Типологія

28 — 2-1330

Персоналізовані аспекти політики

іИіжаї

Політичні еліти

його поділу на привілейовану владарюючу творчу меншість 1
пасивну, нетворчу більшість. Такий поділ закономірно
випливає з природи людини й суспільства. Еліта наділена
особливими соціальними, психологічними, інтелектуаль-
ними, моральними та іншими рисами. Приналежність до неї
пов'язана передусім з природними задатками, освітою і
вихованням.

Еліта є більш або менш згуртованою групою, об'єднаною
не тільки спільністю професійного статусу й соціального
становища, а й елітарною самосвідомістю, сприйняттям себе
особливою верствою, покликаною керувати суспільством.
Маси більш чи менш широко визнають право еліти на
політичне керівництво, що означає ЇЇ легітимність.

За відносної згуртованості в середовищі еліти точиться
постійна боротьба між різними ЇЇ типами: старою і новою
елітою, елітою і контрелітою, «левами» і «лисами» тощо.
Формування і зміна еліт відбуваються в ході боротьби за
владу. Та за всіх змін еліт їхні відносини з рештою
суспільства, як відносини панування й підкорення, залиша-
ються незмінними.

Сучасні концепції еліт багатоманітні. Особливу групу
серед них становлять засновані на ціннісному підході кон-
цепції демократичного елітизму, або (в контексті теорії
демократії) елітарної демократії. Річ у тому, що теорія
демократії як правління народу і теорія еліт як правління
незначної меншості суперечать одна одній. Основополож-
ники теорії еліт Г. Моска, В. Парето і Р. Міхельс роз-
в'язували цю суперечність на користь теорії еліти, ставлячи
під сумнів можливість демократії. Водночас у політології
склався цілий напрям, представники якого намагаються
довести сумісність демократії та елітизму. До цього напряму
належать, зокрема, концепції конкуруючих еліт Й. Шум-
петера, відкритості еліти Г. Лассуела, рухливих еліт Н. Боб-
біо, рівних можливостей К. Манхейма, вертикальної демо-
кратії Дж. Сарторі. Розглянемо деякі з них.

Виходячи з того, що демократія як безпосереднє правлін-
ня народу неможлива й недоцільна, американський еконо-
міст Йозеф Шумпетер (1883—1950) запропонував створити
нову, більш реалістичну теорію демократії, яка б грунтува-
лася на визнанні того, що демократичний метод — «це такий
інституційний устрій прийняття політичних рішень, за якого

індивіди набувають владу вирішувати шляхом конкурентної
боротьби за голоси виборців»⁴. Суть демократії, на його
думку, полягає в здобутті влади елітами шляхом конкуренції.
Правляча еліта необхідна для будь-якого суспільства, у тому
числі й для демократичного, характерна риса якого —
конкуренція еліт за позиції влади, а також відкритість еліти
для оновлення талановитими, здібними, високоморальними
представниками народу. Значення електорату обмежується
участю в оновленні та зміні еліти. Контроль виборців за
елітами проявляється лише у формі відмови під час
переобрання. Концепція конкуруючих еліт Й. Шумпетера
заміняє формулу демократії «правління народу» на більш
реалістичну — «правління, схвалене народом».

На думку Дж. Сарторі, демократія не тільки не заперечує
еліту, а, навпаки, передбачає її. Демократія має горизон-
тальний і вертикальний виміри. У горизонтальному вимірі
вона грунтується на принципі рівності і означає правління
народу. У вертикальному вимірі демократія визнає рівність
як рівність можливостей, грунтується на принципі свободи й
означає владу множинних конкуруючих меншин, або
поліархію (від грецьк. роїу — багато і агспе — влада).

