Політичне лідерство 1 страница

- 444

'Див.: Политология: Знциклопедический словарь. С. 34.
™——«——_——«,445

Політичні еліти

Персоналізовані аспекти політики

управління, тяганину й консерватизм, безініціативність і безвідпові-
дальність. Насправді бюрократія слугує не державі й суспільству, а собі.
Орієнтацію на загальні інтереси вона підмінює орієнтацією на власні
корпоративні інтереси. Замість раціональності бюрократичного
управління діє чинник її ірраціональної поведінки, замість доцільної
ієрархії управління існує культ начальства, а замість деперсоніфікації
відносин — неформальні зв'язки й корпоративізм.

Очевидно, що концепції М. Вебера і Р. Мертона описують крайні з
можливих станів бюрократії. Реальний стан бюрократії залежить від
багатьох чинників, у тому числі від якісного стану самої еліти та шляхів
її формування.

Шляхи формування Якісний стан політичної еліти значною
політичних еліт мірою залежить від особливостей її
формування і відтворення. Всі дослід-
ники еліт так чи інакше заторкували це питання. Так,
Г. Моска виокремив дві тенденції в розвитку політичного
класу — аристократичну й демократичну і три способи його
оновлення — наслідування, вибори й кооптацію. Перша
тенденція пов'язана з наслідуванням і виявляється у праг-
ненні еліти стати спадковою якщо не юридичне, то
фактично — шляхом відтворення на власній основі. Друга
тенденція пов'язана з виборами й кооптацією і полягає в
оновленні складу еліти за рахунок найздатніших до управ-
ління та найактивніших представників нижчих верств
суспільства.

У розвитку суспільства одночасно діють обидві тенденції
з переважанням якоїсь однієї. Домінування аристократичної
тенденції веде до виродження еліти, наслідком чого є
суспільний застій та активізація боротьби нових соціальних
сил за зайняття пануючих позицій у суспільстві. Перева-
жання демократичної тенденції упереджує дегенерацію
еліти, робить її більш здатною до ефективного керівництва
суспільством, однак може порушувати наступництво в
політиці, викликати небажані соціальні зміни. Оптимальною
для суспільства є рівновага між аристократичною й демо-
кратичною тенденціями, що забезпечує як наступництво і
стабільність в керівництві суспільством, так і якісне
оновлення самого керівництва.

В. Парето доводив, що рівновага в суспільстві вимагає,
щоб до правлячої еліти постійно кооптувались особи з
елітарними якостями, але неелітарного походження з одно-
часним виведенням із неї осіб з неелітарними якостями.

Проте цього не відбувається, оскільки правляча еліта прагне
зберегти свої привілеї і передати їх у спадок. Цим вона
погіршує свій якісний склад і сприяє кількісному зростанню
контреліти.

Серед причин занепаду правлячої еліти В. Парето
називає війну і диференційовану здатність до відтворення
потомства. Війна звичайно знищує більш значну частину
еліти, порівняно з населенням у цілому. Елітарні сім'ї
виявляють тенденцію до вимирання, бо в них зазвичай менше
дітей, ніж у решти населення. Однак закон циркуляції еліт
не дозволяє занепадаючій старій еліті привести до занепаду
все суспільство. Коли процеси занепаду правлячої еліти й
кількісного зростання контреліти набувають широких
масштабів, контреліта за допомогою мас витісняє стару еліту
і стає правлячою. Цей процес В. Парето називає «масовою
циркуляцією еліти, або просто революцією». У процесі рево-
люції багатьох представників старої еліти знищують, ув'яз-
нюють, висилають або опускають до найнижчого соціального
рівня. Інші представники старої еліти рятуються, зраджуючи
свій клас. Нерідко вони займають провідні позиції в револю-
ційному русі. В. Парето доходить висновку, що головним
результатом революційних змін стає поява нової еліти з
деяким домішком старої. Маси від такої зміни еліт нічого не
виграють і залишаються об'єктом панування та експлуатації.

Р. Міхельс головним шляхом формування еліт вважав
олігархізацію великих організацій, передусім політичних
партій. Керівництво такими організаціями не може здійсню-
ватись всіма їхніми членами через некомпетентність,
пасивність і байдужість останніх. Ефективність функціону-
вання великих організацій потребує виокремлення керівної
меншості, яка поступово виходить з-під контролю рядових
членів, відривається від них і підпорядковує політику
організації власним інтересам. Так у великих організаціях і в
суспільстві в цілому вирізняється керівна меншість, яка і є
елітою.

