Держава, як суб’єкт ринкових відносин

Підприємництво в аграрній сфері

Первісне нагромадження капіталу. Перетворення грошей у капітал. Наймана праця.

Тема 4: Суб’єкти ринкової економіки

Запитання для повторення

План

1 .Підприємство, як суб'єкт ринкової економіки. Його суть, форми та види.

а) Капітал підприємства його кругообіг та обіг.

б) Основний і оборотний капітал

в) Фінанси підприємства

г) Підприємництво, суть і функції

а) Заробітна плата її форми та системи.

а) Відносини власності і форми господарювання в сільському господарстві.

б) Земельна рента та її форми. Оренда землі. Ціна землі і ціна на сільськогосподарську продукцію.

а). Економічні функції держави

б). Податки та державні фінанси

в). Державний бюджет, розподіл ресурсів і суспільні блага.

1. Підприємство як суб'єкт ринкової економіки. Його суть, форми і види.

а) Капітал підприємства, його кругообіг та обіг.

У будь-якому процесі виробництва, незалежно від його суспільної форми,

беруть участь матеріальні й особисті фактори виробництва. Якщо розглядати їх поза конкретною соціальною формою, то вони виступають як звичайні засоби створення корисного продукту, споживної вартості, тобто того, що є природним результатом цілеспрямованої трудової діяльності людини. І в цій своїй якості засоби виробництва, створюючи матеріально-технічну основу виробництва, виступають як його виробничі фонди.

Основною метою соціально-економічних реформувань, що здійснюються на сучасному етапі в Україні, с реставрація капіталістичних відносин. Тому виробничі фонди ми розглядаємо не просто як засоби для виробництва матеріальних благ, а як капітал, тобто як вартість, яка повинна принести додаткову вартість (прибуток).

Капітал, обслуговуючи всі стадії виробництва, знаходиться в постійному русі. В економічному розумінні цей рух - це процес створення, збільшення і реалізації вартості. З точки зору організаційної, рух капіталу - це його кругооборот.

Життєвий шлях капіталу історично і логічно починається з грошової форми. Історично капітал скрізь протистоїть іншим формам багатства, як грошове майно купців і лихварів. Але, як нам уже відомо, гроші самі по собі не є капітал. Щоб перетворити гроші в капітал, їх необхідно авансувати, зробити знаряддям експлуатації найманих працівників і створення додаткової вартості. Тому підприємець із своїм грошовим капіталом (І) спочатку звертається до товарного ринку і ринку праці. Тут він купує засоби виробництва (3В) і робочу силу (РС). Цей акт руху капіталу можна виразити формулою:

ЗВ Г-Т РС

Виконуючи функцію купівельного засобу й засобу платежу, гроші виступають як грошова форма капіталу. Причому відбувається не просто купівля звичайних товарів за гроші, а авансування вартості зі грошовій формі для придбання факторів виробництва, у процесі якого в майбутньому повинна бути вироблена додаткова вартість. Саме це й перетворює грошову форму капіталу на продуктивну. Перетворення грошового капіталу на продуктивний - це перша стадія руху капіталу. Вона протікає у сфері обігу.

Після цього процес обігу капіталу переривається, хоча рух його продовжується. Куплені підприємцем у сфері обігу фактори виробництва, повинні бути застосованими. І це застосування відбувається в процесі виробництва, яким починається друга стадія руху капіталу.

У процесі виробництва в результаті поєднання робочої сили із засобами виробництва відбувається продуктивне їх споживання, в якому робітники своєю конкретною працею переносять на продукт, що виробляється, вартість засобів виробництва, що споживаються, а абстрактною працею створюють нову вартість, причому більшу, ніж вартість робочої сили. Тому вироблені товари відрізняються від товарів, що були куплені підприємцем на першій стадії, по перше, своєю натуральною формою (був, наприклад, бавовник, а стала пряжа), по-друге, за вартістю (бо не тільки відшкодовують авансовану на першій стадії вартість, але включають в себе ще й додаткову вартість). При цьому капітал знову змінює свою форму - з продуктивної він перетворюється на товарну (Т).

Проте й на цьому рух капіталу не припиняється, бо ж створена в процесі виробництва додаткова вартість поки що "річ у собі". Тому вона прихована у вартості нового виробленого товару (Т). Тому підприємець знову повертається на товарний ринок, але вже не як покупець, а як продавець. У цьому акті капітальна вартість скидає з себе товарну форму й набуває первісної грошової форми.

Товарний капітал знову перетворюється на грошовий. Це третя стадія руху капіталу. Здійснюється вона у сфері обігу і виражається формулою Т' - Г'.

Таким чином, капітал у своєму русі послідовно проходить три стадії і тричі змінює свою форму.

б) Основний і оборотний капітал. Як було показано вище, рух капіталу не припиняється із завершенням одного кругообороту. Для того, щоб вартість продовжувала зростати як капітальна вартість, вона повинна повторювати цей кругооборот.

Кругооборот капіталу, що визначається не як окремий акт, а як періодичний процес, називається оборотом капіталу.

Тривалість цього обороту визначається сумою часу його виробництва й обігу. Отже, час обороту капіталу охоплює проміжок часу від одного періоду кругообороту всієї капітальної вартості до наступного; він відмічає періодичність у процесі життя капіталу.