Існують численні критерії для виокремлення контролю-
ючих у системі вертикальної демократії меншин (два з
них — першорядної ваги). Перший критерій — альтимет-
ричний (від лат. аІШз — висота і грецьк. теїгео — вимірюю;
альтиметр — висотомір): контролююча група є такою тому,
що розташовується (за вертикальним розрізом будови
суспільств) «нагорі». За цим критерієм владарює той, хто
перебуває нагорі, незалежно від того, завдяки чому він там
опинився. Другий критерій — мерітократичний (від лат. те-
гіШ8 — гідний і грецьк. кгаіоз — влада; мерітократія — влада
найбільш гідних, заслужених): критерій заслуги. Згідно з
ним особа не тому виявляється нагорі, що наділена владою,
а навпаки: вона наділена владою й перебуває нагорі тому, що
заслуговує на це.

Критерій заслуги, пов'язуваний з ціннісними параметрами
еліти, вважає Дж. Сарторі, створює ціннісну опору для
представницької демократії. Потрібно відновити паретівське
розуміння еліт як кращих, тому що в антиелітистів слово
«еліта» набуло негативного відтінку. З цією метою Дж. Сар-

' Шумпетер Й. Капіталізм, соціалізм, демократія. К., 1995. С. 355.

28'

Персоналізовані аспекти політики

Політичні еліти

торі запропонував референтну теорію еліт і два стислих
взаємодоповнюючих визначення демократії: «демократія
повинна являти собою (а) селективну (засновану на вибор-
ності, відборі, підборі. — П.Ш.) поліархію і (б) поліархію за
основою достоїнств (заслуг)»⁵.

Ще одну групу концепцій еліти складають концепції
множинності (плюралізму) еліт. Автори цих концепцій запе-
речують існування еліти як єдиної привілейованої і відносно
згуртованої групи й доводять наявність багатьох еліт:
політичної, економічної, наукової, художньої, релігійної та
ін. Вплив кожної з них обмежений специфічною для
неї сферою діяльності. Жодна з еліт не здатна домінувати в
усіх сферах суспільного життя. Множинність еліт визна-
чається суспільним поділом праці та багатоманітністю
соціальної структури суспільства. Кожна з багатьох базисних
соціальних груп — етнічних, демографічних, професійних,
регіональних та інших — формує свою власну еліту, яка
відображає її інтереси, захищає ЇЇ цінності й водночас
активно впливає на розвиток групи.

За допомогою різноманітних демократичних засобів
(виборів, референдумів, засобів масової інформації тощо)
базисні групи контролюють еліти. Таким чином обмежується
або й зовсім упереджується дія відкритого Р. Міхельсом
«залізного закону олігархічних тенденцій» і забезпечується
утримання еліт під впливом мас. Відмінності між елітою і
масою досить умовні. Вони грунтуються головним чином на
неоднаковій заінтересованості у прийнятті рішень. У демо-
кратичній державі громадяни вільно можуть входити до
складу еліти, причому доступ туди відкривають не тільки
багатство й високий соціальний статус, а передусім особисті
здібності, знання, активність тощо.

У сучасному демократичному суспільстві, стверджують
прихильники концепції множинності еліт, влада розпоро-
шена між багатоманітними суспільними групами та
інститутами, які шляхом прямої участі або тиску можуть
впливати на прийняття політичних рішень у своїх інтересах.
За таких умов головними суб'єктами політики є не еліти, а
групи інтересів. До того ж існує конкуренція еліт, яка
відображає економічну й політичну конкуренцію в суспіль-

⁵ Сартори Дж. Вертикальная демократия // Полит. исследования. 1993.
№ 2. С. 89.

стві. Конкуренція еліт також робить можливою підзвітність
еліт масам, упереджує формування єдиної пануючої елітар-
ної групи.

Очевидно, що концепції множинності еліт мають за мету
гпом'якшити сприйняття жорсткості поділу суспільства на
еліту і маси, його антидемократизм. Однак вони багато в
чому ідеалізують дійсність, затушовуючи питання про те, хто
ж є, так би мовити, господарем у державі. Існує принципова
відмінність між впливом у суспільстві політичної еліти, який
грунтується на правових нормах і силі державного примусу
й пов'язаний з розподілом ресурсів і цінностей, і, скажімо,
інтелектуальної еліти, яка користується засобами ідейного
впливу й залежить від політичної еліти. Крім того, й
різноманітних привілеїв найбільше має саме політична еліта,
бо встановлює їх вона сама для себе. Дещо від неї перепадає
представникам інших еліт, зокрема економічній та інтелек-
туальній, які матеріально та ідейно забезпечують її пану-
вання.

