Екологічні проблеми 2 страница

Більшість мідеплавильних заводів розташовано поблизу рудників у північній частині острова Хонсю і на острові Сікоку (руди бідні, транспортувати їх невигідно). Поліметалічні руди разом з сірчаними і мідними колчеданів зустрічаються практично на всіх великих островах Японії. Тим не менш свинець доводиться ввозити з Австралії, Канади і Мексики, як і алюміній. Цікаво, що рідкісні елементи, необхідні в електроніці і точному приладобудуванні - кадмій, селен, телур, реній, індій, талій, германій - отримують шляхом утилізації відходів виробництва міді і поліметалів, а також коксохімічних виробництв.

У світовому виробництві машин і устаткування частка Японії становить понад 10 %. Машинобудівні фірми освоїли всю номенклатуру продукції галузі. Провідні машинобудівні концерни є основою експортної бази Японії, адже за межі Японії вивозиться 30% продукції машинобудування. Провідними галузями японського машинобудування є електромашинобудування (І/З продукції галузі), де половину продукції дає радіоелектроніка; транспортне машинобудування, в якому провідне місце посідає автомобілебудування (30% світового випуску автомобілів) та суднобудування (50% світового випуску суден); загальне машинобудування з великими фірмами, що виробляють промислове устаткування і верстати.

Щороку в Японії виготовляють 8 млн легкових і 4 млн вантажних автомобілів, половина їх експортується. Частка країни в світовому суднобудуванні залишається на рівні 40%. Особливе місце посідає Японія в електронному машинобудуванні. Її заводи випускають електроніку промислового призначення, робототехніку (понад 50 тис.роботів на рік), напівпровідники, комп'ютери, кольорові телевізори (20% світового виробництва) та відеоапаратуру (80% світового випуску відеомагнітофонів) тощо. Японія відома своїми точними приладами — оптика, фото- і кінокамери, годинники. Автомобілі, судна, електроніка, прилади і сталь — головні статті експорту Японії. Якість їх відповідає найвищим міжнародним стандартам.

Інші галузі машинобудування більш орієнтовані на внутрішній ринок і практично повністю задовольняють його потреби в промисловому та енергетичному обладнанні, електротехніці, сільськогосподарських та будівельних машинах, в обладнанні для третинної сфери. Як і Німеччина та Італія, Японія після 2-ої Світової війни не має розвиненої авіаційної і ракетно-космічної промисловості.

Японія виділяється розвиненою хімічною і нафтохімічною, деревообробною і целюлозно-паперовою промисловістю. В хімічній промисловості основу галузі становлять 16 нафтохімічних комплекси; найбільші - у Кавасакі, Касіма, Гоі, Йоккаіті, Мідзусіма, Сакаї. Як виробник пластмас, синтетики, синтетичного каучуку, паперу та картону Японія поступається тільки США. Виробництво пластмас сконцентровано в районах Токіо, Осаки та Нагої. Країна має одну з найкращих поліграфічних баз.

У 30-ті й перші післявоєнні роки головною галуззю обробної промисловості Японії була текстильна, в першу чергу бавовняна, а також шовкова. Бавовну ввозили, шовк-сирець був свій і, частково, імпортний. Тканини вивозили в колонії і слаборозвинені країни. Як виробник та експортер текстилю Японія входила до першої п'ятірки країн світу. Зараз текстильна промисловість втратила свою панівну роль, її частка знизилась з 27% (у 1937 р.) до 2,5%.

Наразі у територіальній структурі текстильної промисловості домінує район Токіо з текстильними фабриками в Токіо та Йокогамі, а також район Осаки. Підприємства текстильної промисловості представлені також в Кіото, Кобе, Нагої. Виробництво шовку та хімічних волокон розвинуте на заході острова Хонсю. Японія виробляє 12% від світового випуску штучного волокна.

Харчова промисловість розвинена в Японії все ще порівняно менше, ніж у США та країнах Західної Європи. Виділяються рибоконсервна, борошномельна, цукрова галузі. Підприємства розташовані переважно у приморських містах, оскільки сировина або більша її частина довозиться морем. М'ясна та молочна галузі розвинені недостатньо.
Традиційними товарами Японії залишаються шовк-сирець, вироби з натурального шовку, фарфор, кераміка, лаки, ляльки та іграшки.