Час обороту індивідуальних капіталів неоднаковий. Він визначається конкретними сферами прикладання капіталу. Так, будівництво великого корабля вимагає декілька років, у текстильній промисловості час обороту капіталу визначається тижнями, а виробництво, наприклад, взуття триває хвилини. Тому для виміру потрібно мати якусь загальну міру. Такою мірою прийнято вважати рік. Загальна міра часу обороту дозволяє встановлювати швидкість оборогу будь-якого капіталу, одним і тим же способом порівнювати швидкість обороту одного індивідуального капіталу зі швидкістю обороту іншого.

На швидкість обороту капіталу впливають різноманітні обставини, з яких вирішальною є склад продуктивного капіталу. Продуктивний капітал, як відомо складається з постійного і змінного капіталу, тобто з вартості функціонуючих засобів виробництва і робочої сили. Оборот цих різних частин продуктивного капіталу відбувається не однаково. Капітальна вартість, авансована на засоби праці (фабричні будівлі, споруди, машини, обладнання і т.д.) зберігає в процесі виробництва свою певну натуральну форму в якій вона виступає впродовж ^ усього періоду функціонування. Наприклад, кам'яні фабричні будівлі можуть служити 50 років і більше, не перестаючи бути фабричними спорудами; машини не перестають бути машинами навіть після 10-20 років служби і т.д.

Таку особливість цієї частини продуктивного капіталу зумовлює той факт, що засоби праці вступають в обіг поступово, по частинах, в тій мірі, в якій їхня вартість (у вигляді амортизаційних відрахувань) переноситься у вартість того товару, що виробляється. Завдяки такій особливості ця частина капіталу набуває форми основного капіталу.

Отже, основний капітал - це та частина продуктивного капіталу, яка повністю бере участь у виробництві й тривалий час зберігає свою споживну вартість, а вартість його переноситься частинами на продукцію, яка виробляється, впродовж усього періоду використання і повертається до свого власника теж по частинах, в міру реалізації готової продукції.

Інакше обертається капітальна вартість, авансована на предмети праці. Вартість придбаної сировини, допоміжних матеріалів і палива входить повністю у вартість товару, що виробляється і при реалізації повністю повертається у грошовій формі до підприємця. Ця частина постійного капіталу набуває форми оборотного капіталу. До оборотного капіталу відноситься і змінний капітал, тобто та частина капіталу, яка авансується на придбання робочої сили.

Отже, оборотний капітал - це частина продуктивного капіталу, яка впродовж одного періоду виробництва втрачає свою стару споживну вартість, а її вартість повністю переноситься у вартість товару, що виробляється, і повністю повертаються до свого власника у грошовій формі після реалізації товару.

Поділ капіталу на основний і оборотний властивий лише для продуктивного капіталу. Грошовий і товарний капітали, які функціонують у сфері обігу, такого поділу не мають. В основі поділу капіталу на основний і оборотний лежить спосіб участі різних частин продуктивного капіталу в процесі перенесення вартості. Поділ же капіталу на постійний і змінний в основі своїй має спосіб участі ріпних частин авансованого капіталу в процесі виробництва додаткової вартості.

в) Фінанси підприємства. Фінансова система України складається з трьох рівнів: фінансів підприємств і організацій, загальнодержавних фінансів, фінансів населення. Фінанси підприємств і організацій поряд із загальними рисами, властивими фінансам загалом, мають специфічні ознаки, які пов'язані з характером та особливостями відносин розподілу доходів і реалізації продукції, формуванням фонду заміщення спожитих засобів виробництва, валового доходу, створенням та використанням різноманітних фондів грошових коштів, які забезпечують виробничо-господарську діяльність підприємств.

Фінанси підприємств, організацій і галузей народного господарства — це система економічних відносин, яка пов'язана з формуванням і розподілом грошових доходів і нагромаджень, утворенням і використанням фондів грошових коштів, за допомогою яких забезпечуються поточна господарська діяльність, виробничий і соціальний розвиток. Організація фінансів закладів некомерційної діяльності суттєво різниться. Насамперед вони надають різноманітні послуги соціального характеру, управління, охорони громадського порядку, оборони та ін. Тому тут фінансові відносини складаються навколо таких проблем: а) грошові відносини даної галузі з бюджетом. На їх основі формуються галузеві грошові фонди освіти, охорони здоров'я, культури, мистецтва тощо; б) грошові відносини між галузевими органами управління і підвідомчими їм закладами, а також внутрі останніх. Вони супроводжуються використанням галузевих фондів і формуванням грошових фондів цільового призначення (заробітної плати, капітального ремонту та ін.). Всередині організацій і закладів фінансові відносини виникають з нагоди формування й використання фондів заробітної плати і економічного стимулювання, а також перерозподілу грошових коштів цільового призначення; в) грошові відносини між суб'єктами господарювання, в тому числі й пов'язаних із формуванням і використанням позабюджетних фондів, і грошові відносини між споживачами послуг і спонсорами.

Фінанси підприємств і організацій забезпечують формування й використання доходів первинної виробничої структури, регулюють розподільчі відносини на мікроекономічному рівні і формують базову підсистему фінансової системи. Саме на підприємствах створюється валовий національний продукт, що стає об'єктом фінансового розподілу і перерозподілу, формуються грошові доходи й нагромадження, утворюються і використовуються фонди грошових коштів, що допомагають забезпечувати нормальну поточну господарську діяльність, виробничий і соціальний розвиток.