Ідея множинності еліт досить поширена в суспільній і
особливо індивідуальній свідомості. Пов'язано це з тим, що
людині важко дається сприйняття еліти поза нею самою, але
імпонує усвідомлення власної належності до еліти. Цим
пояснюється, зокрема, те, що про свою належність до еліти
суспільства нерідко заявляють функціонери численних
молодіжних і жіночих громадських організацій, керівники та
активісти невеликих політичних партій, журналісти, викла-
дачі вищої школи, науковці, бізнесмени тощо. Є навіть
«еліта робітничого класу», «хліборобська еліта», «студентська
еліта» й ін. Однак ці претензії на елітарність перебувають
поза межами теорії політичних еліт і політології в
цілому.

Протилежною до концепцій множинності еліт за своїм
характером і спрямованістю є ліволіберальна концепція еліти
американського соціолога Чарлза Райта Міллса (1916—
1962). Ще в 50-ті роки у своїй праці «Владарююча еліта» на
основі функціонального підходу до еліти він доводив, що
вона є не результатом інтелектуального, психологічного й
морального переважання, а наслідком зайняття командних
позицій у суспільній ієрархії. Саме зайняття ключових пози-
цій в економіці, політиці, воєнних та інших інститутах
забезпечує людям владу і таким чином конституює влада-

Персоналізовані аспекти політики

Політичні еліти

рюючу еліту. Вчений стверджував, що в сучасних суспіль-
ствах, хоч би якими демократичними були їхні конституції,
фактично владарює еліта. Навіть у США, де відсутні традиції
феодальної аристократичної ієрархії, забезпечена відносна
рівність економічних і соціальних умов життя громадян,
панує демократична ідеологія, соціальний розвиток призвів
до безпосереднього посилення влади еліти.

Систему політичної влади у США Р. Міллс подавав як
піраміду, Ідо складається з трьох рівнів. Нижній рівень
складає маса пасивного, фактично безправного населення.
Середній відображає групові інтереси. На верхньому рівні
приймаються найважливіші політичні рішення. Саме
верхній рівень влади займає правляча еліта, яка, по суті, не
допускає решту населення до визначення реальної політики.
Можливості впливу мас на еліту з допомогою виборів та
інших демократичних інститутів досить обмежені.

Стрижневими інститутами сучасного американського
суспільства Р. Міллс вважав великі корпорації, політичну
виконавчу владу та армію. Відповідно владарюючу еліту він
не обмежував політичною елітою, яка безпосередньо прий-
має найважливіші державні рішення, а включав до неї також
керівників великих корпорацій, вищих офіцерів та інтелек-
туалів, які їх підтримують.

Всупереч твердженням про множинність еліт владарююча
еліта у Р. Міллса виступає як єдина, відносно згуртована
група. Ця згуртованість зумовлюється спільною заінтересо-
ваністю її представників у збереженні свого привілейованого
становища, стабільності наявної суспільної системи, а також
близькістю їх соціального статусу, освітнього й культурного
рівня, кола інтересів і духовних цінностей, стилю життя,
особистими й родинними зв'язками. Між елітою і масами
існує глибока відмінність. Вихідці з народу можуть увійти до
еліти, лише обійнявши високі пости в суспільній ієрархії.
Однак на це у них дуже мало реальних шансів.

Неважко здогадатися, що в західній політології ліволібе-
ральна концепція еліти піддається гострій критиці, особливо
стосовно тверджень про закритість владарюючої еліти, наяв-
ність у її середовищі особистих і родинних зв'язків, безпо-
середнє входження до неї керівників великих корпорацій
тощо. Однак саме тут зазначена концепція чи не
найбільшою мірою відповідає дійсності, бо навіть у найдемо-

кратичнішому суспільстві політична еліта залишається
відносно замкнутою і найбільш привілейованою панівною
групою, підтримуваною бізнесом.

