. і призначив торгпреда, центральні відомства запротестували. Під їх тиском політбюро ЦК КП(б)У в березні 1922 р. засудило такі дії з огляду на те, що функції повпреда і торгпреда України вже виконує представник Росії В.Воровський.

Попри опір Кремля Раковському врешті-решт вдалося добитися відкриття в Анкарі української місії в жовтні 1922 р., наступного місяця за берлінським протоколом дія Раппальського договору поширилася на всі радянські республіки. Проте це були досягнення „під завісу”: 18.10.1922 р. ЦК КП(б)У прийняв постанову „Про згортання апарату НКЗС” у зв’язку з утворенням СРСР. Закордонні представництва УРСР передбачалося тимчасово, на кілька місяців залишити – Раковський живив надію змінити ситуацію. 23.03.1923 р. ЦК КП(б)У по його доповіді прийняв рішення просити політбюро ЦК РКП(б) переглянути питання про злиття НКЗС. Але на нараді відповідальними працівниками нац. Республік і областей у Москві 9-12.09.1923 р. Раковський і Скрипник зазнали поразки. У серпні консулати і дипслужби УСРР були злиті з апаратом союзного НКЗС, апарат республіканського НКЗС остаточно перестав існувати 20ю09ю1923 р.

УСРР і РСФРР вирішили зробити Туреччину своєю козирною картою, щоб полегшити вихід на східноєвропейську і близькосхідну політичні аре­ни, але внаслідок внутрішніх економічних утруднень вони виконали свої обіцянки турецькому уряду лише в тій мірі, в якій це було необхідно для того, щоб Туреччина різко не порвала відносин з більшовиками. До того ж у кемалістів швидко склалося враження, що пропаганда на користь еко­номічного союзу, яка здійснювалась радянським представником Араловим, була лише погано закамуфльованою спробою політичного втручання в її справи. А коли взимку 1922 р. туркам знадобилися військове спорядження і гроші, щоб провести останню кампанію проти греків, "союзники" прики­нулися глухими. Коли ж радянська допомога зрештою надійшла, вона, на думку Ататюрка, була, як завжди, недостатньою. Справа дійшла до того, що турки встановили прямий контакт із Раковським на Генуезькій конфере­нції, щоб отримати від нього більш дійову підтримку.

Після створення Союзу РСР союзні республіки передали свої міжнародні справи в його відання. Для забезпечення інтересів України її представ­ник вводився до колегії НКЗС СРСР_, а уряд мав право висувати свої кан­дидатури на пости повноважних представників або радників чи перших сек­ретарів при них у країнах, в яких інтереси УСРР переважали над інтере­сами інших союзних республік. Такі посадові особи мали керуватися ди­рективами НКЗС СРСР і водночас підтримувати інформаційний зв'язок з урядом УСРР з питань, що являли для нього інтерес. Перші роки після утво- рення СРСР ця практика була чинна, та невдовзі союзний центр нею знех­тував, монополізувавши всі міжнародні справи в своїх руках.

Більш того, з політичних мотивів територію УСРР було зменшено до можливого мінімуму за рахунок відсікання населених переважно українцями місцевостей на Дону, Кубані, Північному Кавказі, у Криму, Воронезьких слобід, численних українських, сіл і навіть цілих районів суміжних обла­стей Росії (Сталінградської, Саратовської, Курської, Орловської, Брян­ської), а також ряду районів Білорусі.