Фінанси підприємств мають такі самі соціально-економічні ознаки, як і фінанси взагалі. Поряд з цим їм притаманні специфічні ознаки, пов'язані з особливостями функціонування фінансів у різних сферах суспільного виробництва. Зокрема, в галузях матеріального виробництва, де виробляють товари, основу організаційної структури складають підприємства і їх об'єднання, що формують такі різноманітні групи фінансових відносин: по-перше, грошові відносини щодо формування первинних доходів і цільових фондів внутрігосподарського призначення — статутного фонду, фонду розвитку виробництва, заохочувальні фонди та ін.; по-друге, відносини між підприємствами, пов'язані з платежами й отриманням штрафів при порушенні договірних зобов'язань, здійсненням пайових внесків членами різних об'єднань, їх участь у розподілі прибутку від кооперації виробничих процесів, інвестування коштів у акції та облігації інших підприємств, отримання з них дивідендів і процентів; по-третє, відносини страхування, отримання банківських позичок і їх погашення, сплати процентів них, а також надання банками у тимчасове користування вільних грошових коштів за певну плату;

по-четверте, відносини з державою у зв'язку з утворенням і використанням бюджетних і позабюджетних фондів; по-п'яте, відносини підприємств з вищими управлінськими структурами галузі, що передбачають платежі до різноманітних внутрігалузевих фінансових ресурсів.

Множинність форм фінансових відносин підприємств сфери матеріального виробництва розширюється наявністю різних форм власності, дією природнокліматичних факторів з галузевими особливостями. Їхньою матеріальною основою виступають виробничі фонди, що обслуговують кругооборот і оборот виробничих фондів і забезпечують неперервність даного процесу. Специфіка фінансів підприємств пов'язана також із особливостями й характером відносин розподілу виручки і реалізації продукції, особливостей формування фонду заміщення спожитих засобів виробництва і валового доходу.

Головною умовою комерційного розрахунку є отримання прибутку і достатньої рентабельності для самофінансування. Якщо фінансово-господарська діяльність не забезпечує цього, то даному суб'єкту господарського життя загрожує банкрутство. Тому найхарактернішими рисами фінансів підприємств, що діють на основі принципів комерційного розрахунку, є:

по-перше, справжня фінансова незалежність. Підприємства самостійно розподіляють отриману виручку, формують і використовують на свій розсуд фонди виробничого і споживацького призначення. Та це не означає, що підприємство не має ніяких обов'язків і обмежень. Вони є і навіть більш вагомі, ніж були раніше. Але нині ці права та обов'язки оформлені в систему чинного законодавства, виконання положень якого є обов'язком для всіх;

по-друге, фінансові відносини підприємств, що діють на засадах комерційного розрахунку, вільні від дріб'язкової опіки держави. Вона може лише за допомогою економічних важелів регулювати фінансово-господарську діяльність, тобто держава проводить відповідну податкову політику амортизації, експортно-імпортну, валютну тощо. Проте ні держава, ні її органи не можуть перерозподіляти фінансові кошти між підприємствами;

по-третє, суб'єкти фінансових відносин несуть реальну економічну відповідальність за фактичні результати своєї діяльності, своєчасне виконання зобов'язань перед постачальниками, державою, споживачами, банками та ін. Відповідають власним майном, штрафами, фінансовими санкціями. І не можуть розраховувати на покриття своїх збитків коштом державного бюджету чи інших підприємств. Граничною межею відповідальності є... банкрутство;

по-четверте, у підприємств на засадах комерційного розрахунку складаються різноманітні взаємозв'язки з банками, страховими компаніями, державою. Вони спрямовані на зміцнення комерційних засад, на рівноправні партнерські стосунки, що вигідні усім її учасникам. Кожен суб'єкт комерційного розрахунку чітко усвідомлює, що ніхто й нічого безплатно не дає. Пільги, якщо й надаються, мають досить обмежений характер. Завдяки комерційному розрахунку на підприємствах формуються нові організаційно-правові відносини, впровадження яких здатне піднести ефективність виробництва на 25-30%.

Для досягнення розширеного відтворення і високої результативності фінансово-господарської діяльності та фінансової стабільності підприємства на засадах комерційного розрахунку здійснюють виважене й продумане планування, яке базується на все сторонньому врахуванні тенденцій ринкової кон'юнктури, маркетингу і соціальної орієнтації виробництва. Головна мета плану — досягнення високої ефективності виробничо-збутової діяльності шляхом урахування реальних можливостей перетворення як власних, так і залучених коштів у продуктивний капітал. При цьому чітко й точно прораховується лише той період часу, у якому надійно визначено виробничо-збутову поведінку підприємства. А довготривалі процеси прогнозуються з урахуванням вірогідності різних сценаріїв і варіантів рішень. Поряд із старою базою розрахунків все ширше застосовуються економічно-математичні методи і моделювання.

