Книга Велеса

Книга Велеса – це перший документ, який дозволяє заглянути безпосередньо у саму суть Віри наших предків. Досі ми мали тільки вбогу номенклятуру деяких Божеств, статуї яких стояли в Києві, які знищив Володимир Великий, прийнявши християнізм.

Відтак довгими віками йшло далі це нищення та боротьба так, як наказує Біблія: «щоб пам'ять про них пропала»...

І хоч це ствердження зовсім не нове, але навпаки сьогодні добре відоме явище в історії поширення християнізму, то однак слід відмітити, що нищення пам'яток староукраїнської ВІРИ і ДУХОВОЇ КУЛЬТУРИ, ніде в світі, не спричинило стільки втрат і справжнього винищення, як в Україні...

У часах свого постання христия'нізм, якого пізно затверджені тексти чотирьох євангелій є надзвичайно вбогі і мовчазні в основних всесвітніх питаннях теології, не тільки винищував пам'ятники дохристиянської ВІРИ, але був рівночасно приневолений черпати цілими пригорщами із мудрости і вчення дохристиянських релігій, обрядів, символів, а головно теології народів Середнього і Близького Сходу та Причорномор'я, як також із мудрости Єгипту і Греції. Разом із тим він, пробуючи наблизитися чи стати популярним для широких мас, які мали прийняти християнізм, перемінював і підмінював старі свята і обряди подібними до них святами і обрядами із накиненою їм християнською закраскою. Те, що в Україні після прийняття, чи вірніше сказати накинення їй, християнізму називаємо ДВОЄВІРР'ЯМ – було, так би мовити, програмою-самої християнської церкви і рішень встановлюючих синодів, починаючи від Нікейського. І так, замість ДНЯ НАРОДЖЕННЯ НЕПЕРЕМОЖНОГО СОНЦЯ (Діес Наталіс Соліс Інвікті) в день зимового сонцестояння, себто 24-го грудня, або популярніше в день народження Бога МІТРИ – встановлено ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ХРИСТА.

Паралельно день літнього сонцестояння встановлено як ДЕНЬ Народження Івана Христителя, який мав підмінити Свято Купала. Велике Свято перемоги й величі СОНЦЯ підмінено людським предтечою християнізму. [82]

Так само встановлювали значне число святих і підмінювано старинну мітологію, знижуючи рівночасно старинні Божества до ролі підрядних святих християнської церкви. І так популярного БОГА-ЗМІЄБОРЦЯ, відомого у всіх індо-европейських мітологіях і віруваннях, зроблено тільки римським жовніром Георгієм, щоб він так, підмінений і здеградований, виконував службу новому Римові. Наші читачі пам'ятають обряди і святкування ЗМІЄБОРЦЯ описані Коцюбинським у його «Тінях Забутих Предків». Коцюбинський був видимо зачарований страшною вітальною силою цього весняного пробудження до життя нашої полонини у вогнях і обрядах. Чому ж би ця наша Гуцульщина мала святкувати так величаво... римського жовніра? Але ще сумніший був кінець його кар'єри. Коли здавалося папі римському, що жовнір Георгій зробив свою службу, тоді його деградація мала ще більш ганебний кінець. Він виключив його навіть із ступеня святости, щоб далі зовсім забули його історію...

На місце Свантевита християнізм завів Святого Віта. Не пригадую, чи його вже здеградували. Він був популярний в Моравії, Польщі і Сербії. В Україні завели Святого Василя на місце ВЕЛЕСА, у старинній вимові «ВЛАС», «ВЛЕС», «ВЕЛЕС». До його довговолосої статуї молилися Василіяни...

Але в Україну християнізм прийшов уже сформований та озброєний добре виробленими методами боротьби, знищування та підмінювання.

БУВ ЦЕ ЧАС НАЙБІЛЬШОЇ ТЕМНОТИ І НЕТЕРПИМОСТИ ХРИСТИЯНІЗМУ. У Візантійській імперії розклад моральний пануючих імперських родів і верхівки дасться порівняти хіба до історії римських єпископів, себто папів того часу.

Порівняй студію Ральф Вудрова: «Бабілон, Мистері Реліджен, Аншент анд Модерн», в якій правдиво описані жахливі злочинства римського папізму.

