Тема 2. Історія становлення і розвитку соціології 2 страница

Згідно з матеріалістичним, точніше, економічним розумін­ням історії система матеріально-виробничих відносин становить першооснову, “базис”, на якому ґрунтуються всі інші стосунки людей — правові, політичні, ідеологічні. Економічна сфера у такому випадку набуває значення певної субстанції, або є “незалежною змінною” щодо інших соціальних явищ і процесів.

Відносно марксистської ідеї “органічної цілісності суспільства” слід підкреслити, що сам Маркс неодноразово вживає стосовно суспільства такі вирази, як “соціальний організм”, “органічна ціліс­ність”, “тоталітарність” тощо. “Теперішнє суспільство, — пише він, — не твердий кристал, а організм, який здатний до перетворень і перебуває у постійному процесі перетворень”. Засновник марксизму надавав винятково великої ваги проблемі функціональної інтеграції сучасного йому суспільства, де всі елементи, як він вважав, підпо­рядковані одній меті.

Щодо “принцип діалектичного розвитку”, то мова йде про відношення єдності і взаємозаперечення між різними структурними рівнями й елементами суспільства, а також між різними фазами процесу його розвитку. Діалектичний принцип орієнтує на вивчення процесів суспільної динаміки як певних фаз, де гармонійні зв’язки порушуються дисонансами і конфліктами, розв’язання яких дає підставу до відновлення гармонії на якісно іншому рівні.

Новітня історія поставила під сумнів багато Марксових соціальних передбачень та висновків: зростання злиденності робіт­ничого класу, неминучість загострення класової боротьби та пролетарської революції, негативна роль приватної власності в економічному розвиткові, незворотність історичного процесу тощо. Новітня історія також обмежила сфери використання понять Марксової соціологічної теорії.

5. Соціологічна думка на зламі ХIХ—ХХ століть. Соціологічна концепція Е. Дюркгейма. В ході засвоєння даного питання необхідно усвідомити, що вихідним моментом соціологічної теорії Е. Дюрк­гейма стає виокремлення в якості предмету соціології соціальних фактів, які у сукупності складають соціальну реальність в цілому. При цьому ознакою соціальних фактів є їх незалежне від індивідів буття і здатність чинити на останніх примусовий вплив. Причини соціальних фактів треба шукати в інших соціальних фактах, а не в стані індивідуальної свідомості. Але, з іншого боку, сус­пільство не існує і не живе інакше, як тільки в індивідах і завдяки їм.

Важливим в соціологічній теорії Е. Дюркгейма було з’ясування природи зв’язків солідарності між людьми, що об’єднуються в певний “суспільний вид”. Суспільство немислиме без солідарності людей. Реально існують і доступні спостереженню різні форми солідарності: родинна, професійна, релі­гійна, національна та ін.

У пошуках джерел солідарності соціолог звертається до суспіль­ного поділу праці. Він вважає, що, обмінюючись продуктами своєї діяльності, члени суспільства потрапляють у залежність один від одного. У цьому плані суспільний поділ праці інтегрує індивідів, забезпечує єдність соціального організму, створює почуття солідар­ності.

Цікавим в дослідженнях Е. Дюркгейма є поняттям соціальної норми і соціальної патології. “Ми будемо, — стверджує Дюркгейм, — називати нормальними факти, які мають найбільш поширені форми; інші ж ми назвемо хворобливими або патологічними… Можна сказати, що нормальний тип збігається з типом середнім і що будь-яке від­хилення від цього еталону здоров’я є хворобливим явищем”.

Торкаючись проблеми злочинності, Дюркгейм виступає проти загальноприйнятого розуміння злочину як соціальної патології, оскільки за всіма ознаками його можна вважати за нормальний факт. Підтвердженням цьому є, на його думку, поширеність злочинності в усіх без винятку суспільствах, статистичні коливання її динаміки і, нарешті, історична й регіональна відносність критеріїв розмежування між нормою і виходом за її межі, злочином. Однак, зауважує він, існування злочинності нормальне доти, доки воно не сягає певного для кожного суспільства рівня, котрий, на його думку, може бути встановлений емпіричним шляхом.