В Японії створений потужний науково-виробничий комплекс. Це дає змогу розглядати виробництво наукоємної та технічно складної продукції як основний напрям спеціалізації країни в міжнародному поділі праці. Науково-виробничий комплекс має високий рівень територіальної концентрації. Так, на агломерацію Токіо - Йокогама припадає 60 % наукових розробок і близько 40 % продукції галузей високої технології. Важливу роль відіграють також Осака, Кіото і Нагоя. Перспективним напрямом покращення територіальної організації цього комплексу є створення системи технополісів - науково-промислових зон, оснащених сучасною інфраструкту рою і науково-дослідними підприємствами. Створено понад 20 технополісів, першим з яких був Цукуба

Білет №7

1. Населення світу: кількість, густота, відтворення.

Середня густота населення світу збільшується (пропорційно зрос­танню чисельності). У 1900 р. вона дорівнювала 12 чоловік на 1 км² засе­леної густоти світу, у 1950 р. — 18, в 1992 р. — 40 чоловік. Показник густоти сільського населення зростає значно повільніше (відповідно 10,5; 13 і 16 чоловік на 1 км²). У більшості промислово розвинених держав густота сільського населення скорочується. Середня густота населення по окремих регіонах коливається у дуже великих межах: у Західній Єв­ропі — 102,1 чоловік на 1 км², в Азії — 117,4, в Африці — 22,5, в Америці — 17,6, у республіках СНД — 13,0, в Австралії і Океанії — 3,4 (густота сільського населення відповідно 25; 81; 13; 4,8; 4,4; 1,0). У Європі (ви­ключаючи деякі держави-карлики) найбільш висока середня густота населення (200—350 чоловік на 1 км²) відмічається в Нідерландах, Бель­гії, ФРН, Великобританії. Низька густота (2—15 чоловік на 1 км²) хара­ктерна для Ісландії, Норвегії і Фінляндії. Середня густота населення в Азії трохи вище, ніж у Європі, густота сільського населення тут в 2,35 разу вище. В Азії зосереджено понад 1/2 усього сільського населення світу (2230 млн з 3123 млн людей). Найбільш висока густота населення (200—1000 людей на 1 км²) у Бангладеш, Японії, Лівані, Шрі-Ланці, Індії. У той же час густота населення в Монголії, Саудівській Аравії і Омані — 1—5 чоловік на 1 км². Значні коливання густоти спостерігаються і всередині великих країн (Китай, Індія, Індонезія). В Африці найбільш висока густота населення (якщо не вважати деяких островів) у Руанді і Бурунді (до 200—300 і більше чоловік на 1 км²), найменша — в Західній Сахарі, Намібії, Ботсвані, Лівії і Маврітанії (приблизно від 1 до 2 чоловік на 1 км²). Для деяких країн характерні дуже великі контрасти заселено­сті (наприклад, Єгипет). В Америці, що має майже таку ж середню гус­тоту, що й Африка, густота сільського населення в 2,5 разу менша, що пояснюється високим відсотком міського населення. Найбільша серед­ня густота характерна для Центральної Америки (в Сальвадорі і на Ямайці — 260—300 чоловік на 1 км²), найменша — для Канади (що пов'язано з надзвичайно слабкою заселеністю її приполярних територій), Бразилії і Перу (3—15 чоловік). Дуже низька середня густота населення в Австра­лії і в Папуа — Новій Гвінеї (2—7 людей на 1 км²). Невеликі острови іноді мають дуже високу густоту населення. Серед островів, що відносяться до Африки, дуже густо заселений Маврикій (573 людей на 1 км²); у басейні Середземного моря — Мальта (1105 людей); у Карибському ба­сейні — Барбадос (587 людей). Висока густота населення спостерігаєть­ся і в багатьох країнах Океанії (понад 150 людей на 1 км²).

Населення Землі в 2004 р. нараховувало понад 6,2 млрд осіб.
Відтворення населення — це процес відновлення поколінь унаслідок природного руху (приросту), тобто взаємодії народжуваності та смертності. Він характеризується показниками коефіцієнтів народжуваності, смертності і природного приросту.
Коефіцієнт народжуваності у світі за 1995—2000 роки склав 22 ‰, смертності — 9 ‰, а середньорічний приріст населення — 13 ‰.

2. Загальна характеристика країн Центральної і Східної Європи, Північної і Центральної Азії.