Все ж назовні Візантійська імперія була повна блиску і сили наємних військ, а її церковні обряди імпонували величавістю, в роді катавасій як теж церемоній... При слухняності цієї церкви державним інтересам імператорів могло здаватися Володимирові Великому, що християнська церква стане вірним знаряддям монархії і закріплення величі і слави серед окруження переможного християнізму в сусідніх державах. Крім того, ці довколішні держави загрожували війнами для «навернення». Зокрема «Свята Римська Держава Німецької – Нації», яка в добу Володимира сягала по закріплення своєї влади над християнізованою вже в тому часі Польщею. Володимирові не могли [83] бути невідомі ті безоглядні методи «навернення», якими були винищені міліони слов'янського населення на Захід від Лаби... В такому стані міжнародньої політики Володимир сподівався, що прийняття християнізму могло бути корисним для його держави, якої велич після подвигів його батька Святослава хотів він закріпити, розбудувати й утвердити централізацією довкруги державницької, монархічної династії.

Не можу тут аналізувати історичних подробиць цього процесу, назагал відомого совісним історикам. Зокрема в нашому столітті стрічаємо безліч праць, які відважно і правдиво показують сьогодні справжнє обличчя християнізму в історії. Хочу тільки відмітити ту окрему ріжницю в часі і способі прийняття християнізму саме з Візантії.

Стара Українська Віра поширена на просторах від Балтійського моря до Греції і від Лаби до Оки і Волги, чи ще далі на Схід, не мала централізованого апарату своєї духовної ієрархії. Роди, племена княжої держави мали своїх жерців і волхвів, які утримували Віру природньою вірністю традиції при свободі місцевих відмін чи власних культів своїх Божеств. Але були загальні основи цієї Віри, поширеної зокрема сильно і широко в часі найширшого старослов'янського розселення, яке в сьомому столітті досягає свого максимального розпросторення.

Ці племена, народи і князівства, зокрема на півдні Русі-України, вважали Візантію своїм найнебезпечнішим ворогом, який загороджував їм доступ до життєвих просторів над Руським морем, використовуючи свою монополію у торгівлі, встановлюючи ціни і мита на такі необхідні продукти як сіль чи одягові матеріяли. Крім того, Візантія була зненавидженим «людоловом» як невільників, так і наємних жовнірів з Русі-України.

Знаємо з договору Ігоря з Візантією, що вона не дозволяла поселюватися над Руським морем навіть риболовам на зиму, щоб не допустити до заселення побережжя Русичами.

Отже нарід і ціле населення півдня Русі-України мали інші думки про Візантію та її місію «християнізму», як політичні міркування Володимира. Крім того природний гін до збереження своєї рідної Віри, як духової підстави самого існування народу, збуджував саме на цих теренах найсильніший спротив проти християнізму. Це були безмежні, але ще не закріплені великодержавною централізацією Київа простори над Дністром, Богом, Дніпром, Доном і Волгою.

Саме на цих просторах споконвічна боротьба поміж [84] населенням цих територій з їх князівствами проти постійного натиску кочовиків зі Сходу та грецької експансії в Причорномор'я.

У Книзі Велеса стрінемося з невідомим в офіційних історіях ствердженням, що Аскольд і Дир, будучи чужими князями-узурпаторами в Київі, прийняли з Греції християнство та пробуючи накинути його Київу, були вбиті громадянами Київа саме за цю спробу заведення чужої Віри у столиці старинної Русі-України. І хоч ця перша спроба накинути Русі-Україні християнізм скінчилася невдачею, вона стала рівночасно алярмом для країни, осторогою, що така спроба може повторитися. В такій історичній ситуації за Олега чи Ігоря постала потреба оборони старої предківської ВІРИ перед дійсною вже загрозою християнізації з боку Візантії, яка вживала цю свою буцімто культурноносну місію в першу чергу для зламання духового спротиву проти рівночасної загарбницької колонізації.

До часу грецької інвазії не було потреби в писаній апології Рідної ВІРИ. ВІРА предків існувала споконвіку. ВІРА не потребувала писаних чи проголошених догматів. Вона існувала у вільному, але сильно закріпленому культі і традиції, глибоко вкоренілому в душі і житті народу правдоподібно протягом тисячоліть.

Отже Книга Велеса – це перша тепер відкрита і блискуча оборона ВІРИ ПРЕДКІВ, а рівночасно заклик до рішаючої боротьби перед загрозою поневолення України з боку Візантії. Дощечка 6-а Книги Велеса чудово формулює думку наших предків про справжню суть християнізму: «А ГРЕКИ, ХОТЯЧИ ОХРЕСТИТИ НАС, АБИ МИ ЗАБУЛИ СВОЇХ БОГІВ, СПОДІВАЛИСЯ, ЩО В ТАКИЙ СПОСІБ ВОНИ НАВЕРНУТЬ НАС ДО СЕБЕ ТА ЗРОБЛЯТЬ З НАС СВОЇХ НЕВІЛЬНИКІВ».

Боротьба проти грецької інвазії має статися через об'єднання всіх руських племен і князівств ще народньо-племінного типу під владою Київа, який тут є символом і дійсним проводом місії оборони, видимою святинею цієї народньої єдности, а рівночасно – це осередок та столиця Великої Держави.