У сучасній політології виокремлюються дві основних
системи відбору політичних еліт: антрепренерська і система
гільдій. Розрізняються вони залежно від того, хто, як і з кого
здійснює відбір, якими є порядок і критерії відбору, наскіль-
ки широке коло селекторату, тобто тих, хто відбирає, та
якими мотивами він керується під час відбору.

...... ..,-..-.-.-..-.-..-,,,.....-. v. -..;..№,,..,..-. •.-і-.»;... Л Л *7

Персоналізовані аспекти політики

Політичні еліти

Антрепренерська система (від франц. епїгергепеиг —
підприємець) відбору еліт характеризується відкритістю,
широкими можливостями для представників будь-яких
суспільних груп претендувати на керівні посади. Відбір
здійснюється на конкурентній основі за невеликої кількості
формальних вимог широким колом селекторату, яким
можуть виступати всі виборці країни. Першорядне значення
у відборі відіграють особистісні якості кандидата, особливо
його індивідуальна активність, уміння знайти підтримку
широкої аудиторії, захопити її цікавими ідеями, пропози-
ціями і програмами. Головним засобом відбору до еліти в
антрепренерській системі є вибори.

Система гільдій (від нім. ОіИе — корпорація, об'єднан-
ня) багато в чому протилежна антрепренерській. Вона харак-
теризується закритістю, відбором претендентів на більш
високі посади головним чином із нижчих прошарків самої
еліти, поступовим і повільним просуванням по службі.
Відбір здійснюється на основі численних формальних вимог
невеликим і відносно закритим колом селекторату, до якого
входять, як правило, лише члени вищого керівного органу
чи навіть один перший керівник. Окрім формальних вимог,
таких, як освіта, вік, стаж роботи тощо, особлива увага при
призначенні на посаду звертається на партійність та
особисту відданість вищому керівництву. Головним засобом
відбору до еліти в системі гільдій є призначення.

Обидві системи відбору еліт у чистому вигляді трапля-
ються досить рідко. В цілому антрепренерська система
переважає в демократичних державах, а система гільдій — за
авторитарних і тоталітарних політичних режимів. Кожна з
них має свої переваги й недоліки. Так, антрепренерська
система добре пристосована до динамізму сучасного життя,
вона більш відкрита для молодих лідерів і сприятлива для
нововведень. Водночас із нею пов'язані велика ймовірність
ризику в політиці, відносно слабка передбачуваність, схиль-
ність лідерів до популізму, надмірного захоплення зовнішнім
ефектом, впливом на виборців.

Система гільдій характеризується виваженістю політич-
них рішень, передбачуваністю політики. Вона забезпечує
наступництво в політиці, консенсус її суб'єктів. Однак ця
система породжує бюрократизм та масовий конформізм і за
відсутності конкурентних механізмів веде до поступової

дегенерації еліти, її відриву від суспільства та перетворення
у вузьку привілейовану групу.

Наочним підтвердженням цього є притаманна соціаліс-
тичним країнам номенклатурна система відбору політичної
еліти — один із найтиповіших варіантів системи гільдій. У
контексті теорії еліт номенклатурою (від лат. потепсіаіига —
перелік, список) називають перелік посад, кадри яких
затверджують вищі за рангом органи, та самі ці кадри. В
самому переліку як такому нічого недемократичного немає.
Антидемократичним є порядок обіймання відповідних
посад, який характеризується всеосяжністю, відсутністю
конкурентних механізмів, повною ідеологізацією і політиза-
цією, домінуванням товариських і родинних зв'язків,
особистою відданістю керівництву.

У теорії еліт є чимало опонентів. Справді, маючи бодай
найменше реальне уявлення про політику і тих, хто її
здійснює, важко назвати представників політичної еліти
«кращими» людьми, наділяти їх якимись особливими
позитивними соціальними, психологічними чи моральними
якостями. Наївно вважати, що ще вчора простий грома-
дянин, потрапивши до парламенту за партійним списком,
раптом стає кращим від інших. До того ж, як тільки політик
сходить із політичної сцени, про нього, а значить, і про
його «особливі» якості одразу ж забувають (насамперед
засоби масової інформації, які до цього його всіляко
підносили).

Очевидно, що ціннісний підхід до політичної еліти видає
бажане за дійсне, ідеалізуючи політиків як особистостей.
Більш реалістичним є функціональний підхід, який робить
наголос не на якихось особливих якостях політичної
еліти, а на її особливому місці в системі суспільного поділу
праці, завдяки якому вона виступає як окрема соціальна
група.