Країни, що розташовані на півночі материка Євразія, займають майже шосту частину суходолу Землі, їх об'єднує не тільки спільність території, сусідське положення, а й спільність історичної долі, що зумовила певну господарську подібність. До 1991 року ця територія входила до складу СРСР. Господарський комплекс СРСР почав складатися в 30-х роках і до 70-х розвивався більш-менш стабільними темпами. Радянський Союз мав один з найпотужніших у світі виробничо-технічних потенціалів, який використовував власну мінерально-сировинну базу. Через значні розміри і великі природні ресурси економічний потенціал країни розвивався екстенсивним шляхом за рахунок нового будівництва і освоєння нових земель. Тому економіка СРСР була інерційною і не могла повною мірою використати досягнення науково-технічного прогресу. Зрештою, темпи розвитку господарства почали знижуватись, аж поки не настала стагнація, що призвело до кризи не тільки в економічній, а й у суспільно-політичній, соціально-культурній та інших сферах життя. Усвідомивши це, керівництво СРСР зробило спробу змінити ситуацію. Зокрема в сфері економіки були намагання перейти від жорсткого адміністрування до механізму ринкових відносин. Проте цей курс зазнав супротиву з боку ортодоксальних комуністичних кіл, які в серпні 1991 року зробили спробу державного перевороту. Він був невдалий. Наслідком його став розпад СРСР.

Розпад супердержави, якою був СРСР, є результатом багатьох причин, серед яких найважливіша - нежиттєздатність економічної системи, що склалась, прагнення народів колишніх союзних республік до національно-політичної самостійності небажання жити в тоталітарній партійно-бюрократичній системі, зростання національної свідомості, діяльність національних рухів, загострення певною мірою міжреспубліканських і міжнаціональних відносин тощо.

Протягом 1991 року незалежність і суверенітет проголосили всі колишні республіки Радянського Союзу, а 12 з них згодом утворили Співдружність Незалежні-Держав (СНД). До складу СНД увійшли Росія, європейські країни (Україна, Білорусь, Молдова), країни Закавказзя (Вірменія, Азербайджан, Грузія) і країни Центральної Азії (Казахстан, Узбекистан, Туркменістан, Киргизстан, Таджикистан).

СНД - це об'єднання суверенних держав з метою збереження економічного простору, для координації дій у валютно-фінансовій та зовнішньоекономічній сферах розв'язання національних проблем, у тому числі розвитку національних меншин.

Економічна політика в колишньому Радянському Союзі була націлена на вузьку спеціалізацію регіонів. Тому підприємства, особливо із загальносоюзною спеціалізацією, мали дуже розгалужені зв'язки, які охоплювали всю територію колишнього СРСР і навіть країни, що входили до Ради Економічної Взаємодопомоги (нині де країни Центральної Європи).

Перебудова командної економіки на ринкову - нагальна справа урядів усіх держав - членів СНД. З різним станом розвитку господарства та економічного потенціалу увійшли вони в перебудову, тому й шляхи до світового співтовариства в державах СНД різні. Утворення СНД - це спроба інтеграції в світову економіку через створення регіонального ринку. Передумовою для цього є максимальне використання спеціалізації господарства, координація зусиль на шляху перебудови політичної й соціально-економічної системи з урахування природно-ресурсного та соціально-економічного потенціалу кожної країни.

Країни - члени СНД належать до країн з перехідним типом економіки, характерною ознакою якої є створення ринкових відносин та відповідної інфраструктури. З цим етапом пов'язана економічна криза, що охопила держави Східної Європи, Північної та Центральної Азії. Вона характеризується падінням темпів виробництва, зростанням інфляції і як наслідок - зниженням рівня життя населення. Водночас країни СНД мають великий потенціал для розвитку господарства. Тут проводяться реформи, різні за змістом та темпами, що віддзеркалюється на рівні розвитку економіки окремих країн.

Великий природно-ресурсний потенціал регіону є основою розвитку економіки країн СНД. Різноманітні природні умови, наявні мінерально-сировинні, гідроенергетичні, агрокліматичні, рослинні і тваринні ресурси, трудові навички населення та його етнокультурний потенціал сприяють розвитку господарства країн регіону.

Паливно-енергетичні ресурси представлені кам'яним і бурим вугіллям, нафтою, газом, торфом, горючими сланцями, ураном. Найкраще забезпечені ними Росія, Україна та Казахстан. Решта країн СНД добувають окремі види ресурсів: вугілля - Грузія і Киргизька Республіка, нафту і газ - Азербайджан, Туркменістан, Узбекистан.