Хоча марксизм заперечує правомірність самого поняття
політичної еліти, стверджуючи про політичне панування
економічно домінуючого класу, опосередковано він містить
своєрідну концепцію політичної ^еліти, яка в політології
дістала назву шртократпичної. Йдеться про авангардну
партію робітничого класу. Згідно з ленінським вченням про
партію нового типу ця партія покликана очолити робітничий
клас у його боротьбі за перемогу соціалістичної революції і
побудову соціалізму й комунізму.

Найважливішою ознакою, що зумовлює керівну роль
політичної партії, є те, що вона виступає носієм революцій-
ної — комуністичної ідеології. Саме озброєність цією «єдино
вірною» ідеологією визначає передові якості членів партії та
слугує гарантією успішного керівництва нею суспільством.
Ще однією ознакою партії нового типу є походження її
членів із неімущих верств суспільства, передусім із середо-
вища робітничого класу і найбіднішого селянства. Робітничо-
селянське походження виступає найважливішою умовою
здатності до сприйняття комуністичної ідеології.

Політичне керівництво суспільством з боку авангардної
партії робітничого класу має всеосяжний характер — охоп-
лює економіку, політику, культуру, вирішення кадрових
питань, виховання людини тощо. Для здійснення такого
керівництва партія мусить бути тісно згуртованою й мати
жорстку ієрархічну структуру, за якої фактична влада
концентрується в руках вищого керівництва.

Партократична концепція еліти була реально втілена в
соціалістичних країнах. Хоча вона створювалась під гаслами
заперечення соціальної нерівності й будь-якої елітарності,
всеосяжний характер партійного керівництва, зрощення
партійного і державного апарату на практиці призвели до
формування в цих країнах комуністичної партійно-держав-
ної еліти, яка монопольне зосередила в своїх руках усю
повноту державної влади, матеріальні, фінансові, людські,
ідеологічні ресурси, створила для себе цілу систему соціаль-
них пільг і привілеїв.

Одним із перших на це звернув увагу югославський
політичний діяч і політолог Мілован Джілас (1911 — 1995). У

Персоналізовані аспекти політики

Політичні еліти

своїй праці «Новий клас» (1957) він обгрунтував концепцію
правлячої партійної бюрократії як нового класу, який
сформувався в СРСР та інших країнах соціалізму. Цей клас
складається з тих, хто наділений монополією адміністратив-
ної влади і користується особливими привілеями та
економічними перевагами. Витоки нового класу кореняться
у партії особливого, більшовицького типу. Його могутність
спирається на феномен колективної власності, що полягає в
монополії партійної бюрократії на розподіл національного
доходу, регламентування доходів населення, визначення
напрямів господарського розвитку та розпорядження націо-
налізованим майном. У зв'язку з цим М. Джілас увів поняття
«партійна держава», суть якої полягає в особливому виді полі-
тичного панування, коли влада фактично незаконно скон-
центрована в руках партійних комітетів і таємної поліції.

Пізніше, вже в роки так званої перебудови феномен
політбюрократії або номенклатури в СРСР був описаний
російським дослідником М. Вселенським⁶.

Функції Соціальне призначення політичної еліти
політичної еліти виявляється передусім у функціях,
які вона виконує в суспільстві. Ці
функції є багатоманітними й тісно переплітаються з тими,
які виконують політична система суспільства в цілому, її
підсистеми та окремі інститути. Як вже зазначалося,
головними функціями політичної системи є політичне
цілепокладання, владно-політична інтеграція суспільства і
регулювання режиму соціально-політичної діяльності. На
персоналізованому рівні ці функції виконує політична
еліта.

Функція політичного цілепокладання, яку іноді називають
стратегічною, полягає в розробці стратегії і тактики розвитку
суспільства, визначенні політичної програми дій. Ця функція
повною мірою може бути реалізованою лише на вищому
рівні політичної еліти (главою держави, парламентаріями,
міністрами) з використанням фахівців і результатів наукових
досліджень.

