Тема 2. Історія становлення і розвитку соціології 1 страница

Методичні поради до вивчення теми: вивчення історії розвитку та становлення соціологічної науки сприятиме поглибленому розумінню її сутності, пізнавальних спроможностей, предметної специфіки загалом. В цьому контексті варто приділити увагу з’ясуванню сутнісних передумов становлення соціології, серед яких виокремлюють як певні суспільні чинники, зокрема, соціальні революції, поява нових соціальних класів, зародження нових економічних відносин та соціальних умов тощо, так і наукові, насамперед стрімкий розвиток суспільствознавства й точних наук, фун­даментальні відкриття в багатьох галузях природничих наук.

Обов’язковим подальшим кроком у вивченні цієї теми буде послідовне та логічне опанування змістом та специфікою основних періодів та етапів становлення та функціонування соціологічної науки. Для осмислення головних засад протосоціологічного періоду становлення соціологічної думки поглибленого розгляду потребують специфіка таких історично перших форм соціального пізнання як міф та епос, також сутність соціальних концепцій античних вчених Арістотеля, Платона, Демокріта, Сократа тощо, середньовічних вчень А.Аврелія та соціологічних поглядів Т.Мора і Т.Компанелли, Г.Гроція, Т.Гоббса, Д.Локка, просвітницьких ідей Ж.Русо, М.Вольтера тощо.

В рамках класичної соціології детальному аналізові мають підлягати наукові ідеї засновника соціологічної науки О.Конта, класиків Е.Дюркгейма, Г.Спенсера, К.Маркса, М.Вебера; й зміст та специфіка таких сучасних соціологічних соціологічних підходів, як емпірична та функціоналістська соціологія, конфліктологічні теорії, символічний інтеракціонізм тощо. Необхідно звернути увагу на такі головні тенденції розвитку сучасної соціологічної теорії, як ідеї теоретичного плюралізму, синтезу та міждисциплінарності.

Окремого теоретичного розгляду потребує вивчення витоків вітчизняної соціологічної думки, зокрема, соціальних ідей таких її представників: М.Драгоманова, М.Грушевського, Б.Кістяківського, В.Липинського та інших, й розкриття основних тенденцій її функціонування в сучасних умовах. Це сприятиме більш повному й комплексному розумінню розвитку соціологічної науки в цілому, адекватному осмисленню стану української соціології, її вагомої ролі у вирішенні актуальних суспільних проблем вітчизняного соціуму.

Вивчивши матеріали теми, студент знатиме: генезис становлення соціології як науки, періодизацію, історичні форми, напрямки розвитку соціологічного знання, основоположні зарубіжні та вітчизняні соціологічні парадигми, фундаментальні особливості розвитку вітчизняної соціологічної науки, сучасні тенденції, проблеми та перспективи становлення цієї науки.

Після опанування теми студент вмітиме: орієнтуватися в плюралізмі соціологічних напрямків та шкіл, чітко, логічно та послідовно розкривати зміст, недоліки та переваги фундаментальних соціологічних теорій, розуміти стан та перспективи розвитку сучасної зарубіжної та вітчизняної соціологічної думки, критично осмислювати основні засади та пізнавальні можливості мультипарадигмального підходу до аналізу соціально-економічної та інших систем суспільства.

Термінологічний словник:

Вітчизняна соціологія — термін, використовуваний для позначення соціологічної думки дореволюційної Росії, радянської соціології (яка функціонувала в колишньому СРСР), до якої належала й соціологія, що розвивається на території України, а також соціологічна думка України як незалежної держави.

Ґенеза соціології — “народження”, поява соціології як особливої суспільної науки, відмінної від соціальної філософії та інших суспільних наук. Найпоширенішою є точка зору, згідно з якою ґенезу соціології пов’язують з 30-ми роками ХІХ сторіччя та з іменем французького соціолога Огюста Конта. Останній проголосив появу нової, “позитивної” науки про суспільство — соціології (societas — суспільство, logos — наука).

Індустріальна соціологія — галузь американської соціології, що вивчає соціальну структуру і соціально-трудові відносини в індустріальному виробництві.

Методологічні стратегії в соціології — головні типи найпоширеніших у соціології методологічних підходів, визначуваних тим, як “задається” суспільство, яка загальна його картина визначає соціо­логічний аналіз реальності.

