Дощечка 8, продовження 2

Переклад Проф. В. ШАЯНА

1. Це прилетіла до нас, вона сіла на

дерево і співає Птиця, а кожне

2. перо є інше, сіяючи різними

красками стома красками вночі і вдень, а співає вона

3. пісні до боротьби і на прю, щоб ми воювали

з ворогами. А згадаймо про те, як наші

4. отцове, сьогодні у Сварозі Синім,

дивляться на нас і краще усміхнутися до них,

5. бо ми з отцями нашими не єдині,

але уповаємо на поміч Перунову.

6. А то ми бачили, як скаче у Сварозі

вісник на коні білому. А він здвигнув меча

7. до небес і розторгнув облаки і громи,

а потекла Жива Вода на нас. А ми пиймо її,

8. бо вона пливе до нас всякою життєдайністю.

Пиймо її як здійснення Божественного життя на

9. Землі! А тут корова замунь

іде до Поля Синього і починає

10. їсти траву ту, і дає молоко і тече

то молоко до хлібів і

11. і світить вночі зорями над нами

і це молоко бачимо.

12. І це є Дорога Права, а інших не маємо мати. [99]

13. То ж стережи, потомче, слави тієї і держи

твоє серце за Русь, яка є і перебуде

14. нашою Землею, а її боронитимемо від

ворогів і помремо за неї, так як день помирає

15. без світлого Сонця, бо Темінь його заливає

у вечір. А вмирає вечір і є ніч.

16. А вночі Велес іде по Сварозі, по молоці

небесному і іде до свого чертогу.

17. А на зорі звертається до воріт. Там ми ждемо його,

щоб зачати співи і славити Велеса

18. від віку й до віку. І славимо його храмину, яка

блестить многами вогнями і стається уся жертовницею

19. чистою. Це Велес навчив праотців наших орати

землю, засівати цілини і жати снопи колосисті

20. на струждених полях, і ставити снопа при вогнищі

у хаті і почитати його як Отця Божого.

21. Слава отцям нашим і матерям, що вчили нас

про Бога нашого і вели нас за руку

22. до Стежки Права. І так ідемо ми, а не

будемо як хлібожерці. Ні, ми єсьмо

23. славуни Руси, які співають славу Богам

і тому звемося славуни.

24. Від морського берега Годського моря ішли ми

до Дніпра і далі, а ніде не бачили інших

25. мандрівних племен так як Русів, а тоті Єгуншти

і Яги були відкинені, бо ми мали боярина

26. Оглендю, який узброївся нашим воїнством

і повів нас до щастя.

27. Від утра до утра ми бачили інші лиха,

що діялися на Русі і ждали ми, що звернеться

28. на добро. А це не станеться інакше,

як сили свої не зв'яжемо разом і візьмемо

29. до наших мислей єдину мету. Бо так

наказує нам голос праотців наших, а тому

30. зважмо, що не сміємо діяти інакше.

Ідім до степів наших і борімося за живину

31. нашу так як гридні, а не як безсловесні скоти,

які не свідомі... (Тут текст зіпсований.)

32. Ту бо красна зоря іде і ниже самоцвіти

на убрання свої. [100]

33. І ми її вітаємо від серця як русичі,

а не як греки, які не знають

34. про Богів наших, а говорять злі

невігластва. Бо це ми носимо ім'я слави,

35. а цю славу докажемо їм, ідучи на заліза їх,

ідучи на них і на меч. Тут бо ведмедева

36. зупинилася перед борнею, чуючи про цю славу,

а елани опинилися втікачами. І сказано

37. тими про русів: вони не забивають

за ніщо, хіба примушені.

38. А греки,ворогують по своїй похоті.

Бо ж ті русове є горді

39. і дякують за хліб, не як греки, які

беруть і злобляться на давця.

40. А про цю славу орли клекочуть повсюди, про те,

що русичі є вільні і сильні по степах.