Вперше питання територіального розмежування УСРР і РСФРР було роз­глянуте на міжвідомчій нараді при економічно-правовому відділі НКВС Ро­сії 25.02.І9І9 р. За основу при вирішенні питання російська сторона за­пропонувала взяти не принцип етнічної належності населення і навіть не його волевиявлення, а міркування виключно"державного порядку". Так при обговоренні приналежності Грайворонського і Бєлгородського повітів пре­дставник УСРР посилався на етнічний склад населення та велике економіч­не і культурне тяжіння його до Харкова. Але уповноважений РНК РСФРР С.Гопнер заявила, що ці райони, як хлібні центри, мають велике значен­ня тільки для Великоросії, залишаючись незначними для України. На випадок військових невдач УСРР, Росія, відмовившись від цих повітів, раз і назавжди втратить можливість висувати на них претензії в майбутньому. Як аргумент Гопнер використала також телеграму Раковського, в якій по­відомлялося, що з його боку немає жодних заперечень щодо включення цих територій до Росії. Згідно цієї ж телеграми було вирішено й питання про передачу від Чернігівської до Гомельської губернії Суразького, Новозибківського, Мглинського і Стародубського повітів. Такою була плата маріонеткового більшовицького уряду України за збройну підтримку з бо­ку червоної Росії.

Кордон УСРР з Доном встановлювався по старій міжгубернській межі, а з Кримом - по Перекопському перешийку, всі рішення були прийняті од­ностайно, а сама нарада тривала 4 годі 10 хв. Вони лягли в основу затве­рдженого 10.03.1919 р. РНК України "Договору про кордони з РСРР". Укра­їнське населення, що опинилося поза межами своєї республіки, засилало російські урядові органи заявами про бажання жити в Україні, такі ж рішення приймалися волосними й повітовими з'їздами рад. Ідучи назустріч цьому процесу, уряд УСРР запропонував ЦВК СРСР в 1924 р. проект "Про зовнішні кордони УСРР".

У першій частині проекту, підготовленого за участю академіків Грушевського і Багалія, обґрунтовувалась необхідність зміни державних кор­донів у зв'язку з адміністративно-територіальною реформою. В другій частині, спираючись на дані переписів 1897, 1920 і 1922 рр., українсь­кий уряд пропонував передати республіці ряд повітів Курської та Воро­незької губерній, де проживало 1704 тис. українців.

Для розгляду проекту Союзний ЦВК створив комісію для врегулювання кордонів між РСФРР,УСРР та БСРР (по два представники від сторін) на чолі з головою ЦВК Білорусі О.Черв’яковим. На першому засіданні 1.07.1924 р. вона визначила етнографічний принцип, як головний при вирішенні питан­ня кордонів з урахуванням економічного тяжіння й зручності адміністра­тивно-територіального поділу спірних територій. Компромісний варіант залишав поза межами УСРР 724 тис. українців. Як згадував член комісії від України О.Буценко, "загальну затримку у врегулюванні кордонів і незакінченість проробки цього питання необхідно пояснити виключно не­доброзичливим, а почасти і ворожим ставленням з боку представників РСФРР".

Досягти згоди між делегаціями не вдалося, і Черв'яков передав не питання на розгляд політбюро ЦК ВКІІ(б), де компромісний проект поста­нови союзної комісії зазнав подальших змін. Згідно постанови ЦВК СРСР від 16.10.1925 р. до УСРР була приєднана територія, на якій мешкало 278 тис. чол. (Путивльський повіт і кілька волостей Курської та Воронезької губерній), у той час як від України було відторгнуто територію з населенням 479 тис. чол. (в т.ч. Таганрізький і Шахтинський округи).

Це викликало нову хвилю масових звернень українського населення до ВУЦВК і ЦВК СРСР, що змусила ЦК КІІ(б)У в травні 1927 р. звернутися з відповідною доповідною запискою до ЦК ВКП(б). Спираючись на дані пе­репису 1926 р., ЦК КІІ(б)У зазначав, що "до цього часу на безпосередньо прилеглій до УСРР території РСФРР залишилося українського населення понад 2 млн., яке розташоване компактно масами в Курській і Воронезь­кій губерніях та Північно-Кавказькому Краї". Вимоги ЦК КІІ(б)У мотиву­валися не лише етнографічними даними, але й економічними розрахунками, спільністю природно-кліматичних умов.

Однак, незважаючи на неодноразові звернення українського уряду, ЦК КІІ(б)У, українського населення прикордонних територій до централь­них радянських і партійній органів, питання справедливого встановлення північно-східних кордонів України так і не було вирішене.

Дата добавления: 2015-05-23