Фінансово-економічні процеси в межах одного року відображаються у балансі доходів і видатків. Це найважливіший документ підприємства у його стосунках з партнерами, банками, податковою інспекцією, місцевою владою, аудиторами тощо. Складання балансу доходів і видатків підприємства здійснюється на основі аналізу і врахування рівнів віддачі затрат і строків їх окупності, збалансування ризиків і забезпечення ліквідності, врахування динаміки інфляційного процесу тощо. Вся сукупність проблем збалансування доходів і видатків групується у такі чотири розділи балансу підприємства: по-перше, доходи і надходження коштів; по-друге, видатки і відрахування коштів;

по-третє, кредитні взаємовідносини з банківськими закладами; по-четверте, взаємовідносини підприємства з бюджетом і позабюджетними фондами.

Специфіка організації фінансів підприємств значною мірою залежить від форми господарювання. Так, за орендної системи фінансові відносини складаються на основі договору, в якому зафіксовано розмір орендної плати. Вона включає амортизаційні відрахування на повне відновлення основних фондів, обов'язкові платежі в бюджет, відрахування на розвиток виробництва, науки й техніки. Якщо при промислових підприємствах створено кооперативи, то в них формування доходів здійснюється відповідно до Закону про кооперацію та статуту кооперативів. Усі інші відносини з підприємствами вони регулюють на основі укладених договорів. У бюджет кооперативи платять податок з прибутку, ставки якого диференціюються залежно від виду кооперації та вкладу у задоволення потреб населення, умов матеріально-технічного постачання, ціноутворення тощо.

Промислові підприємства також самостійно вступають у договірні стосунки з іноземними партнерами й формують спільні підприємства. Договором визначаються такі принципові питання, як право власності у спільному підприємстві, формування й використання резервного та інших фондів, сплата податку з прибутку, а також умови обкладання податком тієї частини прибутку, яку іноземний учасник хоче перевести за кордон.

Перспективи розвитку фінансів підприємств органічно пов'язані з роздержавленням та приватизацією. Принцип тут один: взяти все, що можна, у державних бюрократичних структурах і віддати людям, а вони, включившись у вільне підприємництво й конкурентну боротьбу, знайдуть найефективніші способи функціонування підприємств на благо всього суспільства.

Отже, фінансова політика України, спрямована на збалансування державного бюджету і здійснення структурних змін, має сприяти збільшенню доходів товаровиробників усіх форм господарювання, стимулювати вільне підприємництво та зростання маси прибутку.

г) Підприємство: суть і функції. В умовах ринкової економіки будь-яка

економічна діяльність в кінцевому результаті скерована на отримання максимального прибутку. Водночас висока прибутковість досягається не сама по собі, а є результатам певної активної діяльності суб'єктів ринку. Така діяльність отримала назву підприємництва. Що це таке?

У най загальніших рисах підприємництво можна визначити як організаційно-господарське новаторство на основі використання нових можливостей. Більш конкретно зміст підприємництва розкривається в Законі України "Про підприємництво", де сказано: "Підприємництво - це самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняття торгівлею з метою отримання прибутку". Неодмінним компонентом підприємництва є персональна економічна, а не колективна адміністративна відповідальність за результати роботи, при якій практично неможливо було знайти як конкретного винуватця за збитки, так і того, хто найбільше сприяв успіху. Тому підприємництво несумісне з втратами, некомпетентністю, розгільдяйством, крадіжками на робочому місці.

Підприємництво в усіх формах власності - це в сучасних умовах найефективніший шлях відходу від моно власності (державної), її роздержавлення, подолання відчуження людини від власності. Розвиток підприємницьких структур, разом із заходами державного, адміністративного регулювання, в майбутньому має послужити інструментом демонополізації нашого господарства, а саме підприємництво - стати справжнім двигуном розвитку економіки й посприяти процвітанню всіх сфер життєдіяльності суспільства в умовах ринкової економіки.

У нашій країні протягом десятиріч не визнавалася роль підприємництва, через що велика кількість людей позбавлялася можливості знайти застосування своїм природним нахилам і здібностям, або ж спонукалася діяти незаконно (тіньова економіка, службові зловживання). У результаті не використовувався з достатньою ефективністю найважливіший з усіх ресурсів - людський потенціал. Країна все більше відставала в своєму розвитку від передових держав Заходу. За останці роки ситуація докорінно змінюється. Підприємництво починає відігравати все більшу роль в економіці.

Світовий досвід свідчить, що ринкова економіка працює менш ефективно там, де підприємницька діяльність скована або надмірним держаним регулюванням, або багаточисельними соціальними обмеженнями, а також низьким рівнем культури й освіти населення. Саме ці фактори найбільше рельєфно проявилися в нашій країні, як наслідок багаторічного панування командно-адміністративної системи. Отже, розвиток підприємництва, а відповідно й ринкових відносин, повною мірою в Україні можливий лише за умови нейтралізації дії цих факторів.

Хто ж може займатися підприємницькою діяльністю? Згідно з Законом України "Про підприємництво" суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) на території України можуть бути: громадяни України, інші держави, необмежені законом у правоздатності або дієздатності; юридичні особи всіх форм власності, передбачених Законом. Не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, служби безпеки, внутрішніх справ, держарбітражу, державного нотаріату, а також Органів державної влади й управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств. Не можуть бути зареєстровані як підприємці і виступати співзасновниками підприємницької організації, а також займати в них керівні посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю, особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини.