Протосоціологія — термін, який позначає зародковий стан соціології, тривалість процесу її становлення та оформлення у самостійну науку про суспільство, відмінну від соціальної філософії.

Професіоналізація соціології — означає інституціоналізацію соціологічної освіти, підготовку у вищих навчальних закладах дипломованих фахівців — соціологів. Підготовка соціологів здійс­нюється на підставі Держстандарту, відповідно до якого визначається, що повинен знати соціолог, що він повинен уміти та на яких посадах може працювати.

Соціальна природа соціології — полягає в тому, що соціологія розглядається як наука, процес становлення й розвитку якої зумовлений різними суспільними чинниками: соціально-економічними й політичними, соціокультурними й загальнонауковими. Соціальна природа соціології свідчить про вплив суспільства на соціологію.

Соціологія в Україні — соціологічна думка, яка функціонує на території України як у радянський період, так і в період існування незалежної Української держави. Безпосередніми передумовами розвитку соціології в Україні були праці українських філософів, а також етнографів-фольклористів та істориків.

Сучасна соціологія — соціологія другої половини ХХ сторіччя, яка оформляється у період становлення постіндустріального сус­пільства. Для сучасної соціології характерні повернення до теорії (визнання її значущості), інтерес до методів дослідження, типових для гуманітарного знання, історизм, спроби здійснити синтез теорій, теоретичний плюралізм – визнання рівнозначності протилежних соціологічних концепцій, теорій тощо.

План семінарського заняття:

1. Витоки соціологічної науки. Протосоціологічний період становлення соціологічного знання.

2. Становлення соціології як окремої науки. Соціологічні ідеї О.Конта.

3. Зміст еволюціоністської соціології Г. Спенсера.

4. Сутність матеріалістичної соціології К. Маркса.

5. Соціологічна думка на зламі ХIХ—ХХ століть. Соціологічна концепція Е. Дюркгейма.

6. Сутність “розуміючої соціології” М.Вебера.

7. Особливості розвитку соціологічної думки в Україні.

8. Сутність та специфіка сучасних соціологічних концепцій.

1. Витоки соціологічної науки. При вивченні цього питання необхідно звернути увагу на особливості зародження та розвиток соціальних знань у таких перших протосоціологічних формах соціального пізнання, як міф та епос, соціальних вченнях античних вчених Арістотеля, Платона, Демокріта, середньовічних ідей та просвітницьких, висвітлити їх змістовні аспекти та окреслити головні передумови становлення соціології як самостійної науки в цілому. В цьому контексті необхідно усвідомити, що зародження соціальних знань про суспільство відбувалося ще до появи соціології як самостійної науки до І половини ХІХ століття. Втім сформовані у протосоціологічному періоді перші спроби опису та аналізу соціальних процесів та явищ, концепції розуміння суспільних відносин стали потужним каталізатором у становленні соціологічного пізнання в цілому.

У межах протосоціологічного періоду прийнято виділяти декілька етапів формування поглядів на суспільство та закони його розвитку: міфічно-епічний, античний та середньовічний, який включає відповідно раннє середньовіччя, епохи Відродження та Просвітництва.

В первісному суспільстві пояснення суспільних явищ мало переважно міфологічний характер. При цьому початковими історичними формами соціального знання були міф та епос, в яких реальні факти перепліталися з фантазією. Міф — це найдавніша форма фантастичного пояснення суті і при-роди і людини, в якому явища дійсності постають у вигляді чуттєвооб-разних уявлень. Основні ознаки міфу це— фантастичне відтворення дійсності, одухотворення явищ природи, синкретизм, відсутність хронологічного розташування подій, тотемізм. Найпоширенішими були міфи про виникнення й еволюцію світу, сонця, місяця, зірок (космогонічні), появу людини (антропологічні). У них містилось багато відомостей щодо тогочасних уявлень про суспільний устрій, характер влади, уявлення про добро і зло тощо.

З розвитком суспільства виникає нова форма соціального знання епос, що трактується як оповідання про минуле, що відтворює картину народного життя, його ідеали, моральні норми, традиції. Сутнісні ознаки епосу є такими: головною діючою особою стає людина-герой, яка протистоїть долі і здатна до самопожертви, наявність хронологічного розташування подій та більш реалістичного його зображення ніж в міфі.