Відповідно, політичну еліту доцільно визначати як со-
ціальну групу, яка займає провідне становище в системі
політичного керівництва та управління суспільством.

Теорія політичної еліти за всієї її небездоганності цінна
вже тому, що виокремлює правлячу верству як особливу
соціальну групу, з'ясовує її провідну роль у політиці, робить
об'єктом наукових досліджень, привертає до неї увагу гро-
мадськості, ставить її під суспільний контроль. А це

29 — 2-1330

Персоналізовані аспекти політики

Політичні еліти

особливо важливо з огляду на те, що політична еліта відіграє надзвичайно велику роль у суспільстві. Від якісного складу політичної еліти залежить якість самої політики, а в кінцевому підсумку — якість життя кожного з нас.

Ашкн Г. К., Охотский Е. В.
Курс злитологии. М., 1999.

Ашин Г. К.

Правяшая злита й общество // Свободная мьісль. 1993. № 7.

Ашин Г. К.

Современньїе теории злитьі: критический очерк. М., 1985.

Бебик В. М.

Еліта, елітарність, лідерство // Віче. 1993. № 7.

Вовканич С.

Еліта — найбільш конвертована валюта // Віче. 1997. № 5.

Восленский М.

Номенклатура // Новий мир. 1990. № 6.

Дай Т. Р., Зиглер Л. X.

Демократия для злитьі: Введение в американскую политологию.

М., 1984.

Гаман-Голутвина О. В.

Политическая злита — определение основних понятий // Полит.

исследования. 2000. № 3.

Кузьменко Б.

Політична еліта у пострадянській Україні: яка вона? // Право

України. 1998. № 1.

Кухта Б. Л., Теплоухова Н. Г.

Політичні еліти і лідерство. Львів, 1995.

Либман Г. Й., Варбузов А. В., Суха рева 3. О.

Теории злит // Социально-полит. журн. 1997. № 4.

Малькова Т., Фролова Н.

МассьІ. Злита. Лидер. М., 1992.

Милановски В.

Политические злитьі — злитьі в политике // Политология вчера й

сегодня. М., 1991. Вьіп. 3.

Миллс Р.

Властвующая злита. М., 1959.

Мясников О. Г.

Смена правящих злит: «консолидация» или «вечная схватка»? //

Полит. исследования. 1993. № 1.

Мясников О. Г.

СубьектьІ политики // Социально-полит. журн. 1993. № 5—6.

Нарта М.

Теория злит й политика. К критике злитаризма. М., 1997.

Оксамитная С. Н.

Тенденции межпоколенной мобильности в украинском обществе //

Социол. исследования. 1999. № 10.

Пастухов В. Б.

От номенклатурьі к буржуазии: «новьіе русские» // Полит. иссле-
дования. 1993. № 2.

Правляча еліта сучасної України. К., 1998.

Пугачев В П.

ОсновьІ политики: личность, злита, лидерство. М., 1989.

Самсонова Т. Н.

Концепция правящего класса Г. Моски // Социол. исследования.

1994. № 10.

Сартори Дж.

Вертикальная демократия // Полит. исследования. 1993. № 2.

Скуратівський В.

Історична ритміка українських еліт // Політ, думка. 1994. № 3.

Танчер В. В.

Теории неозлитизма в свете демократической трансформации й

украинские реалии // Социол. исследования. 1999. № 10.

Тарусина Й. Г.

ЗлитистьІ й плюралистьі в современной политической теории //

Полит. исследования. 1997. № 4.

Фесенко В. В.

Политическая злита Украйни: противоречия формирования й

развития // Полит. исследования. 1995. № 6.

Чукут С.

Чого не вистачає правлячій еліті України // Віче. 1999. № б.

Шаран П.

Злитизм // Политология вчера й сегодня. М., 1991. Вьш. 3.

Шумпетер Й.

Капіталізм, соціалізм, демократія. К., 1995.

29*

Політичне лідерство

І

снування політичних еліт найвиразніше
проявляється в політичному лідерстві,
яке полягає в тому, що окремі особи
відіграють у політиці провідну роль, здій-
снюють переважний вплив на інших
людей — громадян, виборців чи членів
політичної організації. У кінцевому підсумку
влада — це влада лідерів, хоча вони й
намагаються діяти від імені народу. Наро-
довладдя у його, так би мовити, чистому
вигляді неможливе в принципі.