Самогубство розглядається Дюркгеймом як соціальний факт, тобто насамперед як об’єктивно існуючий, незалежний від індиві­дуальних психологічних мотивів процес зміни станів колективної свідомості, який піддається статистичному аналізу. Дати раціональне пояснення цьому факту і мусить соціологія, об’єктом якої виступають саме соціальні факти суїцидної поведінки. Не заперечуючи багатоманітності комплексу причин, котрі зумовлюють факт суїциду, Дюркгейм водночас указує на головний детермінуючий фактор, а саме стан соціального середовища.

6. Сутність “розуміючої соціології” М.Вебера. Вивчаючи означене питання, слід звернути увагу на те, що у творчості Вебера можна умовно виокремити два періоди. У першому періоді німецький вчений виступає насамперед як історик культури, що досліджує історичну дійсність у дусі неокантіанських "наук про культуру". У другому ― він розробляє концепцію "розуміючої соціології", здійснюючи перехід від історичного до соціологіч-ного пізнання.

Необхідно підкреслити, що соціологію М. Вебер визначає як науку, що намагається пояснити свій предмет — соціальну дію — на основі її розуміння. Розуміння для М. Вебера являє собою специфічну категорію, за допомогою якої можна пояснити людську поведінку. При цьому мається на увазі поведінка окремого індивіда або групи індивідів.

У своєму трактуванні розуміючої соціології М. Вебер посідає позицію номіналізму, або методологічного індивідуалізму. На його думку, такі поняття, як "держава", "суспільство", "феодалізм" та ін., позначають певні категорії спільної діяльності людей. Отже, завдання соціології полягає в тому, щоб звести їх до "зрозумілої" поведінки, тобто до поведінки окремих людей, які беруть участь у цій діяльності.

Однак зрозуміти можна тільки таку поведінку, що має смисл для її суб'єкта. Отже, предметом розуміючої соціології є осмислена дія, пов'язана із "суб'єктивно передбачуваним смислом". Звідси випливає соціологічно обґрунтована потреба "в інтерпретуючому розумінні свідомо орієнтованих людських дій".

Порівняно з безпосереднім розумінням пояснююче розуміння являє собою вищий рівень пізнання людських дій. Воно орієнтоване не на з'ясування змісту самого акту дії, а на пізнання мотивів, якими користується індивід, виконуючи певний акт. У такому разі йдеться не про те, що індивіди роблять, а про те, чому вони це роблять.

У структурі людських дій німецький учений виокремлює особливий клас дій — соціальні дії. Соціальну дію він трактує як таку, що орієнтована на поведінку інших індивідів. Поведінка індивіда не є соціальною, якщо вона орієнтована тільки на речові об'єкти. Крім того, не всі типи взаємин людей мають, за М. Вебером, соціальний характер. Зіткнення двох велосипедистів, наприклад, не більш як пригода, подібна до явища природи. Водночас намагання будь-кого з них уникнути цього зіткнення є вже соціальною дією, тому що в цьому разі ми маємо справу з виявом орієнтованої поведінки одного велосипедиста щодо іншого.

Залежно від наближення соціальної дії до певної межі, за якою вона може бути названа осмислено орієнтованою, М. Вебер вирізняє чотири дії. Ближче всього до цієї межі, а найчастіше на самій межі, знаходяться традиційна та афективна дії. Далі від межі розміщуються раціональні дії, які М. Вебер поділяє на ціннісно-раціональну і ціле раціональну.

7. Особливості розвитку соціологічної думки в Україні. Розглядаючи сьоме питання, необхідно підкреслити, щопідґрунтям розвитку вітчизняної соціальної думки є Київська Русь, суспільне життя якої склалося в межах давньоруської держави. Провідною ідеєю цього історичного періоду була ідея об’єднання всього східного слов’янства в єдину незалежну державу. Так, перший митрополит Київської Русі Іларіон зазначив у своїй праці “Слово про закон та благодать”, що рівноправ’я народів є запорукою величі Русі.

Історія зберегла до нашого часу кілька цікавих документів — пам’яток соціальної думки Київської Русі: “Повчання Володимира Мономаха”, “Слово Даніїла Заточника”, “Слово о полку Ігоревім” тощо. “Повчання Володимира Мономаха”, наприклад, викладає правила суспільної моралі, пропагує ідею правосуддя великого князя. Володимир вимагає від своїх синів завжди дотримуватися норм законодавства, справедливості та правосуддя. На жаль, подальший розвиток давньоруської держави був перерваний монголо-татарсь­кою навалою та роздрібленістю князівств. Але народ зберіг традиції соціальної думки Київської Русі.

