Як підстава адміністративної відповідальності

Адміністративний проступок

Законодавче регулювання адміністративної відповідальності

Додаток 4

Ознаки адміністративної відповідальності

Додаток 3

Додаток 2

Додаток 1

Адміністративна відповідальність – це специфічне реагування держави на адміністративне правопорушення, що полягає в застосуванні уповноваженим органом або посадовою особою передбаченого законом стягнення до суб’єкта правопорушення.

Ст. 9 КУпАП визначає, що адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбаче­но адміністративну відповідальність.

Варто зауважити, що у ст. 9 КУпАП, де дається поняття адміністративного правопору­шення, законодавець урівняв поняття «проступку» і «правопорушення» як підстави адміністративної відповідальності.

Ознаки адміністративного правопорушення:

1. Об’єктивні:

а) суспільна шкідливість – дія чи бездіяльність, що заподіює або створює загрозу заподіяння шкоди об’єктам адміністративно-правової охорони, які передбачені в ст. 9 КУпАП;

б) протиправність – внутрішня властивість адміністративного проступку, що є виразником специфічних соціальних зв’язків і означає винне посягання (умисне чи необережне) на який-небудь об’єкт. Іншими словами, протиправність адміністративного правопорушення проявляється в тому, що це діяння (дія чи бездіяльність), заборонене адміністративним законодавством, це є недодержання тих чи інших правил поведінки, їх порушення.

в) караність – означає, що адміністративним проступком визнається лише таке протиправне, винне діяння, за яке законом передбачено застосування адміністративних стягнень.

2. Суб’єктивні:

а) винність – передбачає наявність в особи відповідного психічного ставлення до вчиненого діяння (може бути у формі умислу чи необережності);

б) осудність – передбачає спроможність особою нести встановлену законом адміністративну відповідальність за протиправні вчинки.

Склад адміністративного проступку становить передбачена нормами права сукупністьознак, за наявності яких відповідне протиправне діяння визначається саме як адміністративний проступок. До цих ознак нале­жать:

1) об'єкт;

2) об'єктивна сторона;

3) суб'єкт;

4) суб'єктивна сторона проступку.

І. Об’єкт правопорушення – це основний елемент складу адміністративного проступку. Це те, на що спрямовано посягання; це суспільні відносини, що регулюються нормами права різних галузей і охороняються заходами адміністративної відповідальності.

Види об’єктів адміністративного правопорушення:

1) загальний – це вся сукупність суспільних відносин, які охороняє законодавство про адміністративні правопорушення;

2) родовий – це є група цих суспільних відносин, що характеризу­ються спільними ознаками (наприклад, охорона праці і здоров’я населення (гл. 5 КУпАП), громадський порядок і громадська безпека (гл. 14 КУпАП), встановлений порядок управління (гл. 15 КУпАП);

3) безпосередній – це конкретні відносини, яким завдано шкоди певним проступком і які охороня­ються відповідною адміністративно-правовою нормою (наприклад, вчинення особою дрібного хуліганства, браконьєрства тощо).

Від об’єкту адміністративного проступку потрібно відрізняти предмет адміністративного проступку. Предметом адміністративного правопорушення є предмети матеріального світу, з приводу яких виникають суспільні відносини, що охороняються нормами адміністративного права. Предмет може мати суттєве значення для окреслення вчиненого, більш точної кваліфікації проступку. Інколи предмет прямо записується в законі, наприклад, ст. 44 КпАП — наркотичні засоби, психотропні речовини, ст. 132 КпАП — транспортні засоби і т. ін.

ІІ. Об'єктивна сторона проступку — це те, в чому проступок проявляється назовні, відповідна поведінка особи, наслідки заподіяної шкоди об'єкту посягання; це відповідний процес дії протягом визна­ченого часу.

Обов’язковими ознаками об'єктивної сторони є:

1) діяння (дія або бездіяльність);

2) шкідливі наслідки проступку;

3) причинний зв'язок між діянням і суспільно шкідливими
наслідками.

Поряд з ними існують необов'язкові (факультативні) ознаки об'єктивної сторони адміністративного проступку — місце, спосіб, час, засоби, обставини скоєння проступку.

Діяння — це дія або бездіяльність, вольові поступки.

Дія — це активна поведінка особи. Переважна кількість адміністра­тивних проступків вчиняється з допомогою відповідних дій (дрібна крадіжка, дрібне хуліганство та ін.).

Бездіяльність — пасивна поведінка особи, невиконання нею відповідних обов'язків, що покладаються на неї відповідними право­вими та іншим нормативними актами.