Лідерство відображає об'єктивну необ-
хідність в організації спільної діяльності
людей. Суспільний характер і поділ праці
передбачають узгодженість індивідуальних
трудових зусиль людей. Цю функцію щодо
упорядкування діяльності людей та управ-
ління суспільними процесами і здійснюють
лідери. Тому лідерство існує скрізь, де е
групова, колективна діяльність.

Феномен лідерства вивчають різні
науки. Так, психологія досліджує особли-
вості особи лідера. Соціологія розглядає
лідерство в соціальній системі. Соціальна
психологія вивчає лідерство як процес
взаємодії соціальних і психологічних чин-
ників, досліджує його механізми, розробляє
методи відбору, навчання, висування керів-
ників залежно від характеру групи чи
організації. Політологія розглядає лідерство
як феномен політичного життя суспільства,
досліджує його місце в системі владних
відносин, механізми формування і функ-
ціонування, а також розробляє практичні
рекомендації.

СУТНІСТЬ, ВИТОКИ І ФУНКЦІЇ
^""^ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА

Сутність політичного Звичайно лідерами (англ. Іеадег — веду-
лідєрства _чий_; керівник) називають тих, хто пере-
буває попереду, впливає на інших для
інтеграції групової діяльності з певною метою або очолює
яку-небудь організацію чи рух. У загальному вигляді лідер
може бути визначений як «особа, здатна впливати на інших
з метою інтеграції спільної діяльності, спрямованої на
задоволення інтересів даного співтовариства»¹. Відповідно
лідерство визначається як «один із механізмів інтеграції
групової діяльності, коли індивід або частина соціальної
групи виконує роль лідера, тобто об'єднує, спрямовує дії
всієї групи, яка приймає і підтримує його дії»².

Політичне лідерство є одним із різновидів лідерства вза-
галі. Воно може бути визначене як «процес взаємодії між
людьми, в ході якого наділені реальною владою авторитетні
люди здійснюють легітимний вплив на суспільство (чи певну
його частину), котра добровільно віддає їм частину своїх
політико-владних повноважень і прав»'. Політичне лідерство
є вищим рівнем лідерства взагалі, оскільки воно відображає
владні відносини в суспільстві на найвищому — державно-
му — рівні.

Щодо визначення самого феномену політичного лідерства
серед науковців особливих розбіжностей немає. Складніша
ситуація з визначенням політичного лідера. Традиційно він
визначається як «глава, керівник політичної партії, громад-
ської організації тощо»⁴. Це визначення чітко говорить про
те, що лідерами є керівники політичних партій і громадських
організацій. Однак така його конкретність породжує низку
питань. Чи є, скажімо, лідером глава держави, який не
очолює політичну партію? Якщо обраний на загальних вибо-
рах президент держави, безперечно, виступає загальнонаціо-
нальним політичним лідером, то чи є ним монарх, що
успадковує владу, або генерал, який став президентом у

Политология: Знциклопедический словарь / Общ. ред. й сост.
Ю. Й. Аверьянов. М., 1993. С. 156.

³ Философский Знциклопедический словарь. М., 1989. С. 313.
•' Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшу-
ченка. В. Д. Бабкіна. К., 1997. С. 186.

⁴ Советский Знциклопедический словарь. М., 1980. С. 718.

Персоналізовані аспекти політики

Політичне лідерство

результаті здійсненого ним воєнного перевороту? А якщо
такий генерал припинив громадянську війну в країні і привів
її економіку від глибокої кризи до процвітання? Залиша-
ється нез'ясованим і питання про те, чи є політичними
лідерами члени парламенту, депутати й керівники органів
місцевого самоврядування. Скажімо, чи може вважатися
політичним лідером сільський голова, обраний на цю посаду
жителями села?

У пошуках відповідей на ці й подібні запитання будемо
виходити насамперед із того, що немає жодних підстав
вважати політичними лідерами лише керівників політичних
партій і громадських організацій. По-перше, тому, що полі-
тичне лідерство виходить за межі політичних партій і
громадських організацій і може існувати в неформальних
об'єднаннях, на місцевому, регіональному й загальнонаціо-
нальному рівнях, причому незалежно від партійності лідерів.
По-друге, тому, що далеко не всі громадські організації є
суб'єктами політики, а їхні керівники — політичними ліде-
рами. Політичне лідерство постійно є лише в громадсько-
політичних об'єднаннях: молодіжних, жіночих, професійних
спілках тощо, а в неполітичних громадських організаціях
виявляється лише ситуативно — тоді, коли вони, взаємо-
діючи з політичними інститутами, виступають як групи
інтересів.