Рудами чорних металів (залізна, марганцева, хромітова) багаті Росія, Україна та Казахстан. Руди кольорових металів представлені покладами міді, поліметалів, олова, нікелю, алюмінієвої сировини, ртуті, сурми, молібдену, золота, срібла тощо, їх запаси є в Росії, Казахстані, в країнах Закавказзя. На ртуть і сурму багата Киргизька Республіка. Серед нерудних корисних копалин найціннішими є гірничо-хімічна сировина, будівельні матеріали та гідроресурси. Гірничо-хімічна сировина представлена самородною сіркою, сірчистим колчеданом, сіллю (калійною, кухонною, глауберовою), апатитами, фосфоритами. Найбільше цих корисних копалин має Росія. Сірка та сіль є в Туркменістані, сіль і фосфорити - в Казахстані, сіль - у Білорусі, Вірменії, Таджикистані.

Гідроресурсами найбагатша Росія, де знаходяться найбільші річки та озера Європи і Азії. Потенційні гідроресурси є в країнах Закавказзя і Центральної Азії. На розвиток і спеціалізацію сільського господарства, а також на деякі переробні га-лузі промисловості впливають агрокліматичні умови. Так, природні умови лісової Зони, в межах якої знаходиться значна частина території Росії і Білорусі, зумовили наявність тут запасів деревини, особливо цінних хвойних порід, хутрових звірів Та розвиток відповідних галузей господарства.

Населення як виробник і споживач продукції е провідним чинником розвитку економіки. Європейські країни належать до першого типу відтворення населення. Основна частина народів, що живуть у регіоні, входить до складу чотирьох мовних сімей: індоєвропейської, алтайської, уральської та кавказької. Народи індоєвропейської мовної сім'ї, які розмовляють в основному слов'янськими, іранськими та романськими мовами, розселені майже повсюдно. Вони становлять понад 80 % населення регіону.

До алтайської сім'ї належать тюркські, монгольські і тунгусо-манжурські народи, що населяють Поволжя, Урал, Сибір, Далекий Схід, Північний Кавказ у Росії, Центральну Азію. Найчисельнішими в цій сім'ї є тюркські народи: уз. беки, казахи, туркмени, киргизи, каракалпаки, азербайджанці.

Народи уральської мовної сім'ї (карели, комі, удмурти, марійці, мордва) розселені здебільшого в Росії на Європейській Півночі та в Західному Сибіру.

До кавказької мовної сім'ї належать грузини, абхазці, кабардинці, черкеси, адигейці, чеченці, інгуші, аварці, лезгини та інші народи, що населяють Кавказ. Грузія заселена народами переважно кавказької мовної сім'ї, Азербайджан -тюркської, Вірменія - індоєвропейської.

Між країнами спостерігаються значні відмінності щодо основних характеристик розселення. Малозаселені північні, лісові, пустельні та гірські райони.

Пересічна густота населення в країнах регіону становить 13 чол. на 1 км2 і має відмінності в окремих країнах: від 129 у Молдові до б чол. на 1 км2 у Казахстані,

Урбанізація регіону пов'язана з рівнем економічного розвитку країн, співвідношенням основних галузей матеріального виробництва, відмінностями в природних, історичних і соціально-економічних умовах. Тож у країнах Східної Європи та Закавказзя переважає міське населення, в більшості країн Центральної Азії — сільське. Процеси урбанізації йдуть нерівномірно. Основна кількість міст та міських агломерацій зосереджена в Східній Європі, тут знаходяться 17 з 23 міст-мільйонерів регіону.

Структура зайнятості населення віддзеркалює спеціалізацію та рівень розвиткy економіки країн. В європейській частині регіону проживає 75 % населення, тyт зосереджено до 80 % виробничих потужностей, виробляється майже 4/5 продукції промисловості та сільського господарства. В азіатській частині, де знаходяться великі запаси природних ресурсів, проживає тільки четверта частина населення регіону.

У регіоні в цілому основна частина населення зайнята в матеріальному виробництві (близько 70 %), проте структура зайнятості та розміщення трудових ресурсів істотно відрізняється. В державах Східної Європи близько 40 % трудових ресурсів зайнято в промисловості і до 20 % - у сільському господарстві, тоді як у більшості країн Центральної Азії переважає аграрний сектор економіки.

