Українська педагогіка другої половини XVII - кінця XVIII ст

Після російсько-польської війни 1654-1667 рр. під владою Польщі залишилися західноукраїнські землі (Східна Галичина, Волинь та Правобережжя). За Росією були закріплені Лівобережжя з Києвом, території Запорозької Січі, Слобідська Україна. Закарпаття залишилося під мадярами, а Північна Буковина - під турками. Впродовж майже 300 років Україна була розіп'ята між цими державами, що не могло не позначитися й на розвиткові освіти.

Освіта Правобережжя розвивалася так само, як і в Польщі, й була представлена різними навчальними закладами - здебільшого католицькими (єзуїтськими) школами. У них навчалися діти польської та української шляхти, заможних селян. Задля благополуччя українська шляхта нерідко приймала католицьке віросповідання. Окатоличенню частини населення сприяли латинські школи, в яких молоді українські шляхтичі прилучалися до польської культури. Відповідну роль у здійсненні колоніальної політики Польщі відіграли католицькі колегіуми, василіанські (заснованого у Візантії ордену ченців) школи. Дітей української знаті виховували тут у дусі неприйняття мови, звичаїв, культури свого народу.

Збереженню українських традицій певною мірою сприяли уніатські школи, які почали діяти після Брестської унії 1596 р. Якщо спочатку вони давали непогані знання, за панування Польщі (у XVIII ст.) рівень освіти в них знизився. В них здебільшого навчали лише читати і писати польською мовою, зрідка - лічби та основ латини. Організованого народного шкільництва не було. Місцями працювали школи мандрівних дяків, відвідувачі яких вивчали церковну грамоту. Вчителями у них були учні братських шкіл Києво-Могилянської академії, які з різних причин не могли продовжувати навчання, або представники дрібної української шляхти, ремісники, купці та інші, які наймалися вчителями по селах задля заробітку. В народі їх називали "дяками".

З приєднанням Галичини до Австрії (1772) рівень освітньої справи тут дещо поліпшився. Було розпочато будівництво шкіл, вдосконалювалися методи навчання. Однак освіта українського населення була підпорядкована на різних землях завданням його германізації, полонізації, а в Карпатській Україні - мадяризації.

У Західній Україні було здійснено кілька шкільних реформ: 1777 р. - за наказом імператриці Священної Римської імперії Марії Терези, 1781 р. - імператора Священної Римської імперії, володаря Австрії Йосифа II, але наприкінці XVІІI - на початку XIX ст. під тиском впливових польських кіл українське шкільництво занепадає. У 1789 р. Едукаційна комісія видала розпорядження про закриття "руських" церковних шкіл та про вилучення з усіх шкіл "руської мови". Українців позбавляли можливості навчати дітей рідною мовою, забороняли святкувати релігійні свята за григоріанським календарем, учнів православної віри змушували ходити до костелів.

Не сприяла поліпшенню народної освіти реформа 1777 p., згідно з якою передбачалося відкриття в селах однокласних церковнопарафіяльних, у невеликих містах - тривіальних, а у великих - нормальних шкіл. Для її реалізації бракувало і вчителів, і підручників, і коштів. Лише з 1781 р. у містах і містечках Галичини почали створювати головні та тривіальні школи німецького типу, а по селах - парафіяльні школи. У Стрию, Бережанах, Бучачі, Дрогобичі, Львові, Станіславі, Збаражі та інших містах працювали гімназії, в яких навчалися діти заможних громадян.

У 1785 р. в усіх закладах запроваджено німецьку мову навчання. Українською мовою послуговувалися лише в церковнопарафіяльних школах.

На Буковині, яка тривалий час перебувала під владою Туреччини, тільки після утвердження в 1774 р. австрійського панування було відкрито кілька шкіл з румунською і німецькою мовами навчання.

Освіті українців сприяв єдиний на той час вищий навчальний заклад на західноукраїнських землях - Львівський університет (1661), однак вступ до нього був недоступним для простих людей.

У Лівобережній Україні, яка відійшла до Росії, шкільна справа розвивалась як одна із складових загальнодержавної освітньої системи.

Однією з найпоширеніших форм навчання дітей були початкові школи. Діяли і цифірні школи (школи з математичним нахилом), в яких діти різних станів здобували елементарні знання. Вони проіснували до середини XVIII ст., відтак поступово об'єдналися з полковими і гарнізонними, що призначалися для солдатських дітей. Полкові школи утримувалися на кошти батьків. У них навчали читати, писати і рахувати. У другій половині XVІІІ ст. на школи України поширилася русифікаторська політика царського уряду.

Дата добавления: 2015-05-24