Завваги: рядки 3-5

Сварог Синій – це старослов'янські Небеса і сам Найвищий Прабатько і Творець Всесвіту. Він – Найвища Істота, не є антропоморфізований. У Чині і Існуванні Всесвіту бере участь через інші свої Потуги та Уосіблення, які є теж його Істотою.

Його природу та етимологію його назви я відкрив ще довго до появи «Влес Книги» і звітую про це в праці під заголовком «Найвище Світло». Генеза Всесвіту з Найвищого Світла є характеристичною для нашого світовідчування як вияв, прояв, творчість і Істота Світла.

В цьому та інших місцях тексту я отримав блискуче й повне підтвердження Істоти Сварога з моїх дослідів як Найвище Світло, як Найвище Божество, а рівночасно місце перебування в ньому наших прапредків героїв і лицарів.

Рівночасно дуже характеристичне для українського світовідчування є постійний зв'язок наших душ із світом предків. Мотив можливого засоромлення перед цими предками є найсильнішою заохотою до чину, який був би гідний наших прапредків.

Цей зв'язок діє посьогодні. Знаходимо вираз цієї Віри в народніх голосіннях. Тут дуже часто проситься душу мертвого, щоб була нам післанцем до світу Батьків, Про посмертне життя наших душ довідаємося більше в дальших текстах. [101]

Рядки 6-9

Наші предки пили Воду Життя. Згадки про неї заховалися в джерелах історичних. Живою Водою живуть душі блаженних в небесах Сварога. Приносить її на Землю Перун, Син Сварога.

Його уявляють наші предки як Лицаря-Воїна на Білім Коні, з мечем у руках.

Подібне уявлення стрічаємо у статуї Свантевита в Святині на Ругії. Білий Кінь, Меч і Ріг Меду були його зовнішніми атрибутами. Докладний опис цієї святині я навів за Саксонцем Граматікусом у моїй студії про Свантевита.

Я розвинув теж цю старинну мітологему в книзі «Про Перуна Знання Таємне». Жива Вода випливає там із Джерела під всесвітнім вічно живим Дубом в гаях Перунових. Він живить цією Водою Жар-Птицю з власної долоні.

Про культ Джерела і Води серед ріжних західньо-европейських народів можна писати довшу студію. Культ джерел зберігся в деяких країнах досьогодні, як засвідчує етнографія.

Для наших предків Вода і Ріки були святими. Вони отримували Божественні назви і самі були Богами своєю життєтворчою силою. Так, наприклад, ріка Бог так і зветься назвою Бога.

Подібно Дніпро і Дністер. Моїх читачів відсилаю тут до моєї праці про назви цих рік. До сьогодні Дніпро є Батьком України для Шевченка чи Вінграновського. Висла є Матір'ю Польщі для поетів.

Скитський Бог ПАПАЙОС (Батько) пристав і оженився на Дочці Дніпра і так постали Скити, – як оповідає Геродот.

Із цього старинного культу затримався звичай торжественного освячування води, звичайно перейнятий християнізмом.

Що ж до оживляючої та запліднюючої сили води після громової бурі, то сьогоднішня наука знає добре цей факт. Вода після громів є «наелектризована» і пробуджує зерна і рослини до кільчення й росту. Огородники підливають насаджене чи засіяне зерно «електризованою» водою.

Наука знає добре про ці властивості Сили Перуна, але вперто відмовляється бачити її метафізичну природу поза з'явищевими проявами. Наші Предки шанували цю життєтворчу Силу, «яка пливе до нас життєдайністю, як здійснення Божественного Життя на Землі».

Така глибока й натхненна мудрість воскресає для нас із кожної Дощечки Книги Велеса...

***[102]

Ціле життя я заглиблювався в поезію, але ніколи не стрінув такого чистого і живого натхнення, яке напоює цю поему життєтворчою потугою. Кожне слово тут дише рідною Землею, безмежною любов'ю до неї та відданістю одержимої присвяти.