Важливий внесок у розвиток соціальної думки в Україні в ХVII — ХVIII ст. зробила Києво-Могилянська академія. Викладачі та випускники цього навчального закладу відіграли значну роль у становленні вітчизняної культури. Вершиною розвитку просвітництва й гуманістичних традицій академії стала соціальна філософія видатного мислителя, поета, мандрівного філософа й просвітника Г. С. Ско­вороди (1722 — 1794 рр.). У своїх філософських працях він підкрес­лював проблему справедливої рівності людей, права кожної особи на свободу та щастя. Шлях до ідеального суспільства, де всі його члени рівні, він бачив у вихованні через самопізнання на основі праці, що випливає із здібностей та талантів людини.

Наступний етап розвитку соціальної думки в Україні збігається з періодом кризи феодально-кріпосницької системи в Росії. У 1846 р. в Києві було створено Кирило-Мефодіївське товариство, засновниками його стали Костомаров, Гулак, Куліш, Білозерський, а пізніше Т. Г. Шевченко. За допомогою цього товариства розповсюджувалися ідеї звільнення всіх сло­в’янських народів та формування слов’янської федеративної республіки.

Розвиток української соціологічної думки наприкінці ХIХ - початку ХХ століття пов’язаний з соціологічними поглядами М. Драгоманова, М. Грушевського, Б. Кістяківського та В. Липинського.

Стосовно характеристики соціологічних поглядів М.Грушевського, то слід відмітити, що соціологія для нього була не просто захопленням, оскільки у 1919 цей вчений заснував у Відні перший соціоло­гічний інститут. Грушевський прагнув знайти відповідь на питання: що таке людське суспільство, які закони його розвитку й прогресу? При цьому він спирався на “історичні факти. Грушевський вдався до методу історичного порівняння, взаємопроникнення соціології та історії в руслі контівської традиції розуміння предмета соціології. Тому є всі підстави стверджувати саме про історико-соціоло-гічний підхід українського теоретика до вивчення проблем соціології.

Головна соціологічна праця вченого “Початки громадянства (генетична соціологія)” була присвячена центральній проблемі тогочасної соціології — висвітленню причин і факторів створення соціальності, виникнення й існування людського суспільства.

Досліджуючи проблеми трансформації форм суспільності, “соці­альні факти” сучасності та еволюційні процеси минулого, Грушевський підкреслював важливу роль протистояння індивідуаліс­тичних і колективістських тенденцій, коли то одна то друга періо­дично домінує в суспільному розвитку. Саме ця боротьба двох тенденцій стає домінантою ритму соціальної еволюції, що є об’єктом дослідження всіх соціальних наук.

Підходи М. Грушевського базуються на принципах органічного синтезу головних факторів розвитку людського суспільства: біологічного, психологічного й соціального. Він структурує значний етнополітич­ний та історичний матеріал, виділяючи такі стадії розвитку суспіль­ності, як початок суспільної організації, племінно-родову організацію та процеси її розкладу, які знаменують перехід до сучасного, за його визначенням, класово-державного укладу. Він прагне аргументувати наступну тезу: те, що називають “громадянством” чи “суспільністю”, є ніщо інше, як “організоване людське множество”, об’єднане почуттями солідарності та певними формами співробітництва.

У сфері інтересів М. Драго­манова були проблеми влади, державності, прав і свобод особи, етнічність, політика тощо — все, що тепер обіймається назвою “політична соціологія”. Соціологія розу­мілася ним як універсальна і точна наука про суспільство, що синтезує всі галузі суспільствознавства.

Для досягнення точних узагальнень вчений пропонує метод “логічної семантики”, тобто аналітичного групування суспільних явищ, що досліджуються, їх класифікацію й типологі­зацію. Суспільство у цьому ракурсі постає складною, багаторів­невою структурою, яка обіймає три основні підсистеми: матеріал, з якого будуються суспільства (індивіди, народності); суспільства (їх форми, родина, класи, державні й міждержавні союзи); продукти суспільної діяльності (матеріальні, моральні).