Хто ж може бути віднесений до категорії підприємців? Підприємець - це той, хто займається підприємницькою діяльністю з метою отримання прибутку. Саме це відрізняє його від інших учасників економічного життя. Лікувальні заклади, заклади освіти, культури тощо теж, наприклад, можуть заробляти гроші, отримувати прибуток. Але останній не є їхньою метою. Клуб, школа, вищий учбовий заклад не е підприємцями. Тому законодавство, яке регулює підприємницьку діяльність, на них не розповсюджується повною мірою, а прибуток цих закладів може використовуватися лише на внутрішні потреби.

У нашій свідомості підприємець, як правило, асоціюється 3 ділягою, людиною, для якої основна мета - отримання прибутку будь-якого ціною. І таке уявлення про підприємця не випадкове, тому що більшість наших "підприємців" такими і є. Водночас справжній підприємець, хоча й має за мету в кінцевому результаті отримати прибуток, розглядає свою діяльність не лише як засіб заробітку, але й як засіб самоутвердження, самовираження, задоволення своїх амбіцій тим, що веде власну справу. Тому сучасний підприємець, як правило, не розглядає швидке збільшення особистого споживання як першочергове завдання. Більшу частину прибутку він вкладає у розвиток найбільш перспективних напрямів господарської діяльності. Ініціативний підприємець, таким чином, виступає в ролі розвідника, який зондує майбутню структуру господарства, намічаючи шлях для майбутніх структурних зрушень.

Дуже поширеною є думка, що підприємець - це власник того майна (засобів виробництва), за допомогою якого він здійснює підприємницьку діяльність. У дійсності ж він може або бути таким власником, або ж лише користуватися цим майном (користувачем). Приклад. Припустимо, будь-який власник капіталу заснував підприємство, але він погано орієнтується в підприємницькій діяльності. У цьому випадку він може за договором найняти менеджера, в якості керуючого, який і буде здійснювати підприємницьку діяльність, тобто буде підприємцем. Таким чином власник і підприємець розділилися. Хоча, як говорилося вище, підприємець і власник можуть бути і в одній особі.

Підприємець - завжди самостійний товаровиробник або той, хто надає послуги. А це означає, що він нікому не підлеглий, поняття "вищестоящий орган" зникає з законодавчого обороту. Більш того, власник майна підприємства, якщо він не є підприємцем, не має права втручатися в діяльність підприємства після укладення договору з підприємцем (менеджером), якщо це не передбачено договором, статутом і чинним законодавством. Якщо підприємець самостійний, він сам відповідає за кінцевий результат своєї роботи. Давати безвідповідальні вказівки, як слід діяти в тих чи інших господарських ситуаціях, ніхто не має права. Якщо ж. Припустимо, власник або державний орган втручаються в діяльність підприємця, то вони повинні брати на себе й відповідальність за результати своїх дій. У вітчизняному законодавстві підприємницька самостійність регламентована Законом України "Про підприємництво", у ст. 3-й якого записано: "Підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійну будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству." Отже, підприємництво передбачає широкий простір для прояву ініціативи, спритності, вміння і в той же час забезпечує певну особисту свободу, незалежність підприємця від будь-яких вертикальних чи горизонтальних економічних і політичних структур.

Всі види підприємницької діяльності з точки зору того, хто бере в ній участь, можна класифікувати як індивідуальне, колективне або державне підприємництво. Кожен з цих видів підприємництва здійснюється в певній організаційній формі. В розвинутих країнах з ринковою економікою існує три форми організації підприємництва.

Одноосібне господарство - така форма організації, коли один власник приймак одноосібні рішення й несе особисту відповідальність за всі справи. Перевагою одноосібного господарства є повний контроль за веденням справ з боку господаря-власника, а недоліком - незначна, як правило, величина капіталу, а також те, що власнику доводиться нести особисту відповідальність за збитки, втрати й борги. У США, за деякими оцінками, в середині 80-х років нараховувалося 7млн. одноосібних господарств (без фермерських). В Україні на сучасному етапі формування капіталістичної економіки - це основна форма, в якій зароджується новий клас власників.

Партнерство - форма організації підприємництва, коли два або більше підприємців приймають рішення спільно й несуть солідарну відповідальність за всі справи. Партнерство допомагає подолати перший недолік, властивий одноосібному господарству (незначна величина капіталу), але повна відповідальність для партнерів у випадку втрат, збитків і, т.д. залишається. Існують партнерства з обмеженою і необмеженою відповідальністю. В першому випадку в разі банкрутства вони ризикують втратити (через судовий розпродаж, наприклад) лише капітал підприємства, а в другому, - і свій особистий капітал (особисте майно). Партнерство в основному розповсюджене в таких галузях, як юриспруденція, медицина, брокерство.

Корпорація - форма організації підприємництва на основі акціонерної власності, в якій підприємець, як правило, відокремлений від власності, а його фінансова відповідальність обмежена. Переваги корпорації полягають в тому, що вона може залучити значний капітал шляхом продажу акцій. Акціонери не несуть матеріальної відповідальності по зобов'язанням фірми, вони можуть втратити лише вартість своїх акцій у випадку банкрутства. Корпоративна форма довела на практиці свою раціональність там, де необхідні великі капітали, велике масштабне виробництво.