Спробуємо, однак, здобутися на науково-історичну аналізу цієї частини поеми.

Перш за все стрічаємо тут небесну постать Корови Замунь. Безмежна Молочна Дорога, що стелеться крізь небеса, має своє джерело в її Материній Доброті, що живить цілий світ її чудесним молоком.

Культ Землі також споконвічний, як усвідомлення людиною, що Чоловік є Сином Сонця і Землі. Це ж Земля живить його щоденно як Мати. Образ цієї Живительки втілений у мітологічну Корову, Добру Матір, яка живить цілі покоління благодаттю свого молока. Життя наших предків на історичному етапі того часу було тісно пов'язане з цією істотою. Сьогодні молоко – це «фабричний продукт», який ставлять нам щоранку під двері і ми по-дикунськи не думаємо про Корову, саме як живительку роду і родини, хоч на її молоці ми виросли змалку. Але ж наш батько селянин, який плекає, живить і дбає про неї, знає вартість її поживи для родини.

Культ Корови стрінемо в Риґведі, де Сонце, чи Рання Зоря порівнюється і називається цим любим словом, як синонімом.

В нашому тексті стрічаємо її назву як ЗАМУНЬ.

Назва нагло прозвучала для мене так старинна, як світ наших прадідів і, звичайно, пов'язана з етимологією сучасного слова «ЗЕМЛЯ».

Найстарші звучання цього слова, а радше кореня, знаходжу у формах: ЗЕМ, ЗАМ, ЗАМІН.

Форму «ЗЕМЕ» стрічаємо в латвійській мові.

У слов'янських мовах слід навести польське «ЗЄМІЯ».

Наше «Л» у слові «ЗЕМЛЯ» є новішою вставкою подібно як «Л» у слові «Здоров'я» та «Здоровля». Сьогодні наші письменники вертаються до старшої форми здоров'я.

Але найцікавіше з'явище у тому зв'язку знаходжу в Авесті. Сама старинна Авеста дасть нам ключ, потрібний для зрозуміння міто-етнолігічної істоти Замунь.

Стрічаємо в Авесті довший і прекрасний яшт, що так і зветься від видів ЗЕМЕ-ЗАМІН, «ЗАМІЯТ-ЯШТ», а саме ЯШТ Дев'ятнадцятий, себто обрядово-релігійний гимн і текст для Богослуження. Стрічаємо теж коротші молитви, а саме ЗАМІЯТ [103] Патет. В цих гамнах ЗАМІЯТ – це Жива Душа Землі, якої метафізична основа і істота живе вічно в небесах Агура-Мазди. В цих небесах, подібно як у Сварозі, живуть Ідеї-Сили і Творчі Духи всіх Потуг Світу. Це зовсім пояснює культ Корови Замунь, саме як істоти Землі на небесах. Це Вона творить Молочну Дорогу і дає Життя Землі і небесам.

Подібно у Гимнах Атхарваведи стрічаємося з культом Землі у гимнах і молитвах.

Частину цих гимнів я переклав українською мовою ще в часах моїх університетських студій і включив у збірку п.з. «ГИМНИ ЗЕМЛІ». Як мотто до цілої збірки, я ужив слідуючі безсмертні слова Атхарваведи:

«В НАЙВИЩІМ НЕБІ ВІЧНА ЇЇ ДУША

У СВЯТІСТЬ СПОВИТА.

ВОНА СВЯТА – ЗЕМЛЯ!»

В моїх «Гимнах Землі» я розвинув цей мотив у метафізику культу Землі.

Можна написати цілу статтю-студію про приглушений, але у злогах підсвідомосте народу живий і діючий культ Землі.

Стрінемо його у Стефаника і Коцюбинського та інших, але вже як півсвідомі вибухи цього культу Землі, позбавленого однак свого мітологічного й метафізичного змісту.