Шкідливі наслідки адміністративного проступку — це ті негативні зміни, які настають, завдаються об'єкту посягання — суспільним відносинам, що охороняються.

Законодавець виділяє дві групи шкідливих наслідків адміністра­тивних проступків: матеріальні й формальні. Тому виділяють проступ­ки з матеріальним складом і проступки з формальним складом.

Адміністративні проступки з матеріальним складом — це такі правопорушення, для об'єктивної сторони яких закон вимагає встанов­лення не тільки факту діяння, а й шкідливих наслідків.

Адміністративні правопорушення з формальним складом — це такі правопорушення, для об'єктивної сторони яких закон вимагає вста­новлення тільки факту власне діяння. Шкідливі наслідки в цих право­порушеннях, хоча й можуть настати, але лежать за межами складу проступку (наприклад, ухилення від огляду на стан сп'яніння; пору­шення правил тримання собак і котів тощо). Слід мати на увазі, що більшість адміністративних проступків — з формальним складом.

Причинний зв'язок між діянням і суспільно шкідливими наслідками, що настали, встановлюється лише в проступках з матеріальним скла­дом. Причина — це необхідна умова виникнення наслідків, без цієї умови виникнення даного наслідку неможливе. Вона повинна в часі передувати наслідку і — головне — має цей наслідок викликати.

Кваліфікуюче значення інших елементів об'єктивної сторони, на­приклад, місце (громадське, невстановлене, заборонене), засоби вчинен­ня правопорушення (транспортні засоби, гральні приладдя) зумовлено безпосередньо у гіпотезах Особливої частини КУпАП.

На проступки поширюються загальні правила розмежування три­ваючого і продовжуваного правопорушення.

Триваюче правопорушення -пов'язане з довгостроковим і безпе­рервним невиконанням обов'язків, що передбачені у нормах права (наприклад, проживання без реєстрації, порушення правил військо­вого обліку, самовільна забудова тощо).

Продовжуване правопорушення — це ряд ідентичних проступків, які вчиняються неодноразово, із загальною метою, формою вини, тими ж суб'єктами, засобами дії і в своїй сукупності становлять єдине пра­вопорушення (заняття проституцією, порушення правил адміністра­тивного нагляду тощо).

ІІІ. Суб'єктом адміністративного проступку є осудні фізичні особи, яким на момент вчинення адміністративного правопорушення випов­нилося16 років.Це так званий загальний суб'єкт адміністративного проступку.

Виділяють такі види суб’єктів адміністративного проступку:

1) загальний – повинен мати ознаки, притаманні кожній особі, що піддається адміністративному стягненню (фізична особа, осудність, вік - 16 років);

2) спеціальний – має ознаки, що вказують на особливості правового статусу суб'єкта і дають можливість диференціювати відповідальність

3) особливий – має ознаки, що характеризують суб'єкта, але до складу правопорушення не входять (вагітні жінки, які відповідно до ч. 2 ст. 32 КУпАП не підлягають адміністративному арешту; відсутність громадянства (ст. 16 КУпАП), перебування в стані сильного душевного хвилювання (ст. 34 КУпАП та ін.)

Відповідно до ст. 20 КУпАП не підлягає адміністративній відповідальності особа, яка під час дії чи бездіяльності була в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану.

ІV. Суб'єктивна сторона — це внутрішня сторона проступку, психічний стан суб'єкта проступку, що характеризує його волю, яка виявляється в протиправній дії, його ставлення до дії, яку він вчинив. Ознаками суб'єктивної сторони проступку є вина, мотив і мета правопорушення. При цьому вина є конститутивною (атрибутивною) ознакою суб'єктивної сторони проступку, і під її основними формами розуміють умисел і необережність, що виявляються у вчиненому адміністративному правопорушенні.

Умисел має місце в правопорушенні тоді, коли особа, що його вчинила, усвідомлювалапротиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її суспільно шкідливі наслідки і бажала або свідомо допускала настання цих наслідків (умисне псування паспорта (ст. 198), умисне поширення неправдивих або неточних відомостей, які можуть завдати шкоди діловій репутації або майновим інтересам іншого підприємця (ст. 164³) тощо).

Теорія адміністративного права, зважаючи на певні відмінності в інтелектуальному та вольовому моменті вини при вчиненні умисних адміністративних проступків, поділяє умисел на прямий та непрямий.

Прямий умисел має місце тоді, коли особа усвідомлює шкідливий для суспільства характер проступку, передбачає наслідки цього діяння і бажає, щоб ці наслідки наступили (наприклад, дрібне розкрадання).

Непрямий умисел виявляється в тому випадку, коли особа усвідомлює шкідливий для суспільства характер свого діяння, передбачає негативні наслідки, але не бажає їх, хоча свідомо припускає їх появу.