Книга Влеса це, отже, перш за все ідеологія величі Київа, як Князя всім Князям і народам слов'янського розселення по незмірених просторах Великодержавної Русі-України.

Саме так думав Святослав, коли двинув нарід на рішаючу розправу з Візантією. Він уважав всі простори, заселені братніми племенами, його Державою, центр якої він намірювався перенести з Дніпра на Дунай, з огляду на слов'янський Балкан. [85]

Ми сьогодні говоримо про МІТ КИЇВА. Ніде, ніколи і ніхто не дав кращого і повнішого змісту цьому мітові, як саме Книга Велеса. Даремно шукати цього МІТУ в карикатурних комбінаціях короткотривалої сучасности. Він – цей ВЕЛИКИЙ МІТ – виростає перед нами з ПРАДЖЕРЕЛА ІСТОРІЇ, із ДУШІ НАРОДУ в добу свого самоусвідомлення як нації, яка творить КОНТИНЕНТ сама з себе і для себе, а саме континент Великої Русі-України під проводом Київа, між континентами та імперіями з усіх боків її загрожуючими і непримиримо ворожими до неї.

Стрінемо у Книзі Велеса, саме в її національно-політичній програмі прямі заклики та звернення, які можна порівняти тільки зі словом Святослава у «Слові про Похід Ігоря».

Це могутній заклик до єдності для невблаганої боротьби на життя і смерть із відвічним ворогом за право на розріст і велич Русі-України під владою Київа.

Якби Святослав Хоробрий потребував ідеології для своїх походів з ціллю об'єднання та приєднання всіх слов'янських племен і боротьби проти загарбництва Візантії, то саме в Книзі Велеса ця ідеологія існує в безмірно щирому й простонародному виді.

Разом із тим автор Книги Велеса вже свідомий величі й слави Русичів зовсім так, як писали про Русь-Україну грецькі історики за часів Святослава, коли то слава Руської Зброї ішла перед ними і народи приймали її владу без боротьби, а городи відкривали ворота безсмертним лицарям Святослава.

Так отже, як думаю, за часів Олега і Ігоря настала для автора Книги потреба сформулювати свою оборону Віри разом із закликом до єдности й боротьби.

Почуємо єдине в своїм роді, у своїй безпосередній простоті і щирості визнання ВІРИ, а зокрема сильне визнання ВІРИ в Безсмертність Душі Воїна, у життя вічне Героя і Нації в Синьому Небі Сварога.

Ця Віра здивувала греків. Леон Диякон відмічує її як щось подивугідне. Я присвятив цій справі окрему, працю про «Віру в безсмертність лицарів Святовида», оголошену у «Визвольному Шляху» і окремим виданням.

Великий історіотворчий клич вкладає автор в уста Матері Слави, величі якої автор вповні свідомий. Пригадаймо собі, що безсмертна промова Святослава перед рішаючим боєм починалася від мотиву: «ПОГИБНЕ СЛАВА...» В обороні цієї Слави його лицарі радше відбирали собі життя, чим ішли в неволю. Саме це здивувало греків найсильніше. [86]

Ця безсмертна Слава виступає тут у Книзі жива, уосібнена в Божественну Істоту як Матір-Слава у виді Жар-Птиці. Стрінемо чудовіш і безсмертний опис її візії відомої тоді всьому народові та його натхненному Віщунові, що був автором Книги Велеса.

Ось що нам доводиться думати про здогадну долю Книги, про яку ще не знаємо нічого певного від її постання до її віднайдення. Шлях довгий і важкий, повний пригод і майже неймовірностей. Можемо бути, однак, певні, що в час після перемоги християнізму, її існування було в постійній небезпеці і то в небезпеці життя для тих, що її переховували. Це пояснює, що Віра зберегалася таємно в родах чи родинах, які берегли як святиню цей документ старинної Віри Предків.

Це пояснює теж, що її мова і письмо оригімально народного, а не завчено-книжного походження. Це пояснює теж факт, що її письмо могло бути чи стати свідомо збереженими криптограмами навмисне писаними так, щоб його могли відчитати тільки втаємничені, яким це читання передано зберігачами. Звідси сильні скорочення так внутрі слів, як і в цілому реченні. Це, отже, своєрідний мнемотехнічний запис для втаємничених, про який я писав у загальному вступі до циклу дослідів над Книгою Велеса.

Пригадаймо собі факт, що старинні драїди в «Англії, чи вірніше у Валії, до сьогодні зберігають своє вчення в пам'яті, а якщо в письмі, то у формі незрозумілій для невтаємничених.

Пригадаймо собі факти, що пам'ять народу у передаваній традиції є довга і сягає аж до джерел її вікового існування.