В обрядах стрічаємо культ Землі разом із культом предків, а зокрема героїв, на Зелені Свята. Це Обходи довкола поля і на цвинтарі з молитвами і жертвами духам предків. Це речі добре відомі з етнографії. Я їх тільки наводжу на пам'ять, як залишки колись важливого і життєдайного культу Землі-Матері.

«ПАМ'ЯТЬ СВІТУ ТАЄМНА,

ЗЕМСЬКА ДУША – НЕЗЕМНА.»

(Володимир, «Гимни Землі».)

Отже стрічаємо у «Книзі Велеса» цей престаровинний культ Землі-Матері у прапервісній зооморфічній формі. Читаючи що Книгу сьогодні, мусимо позбутися наших упереджень до цього виду метафоричних уосіблень, як взагалі наших матеріалістичних упереджень до Життя в Космосі і на Землі.

Тут пригадаймо собі, що в «СЛОВІ ПРО ПОХІД», одного з улюблених національних героїв називають «БУЙ-ТУРОМ». «БУЙ-ТУР» – це звучить гордо. Уявляємо могутньоплечого Князя Всеволода, втілення хоробрости, непохитности і братньої любови. Але ж саме слово «БУЙ-ТУР» означає тільки, що БУГАЙ-ТУР. [104]

Крім того мусимо пам'ятати, що ціле світовідчування арійських народів було побудоване на рівнобіжності життя нашого Світу, інакше Мікрокосмосу з Всесвітом, себто Макрокосмосом. На цій основі побудована сила й жертва Молитви.

Аж сьогоднішня наймодерніша наука відкриває цей наш Щоденний і щохвилинний зв'язок із Космосом, саме як з «ОРГАНІЗМОМ».

Очевидно – так учимося – тонка ріжниця між метафорою сьогоднішнього поета і мітом старинних Віщунів. Ця мітологія – це перш за все натхненні візії Віщуна і Поета рівночасно. Наша старинна мітологія відкриває перед нами всю поетично-творчу і мітотворчу силу наших Правіщунів. Нажаль, упадок мітотворчої сили в історії народів означає часто затрату їх творчого ідеалізму в історії.

Викликавши таку гарячу любов до Землі та її Душі в небесах, автор видвигає свій клич любови Русі і рівночасно клич готовости покласти своє життя за неї.

Вона була, є і буде нашою Землею.

Без неї помремо, як світлий День помирає без Сонця. Тут натхнення Віщуна досягає справжнього апогею, сміливого образу смерти без Сонця і смерти без Рідної Землі.

Справді, справді, як День без Сонця, так ми вмираємо без нашої Рідної Землі.

Поема продовжується.

На небесах побачимо тепер Сонце-творчого Велеса, в усій його красі й величі. Це його славимо й будемо славити від віку до віку в торжественних Богослуженнях саме до сходу Сонця у його всесвітньому Храмі.

А цей Храм блестить многами вогнями і...

Тут стрічаємо важливе слово, одне з тих, які безсумнівно свідчать про автентичність «Книги Велеса».

Це слово звучить в оригіналі «ЯГНИЦЯ», або можна читати «ЯГНИЩЕ».

Взявши це слово під аналітичний мікроскоп порівняльного мовознавства, пояснюю це слово ось як:

Є відомий протоіндо-европейський корінь:

Корінь ЯҐ і ЯГ.

Він означає чинність жертви через спалення.

Через приросток «НА» постає відоме санскритське слово, яке звучить після палатизіції приростка «на» як: ЯГНЯ, що значить Жертва згідна з ритуалом і жертовною формулою.

В нашій мові збереглися сліди цього слова у слові «ЯГА» – в [105] негативному значенні «чарівниця» (Баба-Яга) після закріплення християнізму.