Сутність інтегративної функції політичної еліти полягає в
забезпеченні цілісності і єдності суспільства, стійкості його
політичної та економічної систем, уникненні соціально-

політичних конфліктів, знаходженні оптимальних варіантів
їх розв'язання в разі виникнення. Важливими змістовими
елементами цієї функції є згуртування різних верств
населення, гармонізація їх соціальних інтересів, досягнення
суспільного консенсусу, тісної політичної взаємодії і
співробітництва всіх суспільних сил. Нездатність політичної
еліти виконувати інтегративну функцію загрожує розколом
суспільства, зіткненнями різноспрямованих соціальних і
політичних сил аж до громадянської війни.

Еліта виконує основний обсяг роботи щодо прийняття
політичних рішень, спрямованих на регулювання суспільних
відносин, розв'язання назрілих суспільних проблем і завдань,
здійснює розподіл і перерозподіл матеріальних, фінансових,
людських та інших ресурсів. У цьому полягає її регулятивна
функція. Від якості політичних рішень визначальною мірою
залежить ефективність самої політики, успіх у вирішенні
поставлених завдань.

Ще однією функцією політичної еліти є мобілізаційна,
або організаторська, яка полягає в необхідності мобілізації
мас для виконання прийнятих рішень і поставлених завдань,
практичного здійснення визначеного політичного курсу.

Важливою функцією політичної еліти є вираження і пред-
ставництво в політичній системі суспільства соціальних інте-
ресів. На інституціональному рівні ця функція найповніше
проявляється в діяльності політичних партій і груп інтересів,
а на персоналізованому — в політичному лідерстві. Через
політичну еліту реалізуються зв'язки між багатоманітними
соціальними й політичними спільностями, відбувається їх
спілкування між собою з метою з'ясування позицій, досяг-
нення взаємоприйнятних рішень. Еліта виступає тією
ланкою, яка не тільки забезпечує горизонтальні зв'язки в
суспільстві, а й здійснює вертикальну комунікацію між
владою і масами. У цьому полягає її комунікативна функція.
Політична еліта виконує також інші функції у політичній
системі та в суспільстві в цілому.

''Див.: Восленский М. Номенклатура // Новьій мир. 1990. № 6.

Ят^^-.жт^ж^п,*,.,.*:*»™*™ 440

Персоналізовані аспекти політики

Політичні еліти

^""^ ТА ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ
ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ

Типологія Політична еліта не є соціальне одно-
політичних еліт рідним утворенням. Вона внутрішньо
диференційована і має складну струк-
туру, яку складають різні типи й види еліт, що дає право
говорити про неї у множині. Виокремлення елементів
структури політичної еліти, ЇЇ поділ на типи й види можуть
здійснюватись за різними ознаками. Найбільш загальними з
них є місце в політичній системі та обсяг владних повно-
важень.

Як уже зазначалось, ще В. Парето за місцем у політичній
системі поділяв еліту на правлячу і неправлячу, або контр-
еліту. До правлячої еліти належать усі ті, хто прямо чи
опосередковано бере участь в управлінні суспільством, а до
контреліти — такі особи, які наділені характерними для
еліти якостями, але внаслідок свого соціального статусу чи
різних перешкод не мають доступу до управління. Контр-
елітою може виступати політична опозиція, що прагне
послабити владу правлячої еліти і взяти на себе частину її
повноважень. Однак В. Парето розумів під контрелітою не
просто політичну опозицію, а таку наділену елітарними
якостями соціальну групу, яка не входить і не прагне увійти
до складу правлячої еліти, а ставить собі за мету взагалі
позбавити правлячу еліту влади й натомість створити нову
систему здійснення влади. Саме з таким протистоянням він
пов'язував виникнення соціальних революцій і дію закону
циркуляції еліт.