Вчений також виступав за багатофакторний підхід при аналізі сус­пільних явищ, підкреслюючи важливість усіх чинників, що впливають на суспільний розвиток: економічних, політичних, культурних.

Багато уваги Драгоманов приділяв ідеї соціального прогресу. Він робить наголос на матеріальних його чинниках (демографічних, господарчих, культурних, соціальних). Критерії прогресу треба встановлювати об’єктивно-науковим способом, відштов­хуючись від практичних потреб і завдань.

У розвиток соціологічної науки великий внесок здійснює також Б.Кістяківський. Значну увагу він приділяв аналізу основних понять соціальних наук, обґрунтуванню наукових засад соціологічного дос­лідження.

Б. Кістяківський запропонував три умови для досягнення науковості в соціології. Перша пов’язана з формуванням основних понять — суспільство, держава, право, культура. Друга умова зводилася до виявлення причинних відносин у соціальній сфері, розглядом проблем можливості й дійсності, необхідності й випадковості у соціальних процесах. Третя умова стосується проблем цінностей у соціоло­гічному пізнанні. При цьому Б. Кістяківський відстоював думку про те, що звернення до ціннісних ідей необхідне, оскільки у суспільному житті дослідник стикається не лише із переплетінням причинно-наслідкових зв’язків, але й з певними уявленнями про добро, справедливість, красу тощо.

Принципи соціального пізнання Б. Кістяківського виражені в його соціології права. На думку вченого, за своєю природою ідея права належить до сфери цін­ностей. Природа права двоїста: з одного боку, це сфера чистої належності, зовнішня форма існування справедливості й свободи, з іншого — сфера соціальних відносин, відносин між окремими інди­відами і соціальними групами, сума норм, що дозволяють досягти компромісу між різними вимогами.

У становленні вітчизняної соціологічної науки важливу роль відіграють також соціологічні ідеї В.Липинського. Головним критерієм оцінки соціологічних міркувань та політичних ідей Липинського була ідея державної незалежності. Вчений вважав, що причиною недосягнення Україною національної незалежності була саме відсутність “провідної верстви”, інтереси якої були б національно зорієнтовані. Тут простежується його концепція еліти. Еліта, або як писав В. Липинський, “національна аристократія”, — це не просто привілейована група, а верства, що може організувати суспільство, створити й захистити національну державу. Без правлячої еліти немає держави, але “національна аристократія” не завжди спрямовує суспільний розвиток. Найприйнятніший політичний режим для нової еліти, за В. Липинським, — монархія, бо саме вона здатна обмежити сваволю національної аристократії й забезпечити національні пріоритети.

Важливим моментом концепції В. Липинського є поняття територіального патріотизму української нації. Саме територіальний патріотизм, на його думку, повинен об’єднати українське сус­пільство, подолати внутрішні слабкості українства. Сутність територіального патріотизму Липинський бачив у пробудженні почуття солідарності та єдності всіх постійних мешканців української землі, незалежно від їх етнічного походження, класової належності, віросповідання, соціально-культурного рівня.

Втілення в життя ідеї державотворення України В. Ли­пинський пов’язував з утвердженням консерватизму. Кожне реальне суспільство, на його думку, повинно бути соціально диференці­йоване й охоплювати як прогресивні, так і консервативні елементи, а також мати опозицію. Консерватизм, за Липинським, є утвердженням усередині українського громадянства організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних у майбутньому стати носіями української державної влади.

8. Сутність та специфіка сучасних соціологічних концепцій. Вивчення восьмого питання потребує адекватного розуміння характерних особливостей сучасної соціології, які полягають в тому, що в її межах висувається декілька парадигм, які визнаютьcя рівноці­нними й взаємодоповнюючими. При цьому серед різних шкіл соціології ХХ ст. найчастіше виділяють такі напрямки: емпіричну соціологію, макросоціологічні теорії, представлені функціоналістською соціологією, конфліктологічними теоріями та симво­лічний інтеракціонізм, що відносять до мікросоціологічних теорій.

Емпірична соціологія. Самостійним напрямком соціологічних досліджень емпірична соціологія стає у США.