Названі типові форми підприємницької діяльності в різних країнах, згідно з існуючими правовими нормами, трансформуються у форми конкретні. Зокрема, в Україні вони виступають у вигляді найрізноманітніших господарських товариств (Див. Закон України "Про господарські товариства").

2. Первісне нагромадження капіталу. Перетворення грошей у капітал. Наймана праця.

а) Заробітна плата, її форми та системи.

Заробітна плата — це об'єктивно необхідний для відтворення робочої сили та ефективного функціонування виробництва обсяг вираженої в грошовій формі основної частини життєвих засобів, що відповідає досягнутому рівневі розвитку продуктивних сил і зростає пропорційно підвищенню ефективності праці трудящих.

Номінальна заробітна плата являє собою суму грошей, яку отримує робітник за виконану роботу. На її величину впливають різні фактори: рівень кваліфікації робітників, різні умови й ефективність праці та ін.

Визначення величини номінальної заробітної плати передбачає насамперед врахування її кількості та якості. Це завдання розв'язується за допомогою тарифної системи.

Тарифна система оплати праці є сукупністю взаємопов'язаних елементів:

тарифно-кваліфікаційного довідника тарифної сітки, тарифних ставок та схеми посадових окладів. Вона використовується для розподілу робіт і працівників залежно від їх складності та кваліфікації за розрядами тарифної сітки і є основою формування й регулювання заробітної плати.

Тарифно-кваліфікаційний довідник містить у собі детальну характеристику окремих професій і конкретних видів робіт. У ньому перераховуються вимоги щодо знань, уміння, навичок виконавця тієї чи іншої роботи. Кожна робота тарифікується певним розрядом. Це означає, що її повинен виконувати тільки той робітник, якому комісія присвоїла відповідний розряд згідно з довідником. За першим розрядом тарифікуються найпростіші види робіт, які не вимагають особливої підготовки виконавців, а за останнім (вищим) розрядом — найскладніші роботи, виконання яких потребує високої майстерності.

Диференціація зарплати залежно від якості праці, а отже, й від кваліфікації працівників здійснюється за допомогою тарифної сітки, яка об'єднує в собі тарифні коефіцієнти. Кожен з них показує, у скільки разів більше має оплачуватися вищий розряд порівняно з першим (тарифний коефіцієнт першого розряду дорівнює одиниці).

Тарифна ставка першого розряду відповідає гарантованому мінімуму заробітної плати. Вона встановлюється державою як соціальна гарантія забезпечення нормальних умов відтворення робочої сили найменш кваліфікованого робітника й утримання його сім'ї. Величина її повинна визначатися при розрахунку прожиткового мінімуму на основі наукової методології. Саме виходячи з цих мінімумів ведуться переговори між керівниками компаній і профспілками при укладанні колективних договорів. професійну майстерність, перевиконання норм виробітку, сумісництво професій, розширення зон обслуговування, неперервний виробничий стаж. У ній враховуються надбавки за особливі умови роботи (районні коефіцієнти),колективні результати праці, що оплачуються з фонду матеріального стимулювання. В сільському господарстві додаткова оплата часто пов'язується з вирощуванням технічних культур і видається у вигляді натуроплати.

Заробітна плата виступає в двох формах: погодинній і відрядній. Погодинна зарплата нараховується робітникам залежно від кваліфікації і фактично відпрацьованого часу. Застосовується вона в тому разі, коли результати праці або не піддаються обліку, або не залежать від зусиль трудівника (оплата інженерно-технічних працівників, службовців, наладчиків, робітників на конвеєрах та автоматичних лініях).

Погодинна оплата передбачає просту погодинну систему, що обумовлює оплату за фактично відпрацьований час, та погодинно-преміальну, яка враховує ще й інші моменти: виконання норми, підвищення якості продукції, економію ресурсів тощо.

Відрядна форма заробітної плати виступає передусім як пряма відрядна, що передбачає залежність заробітку від кількості виготовленої продукції відповідно до встановлених незмінних розцінок. Розцінки не змінюються при будь-якому виконанні норми виробітку. Проте праця основної маси робітників-відрядників оплачується за відрядно-преміальною системою, коли поряд з оплатою за кількість продукції здійснюється виплата премій за певні показники, які обумовлюються в колективному договорі. Частина робітників одержують зарплату за відрядно-прогресивною системою. У даному випадку виробіток за встановленою нормою оплачується за незмінними розцінками, а все, що виконується понад норму, оплачується за прогресивною шкалою.

Важливого значення набули останнім часом колективні форми оплати праці (наприклад, бригадна система). Заробіток тут залежить від кінцевих результатів роботи всього колективу. Між членами бригади (цеху, ланки) заробіток розподіляється за коефіцієнтом трудової участі (КТУ). Дана форма оплати змушує робітника думати про весь обсяг роботи, а не тільки про виконання свого індивідуального завдання. Тому в таких підрозділах не тримають прогульників і нероб, дбають про підвищення кваліфікації та освоєння суміжних професій. Поєднання особистих і колективних інтересів забезпечує вищу ефективність виробництва, тим більше що система участі бригади поширюється як на прибутки, так і на збитки підприємств. Ця система посіла значне місце в оплаті праці трудящих Японії, а у 80-ті роки стала широко впроваджуватися фірмами США. Вона дає змогу скорочувати чисельність робочої сили, залишаючи найбільш кваліфіковану і взаємозамінну, а на збережені кошти підвищувати заробітну плату, стимулюючи цим самим високопродуктивну та якісну працю. Саме тому колективні форми оплати праці мають стати переважаючими і на підприємствах України. Заробітна плата виплачується у грошових знаках, що мають законний обіг на території України. Може виплачуватися банківськими чеками. Колективним договором може бути передбачено часткову виплату зарплати натурою (за цінами не нижче собівартості) в тих галузях, де така виплата є звичайною або бажаною, як, наприклад, у сільському господарстві.