За часом і засобами утвердження панування політичні
еліти поділяються на традиційні й сучасні. Влада традицій-
них еліт спирається на традиційні цінності: звичаї, традиції,
знатність походження, власність на землю, військова доб-
лесть, релігійні заслуги тощо. Відповідно до цих цінностей
виокремлюються такі складові політичної еліти, як родова
знать, земельна аристократія, воєнна еліта, релігійні ієрархи
тощо. Влада сучасних еліт базується на сучасних цінностях,
до яких належать, зокрема, промисловий (особливо фінан-
совий) капітал, освіченість, професійні досягнення та ін.
Відповідно, до сучасних еліт належать підприємці, освічені
політичні лідери, представники науково-технічної інтеліген-

ції, мистецтв тощо, але не всі, а лише ті, хто безпосередньо
чи опосередковано займає владні позиції або має можливість
істотно впливати на прийняття політичних рішень.

Близьким до цієї типології є поділ еліт залежно від
основи їх формування на еліту крові, еліту власності та
еліту інтелектуальної продуктивності. На основі крові
формується еліта доіндустріального суспільства, на основі
приватної власності, багатства — еліта індустріального, а на
основі інтелектуальної продуктивності — постіндустріального
суспільства.

Сучасні еліти за обсягом владних повноважень поділя-
ються на вищі, середні та адміністративні. Чітких критеріїв
такого поділу немає. Вважається, що до вищої еліти належать
ті, хто приймає найбільш значущі для всього суспільства
політичні рішення. Це провідні політичні керівники — глава
держави, голова парламенту, прем'єр-міністр, голова Вер-
ховного суду, а також ті, хто обіймає високі пости в законо-
давчій, виконавчій та судовій гілках влади (безпосереднє
оточення глави держави, голови парламенту, прем'єр-
міністра, керівники центральних органів виконавчої влади,
провідних політичних партій, політичних фракцій у парла-
менті). У кількісному відношенні вища еліта складає в країні
100—200 осіб. Опосередкованим показником належності до
неї є відомість. Це особи, які відомі як ті, хто приймає
рішення.

Середня політична еліта формується з великої кількості
виборних посадових осіб. Це члени парламенту, губерна-
тори, мери великих міст, лідери різних політичних партій і
провідних груп інтересів тощо. В її середовищі є своя досить
значна диференціація. Об'єднує представників середньої
політичної еліти хіба що те, що вони є виборними, а не
призначуваними особами.

Адміністративну еліту складає вищий прошарок держав-
них службовців (чиновництва), які займають вищі позиції в
міністерствах, департаментах, комітетах та інших органах
державного управління. На посади вони не обираються, а
призначаються.

За змістом діяльності і функцій політична еліта поділя-
ється на партійну, воєнну, адміністративну та ідеологічну, а
за способом формування — на закриту й відкриту Еліти
закритого типу відтворюються на власній основі. Вони
максимально утруднюють проникнення до своїх лав нових

Персоналізовані аспекти політики

Політичні еліти

членів, застосовуючи жорсткі критерії відбору. Еліти
відкритого типу відтворюються з залученням до свого складу
представників нижчих верств населення, наділених елітар-
ними рисами. Ці еліти оновлюються більш інтенсивно, ніж
закриті, вміло використовують свіжі сили у своїх цілях,
гнучко пристосовуються до політичних змін.

Залежно від масштабів діяльності політичні еліти поді-
ляються на загальнонаціональну та регіональні. Регіональні
політичні еліти відіграють особливо важливу роль у федера-
тивних державах, де організація влади в суб'єктах федерації,
як правило, повторює організацію влади в державі в цілому.
За таких умов політична еліта суб'єктів федерації має таку ж
структуру, як і загальнонаціональна еліта. В унітарних
державах до регіональних політичних еліт належать керівний
склад органів державного управління вищих адміністративно-
територіальних одиниць, депутати органів місцевого само-
врядування цих одиниць. Окремі еліти формуються в
автономних утвореннях.