Вивівши феномен лідерства за межі політичних партій і
громадсько-політичних організацій та рухів, потрібно кон-
кретизувати ознаки лідерства й лідера як особи (чи групи
людей), яка консолідує зусилля оточення та активно впливає
на нього для досягнення певних цілей.

Лідером може бути лише та особа, яка користується
авторитетом серед оточення, виправдовує їхню довіру.
Механізм реальної влади спирається або на повноваження
суб'єкта, або на його авторитет, чи на те й інше разом.
Влада, заснована на повноваженнях, передбачає обов'язкове
підкорення суб'єкту, зумовлене наявністю у нього права й
можливості примушувати. Усі повноваження зазвичай
відображені в законодавчих актах і посадових інструкціях,
їхній обсяг визначається місцем суб'єкта в ієрархії політич-
ної влади і не залежить від індивідуальних здібностей тієї
особи, яка його посідає. На відміну від повноважень
авторитет дає змогу здійснювати владу без примусу, впливом
самої особи суб'єкта.

Лідерство, отже, є виявом не авторитету влади, а влади
авторитету. Оскільки лідера створює авторитет, він ніким
офіційно не призначається і навіть не затверджується.
Лідерство фіксує такі морально-психологічні відносини між
суб'єктом і об'єктом політики, суть яких полягає у
свідомому й добровільному підкоренні лідеру всіх тих, хто за
ним іде. Визнання авторитету лідера оточенням та добро-
вільне підкорення йому є однією з основних ознак лідерства.

Зазначене дає можливість з'ясувати співвідношення між
лідерством і керівництвом у політиці. В їх межах здійснюєть-
ся практично однаковий процес розвитку суб'єкт-об'єктних
відносин, коли в суспільстві існують відносини підкорення і
один суб'єкт має можливість впливати на інших. Керівницт-
во й лідерство розрізняються мірою використання авторитету.
Під керівництвом розуміють управління, яке здійснюється в
межах офіційних повноважень, виконання волі керівника
відбувається завдяки його владі.

На відміну від керівництва лідерство — це вплив осо-
бистого авторитету лідера на свідомість і поведінку певної
спільності людей на базі їхніх цінностей і норм життє-
діяльності. Політичний керівник, який не користується
авторитетом, не є лідером, хоч би яку високу посаду він
обіймав. Водночас політичним лідером може бути й така
особа, яка формально не обіймає керівних посад ні в
політичних партіях чи громадсько-політичних організаціях,
ні в органах державної влади, але здобула визнання своєю
політичною діяльністю, наприклад боротьбою за демокра-
тію, права людини, державну незалежність тощо.

Оскільки лідерство передбачає визнання авторитету тієї
чи іншої особи, слід визнати наявність відносин лідерства
між кандидатом у депутати і його виборцями під час виборів
до представницьких органів державної влади та органів
місцевого самоврядування. Здебільшого це лідерство має
ситуативний характер і після виборів зберігається лише в
тому разі, коли депутат активно працює з виборцями свого
округу, зміцнює свій авторитет, домагається переобрання. У
системі владних відносин між органами місцевого самовря-
дування і громадянами політичними лідерами в масштабах
відповідних територіальних громад на момент їх обрання, а
в подальшому — залежно від збереження авторитету є,
наприклад, сільський голова, мер, губернатор тощо. Сам

Персоналізовані аспекти політики

Політичне лідерство

І

^^^Шг

факт обрання їх на відповідні посади означає визнання
виборцями їхнього лідерства.

Немає жодних підстав обмежувати політичне лідерство
лише вищим керівництвом держави та лідерами політичних
партій і громадсько-політичних організацій. Феномен
лідерства буває на всіх рівнях політичних відносин — від
вищих органів держави до органів місцевого самоврядування,
а також всередині політичних партій і громадсько-
політичних організацій як у загальнонаціональному, так і в
регіональному масштабі.

У політології існує кілька підходів до пояснення природи
політичного лідерства. Одного разу лідерство розглядається
як вплив на інших людей. Такий вплив має ряд особливостей:
по-перше, він мусить бути постійним; по-друге, вплив має
здійснюватися на все оточення лідера, яким залежно від
масштабу лідерства може бути група, організація, соціальна
спільність чи суспільство в цілому; по-третє, політичного
лідера відрізняє явна перевага у впливі порівняно з впливом
інших осіб; по-четверте, вплив лідера спирається на його
авторитет або принаймні на визнання правомірності його
керівництва.