Співвідношення кількості трудових ресурсів, їх кваліфікація, розподіл за територією та інші характеристики робочих місць дають змогу виділити країни та райони з надлишком трудових ресурсів та райони з їх нестачею. Не вистачає трудових ресурсів у Сибіру, на Далекому Сході, Крайній Півночі Росії. Надлишок трудових ресурсів спостерігається в країнах Центральної Азії (крім Казахстану), на Північному Кавказі в Росії, в Молдові, на заході Білорусі, де переважає малорухоме сільське населення.

За демографічними, соціально-економічними процесами, рівнем урбанізації та агломерації, характером використання трудових ресурсів виділяють три типи країн: східноєвропейські індустріально-урбанізовані, закавказькі перехідного типу та центральноазіатські аграрно-індустріальні, де переважають традиційні форми розселення.

Білет №8

1. Статевовіковий склад населення. Демографічні процеси і демографічна політика.

Статевий склад населення — співвідношення чисельності чоловіків і жінок у складі населення. Формується під впливом процесів народжуваності, смертності, міграцій і війн (оскільки втрати у війнах особливо значні серед чоловіків). У цілому чисельність чоловіків на Землі перевищує чисельність жінок на 33,9 млн. У 101 країні світу більше жінок, у 84 — більше чоловіків, у 24 їх кількість приблизно однакова. Як і інші демографічні показники, статева структура неоднакова в розвинених країнах і тих, що розвиваються (в перших частка чоловіків становить 48,2%, у других — 50,9%). Чисельність чоловіків перевищує чисельність жінок у переважній більшості азійських країн. В Індонезії, М'янмі, В'єтнамі, Японії чоловіків менше, ніж жінок. Переважання чисельності чоловіків у багатьох азійських країнах пояснюється способом їх життя. У країнах Південної Азії та в Китаї чоловіків на 63,4 млн. більше, ніж жінок (у тому числі в Китаї на 31,2 млн., в Індії — на 24,4 млн., в Пакистані — на 4,5 млн., в Бангладеш — на 2,8 млн.). В Африці в цілому чисельність чоловіків і жінок приблизно однакова, але в країнах Північної Африки, де панує іслам, чоловіків більше, ніж жінок (у Лівії вони становлять 53,0% населення, в Єгипті — 50,9, в Тунісі — 50,4%). В Латинській Америці чисельність чоловіків і жінок також приблизно однакова. У Європі чоловіків дещо менше порівняно з жінками. Такі тенденції характерні й для Північної Америки. В Австралії та Океанії дещо переважають чоловіки. У більшості країн на 100 дівчаток народжується в середньому 104—107 хлопчиків. Але вища смертність серед хлопчиків приводить до того, що у віці 15—20 років числове співвідношення між статями вирівнюється. Вища смертність чоловіків похилого віку впливає на статеву структуру. В деяких азійських країнах (Індії, Пакистані, Бангладеш та ін.) середня тривалість життя у жінок на 0,5—2,2 року менша, ніж у чоловіків, що також порушує статеву структуру населення. Слід зазначити, що причини диспропорції статей у населенні різних країн ще й досі остаточна не з'ясовані.

Вікова структура населення — розподіл його за віковими групами і віковими контингентами з метою вивчення демографічних і соціально-економічних процесів. У віковій структурі населення зазвичай розподіляється за одно - або п'ятирічними групами. Для оцінки загальних структурних зрушень застосовують і розподіл на три вікові групи: 0—14 років, 15—59 років, 60 років та більше. У міжнародних порівняннях застосовують поділ населення на дві групи: 0—14 років, 15—64 роки. Графічно вікова структура населення зображується віковою пірамідою: по горизонталі відкладаються пропорційні чисельності (частки) окремих вікових груп, а по вертикалі — вік. У 1990 р. в світі спостерігалася така вікова структура населення: 0—14 років — 32,0, 15—64 роки — 61%; у країнах із високим доходом відповідно — 20,5 і 66,8%; у країнах із середнім доходом — 36,2 і 58,7%; у країнах із низьким доходом — 33,5 і 60,0%.