Загалом міфічно-епічний етап формування соціальних знань про суспільство триває до ІV-V ст. до.н.е. і закінчується з появою перших античних держав. У стародавній Греції ми бачимо вже спроби пояснити суспільні явища і процеси з теоретичної точки зору. Давньогрецькі філософи Демокріт, Платон, Аристотель та інші намагалися пояснити сутність різноманітних фактів, процесів, явищ суспільного розвитку, однак їхні концепції будувалися на гіпотетичних припущеннях і головним чином не спиралися на достовірні факти суспільного життя.

Демокріт (близько 460 — близько 370 р. до н.е.), дав­ньогрецький філософ-матеріаліст, вважає, що суспільство ви­никає в лоні природи. Він розглядає систему соціальних відносин через зв'язок, аналогічний тому, що існує між частиною і ці­лим, — людина є мікрокосм і частина макрокосму, тому все те, що «відбувається в мікрокосмі, то, отже, — і в макро­космі». Демокріт вважав рабство законним і необхідним явищем, а головною метою держави і політич­них діячів — забезпечення загальних інтересів вільних громадян рабовласницької демократії. Найкращою державою цей філософ вважає демократію, бо в демократичному полісі навіть бідність — ліпше, ніж багатство в монархії. Адже демократія забезпечує вибір найдостойніших для сумлінного виконання державних обо­в'язків.

Голов­ною заслугою Демокріта в соціально-пізнавальному плані є розробка концепції походження людини шляхом природного розвитку космосу та еволюції матерії завдяки різним комбінаціям атомів. Крім того, у творчості Демокріта вперше поставлена проблема еволюційного розвитку світу, частиною якого є світ люди­ни. Проте цій теорії бракує достовірності, оскільки вона будується насамперед на вірогід­них припущеннях.

Платон (427 — 347 до н.е.) — знаменитий філософ ан­тичності, представник ідеалістичного напряму, з творчістю якого пов'язана розробка проблем логосу, методу в філосо­фії, політики, педагогіки тощо. У космологічному вченні Платон розглядає світ чуттє­вих речей та явищ як відображення істинно сущого сві­ту — ідей. Людські душі безсмертні, вони приходять із світу «ідей», і чим довше їх перебування в то­му світі, тим вищі потенційні задатки людини, в тіло якої вселяється душа.

Правильними формами держави Платон вважає монар­хію та аристократію, якщо вони законні і їх діяльність направлена на досягнення блага та злагоди. Неправильними формами політичного устрою для Платона є тімократія (панування честолюбців, що прагнуть до збагачення), олігархія (панування багатіїв, злодіїв, людей, що не займаються своєю справою), демократія — влада більшості, яка може бути законною чи незаконною (коли демос захоплює її шляхом насильства), тиранія — влада одного над усіма, яка приходить на зміну виродже­ної демократії. Розглядаючи всі існуючі форми держави, в тому числі «правильні», Платон вважає їх недосконалими і проти­ставляє свою модель політичного устрою, так звану «іде­альну державу», яка, на його думку, здатна реалізувати головний принцип життя — справедливість та благо. В платонівській ідеальній державі повинні узгоджуватись особиста доброчесність із суспільною справедливістю, це можливо, коли соціаль­на структура перебуває у відповідності з певними типами (складовими) душі: розуму, афективності або волі. Звідси цей вчений виділяє три верстви (класи) такого суспільства, в залежності від того, який з трьох елементів душі перева­жає. Найвищий щабель у соціальній ієрархії цей вчений відводить філософам, у яких в душі домінуючим елементом є розум. Другим класом платонівської держави мають бути вої­ни, оскільки в них домінує мужність, третій клас становлять ремісники, для душ котрих характерні вольові якості. Кожна з цих груп мусила строго виконувати закріплені за нею функції і не втручатися в справи іншої. Платон вважав, що в його державі немає місця для приватної власності, держава мала втручатися в регулю­вання шлюбних відносин. Підкреслимо, що цей соціальний мислитель не проводить різниці між державою та су­спільством, він розглядав людину як істоту політичну, а соціальність ототожнює з державністю.