Цілком на емпіричному матеріалі базувалася праця У. Томаса і Ф. Знанецького “Польський селянин в Європі та в Америці”, яка побачила світ у 1919 р. Вибір вченими емпіричного матеріалу багато в чому зумовив інтерпретаційний підхід до його аналізу. Таким матеріалом стали переважно документи особистого характеру: листи, щоденники, біографії. Вони дали змогу дослідити проблеми адаптації імігрантів у нових для них соціальних умовах.
Функціоналістська соціологія. Сучасні соціологи-функціоналісти і, перш за все, американський соціолог Роберт Мертон поділяють точку зору, згідно з якою суспільство в цілому і його окремі частини мають найтісніший взаємозв’язок, котрий підкріп­люється їх функціями. Інакше кажучи, у суспільстві все пов’язане одне з одним.

Паралельно із функціоналізмом розвивалася інша велика соціо­логічна школа, очолювана американським соціологом Талкоттом Парсонсом, яка отримала назву “структурний функці­оналізм”.

Вихідною точкою у формуванні структурного функціоналізму став принцип системної побудови суспільства. Парсонс визначив, що для всіх соціальних систем характерний набір із чотирьох основних функцій: адаптація — будь-яка соціальна система пристосовується або адаптується як до внутрішньої ситуації, так і до змін зовнішнього середовища; ціледосягнення — система визначає й досягає поставлених цілей; інтеграція — система зв’язує й ув’язує всі свої компоненти, а також усі інші свої функції; збереження зразка — будь-яка соціальна система створює, вдосконалює, збері­гає, оновлює мотивацію індивідів, зразки їхньої поведінки, культурні принципи.

Конфліктологічні теорії. На противагу функціоналістським під­ходам, які постійно підкреслюють стабілізаційні та еволюціо­ністські моменти соціального розвитку, в сучасній західній соціо­логії існує протилежний стиль соціологічної думки, котрий виділяє в суспільстві не консенсус, а боротьбу різних груп і напрямків, яка й формує існуючі соціальні структури й відносини.
Найбільш повно погляди на роль соціального конфлікту розкрив американський соціолог Л’юіс Козер. Головна його ідея полягає у прагненні обґрунтувати позитивні функції соціального конфлікту в суспільній життєдіяльності, його корисність у справі оновлення соціальних систем. За висновками Козера, конфлікт — це страхуючий клапан системи. Конфлікт дозволяє за допомогою необхідних для його вирішення реформ та інтегративних зусиль привести соціальний організм у відповідність умовам, що змінилися.
Значний внесок у розробку “теорії конфлікту” зробив німець­кий соціолог Ральф Дарендорф, який зазначав, що в кожному суспільстві існують осьові лінії соціальних конфліктів. Конфлікт, на думку Р. Дарендорфа, народжується з того, що одна група або один клас протистоять “тиску” або пануванню протилежної їм соціальної сили. Р. Дарендорф стверджував, що завдання полягає не в тому, щоб позбутися конфліктів, бо це неможливої, а необхідно спрямувати їх розвиток у певне русло, щоб не зруйнувати всю систему. Для цього конфлікти слід максимально формалізувати, тобто вивести їх на поверхню суспільного життя і зробити предметом відкритих дискусій, обговорення в пресі, судових справ. Більше того, наявність відкритих і демократично вирішуваних конфліктів — свідчення життєздат­ності суспільства, адже будь-який соціальний розвиток неминуче веде до нерівномірності розподілу і, відповідно, до конфліктних ситуацій.

Символічний інтеракціонізм (взаємодія). Засновник символічного інтеракціонізму американський соціолог Герберт Мід виходив з того, що суспільство можна пояснити тільки шляхом розгляду принципів поведінки людей. Усі ці прояви поведінки, на його думку, мають своїми витоками загальні соціальні символи, які з`являються під час взаємодії людей. Люди в процесі дії постійно інтерпре­тують, пояснюють собі значення символів, нібито намірюють їх на себе. Цей процес і створює індивідуальність людини, а також виступає основою взаємодії. Справжня взаємодія двох особистостей може встановитися тільки тоді й там, де зміст того, що від­бувається, вони розуміють однаково.