За даними ООН, частка людей у віці 65 років та більше в населенні світу зросла з 5,1% 1950 р. до 6% 1990 р. В окремих частинах світу процес старіння відбувається по-різному. Він найчіткіше проявився в Європі (частка осіб старшого віку збільшилася з 8,7% 1950 р. до 13,5% 1990 р.). В інших регіонах світу становить: Латинська Америка — 5%, Океанія — 9, Австралія та Нова Зеландія — 10,9, Африка — 3,0, Азія — 5,0%.

Демографічна політика. Останнім часом більшість держав зосереджує свою увагу на управлінні приростом населення, тобто проводить визначену урядом демографічну політику. Природно, що спрямованість демографічної політики в різних країнах залежить від характеру проблем у державі в цілому. В країнах з дуже високим показником приросту населення вона спрямована на його зменшення. Так, мета влади Китаю — найчисленішої країни планети — різке зменшення приросту населення. Для цього вживають адміністративних, економічних та пропагандистських заходів щодо планування сім'ї. У результаті річний приріст населення знизився з 28% (1968 р.) до 8—10% (1999 р.), тобто став нижчим за середньосвітовий. Більшість країн Азії — Індія, Бангладеш, Індонезія, Шрі-Ланка, Пакистан та інші пішли шляхом Китаю. Але зусилля державних органів цих країн щодо вимушеного зменшення рівня народжуваності та планування сім'ї значних результатів покищо не дали. Демографічна політика більшості європейських та північноамериканських держав спрямована на заохочування тих, хто бажає мати дітей. Для цього створюється система державної підтримки багатодітних сімей. Країни Азії, що розвиваються, впливають на кількість і відтворення населення в світі і визначають демографічну політику планети. Для стабілізації кількості населення необхідно цілеспрямовано проводити демографічну політику. Це сприятиме підвищенню життєвого, культурного рівнів, розвитку науково-технічного прогресу, стабілізації соціально-економічних відносин між країнами.

2. Загальна характеристика с/г Німеччини.

Економічний потенціал Німеччини є одним з найпотужніших в світі, - попереду тільки США та Японія. За обсягами зовнішньої торгівлі Німеччина займає друге місце у світі після США. Економічна характеристика: ВНП: 1.936 трлн. дол. Розподіл ВНП по секторам економіки: сільське господарство - 1,2%, промисловість - 30,4%, сфера послуг - 68,4%. Зайнятість населення за галузями: промисловість 33,4%, сільське господарство 2,8%, сфера послуг 63,8%.

Німеччина - високорозвинена індустріальна держава. При обмежених сировинних ресурсах економіка країни великою мірою орієнтована на експорт. Визначальним чинником досягнення високої конкурентноздатності створюваної продукції стало забезпечення її високої якості. В останнє десятиріччя відзначається неухильне зростання економічних показників, що свідчить про динамічний розвиток господарського комплексу країни. Німеччина стала однією із країн, які найшвидше подолали наслідки економічної кризи 2008-2009 років.

Переваги німецької економіки полягають у її масштабах, низькій інфляції (2,5%), наявності кваліфікованої робочої сили (німецькі працівники здавна славляться точністю, старанністю та пунктуальністю). Сильні галузі на міжнародному ринку є автомобілебудування, важка промисловість, електроніка та хімічна промисловість. Слабкі сторони: занижена оцінка витрат на модернізацію Східної Німеччини, високі соціальні витрати, дефіцит фахівців, особливо в галузі високих технологій, старіння населення, стабільно-високий рівень безробіття (11%), конкуренція з боку нових індустріальних країн Азії.

На території країни можна виділити такі економічні райони: Північна Німеччина, Північний Рейн – Вестфалія, Прирейнський південний захід, Баварія, Південь Східної Німеччини та Бранденбург з Берліном. Північна Німеччина (земля Нижня Саксонія, Шизвіг-Гальштейн, Мекленбург-Передня Померанія, Гамбург – та Бремен) займає велику площу, входить до моря, в господарському відношенні має розвинуті аграрні та торгово-транспортні функції.

Білет №9.

1. Загальна характеристика країн Америки.

Америка – это часть света, состоящая из двух континентов (Северной и Южной Америк), соединенных Панамским перешейком.

Большую часть материка Северная Америка занимают два экономически развитых государства: США и Канада. Однако к данному материку относится остров Гренландия. Латинская Америка – это название стран, которые расположены в южной части материка Северная Америка, в Вест- Индии (острова Атлантического океана: Багамские, Большие и Малые Антильские) и на материке Южная Америка.