Протосоціологічна система су­спільства у Платона не відтворювала реальної логіки істо­ричного розвитку суспільства. Однак цей вчений був одним з перших, хто спробував пояснити причини соціальної нерівності, і на його думку, соціальна структура суспільства створювалась внаслідок дії надлюдського розуму. Він вважав, що теорія управління державою має бути заснована на вивченні людини, а здорове суспільство не може складатися з людей, яких переслідують страх і невпевненість.

Геніальний учень Платона Арістотель пішов далі за свого великого вчителя. Арістотель Стагіріт (384 — 322 р. до н.е.) — найвидатніший давньогрецький енциклопедичний вчений, творчий до­робок якого включають проблеми буття, теорії пізнання, політичної економії, педагогіки, етики, естетики тощо. Він — основоположник логіки, психології та інших наук. Арістотель критикує платонівські ідеї, оскільки вони немовби подвоюють світ (ідея — копія речей) і не відрізня­ються за змістом. Замість цього філософ розглядає річ як єдність форми та змісту. Кожен предмет матеріального світу являє собою єд­ність матерії та форми, котрій приписується активне нача­ло. Людина є вищою істотою матеріального світу, яку ут­ворює матерія в органічному поєднанні з «формою» — ду­шею. Душа містить у собі рослинні, тваринні та розумові елементи. Сенс життя людини — досягнення вищого блага через діяльність в умовах доброчесності. Досягнення благочесності або «арете» забезпечується не лише через інди­відуальну діяльність, а й через політичний устрій суспіль­ства — державу-поліс. Лише в державі, яка на думку Арістотеля, виникає природно, людина стає повноцінною, бо вона «за природою своєю є істота політична», «істота соціаль­на». Правильні форми державного правління, на думку цього вченого є монархія (царська влада), аристократія (влада небагатьох), політія (правління більшості), які покликані за­безпечувати загальне благо і користь. Неправильні, ненормальні — тиранія (монархічна вла­да заради вигоди одного правителя), олігархія (влада, що піклується про вигоди заможних громадян), демократія (вигода неімущих). Ці форми засновані на засадах пану­вання і не спрямовані на загальне благо.

Крім цього, Арістотель започатковує елементи наукового знання про соціальне управління, визначає деякі його завдання. Розглядаючи державу як синтез усіх форм спілкування заради досягнення вищого блага, Стагіріт порушує питан­ня про необхідність науки, що забезпечувала б реалізацію такої мети. Вище благо може реалізувати наука, що займа­ється управлінням («Нікомахова етика»). Такою наукою є наука про державу — політика.

Досить глибоко розглянув Арістотель і таку суто соціо­логічну проблему, як дозвілля та вільний час. Дозвілля — початок усього й умова розвитку доброчинності та політич­ної діяльності людини, яка по суті своїй — істота політич­на. Дозвілля — це не просто вільний час, а час, заповнений різноманітними заняттями,— філо­софським умоспогляданням, іграми та вправами, забавами, що викликають почуття задоволення, мисте­цтвом, музикою, спілкуванням тощо. Цей дослідник розглядає питання способу життя, дозвілля і вільного часу, соціального управління і соціальних цінностей тощо. Очевидно, що арістотелівська система містила багато глибоких наукових знань, які входять до предметної сфери протосоціології.

Протосоціологічні погляди в середньовіччі. Розпочавшись у V столітті, епоха середньовіччя тривала три етапи: раннє середньовіччя (V—XI ст.), період розвинутого феодалізму (XI — середина XV ст.), пізнє середньовіччя (кінець XV — середина XVII ст.). Історичною межею стали розпад античного суспільства, падіння Західної Римської імперії, формування феодальних відносин, які, спричинивши суттєві соціально-політичні зміни, потребували відповідного теоретичного обґрунтування. Головним джерелом знань про світ, природу, людину, суспільні відносини стає релігія, суттєво потіснивши і навіть поставивши собі на службу науку.