3. Підприємництво в аграрній сфері.

а) Відносини власності і форми господарювання в сільському господарстві

Аграрний сектор посідає важливе місце в економіці суспільства. Від його розвитку залежить нормальне функціонування всього господарства кращий добробут людей. Розвиток же самого аграрного сектора залежить від тієї гами економічних (виробничих) відносин, які складаються в ньому. Що це за відносини?

Економічні (виробничі) відносини в аграрному секторі це: відносини, які виникають з приводу, по-перше, привласнення й використання землі та інших засобів сільськогосподарського виробництва; по-друге, виробництва, розподілу, обміну й споживання сільськогосподарської продукції та послуг.

Суб'єктами економічних відносин в аграрному секторі виступає: а) суспільство в цілому в особі держави; б) виробничі колективи, представлені з Україні сільськогосподарськими кооперативами, селянськими спілками, колгоспами й держгоспами (де вони ще збереглися), підрядними та орендними формуваннями; в) індивідуальні виробники сільськогосподарської продукції (фермери, сімейно-індивідуальні господарства, колгоспники, робітники держгоспів, службовці і т.д.).

Взаємодія перерахованих суб'єктів складає основу економічних відносин в аграрному секторі.

Сільське господарство, як галузь, розвивається не відокремлено, а в тісному зв'язку з іншими галузями народногосподарського комплексу. Тому вищеназвані суб'єкти вступають в економічні відносини не лише між собою, а також з представниками інших галузей, з суспільством у цілому. Отже, аграрні відносини є складовою частиною загальної системи економічних відносин суспільства. Найбільш чітко цей зв'язок проявляється в процесах агропромислової інтеграції. Що це таке?

У сучасній світовій економіці сформувалися цілі групи галузей, які технологічно, економічно, організаційно тяжіють до сільського господарства. Процес їх зближення отримав назву агропромислової інтеграції. В результаті агропромислової інтеграції формується така господарська структура, як агропромисловий комплекс (АПК). Організаційною формою АПК виступає агробізнес, тобто великі багатопрофільні агропромислові, підприємства, які охоплюють повний комплекс діяльності по вирощуванню, переробці й подекуди реалізації сільськогосподарської продукції.

Аналогічні процеси відбуваються і в Україні. Зокрема, в галузях першої сфери виробляється близько 15%, безпосередньо в галузях сільського господарства до 46%, а в галузях третьої сфери - не менше 39% валового продукту АПК України. А це означає, що В сучасних умовах неможливо розвивати сільське господарство інтенсивним шляхом без стійких виробничо-економічних зв'язків з партнерами АПК. (Це, між іншим, стосується будь-якої форми господарювання: колективної, приватної, фермерської).

Розширення меж системи аграрно-економічних відносин за рахунок "зовнішніх" зв'язків сільськогосподарських підприємств і господарства з підприємствами й організаціями галузей АПК веде до переростання їх у відносини агропромислові. І якщо в минулому аграрні відносини були суспільною формою розвитку продуктивних сил лише сільського господарства, то тепер агропромислові відносини - це форми розвитку продуктивних сил всього АПК. Виходячи з цього, сучасні агропромислові відносини можна представити у вигляді трьох взаємодіючих структурних елементів (блоків): 1 - виробничі відносини в сільському господарстві - центральній ланці АПК, 2 - виробничі взаємозв'язки (відносини) сільського господарства з галузями до сільське господарської сфери, 3 - виробничі відносини сільського господарства з галузями пост-сільськогосподарської сфери.

Аграрна сфера є складовою частиною народногосподарського комплексу. Тому її розвиток повинен здійснюватися на основі спільних з іншими сферами об'єктивних економічних законів. Водночас сільське господарство відрізняється від інших галузей народного господарства рядом особливостей, які визначають специфіку функціонування організаційно-економічних і соціально-економічних відносин цієї галузі. Що це за особливості?

По-перше, на відміну від промисловості, для якої земля є лише загальною умовою функціонування, в сільському господарстві земля - головний об'єкт виробничих відносин і основний засіб виробництва.

По-друге, для сільського господарства характерним е збіг часу виробництва й робочого періоду, що породжує сезонний характер виробництва.

По-третє, в сільському господарстві тісно переплітаються економічні й природні процеси відтворення. Тому кінцевий результат є сума зусиль людини й природи.

По-четверте, складність і різноманітність економічних зв'язків, породжених входженням сільського господарства до АПК, а також переплетінням різноманітних форм власності.

Перераховані особливості сільськогосподарського виробництва породжують певну специфіку, по-перше, у відносинах між людьми з приводу землі як основного об'єкту господарювання: її привласнення, користування нею й результатами її функціонування; по-друге, в обороті капіталу, зайнятого в сільськогосподарському виробництві.