Іншого разу феномен політичного лідерства пояснюється
на основі структурно-функціонального підходу. Суспільство
розглядається як складна, ієрархічно організована система
соціальних позицій і ролей, а лідерство — як управлінський
статус, керівна посада, становище в суспільстві, пов'язане з
прийняттям владних рішень, організацією колективних дій.

У теорії політичного менеджменту й маркетингу лідерство
розглядається як своєрідне підприємництво, здійснюване на
специфічному — політичному ринку. Як на економічному
ринку виробник пропонує споживачеві товар в обмін на
гроші, так і на політичному ринку лідер в обмін на керівну
посаду в державі пропонує виборцям специфічний товар —
програму, способи вирішення тих чи інших суспільних
проблем, конкуруючи з іншими претендентами на лідерство.

Кожен із цих підходів розкриває певний аспект
політичного лідерства.

Загалом політичний лідер може бути визначений як авто-
ритетна особа, яка здійснює переважний вплив на інших
людей з метою інтеграції їхньої діяльності для досягнення
спільних політичних та інших цілей.

Витоки політичного Є кілька концепцій витоків політичного

лідерства лідерства як тих причин, що його породжують.

Основними з них є концепції рис, ситуативна,

послідовників і психологічна. Першою виникла у XIX ст. концепція
(теорія) рис, яка склалася на основі аналізу ролі видатних осіб в історії.
Згідно з цією концепцією лідерство є результатом наявності у лідера
певних психологічних і соціальних рис. На основі аналізу історичних
постатей вчені намагалися з'ясувати набір обов'язкових чи бажаних рис
особи лідера. Було зібрано великий фактичний матеріал. Серед рис,
притаманних політичним лідерам, називались, зокрема, гострий розум,
тверда воля, енергійність, компетентність, організаторські та ораторські
здібності, готовність брати на себе відповідальність тощо. Проте
з'ясувалося, що таких рис, які були б притаманними лише політичним
лідерам, немає. Чим докладнішим ставав перелік рис лідера, тим
точніше він збігався з повним набором психологічних і соціальних рис
особи взагалі. З'ясувалося, що різним лідерам можуть бути властиві й
протилежні риси. Навіть такі, здавалося б, необхідні для лідера
властивості, як розум, сила волі, принциповість тощо, виявилися
небезсумнівними. Деякі вчені доводили, що лідерами стають не вольові
й принципові особистості, здатні протистояти швидкоплинним
масовим настроям, а ті, хто потакає масам, йде у них на поводу.

В процесі розроблення концепції рис з'ясувалося, що набір рис
лідера значно відрізняється залежно від історичних епох та особли-
востей конкретних держав. А досліди з різними експериментальними
групами засвідчили, що лідери одних груп зовсім не визнаються такими
в інших групах. Це спричинило появу на доповнення теорії рис іншої
концепції витоків політичного лідерства — ситуативної.

Ситуативна концепція виходить з ідеї відносної множинності явищ
лідерства і трактує його як функцію ситуації. За цією концепцією
причина лідерства полягає не в індивіді та притаманних йому рисах, а
в тій ролі, яку він має виконувати за конкретних обставин. Саме
обставини визначають вибір лідера та його поведінку. Позиції і дії
лідера, прийнятні в одних ситуаціях, є непридатними для інших
ситуацій.

У межах ситуативної концепції деякі вчені доходять висновку про
те, що в сучасному суспільстві лідером може виступати безпринципна
людина, яка є функцією ситуації, керівником, що підкоряється обста-
винам. Очевидно, що коли концепція рис абсолютизує значення
індивідуальних якостей лідера, то ситуативна концепція, навпаки,
перебільшує значення обставин. Вона недооцінює роль людської
активності в політичному процесі, позбавляє лідера самостійного
значення у функціонуванні політичної системи.

Ще одним поясненням витоків політичного лідерства є концепція
визначальної ролі послідовників (конституентів). Вона трактує лідерство
як особливий тип стосунків між керівником і послідовниками. Фено-
мен лідерства пояснюється наявністю у лідера послідовників, а в
ширшому плані — конституентів, тобто всіх суб'єктів політики, які
взаємодіють з одним лідером і впливають на нього: активістів,

Дата добавления: 2015-05-23