Розвиток української педагогічної думки XX ст., у працях та педагогічній спадщині Софії Русової, Григорія Ващенка, Антона Макаренка і Василя Сухомлинського

Герберт Спенсер – прибічник реальної освіти.

Так званий "матерiальний" напрямок - був розроблений англiйським фiлософом-позитивiстом, психологом i педагогом Гербертом Спенсером (1820 -1903 рр.) Свої педагогiчнi погляди вiн виклав у багатьох статтях, якi потiм були виданi окремою книгою, що отримала широке розповсюдження в Європi й Америцi наприкiнцi ХIХ - на початку ХХ столiть. Г. Спенсер рiзко засуджував стару європейську школу середини ХIХ столiття, яка спиралася на "формальний" концептуальний напрямок, за її догматичнi методи навчання, вiдставання вiд рiвня науки та потреб практичного життя. Завдання школи, вважав Г. Спенсер, полягає в тому, щоб озброїти людину знаннями, пов'язаними з основними видами її дiяльностi. Таких видiв дiяльностi людини вiн нараховував п'ять. Вони були нацiленi на самозахист, отримання коштiв на життя, виховання нащадкiв, виконання соцiальних обов'язкiв i органiзацiю дозвiлля. Саме до них школа й повинна готувати молодь. Беззаперечно позитивним у його поглядах було те, що вiн вiдстоював iдею реальної освiти, виховання людини, пiдготовленої до життя. Стосовно дидактичних проблем Г. Спенсер вимагав, щоб змiст i методика навчання вiдповiдали етапам розумового розвитку дитини, щоб навчання йшло вiд простого до складного, вiд конкретного до абстрактного, вiд практики до теорiї. Як i Ж. Руссо, Г. Спенсер вважав за необхiдне ставити дитину в становище дослiдника, вчити її робити самостiйнi висновки. Саме навчання повинне при цьому викликати в дитини iнтерес i почуття задоволення. На вiдмiну вiд I. Гербарта вiн засуджував так звану "авторитарну педагогiку" й замiсть неї пропонував педагогiку спiвробiтництва учнiв i вчителя. Запровадження такої методики, на думку Г. Спенсера, сприяло процесу психологiчного розкрiпачення дитини, встановленню дружнiх стосункiв мiж батьками та дiтьми. Поява концептуальних iдей Г. Спенсера була об'єктивно зумовлена процесом розвитку капiталiстичних вiдносин, науки й технiки, машинного виробництва. Цi iдеї були новими та прогресивними, несли в собi потужний позитивний потенцiал розвитку освiти. Проте концептуальнi погляди на освiту Г. Спенсера мали певнi недолiки, головними з яких вважались iндивiдуалiзм та утилiтаризм (це принцип оцiнки всiх явищ з точки зору їх корисностi та можливостi бути засобом для досягнення конкретної мети), притаманнi буржуазному суспiльству.

Значний внесок у розвиток української педагогічної думки XX ст. зробили ви датні педагоги Софія Русова, Г. Ващенко, А. Макаренко і В. Сухомлинський.

Письменниця, громадська діячка Софія Русова відома як перша жінка педагог-теоретик в Україні. У подальшій діяльності Софія Русова зосереджується на педагогічній творчості, пише підручники, видає "Український буквар", "Початкову географію". На її думку, центральним у розв'язанні проблеми школи й освіти є питання про вчителя. Софія Русова вважала, що школа й освіта повинні запозичувати прогресивні світові здобутки і водночас створювати власну систему навчання на національній основі, враховуючи передусім потреби свого краю, національні особливості та історичні традиції, зокрема традиції братських шкіл. Особливого значення у розвитку дитини вона надавала рідній мові, стверджуючи, що у школах і дитячих садках виховання й навчання мусить здійснюватися рідною мовою. Принципово важливе значення у вихованні й навчанні дітей Софія Русова надавала національному і світовому мистецтву. На її думку, все виховання має бути пронизане мистецтвом, естетичним сприйняттям, емоціями.

Г. Ващенко пропонував таку структуру системи освіти у вільній Україні:

1) передшкільне і шкільне виховання: материнський догляд або ясла (до 3-х років), дитячий садок (від 3-х до 6-ти років);

2) початкова школа (6-14 років);

3) середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні школи, учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична школа (14-18 років);

4) висока школа: університет, високі технічні школи, педагогічний інститут, академія мистецтва, консерваторія, військова академія (18 - 22-23 роки);

5) позашкільна освіта;

6) науково-дослідні установи: Академія наук, Академія педагогічних наук.