Варто наголосити, що в епоху середньовіччя уявлення про людське суспільство були тісно пов’язані з християнською теологічною думкою і їх основними рисами були теоцентризм і провіденціалізм. Раннє середньовіччя, яке прийшло на зміну періоду античності, увійшло в історію Європи як крок назад у порівнянні з античним світом. Суспільне життя, в тому числі наука, мистецтво, література були у занепаді. В суспільній свідомості насаджувалися ідеї, що проповідувала католицька церков. Ці ідеї стосовно пояснення сутності світу і суспільства виклав Аврелій Августин (354 - 430 рр.), прозваний Блаженним. Згідно з концепцією Августина суспільство, держава, влада дані Богом. Він знає все наперед і керує вчинками людей, всім їхнім життям. Цей філософ розглядав два різновиди держави — «град Божий» та «град земний» (церква і держава). При цьому одні люди живуть за земними стандартами, інші — за божественними. Тісний союз між ними утворив теократичну імперію, що стримала занепад рабовласництва. Августин уперше глянув на історію людства як на єдиний, закономірний та об’єктивний процес. Цей релігійний діяч вважав мир вищим ідеалом будь-якого суспільства, але в земному суспільстві він триває недовго, тому що його роздирають егоїзм і ворожнеча.

В період пізнього феодалізму на зміну теократичному мисленню приходить мислення в якому центральне місце займає людина з її потребами, прагненнями, бажаннями. Починається епоха Відродження з її гуманістичною направленістю відносно пояснення сутності світу і суспільства. Гуманісти епохи Відродження не тільки продовжували і відроджували традиції античних філософів, а й розвивали їх. Ідеї гуманістів дали поштовх для розвитку багатьох наук, в тому числі і соціології, затвердження якої пов'язано з іменем Огюста Конта.

В основі соціальних конструкцій мислителів Відродження — гуманістичні принципи організації суспільства. В цьому контексті англійський юрист, філософ — Томас Мор (1478 — 1535 рр.) у своїй праці «Утопія» основною причиною пороків буржуазної держави вважає приватну власність і зумовлені нею суперечності інтересів особи та суспільства, девіантну поведінку людей тощо. Згідно з цим вченим ідеальне суспільство має базуватися на суспільній власності, обов'язковій праці для всіх, відсутності соціальної нерівності. Найвища цінність такого суспільства — людина, її здоров'я.

Італійський філософ, політичний діяч Томазо Кампанелла (1568 — 1639) визнавав астральну залежність розвитку людського суспільства, вважаючи водночас людину істотою вільною, діяльною, здатною впливати на суспільне життя. Ідеальна держава Т.Кампанелли — «Місто Сонця» — це суспільство з общинним характером зв'язків, яке базується на відсутності приватної власності, спільній праці. Як і Платон, цей дослідник вважав необхідним державне регулювання статевих стосунків і виховання дітей.

Англійський філософ Френсіс Бекон (1561 — 1626 рр.) продовжив традицію концепцій соціального утопізму. Джерелом права цей дослідник вважав не Бога, а природний закон, витворений людським розумом. При цьому люди мають об'єднуватися за принципом справедливості — не робити іншому того, чого не бажаєш собі. Пріоритетом повинна користуватися істина, бо закон часто може перешкоджати правовій рівності та справедливості, підтримувати насильство.

У XVII ст. особливого значення набувають концепції природного права та суспільного договору. Одним з перших започатковує цю традицію нідерландський державний діяч, філософ Гуго Гроцій (1583 — 1645). Наукова доктрина цього вченого про соціальне політичне право і державу, природу людини та її природні права, соціальні якості викладена у трактаті «Про права війни і миру». Основою спокійного, справедливого і розумного спілкування, на його думку, є людський розум, який утримує від посягання на чуже майно, що є однією з умов досягнення справедливості. Г. Гроцій висуває договірну теорію виникнення держави, мету держави він вбачає в охороні приватної власності, а її ознакою — церковну владу із законами і нормами людського життя. Держава, за Гроцієм, — це «добровільний союз вільних людей, укладений заради дотримання права і загальної користі». Оскільки договори за природним правом мають виконуватися, тому народ не міг вільно змінювати державний устрій. Цей дослідник також сформулював один з принципів міжнародного права — непорушність договорів між державами.

Теорія суспільного договору дістала поглиблення у працях англійського державного діяча, філософа Томаса Гоббса (1588 — 1679 рр.), його співвітчизника, філософа, психолога, педагога Джона Локка (1632 — 1704 рр.), нідерландського філософа Бенедикта Спінози (1632 — 1697 рр.) та ін.