Моє заключення є, що від кореня «ЯГ» – подібно як у санскриті було живе слово «ЯГ-НА», себто жертва. Звідси вогнище і сам жертовник, на якому горіла «ЯГНА», звався «ЯГНИЩЕ».

Починаємо розуміти найвище натхнення цілої поеми.

Наш віщун-поет порівнює блискучий схід Сонця до могутнього Космічного Вогнища і Жертовника.

Всесвітній Храм Велеса горить тоді численними вогнями і сам стає Чистим Жертовником.

Могутній поетичний змисл встає з цих слів.

Для дослідів тексту – це наука, що т,зв. «незрозумілі місця» є незрозумілі тільки для нас. За ними є звичайно глибокий зміст. У дослідах краще залишати такі слова покищо нерозгаданими, аніж звужувати чи спрощувати зміст Книги Велеса.

Але численні учені, замість признатися до свого незнання, або просто невіжества в питаннях мови прадавніх століть, воліють ВІДКИНУТИ АВТЕНТИЧНІСТЬ тексту, мовляв, «мова незгідна з мовою, що її знаємо із текстів 11-го чи 12-го століття»...

При цьому замовчується, що в мові 12-го століття вже вичищено слова несприятливі та небажані для християнізму.

Як я згадав, це слово «ЯГ» як теж зоомітологічна концепція «ЗАМУНЬ», свідчать про автентичність тексту.

Закидати чи теж твердити рішуче, що текст є пляґіятом, – як це роблять деякі вчені з Російської Академії Наук, це значить приписувати авторові «пляґіяту» не тільки досконале знання Риґведи й Авести, але здібності утворювати нові слова, згідні з духом і правилами старинних мов. Такого генія я не стрічав в історії дослідів текстів.

Якби був такий геній, то він був би відомий із своїх глибоких знань, а рівночасно поетичного генія.

Пригадую теж, що у випадку геніяльного містифікатора Макферсона-Осіяна – вчені ніколи не бачили ніякого тексту, а тільки «переклад». Цей «переклад», я тверджу, був твором генія. Але навіть він не був здібний в ніякій мірі імітувати сам текст і мову здогаданого автора... з третього століття у старошотландській мові. Ані теж не був годен імітувати справжнього духа старої поезії. Його Осіяна – це неперевершений взір модерного романтизму, який мав таку силу, що Ґете навернувся від клясицизму на цей новий романтизм і він же – романтизм Осіяни – викликав, наприклад, постання романтизму в Польщі (Бродзінскі та інші). [106]

А тут перед нами встає найправдивіший Дух наших Прапредків в його гарячому прагненні оборонити Віру і Батьківщину рівночасно.

Але вернім до аналізи нашої поеми:

Слідує далі прославлення Велеса. Це він навчив нас культу Снопа. Цей культ затримався досьогодні. Хто із старшої генерації не пам'ятає зворушень душі і подиху цієї прабатьківської старишюсти на спогад Снопа на покуті? І це в селі і в місті. Хто з нас не пам'ятає цієї магії Снопа у кожне Різдво у найріднішій хаті?

Але пізніші «вчені покоління» відкинули цей культ Снопа, як щось примітивне. Чи справді це примітивне?

Зерно пшениці триває і зберігає життя міліони літ. Тайна помноження, росту і розвитку заключена і збережена в одній зернині. Скільчилася пшениця з гробниць фараонів!

Це поглиблення зрозуміння СИЛИ І КУЛЬТУ ЖИТТЯ. Це всерадісне підтвердження Життя і Всесвіту характеристичне для цілої релігії наших Забутих Предків.

Це всесвітній Тріюмф нашої Віри над пізнішим життєненависницьким песимізмом інших релігій, заперечення Радости й Вічности Життя.

Та сама Тайна зберігається в культі ЯЙЦЯ, як Символу Сонця, як Символу Вічного Воскресіння на Великдень.

Звідси Слава Велесові, Батькові Роду й Народу!

Ні, ні, – ми не є марні «хлібожери» 20-го століття!