Для повноти виховного процесу мусить бути міцний зв'язок між школою і родиною, а також між школою, родиною і виховними молодіжними організаціями, які можуть сприяти вихованню волі, характеру, патріотизму та інших якостей особистості. Важливу роль в утвердженні моральних якостей людини він відводив релігійному вихованню і церкві.

На думку Г. Ващенка, виховним ідеалом має бути заснований на християнській моралі та українській духовності християнський виховний ідеал як образ ідеальної людини, на який має орієнтуватися педагог, виховуючи підростаюче покоління.

Відчутно збагатив світову педагогіку, передусім теорію виховання Антон Макаренко. На думку А. Макаренка, педагогіка є найбільш діалектичною, рухливою, дуже складною і різноманітною наукою. Серед моральних якостей, які необхідно сформувати в школярів, А. Макаренко особливо важливим вважав виховання свідомої дисципліни, розглядаючи її в тісному зв'язку з вихованням волі, мужності й характеру. У своїй педагогічній теорії і практиці А. Макаренко багато уваги приділяв трудовому вихованню дітей і молоді, вважаючи трудову діяльність стрижнем системи виховання. У трудовому вихованні необхідно виховувати в учнів любов до праці, а також формувати у них уміння і навички працювати. Також надавав увагу естетичному вихованню учнів, вважаючи, що прагнення до прекрасного закладено в людині від природи. Засобами естетичного виховання він вважав красу природи, пісні, музику, образотворче мистецтво, художню літературу, кіно, театр, чистоту й охайність у всьому, розкішну шкільну садибу, приємне навколишнє оточення, естетичне оформлення класних кімнат, гарний одяг, взаємовідносини у колективі тощо. Великого значення надавав А. Макаренко вихованню дітей у сім'ї. За його словами, необхідними умовами правильного виховання дітей є гарні взаємини між батьком і матір'ю, приклад батьків для дітей у всьому, правильні стосунки між батьками й дітьми, чіткий і строгий режим життя, правильно організована трудова діяльність членів сім'ї.

Особливу увагу В. Сухомлинський приділяв школі як осередку культури. Проте цю роль, на його думку, вона може виконати лише за умови, що в її діяльності пануватиме культ Батьківщини, Людини, Матері й рідного Слова.

Важливим напрямом усебічного розвитку особистості, який необхідно враховувати при її проектуванні, є розумове виховання, яке, за переконаннями В. Сухомлинського, потрібне людині не тільки для праці, а й для повноцінного духовного життя. Тому в процесі навчання дітей треба спонукати до самостійної пізнавальної діяльності, самоосвіти. Цю роботу слід починати змалку, формуючи в дітей допитливість, тоді навчання для них не стане тягарем. Адже дитина не може бути щасливою в школі, якщо їй там погано. Тому навчання повинно бути для дитини радісною працею. Одним із стрижневих аспектів педагогічної спадщини В. Сухомлинського е гуманізм. Виховання гуманізму й людяності повинно стати одним із завдань діяльності школи і вчителя. Вони мають виявлятися в таких якостях і рисах особистості, як талант доброти, потреба в служінні людям - радість самовіддачі. Особливе місце має посісти почуття любові до матері і лицарське ставлення до жінки, бо той, хто вміє любити матір, любитиме і батьківщину, і людство. Школа повинна любити дитину, тоді й вона полюбить школу. Без любові і поваги до учнів розмови про гуманність і людяність безпідставні.

Значне місце в педагогічній системі В. Сухомлинського відведено проблемам трудового виховання школярів. На його думку, учні мають брати участь у найрізноманітніших видах праці: навчальній і продуктивній, короткотривалій і тривалій, платній і безплатній, ручній і механізованій, індивідуальній і колективній, у майстернях і в полі. Особливо наголошував В. Сухомлинський на значущості естетичного виховання підростаючого покоління, виховання красою, пропонуючи використовувати красу природи, красу слова, музики і живопису. Педагог має не тільки навчити дитину знати і розуміти мистецтво, а й сформувати в неї потребу милуватися природою і творами мистецтва, навчити творити прекрасне, насолоджуватися прекрасним, створеним власними руками.

Дата добавления: 2015-05-24