У протосоціологічних ідей просвітництва XVIII ст. виникли концепції філософії історії Франсуа Гізо (1787 — 1874 рр.), Огюста Т'єррі (1795 — 1856 рр.), Луї П'єра (1797 — 1877 рр.), Томаса Джефферсона (1743 — 1838 рр.), Олександра Гамільтона (1737 — 1804) рр., Джамбаттіста Віко (1668 — 1754 рр.), в межах яких ідеї про державу, право, суспільство, історичний процес тощо відображались через поєднання аналізу суспільних явищ, подій, фактів історії, культури та їх філософського узагальнення.

Під впливом ідейної боротьби у Франції у XVIII бурхливого розвитку знайшли ідеї видатних французських філософів: Вольтера (1694 —1778 рр.), Шарля-Луї Монтеск’є (1689 — 1755 рр.), Дені Дідро (1713 — 1784 рр.), філософа Поля-Анрі Гольбаха (1723—1789 рр.), філософа, психолога Клода-Адріана Гельвеція (1715 — 1771 рр.). Ці вчені критикували деїзм (вчення, згідно з яким Бог є першопричиною світу, але не втручається у процеси і явища, що відбуваються в ньому) і пропонували управлінські інститути, що відображали б інтереси суспільства.

Один з найвпливовіших діячів французького Просвітництва, соціолог, політик, мораліст, психолог і педагог Жан-Жак Руссо (1712 — 1778 рр.) визнавав, що соціальна нерівність зумовлена нерівномірним поділом майна і знарядь праці.

У першій половини XIX ст. слід виокремити концепції лібералізму, в яких зображені принципи буржуазного активізму та раціоналізму, їх представляли такі вчені, як англійський економіст, соціальний мислитель А.Сміт (1723 — 1790 рр.), англійський філософ Ієремія Бентам (1748 — 1832 рр.), англійський філософ, соціолог, економіст Джон Мілль (1806 — 1873 рр.) та ін., концепції утопічного соціалізму, спрямовані на пошук нового справедливого суспільного ладу, які розробляли такі дослідники: французький філософ Клод-Анрі Сен-Сімон, англійський економіст Роберт Оуен (1771 — 1858 рр.), французький соціолог Франсуа-Марі Фур'є (1772 — 1835 рр.) тощо. Ці напрями соціальної думки кінця XVII — початку XIX ст. ще не можна віднести до соціології. Але їх представники порушили чимало проблем, які пізніше потрапили у коло її інтересів.

2. Становлення соціології як окремої науки. Соціологічні ідеї О.Конта. При вивченні цього питання, необхідно звернути увагу, що в якості самостійної науки соціологія виникає лише у першій половині ХIХ ст. під впливом епохальних зрушень у соці­альному бутті, а саме політичної, економічної, інтелектуальної революцій. При цьому фундатором соціологічної науки вважають французького вченого О.Конта, наукова діяльність якого сприяла в подальшому інституціалізації соціологічної науки, обґрунтуванню її наукового статусу, стимулювала розвиток соціального пізнання в цілому.

Огюст Конт (1798 — 1857) увійшов в історію науки як основоположник філософського позитивізму та соціології. Поняття “позитивне знання” (пізнання) є строго науковим, на відміну від абстрактного та неконструктивного.

Позитивізм Конта яскраво відбився в його намаганнях і завдання і метод соціології "позичити" у біології, яка на ті часи була найбільш авторитетною і перспективною наукою. Дублюючи зоологів часів Карла Ліннея та Чарльза Дарвіна, Конт наголошував, що соціологія повинна:

а) спостерігати факти та процеси суспільного життя;

б) описувати та систематизувати зібрані факти;

г) робити теоретичні узагальнення виключно на базі емпіричних фактів таким чином, щоб завжди можна було на прикладах суспільного життя перевірити істинність висновків.

Конт вводить так звану лінійну систему класифікації наук. Він розміщує науки згідно з історією їх виникнення і розвитку і у зв’язку із залежністю одна від одної, коли знання попередньої науки є необхідною умовою для розвитку і знання наступної: математика — астрономія — фізика — хімія — фізіологія (біологія) — соціальна фізика (соціологія). Соціологія одна з найскладніших у контівській системі, оскільки вивчає конкретний об’єкт — суспіль­ство, людину, які є найбільш складними явищами.