Ні, ні, – ми є і будем і перебудем як Славуни-Руси!

Саме походження словоназви «ВЕЛЕС» я пояснюю в моїй праці п.з. «Богиня Світанку» і тут годі мені повторюватися.

Саме появу Ранньої Зорі стрінемо в дальших словах нашої поеми.

Мовна заввага: Завважмо при цій нагоді одне мовне з'явище: «а водяша по ренце» – але вели нас за руку.

Слово «рука» має тут старшу форму «ренка» з носовою голосною «е». Вона затрималася в польській мові як одна з її архаїчних прикмет. В Книзі Велеса будемо стрічати види з носовими голосними, як теж види, які цю голосну втратили. Отже ми є тут в переходовій добі, коли вже була жива тенденція заміни «єн» та «он» на «у», (наприклад «Менж» – МУЖ).

Мовне з'явище затрати носових голосних стрічаємо в староукраїнській мові одинадцятого століття. Це виразно датує мову Книги Велеса як вчаснішу, отже 9-те чи 10-те століття. [107]

До цього питання доведеться ще вернутися.

А. Кирпич перекладає це місце так:

«Так бо ми маємо боярина Оглендю, який нами погордився і дере нас на часті.»

В оригіналі є цікаве слово «погрдісіа» (рядок 26), яке п. А. Кирпич перекладає як «погордився».

На ділі, існує староукраїнське слово «гидень», яке стрічаємо в хроніках. «Гридень» – це воїн у постійній службі та військовій формації. Світлий Князь Володимир Великий любив перебувати радше у «гридниці» ніж у «бабниці» між своїми пречисленними жінками. Гридень вимовлявся первісне через «сонатичне» «Р», як сьогодні «крк» і «прст» у чеській мові, яка затримала цей звук.

Звідси дієслово «огридитися», або «погридитися», себто узброїтися зорганізованим, постійним воїнством. Подібно творилися інші слова у відношенні до зброї. Отже прочитаємо в Книзі Велеса «омечитися», себто озброїтися мечами.

«А нас дере до щастя» – «дерти» – значить вести наказами, поривати до щастя. Стрічаємо у Франка «Дух, що тіло рве до бою». «Рве» – значить пориває, веде через натхнення. Ця картина Огленді наведена як похвала для Огленді. Вона відноситься до доби творення державного воїства через ополчення менших племен та князівств. Ціле речення значить: «Оглендя створив з нашого воїнства постійні полки гриднів», або коротко «погрдися»... нами. Ця пригадка потрібна авторові поеми як дальший його заклик для мети, яку визначує. Звідси теж згадка про прогнання «єгушшів», себто гунів і яґів.

(Літери «Й» не було в оригіналі Дощечок, згідно з повідомленням Ю. Міролюбова. Він передавав нею «II» себто два І, оригінальне слово «ПІТРА» мусить бути покаліченням.)

Тут знову п. А. Кирпич перекладає слово «грдінове» як «гордині», тобто горді люди. Тимчасом слово «градин» мало зовсім окреслене значення «воїна в ополченій формі». Звертаю увагу на особове закінчення «грдінове» від основи «гридин», подібно як «синове» від основи «син», аналогія до санскритського закінчення іменників на коротке «у» як «сунавах» – синове. Наш Віщун розвиває тут основну думку свого послання, чи звернення до народу. Він закликає до вищої форми народного воїнства, а саме до з'єднання сил, ради оборони та закріплення державності на півдні Русі-України саме серед племен, що жили тут тривалим поселенням між Дніпром і Дунаєм. [108]

Старинність і первісність цього поселення не доцінюють наші історики. Читаємо в пізніших хроніках про князівство Тьмутараканське. Можна набрати уяви, що це якась відірвана колонія, куди виганяли князів «ізгоїв». Але ж таке князівство могло існувати тільки на базі тривалого поселення, яке мусило нести на своїх щитах і мечах усю грозу і бурі ворожих мандрівок, які бажали перш за все відірвати наш нарід від берегів Чорного моря. Про цю споконвічну боротьбу почуємо більше далі.