На основі означеного слід відмітити, що сучасна соціологічна теорія існує в умовах плюралізму соціологічних парадигм, напрямків, концепцій тощо, які по-різному трактують сутність соціальної реальності. За даних обставин активізуються прагнення сучасних соціологів у створенні так званих інтегративних соціологічних теорій, які б поєднували мікро- та макрорівень соціологічного аналізу суспільства. Серед них можна виокремити теорію структурації Е.Гіденса, теорію комунікативної дії Ю.Габермаса, теорію багатомірності соціології Дж.Александера тощо. Крім того, однією з характерних ознак сучасної соціологічної науки стає розширення її зв’язків з іншими науками, зокрема, з’являються такі міждисциплінарні галузі наукового знання, як соціоінженерія, соціобіологія, соціальна психологія та педагогіка тощо.

Завдання до тренінгів, вправи, питання для дискусій:

1. У межах протосоціологічного періоду прийнято виділяти декілька етапів формування поглядів на суспільство та закони його розвитку: міфічно-епічний, античний та середньовічний. Дайте характеристику названим етапам.

2. Як відомо, представниками античного періоду розвитку соціології є давньогрецькі філософи Платон, Аристотель та Демокріт. Зробіть порівняльний аналіз їхніх поглядів на суспільство.

3. Фундатором соціологічної науки вважають французького вченого О.Конта, який приділяв значну увагу методологічним проблемам. У відпо­віді на запитання “як віднаходити, систематизувати й використовувати факти соціального життя” він запропонував кілька дослідницьких прин­ципів. Назвіть та охарактеризуйте ці принципи.

4. Кому з названих соціологів (М. Вебер, Е. Дюркгейм, О. Конт) належить визначення соціології як: а) позитивної соціології; б) науки про соціальні факти; в) науки про соціальну поведінку, яку вона намагається зрозуміти і витлумачити.

5. Порівняйте погляди Г. Спенсера та К. Маркса відносно ідеї “органічної цілісності суспільства”? Яка ваша думка з цього приводу?

6. Вихідним моментом соціологічної теорії Е. Дюрк­гейма стало виділення в якості предмету соціології соціальних фактів, які у сукупності складають соціальну реальність в цілому. Що є ознакою та причиною виникнення соціальних фактів?

7. У структурі людських дій німецький соціолог М. Вебер виокремлює особливий клас дій — соціальні дії. Охарактеризуйте це поняття та назвіть основні види соціальних дій, які виділяв Вебер.

8. Із працями яких науковців пов’язують початок самостійних соціоло- гічних розвідок в Україні: а) представників Кирило-Мефодіївського Братства; б) Женевського гуртка; в) Інституту соціології.

9. Головна соціологічна праця М. Грушевського “Початки громадянства (генетична соціологія)” була присвячена центральній проблемі тогочасної соціології — висвітлювала причини й фактори створення соціальності, виникнення й існування людського сус­пільства. Які основні тенденції, на думку вченого, домінують у суспільному розвитку?

10. Для досягнення точних узагальнень при аналізі сус­пільних явищ М. Драгоманов пропонує метод “логічної семантики” та багатофакторний підхід. Проаналізуйте сутність цих методів дослідження.

11. Значну увагу у своїх працях Б. Кістяківський приділяв аналізу основних понять соціальних наук, обґрунтуванню наукових засад соціологічного дос­лідження. Назвіть умови, які виділяв вчений, для досягнення науковості в соціології.

12. В своїй концепції національної еліти В. Липинський писав “національна аристократія”, — це не просто привілейована група, а верства, що може органі­зувати суспільство, створити і захистити національну державу. Без правлячої еліти немає держави. Дайте свій коментар цим словам В. Липинського.

13. Вихідною точкою у формуванні структурного функціоналізму став принцип системної побудови суспільства. Парсонс визначив, що для всіх соціальних систем характерний набір із чотирьох основних функцій. Дайте характеристику цим функціям.

14. Найбільш повно погляди на роль соціального конфлікту розкрив американський соціолог Л’юіс Козер. Головна його ідея полягає у прагненні обґрунтувати позитивні функції соціального конфлікту в суспільній життєдіяльності, його корисність у справі оновлення соціальних систем. Чи згодні ви з цим твердженням? Відповідь обґрунтуйте.