Пригадаймо собі факт, що до наших часів збереглася передача мітології та переказів серед народу у виді, наприклад, переказів Баби Захарихи (що жила в родині Міролюбова), чи цілих родів, як ось засвідчено сучасним поетом Зоряном, чи в особі цієї Няні, що виплекала душу Лариси Мурович. Думаю, що більше таких фактів вирине на світло денне.

А покищо нам доводиться проаналізувати та вивести на світло денне сам зміст Віри Нашої Книги, зокрема її ствердження відносно самої Віри і теології рівнобіжне з національно-політичною ідеоологією Русі-У країни.

Сам розгляд цього питання вважаю я теж одним із важливих доказів автентичносте й оригінальности цього пам'ятника. У відсутності оригіналу дощечок цей доказ є особливо важливим.

ОТЖЕ, ЗАЧНЕМО ЦЕ ТРУДНЕ ДІЛО:

Дощечка 11 А та 11 Б

Дощечки під числом 11 А та 11 Б є прямим визнанням ВІРИ, саме щось у роді «ВІРУЮ» (Кредо), Тому наш дослід зачинаємо саме від цих дощечок.

Зверну увагу читача на сильне скорочення тексту, який був би мало зрозумілий сам по собі саме через це скорочення. [87]

Уявім собі, що із християнської теології залишилося б тільки фрагментарне і мало зрозуміле через старинну мову «ВІРУЮ» (себто КРЕДО). Тоді, без пояснень імен і подій там згаданих, було б нам трудно зрозуміти чи відтворити його зміст. Це тільки згущений.і скорочений до самих тез зміст довгої історії, а рівночасно теологічного вчення.

В цій праці будемо теж оминати клопітливу для пересічного читача без лінгвістичної освіти аналізу самої мови. Оригінальний текст будемо наводити тільки там, де існуючі спроби перекладів радше заплутують розуміння тексту, ніж його перекладають...

Наведемо, отже, мій переклад цілости дощечки, а відтак мої коментарі і пояснення.

Є місця в тексті або незрозумілі для нас, або попсовані транскрипцією «кирилівкою» та друкарськими помилками. В цих випадках я волію подати ці місця радше як незрозумілі ніж подавати здогадні переклади, які своєю довільністю можуть тільки зашкодити самому науковому дослідженню.

Вивчення Книги Велеса є ще у зовсім початковій стадії дослідження, а отже і в тому, що подаю за мій переклад, можуть трапитися незрозуміння чи суб'єктивні тлумачення.

ДОЩЕЧКА 11 А

(Мій переклад – В. ШАЯН)

1. Се Ви були перші, які поклонялися ТРИГЛАВУ,

а тому ми досягнули великої слави,

2. співали і хвалили СВАРОГА, ДІДА БОЖОГО:

бо це він є Божеському родові

3. начальником, а всякому родові Вічне

Джерело, яке тече вліті

4. із свого власного живця, а взимі ніколи не замерзне.

І ми живемо, п'ючи ту Живу Воду

5. доки не увійдемо як і все

до нього, щоб перебувати

6. в луках і гаях райських і до Бога Перуна

Громовержця, Бога Війни і Боротьби.

7. Про нього ми речемо, що Він не перестає обертати

Колеса Живучого Явлення, веде нас на праву дорогу

8. до боротьби і тризнування великого.

А всі упавші будуть

9. вічно жити серед Воїнства Перунового.

І Богові Свентовитові ми славу [88]

10. прорекли, бо цей Бог став Богом ПРАВІЯ і НАВІЯ

і йому співаємо пісні, яко єсть Він Святий

11. і через Нього ми побачили Світ Видимий

і Буття Яви. І Він буде нас у Навії

12. берегти, а тому хвалу співаємо і, співаючи

маємо танцювати, і викликуємо

13. Бога нашого: бо це Він Землю, Сонце наше,

і Звізди держить і Світ міцнішим творить.

14. Творіть Свентовитові славу всяку!

Слава Богу нашому. Цей бо очищує

15. серце наше і ми відрікаємося

од злого,

16. а спрямовуємо себе до доброго

(слідуючі рядки 16-17 незрозумілого тексту)

18. Бо се є тайна велика: яко Сварог є Перуном і Свентовитом

19. а ті два (себто Перун і Свентовит) перебувають

у Сварозі (тоді як) оба Білий Бог і Чорний Бог

боряться між собою

20. а се тому держить Сварог (Перуна і Свентовита у

небесах), аби через них обох Світові не бути підкореному

(Чорному Богові).

21. Після тих Богів (перебувають у небесах) Хорс, Влес, Стрибог, а поза ними Вишень, Леле, Літич,

Дата добавления: 2015-05-24