Покищо поет вертається до своєї поеми про Всесвіт.

В поемі, чи гимні виразні два струмені. Один – це прослава Богів, а зокрема Велеса серед величавого ранку, коли-то відбувалося раннє Богослуження наших прапредків. Рівночасно у цей струмінь вплетений і переплетений другий: це пригадки минулого, окреслення їх боротьби та їх сучасного завдання єдиної мислі для боротьби за їх ствердження і вільне існування на нашій Землі.

Разом із величавим Велесом появляється у вогнях поранку ЗОРЯ СВІТАННЯ. Вона ниже жемчуги на свої убрання. І знову рідний образ. Жемчуги і прикраси нанизувалися на убрання жінок Русичів. Такі ж були одяги наших прасестер. Нанизувати, вживається ще й сьогодні.

Тут просто чистий корінь: низати, ниже. Сьогоднішньому поетові не прийшов би до голови такий, здавалося б простий, але якже сильний і мальовничий образ. Нічого подібного у Кардучія в його «Гимні до Ранньої Зорі».

В такій картині – нагле зіставлення із греками. В їх Вірі і культі немає того щирого серця, що є в нас. Вони не розуміють наших Божеств. Наш Віщун і наші прапредки горді із своєї Віри. Вони знають її Красу і Силу. Вони знають, як сильно вона випливає з самого серця і Духа Народу.

Стрічаємося з фактом війни ВІРИ, про яку мало знаємо з історії.

Русичі є Синами Слави, а цю Славу докажуть «ідучи на заліза греків та на їхні мечі».

Нагадуються тут майбутні слова Святослава, записані грецьким істориком. Це він відкликується до Слави, яка іде перед Русичами і відкриває їм ворота городів.

Це натхнуло мене до спроби зрозуміння дуже неясної згадки про «ВЕДМЕ ДЕВО» – мабуть город чи плем'я. Пояснюю це місце так: цей город чи плем'я мало стати на боці греків. Але слава Русі подіяла на них так, що вони опинилися поза боротьбою, себто відмовилися від союзу з греками. Тоді греки опинилися втікачами. [109]

Це знову нагадує мені історію воєн Святослава, коли то, як він стверджує «Слава ішла перед нами» і на звук цієї Слави цілі городи відкривали перед ним свої ворота, вбачаючи в ньому визволителя від грецького ярма. Так здобув він, за хронікою, 82 городи продовж одного року. Це було можливо тільки завдяки психоідеологічній ситуації в Болгарії, яка хоч уярмлена духово, але ще відповідала на зов Слави і братерства Русичів.

І тут чуємо важливе історичне ствердження про ідеологію Русичів. Вони не нападають як греки по своїй похоті, вони не вбивають, хіба що примушені до того нападами ворогів і загрозою поневолення нашої країни. Саме такий є зміст цілої нашої історії до підкорення нас зброєю та політикою Візантії, якій вдалося зробити з Русі-України свою духову й культурну провінцію.

Русичі є благородні. Вони дякують за хліб і за добро їм учинене. А греків тільки роззлоблює чуже багатство. Вони зазіхають на хліб господаря, який їх вгощає щиросердечною гостинністю. Побачимо далі, як розвивалася ця історична драма.

Характер Русичів – це їхня Доброта і Благородність. Але разом із тим безсмертна відвага в боротьбі з ворогом, який їх обдурить ганебно й зрадливо. Тоді вони безстрашні. І звідси їх Слава, про яку клекочуть орли:

«РУСИЧІ Є ВІЛЬНІ І СИЛЬНІ НА СТЕПАХ!»

Слідкуємо пильно за розвитком цієї драми історії.

Дата добавления: 2015-05-24