Оригінальну типологію політичних еліт запропонував
В. Парето. Крім правлячої і неправлячої еліти (контреліти),
залежно від стилю правління він виокремлював еліту «левів»
та еліту «лисів». До першої належать консервативно
налаштовані прихильники силових методів правління, які
виступають проти радикальних суспільних змін. До другої —
люди динамічні, майстри обману й політичних комбінацій,
прихильники радикальних перетворень у суспільстві, які
під час їх здійснення спираються не на силу, а на
переконання. В умовах політичної стабільності переважають
керівники-«леви». Нестабільність політичної системи
вимагає правління еліти «лисів». Рівновага в суспільстві
дотримується за умови пропорційного притоку до еліти
представників обох типів еліт.

Еліта і бюрократія Посередником між елітою і масами виступає
бюрократія. У прямому значенні термін

«бюрократія» (франц. Ьигеаисгаїіе, від франц. Ьигеаи — канцелярія,
контора, бюро і грецьк. кгаіоз — сила, влада, панування) означає
«панування канцелярії», «влада контори». Як соціальна верства бюро-
кратія виступає «групою осіб (у сучасному суспільстві — спеціалістів),
які професійно виконують адміністративні функції в межах політичних
структур та організацій»⁷. Під бюрократією розуміють також систему

управління, здійснюваного за допомогою апарату влади, що відокрем-
лений від суспільства, стоїть над ним, наділений специфічними функ-
ціями і привілеями". Бюрократами звичайно називають службовців
середніх ланок державного апарату, чиновників. Іноді бюрократія тлу-
мачиться дещо ширше: до неї залучають також працівників виконавчих
комітетів органів місцевого самоврядування, апарату політичних партій
і громадських організацій.

Похідним від бюрократії є бюрократизм, під яким розуміють
вивищення державних службовців над суспільством і громадянами,
абсолютизацію ними власних інтересів під виглядом державних,
невиправдану заорганізованість у вирішенні в державних установах тих
чи інших важливих для громадян питань.

Бюрократія утворює апарат політичних організацій, ядро державних
структур, її роль у політиці полягає у виконанні функцій посередника
між елітою і рештою суспільства: вона є виконавцем волі еліти й
безпосереднім керівником населення. Верхній прошарок бюрократії —
це адміністративна еліта. Оскільки феномен бюрократії, з одного боку,
зумовлений об'єктивно, а з іншого — є джерелом бюрократизму, то в
політології він оцінюється неоднозначне. Розглянемо два протилежні
підходи до оцінки бюрократії.

М. Вебер вважав бюрократію елементом раціонального типу
державного устрою, гадав, що вона втілює найефективніші й найра-
ціональніші способи управління організаціями, її позитивними рисами
є ієрархічність управління, компетентність і дисциплінованість чинов-
ників, безособовий характер відносин між ними. Принцип ієрархії,
розподіл повноважень і влади між різними щаблями бюрократичної
драбини, з одного боку, дає можливість кожному вищому рівню
управління контролювати нижчий, а з іншого — чітко визначити права
та обов'язки кожного рівня бюрократії, оформити їх приписами та
інструкціями, виходити за які чиновник не має права. Звідси М. Вебер
виводив характерну для бюрократії дисциплінованість та повагу до
закону. Просування чиновника службовими сходинкам грунтується на
його освіченості й досвіді. А повна зайнятість чиновника в апараті,
його фіксований посадовий оклад, а також те, що він не володіє тими
ресурсами, якими розпоряджається, дають змогу, на думку М. Вебера,
звести до мінімуму корупцію, зробити бюрократію слугою суспільства
й держави, а не окремих привілейованих осіб.

Тривалий час концепція раціональної бюрократії М. Вебера не
піддавалась сумнівам, тим більше, що вона була сконструйована в руслі
методології «ідеального типу», яка не передбачає прямого перенесення
теоретичної моделі на реальність. Але в 40-ві роки американський
соціолог Роберт Мертон та його група піддали цю концепцію різкій
критиці. Вони показали, що ті формальні зв'язки й відносини,
принципи і функції, які відображені в концепції М. Вебера, насправді
розмиті й дисфункціональні. Авторитарність та ієрархічність владних
відносин породжують панування командних, адміністративних методів

⁷ Мясников О. Г. СубьектьІ политики // Социально-полит. журн. 1993.
№ 5-6. С. 33.

Дата добавления: 2015-05-23