б) Земельна рента та її форми. Оренда землі. Ціна землі і ціна на сільськогосподарську продукцію. Економічна реформа в сільському господарстві України передбачає формування багатоукладної економіки шляхом розвитку підприємництва на основі різноманітних форм власності. так, Закон "Про форми власності на землю" передбачає державну, колективну й приватну форми власності. При цьому нові суб'єкти підприємницької діяльності, для яких визріли певні умови, мають виникати як у надрах старих

форм власності, так і поруч з ними, на базі нових форм власності, але ні в якому разі не як альтернатива: або колективне підприємництво, або приватне, як це маємо в деяких випадках сучасної практики розвитку підприємництва в аграрній сфері України.

Протиставлення приватної власності державши і колективній породжує ряд негативних наслідків, які знижують загальну ефективність підприємницької діяльності в АПК. Що мається на увазі?

Наслідок 1. Звужується сфера підприємництва. Апріорі передбачається неспроможність колишніх державних і колективних господарств ефективно функціонувати в умовах ринкових відносин. У результаті штучно створюються умови для їх банкрутства або реформування в приватні структури. Підприємництво ж, яке виникає на приватних формах власності, на перших порах неспроможне заповнити всі ніші агропромислового ринку.

Наслідок 2. В умовах наявності великого вільного ринкового простору виникає нездорова, з політичним присмаком конкуренція між приватним і державне-кооператив ним секторами аграрної економіки, що врешті решт знесилює як перших, так і других. Результатом є заполонення вітчизняного ринку сільськогосподарськими продуктами іноземного доходження.

Наслідок 3. Недорозвиненість вітчизняного підприємництва, знекровлення в результаті внутрішньої непотрібної конкуренції робить його неконкурентоспроможним на зовнішньому ринку, що перетворює вітчизняну аграрну сферу на сировинний придаток до розвинутих країн світу. А економіка в цілому починає набувати колоніального характеру.

Як же уникнути такого протистояння? Можливості такі закладені в законодавчих актах, прийнятих в останні роки Верховною Радою України. Вони ефективно застосовуються багатьма господарствами України. Зокрема, в колгоспах і радгоспах доцільним є запровадження пайових способів безпосереднього привласнення засобів та результатів виробництва. Суть їх полягає в тому, що земельні угіддя й основні виробничі фонди розподіляються між основними членами трудового колективу в формі паїв, на які нараховується частина одержаного господарством прибутку. Таким чином, селяни стають реальними спів господарями засобів виробництва й результатів виробництва, що породжує зацікавленість у кінцевих результатах праці.

Однак, можливість такого реформування державних і кооперативних форм господарювання, по-перше, не повинна сприйматися як директива робити саме так. Там, де трудові колективи виявляють волю не змінювати свого статусу, форми господарювання повинні залишатися незмінними (колгоспи). По-друге, не виключає можливості функціонування інших форм організації сільськогосподарського виробництва: сімейних ферм, селянських господарств, самостійних кооперативів, селянських спілок, особистих підсобних господарств, орендних, підрядних та акціонерних підприємств (останні можуть утворюватися й на колгоспно-радгоспній основі).

Правові підстави нових форм організації підприємництва в аграрній сфері закладені в таких законах України: "Про селянське (фермерське) господарство", в якому визначаються економічні, правові та соціальні основи створення діяльності селянських фермерських господарств; "Про колективне сільськогосподарське підприємництво", "Про плату за землю", де визначаються порядок, розміри, строки сплати земельного податку та орендної плати.

З рентними відносинами пов'язана й така категорія ринкової економіки, як ціна землі. В суспільстві, де панує приватна власність на землю, остання стає об'єктом купівлі-продажу. Земля купується як для виробництва сільськогосподарських продуктів, так і для видобутку корисних копалин, для забудови, спорудження транспортних магістралей, аеропортів, спортивних споруд і т.д.

Як же визначається ціна землі? Адже вона не має вартості, як інші товари, бо не є результатом людської праці. Слід мати на увазі, що в умовах ринкової економіки виникає особливий вид товарів, ціни на які спираються не на вартість, а на доход, який приносить власнику їх використання. Такі ціни називаються ірраціональними. Так, процент є ірраціональною ціною позичкового капіталу. До таких цін відноситься й ціна землі. Як вона розраховується?

Ціна землі - це сума грошей, яка, якщо її покласти в банк, принесе своєму власнику доход у вигляді процента, не меншого від тієї земельної ренти, яку приносить дана земельна ділянка. Отже, ціна землі - це капіталізована земельна рента. Вона прямо пропорційна розміру ренти й обернено пропорційна банківському проценту. Розраховується ціна землі за такою формулою:

де: Цз - ціна землі; R - рента; S - норма позичкового процента. Приклад. Сума ренти (R) дорівнює 15 тис. грн.; позичковий процент (S) -5%.Розрахувати ціну землі. Згідно з формулою вона буде:

З розвитком суспільства ціна землі має тенденцію до зростання. Факторами, що живлять цю тенденцію, є:

а) зростання пропозиції позичкових капіталів;

б) зростання земельної ренти;

в) зростання попиту на ділянки для забудівлі;

г) зростання попиту на ділянки в районах, де знайдені корисні копалини і т.д.

Дата добавления: 2015-05-23