Площадь Латинской Америки – около 21 млн км². В ее состав входят 33 суверенных государства, владения Великобритании, Франции, Нидерландов и США.

Длительную историю имеет формирование современной политической карты мира Америки.

США и Канада – два высокоразвитых капиталистических государства, имеющих огромное политическое, экономическое и финансовое влияние на своих латиноамериканских соседей.

Государства Латинской Америки исключительно богаты природными ресурсами, имеют своеобразную и насыщенную событиями историю, самобытную культуру. Государства Латинской Америки опережают многие развивающиеся страны Азии и Африки, но отстают от промышленно развитых государств мира. Эти страны находились и находятся в экономической и финансовой зависимости от европейских государств и от США.

США – это в настоящее время федеративная республика. Значительная часть территории страны благоприятна для жизни и экономической деятельности благодаря своим природным ресурсам.

США богаты природными и иными ресурсами.

Роль Соединенных Штатов Америки в мировом хозяйстве огромна, на их долю приходится примерно 1/3 промышленной продукции капиталистических стран. США являются безусловным лидером в мировой химической промышленности по объему и разнообразию выпускаемой продукции.

Они занимают третье место по численности населения.

США обладают могучим экономическим, военным, научно-техническим потенциалом, являются крупнейшим в мире производителем промышленной и сельскохозяйственной продукции.

Канада – это высокоразвитое государство, которое входит в «Большую восьмерку».

Канада – крупнейший производитель никеля, цинка, газетной бумаги в зарубежном мире.

Канада занимает видное место в мире по запасам минеральных ресурсов: нефти, урана, природного газа, угля и иных жизненно важных минералов.

Сельское хозяйство этого государства высокотоварное, многоотраслевое, технически хорошо оснащенное, с широким применением наемного труда.

2. Загальна характеристика с/г Великої Британії.

Економіка Великої Британії за обсягами ВВП є 7-ою за розмірами у світі і 3-ою в ЄС після Німеччини (традиційно) та Франції (з 2008 року вперше за останню декаду). У 2009 році ВВП Великобританії становив 2184 млрд. дол. США, а за паритетом купівельної спроможності - 2128 млрд. дол. США. Із доходом на душу населення 33700 дол. США Великобританія посіла 35 місце у світі. У період світової фінансово-економічної кризи економіка країни переживала рецесію (майже 5% у 2009 році).

Найбідніші 10% населення володіють 2,1% ВВП, у той час як 10% найбагатших - 28,5% ВВП. Розподіл сімейних доходів - індекс Джині - близький до оптимального (34-36).

Господарство Великої Британії має усі ознаки постіндустріальної фази розвитку: у сільському господарстві та супутніх галузях виробляється 1,2% ВВП, у промисловості 23,8% ВВП, у сфері послуг 75%. Понад 80% усіх зайнятих зайняті у сфері послуг, 18% - у промисловості і лише 1,4% - у сільському господарстві. Таким чином, частка сільського господарства в структурі британської економіки є дуже низькою, практично найнижчою серед великих розвинених країн Європи.

Територіальні диспропорції у розподілі виробленого ВВП Великобританії значні: понад 80% його припадає на Англію, закрема на Мідленд та південний схід країни із столицею. Шотландія дає 10%, Уельс 7% і Північна Ірландія лише 3% ВВП. Проте у розрахунку на душу населення лише Північна Ірландія виявляє відставання від загальнодержавного рівня доходів.

Великобританія була батьківщиною промислової революції, вона ж першою перейшла трансформацію від трудо-, енерго- та матеріалоємкої економіки до розвитку сучасних наукоємних галузей промисловості та сфери послуг, хоча деякі з галузей останньої, зокрема фінансова сфера, вже з 18 століття були на високому рівні розвитку. Проте втративши світове лідерство у старих галузях (вугільна промисловість, металургія, суднобудування, виробництво текстилю), Британія не змогла втримати світове лідерство, бо товари, що вироблялись у нових галузях, були неконкурентноспроможними на світовому ринку.

Впродовж 1970-их та 80-их років майже 3,5 млн. працівників у промисловості було піддано скороченню, але у кінці століття майже стільки ж робочих місць було створено у галузях сфери послуг. Внаслідок такого зсуву у структурі господарства південний захід, південний схід країни та Мідленд ще більше збагатились, в той час як економіки півночі Англії та Північної Ірландії опинились у депресивному стані.

Дата добавления: 2015-05-24