15. Спробуйте охарактеризувати, на якому рівні свого розвитку перебуває сучасна українська соціологія. Визначте, в чому полягають основні здобутки та національна специфіка вітчизняної соціологічної науки.

Теми рефератів, есе, доповідей:

1. Ідеї соціального пізнання у вченнях Демокріта, Платона та Арістотеля.

2. Творчість гуманістів Відродження, їх значення для розвитку соціального пізнання.

3. Внесок О. Конта в розвиток соціології.

4. Соціологізм Е. Дюркгейма.

5. Сутність «розуміючої соціології» М. Вебера.

6. Соціологія українського відродження.

7. Роль Соціологічної асоціації України у становленні соціологічної науки.

8. Особливості організації соціологічної діяльності у діаспорі.

Завдання для самопідготовки студентів заочної форми навчання:

1. Що таке протосоціологія?

2. В чому різниця між міфом та епосом?

3. Чим пояснити занепад у розвитку науки та культури з перехо­дом суспільства від античності до середньовіччя?

4. Які об’єктивні фактори зумовили становлення соціології як самос­тійної науки?

5. У чому суть соціологічного позитивізму як провідного напрямку в соціології ХІХ століття?

6. Які соціологічні ідеї були притаманні творчості Е. Дюркгейма та М. Вебера?

7. В чому полягає значення Києво-Могилянської академії для розвитку української протосоціології?

8. В чому суть суспільного прогресу за Драгомановим?

9. Яка головна ідея “генетичної соціології” М. Грушевського?

10. В чому сутність територіального патріотизму Липинського?

11. Які основні проблеми та тенденції сучасної розвитку вітчизняної соціологічної науки?

12. Які існують сучасні соціологічні парадигми?

Література до теми:

1. Арон Р. Етапи розвитку соціологічної думки = Les etapes de la pensee sociologique: Монтеск"є. Конт. Маркс. Токвіль. Дюркгайм. Парето. Вебер / Реймон Арон; Пер. з франц. Г.Філіпчука. – К.: Юніверс, 2004. – 688 с.

2. Білецький В.В. Історія вітчизняних соціологічних теорій і вчень Навчально-метоодичний посібник (друге видання). – Донецьк, 2007. – 136 с.

3. Городяненко В. Советская социология в новейшей историографии: (к 50-летию Советской социологической ассоциации) // Социология: теория, методы, маркетинг. – К.:, 2008. – №3.

4. Култаєва М.Д., Навроцький О.І., Шеремет І.І. Європейська теоретична соціологія XX-XXI століття: навч. посібник для студ. ВНЗ. – Х., 2008. – 328 с.

5. Мусієздов О. О. Історія української соціології. Навчально-методичний посібник. - Х, 2004. - 117 с.

6. Немировский В.Г. История социологии: Учеб. пособие для студ. вузов при изучении цикла социогуманитарных дисциплин. – М.: Владос, 2005. – 319 с.

7. Соціологічна теорія: традиції та сучасність: курс лекцій. За ред. Ручки А.О. – К.: Вища школа соціології при Інституті соціології НАНУ, 2007. – 364 с.

Тема 3. Суспільство як соціальна система, його соціальна структура

Методичні поради до вивчення теми: означена проблематика єфундаментальною в структурі навчальної програми з соціологічної дисципліни, звідси необхідно детально проаналізувати сутність, основні ознаки, типологію поняття суспільство. Для розкриття змістовних характеристик суспільства необхідно детально проаналізувати його багаторівневу структуру, механізм формування, засадничі компоненти та функції, системні ознаки. З метою ефективного самостійного опанування цієї теми особливу увагу потрібно звернути на будову суспільства, тобто його соціальну структуру, оскільки вона сприяє адекватному розумінню організації суспільства загалом, це, у свою чергу, потребує детального розгляду її властивостей та різновидів, таких сутнісних елементів, як соціальні спільноти, групи, інститути та організації, соціальні статуси та ролі, соціальні відносини тощо.

Особливого значення знання про соціальної структуру суспільства набуває в контексті осмислення актуальних проблем вітчизняного соціуму, зокрема, його маргіналізації, збільшення феномену поляризації соціальних прошарків, зменшення кількості середнього класу, який виступає ефективним чинником стабілізації соціуму.

Дата добавления: 2015-05-23