Етапи формування політичної карти світу

Політична карта - це географічна карта, на якій відображено територіально-політичний поділ світу, материків або окремих регіонів. Сучасна політична карта світу формувалася поступово, в ході історичного розвитку.
Наче у калейдоскопі простору та часу, на п'яти континентах планети виникали, зростали і процвітали чергові територіально-політичні утворення. Плинув час, і вони розпадалися і зникали з політичної арени, даючи ученим матеріал для наукового аналізу процесу державотворення. Формування політичної карти світу вивчає одна з гілок суспільної географії, окрема наука - політична географія.

Формування політичної карти світу налічує декілька тисячоліть. У цьому процесі визначають чотири етапи: стародавній, середньовічний, новий і новітній.
Стародавній етап (V тис. до н. е. - V ст. н.е.) пов'язаний з виникненням, розквітом і крахом перших державних утворень - двох основних форм державного ладу: монархій (Стародавній Єгипет, Ассирія, Вавилон, Перська держава) і республік (міста-держави Фінікії, Греції, Стародавній Рим). Саме з них розпочався політико-територіальний поділ географічного простору.
Середньовічний етап (V-ХV ст.) супроводжувався територіальними захопленнями земель великими феодальними державами, внаслідок чого політична карта була вкрай роздрібненою та нестійкою. У цей період існували такі могутні держави, як Священна Римська імперія, Візантія, Англія, Португалія, Київська Русь.
Новий етап (на межі ХV-ХVІ ст. - поч. Першої світової війни) характеризується великими географічними відкриттями і, як наслідок, поділом світу на колоніальні імперії. Найбільшими серед таких були Іспанська, Португальська, Голландська, Британська, Французька, Російська, Османська, Німецька тощо. Водночас це епоха зародження, розвитку й утвердження ринкових відносин.
Новий етап творення політичної карти світу тривав із середини XVII ст. до Першої світової війни на початку XX ст. У цей час утверджуються і стають панівними ринкові відносини. В їх сферу втягуються найвіддаленіші куточки планети. Колоніальні завоювання, розпочаті Іспанією і Португалією ще в середньовічні часи, розгортаються з новою силою. Цього разу їх проводять молоді капіталістичні країни — Нідерланди й Англія. У XVIII ст. вибороли незалежність Сполучені Штати Америки. На початку XIX ст. звільнилися іспанські колонії Латинської Америки. Виникло 15 нових незалежних держав.
Упродовж XIX ст. і до Першої світової війни європейські держави захопили майже всю Африку. Було завершено поділ світу між найсильнішими на той час державами (Великобританія, Франція, Німеччина та ін.). Закінчився і новий етап творення політичної карти світу.
Новітній етап (1914 р. - до наших днів), за якого відбуваються новий перерозподіл поділеного на той час світу, процеси деколонізації, визнання суверенітетів десятків держав, утворення низки авторитетних міжнародних організацій та ін. Новітній етап поділяють на три періоди.
Визначальними подіями першого періоду (1914-1939 рр.) були розпад Австро-Угорської імперії і поява на політичній карті світу групи нових незалежних країн. Зокрема, на політичній карті Європи з'явились такі держави, як Австрія, Угорщина, Польща, Чехословаччина, Фінляндія, Литва, на короткий час Українська Народна Республіка та ін. Загалом в 1939 р. була 71 суверенна країна. До того ж у цей період утворилася величезна держава з командно-адміністративним типом економіки - СРСР і світ розколовся на дві системи за ідеологічним принципом. Утворилося дві Німеччини, дві Кореї, два В'єтнами, два Китаї. Одні й ті ж нації, але тепер уже в різних країнах, почали одночасно будувати різні системи — комуністичну і ринкову (капіталістичну), тому в людства нарешті з'явилася реальна можливість на практиці пересвідчитися, яка з них є кращою. Виявилося, що ринкова система набагато ефективніша за соціалістичну (комуністичну). Тому остання збанкрутіла і зазнала краху.
Характерною ознакою другого періоду новітнього етапу у формуванні політичної карти світу (після закінчення Другої світової війни і до початку 1990-х років) є крах колоніальної системи. Десятки країн Африки, Азії, Латинської Америки упродовж цього періоду проголосили незалежність, визволившись з-під колоніального гніту. Особливо результативним виявився 1960 р. - "рік Африки", коли на політичній карті Чорного континенту з'явилися десятки суверенних країн.
Третій період новітнього етапу формування політичної карти світу позначився розпадом Радянського Союзу в 1991 р. і крахом соціалістичного табору. Як наслідок, на політичній карті світу замість 15 колишніх республік СРСР з'явилася ціла низка незалежних країн. Крім того, об'єдналася Німеччина і, навпаки, розпалися Союзні Республіки Югославія та Чехословаччина. Виникли нові незалежні держави і в Океанії, в Африці. Визначено долю Гонконгу та Аоминю, які відійшли до Китаю.

Великий вплив на формування політичної карти світу мають геополітичні чинники, тобто чинники, пов'язані з дією географічного довкілля. Геополітика — це наука, яка вивчає вплив географічних чинників переважно на зовнішню, а також внутрішню політику держав. Найбільший внесок у її розвиток зробили німецькі географи. Деякі з них розглядали держави як живі організми, які борються між собою за місце під сонцем.
Природа й природні ресурси, а до них належить і площа території, є важливою умовою розвитку будь-якої держави. Кожна країна повинна мати достатній простір для задоволення своїх внутрішніх потреб. З іншого боку, вплив території — це вплив її природних умов і в цілому географічного середовища. Клімат, їжа і навіть географічний краєвид, стверджував російський геополітик П. М. Шлюков, впливають на природу й психіку людини. Формується певний менталітет (характер, образ мислення) народу. Він обов'язково позначається на внутрішній і зовнішній політиці тієї країни, в якій цей народ переважає.
Велике значення має географічне положення країни, тобто розміщення її відносно інших об'єктів і територій на поверхні Землі. Зовсім різні результати розвитку нації і країни дає їх розташування в зоні тундри і в субтропічній зоні, у гірській місцевості й на морському узбережжі.
Якщо країна межує з нестабільними, кризовими державами, це негативно позначається на її соціально-економічному розвитку. На територію цієї країни починають проникати біженці, озброєні формування тощо. Порушується розміреність внутрішнього життя.
Що ж є рушієм усіх процесів, які відбуваються в природі та суспільстві? Рушій усього в природі — нерівність і нерівномірність. Рівність породжує застій. Досягнення повної рівності,врівноваження, одноманітності рівноцінне смерті. Атмосферний тиск, температура, вологість, сонячне тепло розподіляються по планеті нерівномірно. Тому в природі все перебуває в постійному русі. Надто велика нерівномірність породжує природні катаклізми (катастрофи) — землетруси, тайфуни, торнадо, повені, селі. Чим більша нерівномірність, тим сильніша катастрофа.
Так і в суспільстві. Відсутність нерівності призводить до застою і розпаду. Дуже великі нерівність і нерівномірність породжують у державі та в її стосунках з іншими країнами політичні й соціальні потрясіння. Тому завданням будь-якого раціонально організованого суспільства є досягнення оптимального рівня нерівності. За таких умов буде рух уперед і можна вберегтися від суспільних катастроф.

Білет №3

1. Класифікація країн за формою правління. Форми адміністративно-територіального устрою.

Дата добавления: 2015-05-24