О.Конт не лише вводить новий термін, а й розробляє досить повну систему соціологічного знання, окреслює предмет, структуру, визначає пізнавальні засоби і можливості нової науки. Він також визначив чотири методи нової науки: спостереження, експеримент, порів­няння та історичний аналіз.

Конт підхопив ідеї системності та цілісності живих організмів, які використовували біологи XIX сторіччя і пристосував їх до вивчення суспільства. На багато десятиріч утверджується традиція розглядати суспільство як організм, де все взаємопов'язане та має саморегуляцію. Такий підхід отримав назву організмічного (органічного). В сучасній соціології ним користуються прибічники функціоналізму. Таким чином, Конт спирається на авторитет та досягнення біології і це спочатку мало позитивний ефект. Але біологізація суспільства веде до невиправданих спрощень та вульгаризації висновків. Це сповна розкрилося в теоріях деяких послідовників Конта.

3. Зміст еволюціоністської соціології Г. Спенсера. Засвоєння третього питання доцільно розпочати зі з’ясування змістовної організації соціологічної системи Г.Спенсера та подальшого аналізу сутності її структурних елементів, осмислення внеску цього науковця у розвиток соціологічної науки.

Необхідно підкреслити, що в основі соціологічної концепції Спенсера (1820 — 1903) лежать три основні елементи: еволюційна теорія, органіцизм та вчення про соціальні організації — інститути.

Свій еволюціонізм Г.Спенсер поширював на всі без винятку явища природи та суспільства — космічні, хімічні, біологічні, соці­альні, тобто ідея еволюції спиралася на науковий природничий матеріал.

Еволюція, за Спенсером, являє собою поступовий процес безперервної інтеграції матерії, що перетворює її з невизначеної і непов’язаної однорідності (маси елементів) у визначену різнорідність. Суспільство виникає як об’єднання людей у зв’язку зі зростанням їх чисельності чи поступовим злиттям маленьких володінь у провінції, королівства та імперії.

Г. Спенсер категорично виступає проти соціальних революцій і навіть радикальних реформ, які неодмінно порушують і руйнують природній процес еволюційного розвитку, що призводить до занепаду суспільства, спричиняє конфлікти, безладдя та зубожіння. Учений розглядає соціальні революції як історичні патології і порів­нює їх із тими наслідками для організму, які викликаються захворюванням шлунка.

Аналізуючи суспільство, Спенсер спирається на принцип органіцизму, наголошуючи на тому, що соціальна систем тотожна живому організму. При цьому біологічний та соціальний організми, на його думку, мають істотні відмінності. Так, у суспільства нема чітко окресленої форми, воно виступає несталою цілісністю; здатність відчувати й мислити притаманна всім складовим елементам суспільства; кожний індивід відносно автономний у системі цілісного суспільства на відміну від структурних елементів біологічного організму; в біологічному організмі складові елементи підпорядковані цілому й існують заради цього, у сус­пільства не індивіди існують заради суспільства, а суспільство — заради блага кожного окремого члена.

Виходячи зі свого еволюційного вчення, зокрема “закону групування”, Г. Спенсер показує, що на фазі надорганічної еволюції виникають і розвиваються спеціалізовані “соціальні органи”, які він назвав “соціальними інститутами”. Сукупність взаємодіючих інсти­тутів утворює цілісну соціальну організацію — суспільство.

Спенсер виділяє шість типів соціальних інститутів: домашні (сім’я, шлюб), обрядові чи церемоніальні, політичні, церковні (релігійні), професійні та промислові.

4. Сутність матеріалістичної соціології К. Маркса. При вивченні цього питання необхідно розкрити зміст трьох основоположних підходів Маркса до розуміння соціальної дійсності: базису-надбудови, “органічної цілісності суспільства” та “діалектичного розвитку”суспільства. В подальшому потрібно осмислити внесок цього науковця у становленні соціології як науки.

Щодо Марксової ідеї “базису-надбудови”, то у творах К. Маркса категорії економічної науки виступають універсальним ключем практично до всіх філо­софських, політичних та культурологічних проблем.

Дата добавления: 2015-05-23