Прямий умисел являє собою єдність інтелектуального та вольового моментів. Усвідомлення протиправного характеру діяння та передбачення його шкідливих наслідків визначають процеси, що відбуваються в свідомості порушника і тому становлять інтелектуальний момент прямого умислу, а бажання таких наслідків, визначаючи вольову сторону психічної діяльності, є вольовим моментом прямого умислу.

Вольовий момент прямого умислу, що характеризує спрямованість волі суб'єкта проступку, визначається як бажання настання шкідли­вих наслідків.

Бажання — це воля, мобілізована на досягнення мети, прагнення до певного результату. Як правова категорія бажання — це певний акт людської волі, який виражається в певному діянні. Як ознака прямо­го умислу бажання виявляється у прагненні певних наслідків, які мо­жуть виступати для винного як кінцева мета.

Обидва види умислу, прямий та непрямий, більшою мірою схожі, ніж відмінні. Законодавець також не відрізняє прямий та непрямий умисел. Але, аналізуючи нормативний матеріал та вищенаведені виз­начення, можна помітити суттєві відмінності інтелектуального та вольового моментів цих форм вини.

Необережність є нарівні з умислом самостійною формою вини, пе­редбаченою адміністративним законодавством. В адміністративному праві, як і в кримінальному, необережність розглядається як менш не­безпечна форма вини порівняно з умислом. Однак не можна недо­оцінювати шкідливість адміністративних проступків, вчинених через необережність.

Законодавча характеристика вчинення проступку з необережності міститься в ст. 11 КУпАП: необережність — це така форма вини, за якої особа, яка вчинила правопорушення, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розрахову­вала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити.

Аналізуючи зазначену статтю, можна зробити висновок, що і тут міститься визначення двох різновидів розглядуваної форми вини, які відрізняються за інтелектуальним та вольовим моментом — проти­правна легковажність і протиправна необачність.

Протиправна легковажність (самовпевненість) являє собою такий вид необережної вини, за якого особа, яка вчинила проступок, пе­редбачала настання шкідливих наслідків діяння, але легковажно, самовпевнено розраховувала на їх ненастання. Аналіз протиправної са­мовпевненості дає змогу виділити її інтелектуальний і вольовий мо­менти.

Інтелектуальний момент протиправної легковажності виявляється в тому, що правопорушник передбачав можливість настання шкідливих наслідків дій або бездіяльності, які являють собою елементи об'єктивної сторони адміністративного проступку.

Вольовий момент цього виду необережної вини знаходить свій ви­яв у легковажному розрахунку на їх відвернення.

Інакше кажучи, особа усвідомлює суспільну шкідливість можливого результату свого діяння або конкретно, або абстрактно. Водночас у особи існує впевненість, що даний результат не настане. Тобто особа розраховує на настання певних фактів або обставин, які мають запобігти настанню такого результату. Суб'єктивна впевненість особи у можливості запобігти шкідливим наслідкам, що є вирішальним мотивом для вчинення право­порушення, визначає також і вольове ставлення суб'єкта до своїх діянь. Він не бажає, не допускає настання такого результату, а інакше не здійснював би дане діяння. Розрахунок на запобігання суспільно небез­печним наслідкам є головною ознакою, що відрізняє самовпевненість від умислу. В особи є необґрунтована суб'єктивна впевненість у подоланні протиправного результату, що, у свою чергу, свідчить про необґрунтоване або легковажне ставлення даної особи до певних фактів і обставин.

Отже, протиправна самовпевненість — це легковажна рішучість здійснити особисто винне діяння, незважаючи на те, що воно, заздалегідь для винного, загрожує небезпечними для держави або інтересів, що охороняються, наслідками при необґрунтованій обста­винами справи надії на запобігання цим наслідкам.

Непрямий умисел, отже, іноді може нагадувати протиправну само­впевненість, і навпаки. Відмінність між ними полягає у ступені анти громадського ставлення до інтересів інших осіб. Той, хто діє з непря­мим умислом, наважується на здійснення діяння, заздалегідь усвідо­млюючи можливість настання небажаних результатів. Той, хто діє самовпевнено, усвідомлює лише можливість настання небажаних ре­зультатів і навіть сподівається на запобігання їм, але його сподівання є легковажним, недостатньо обдуманим і свідчить про його нео­бачність.

Протиправна необачність (недбалість) — це вид необережної вини, за якої осо­ба, що вчинила адміністративне правопорушення, не передбачала на­стання шкідливих наслідків свого діяння, хоча повинна була та могла їх передбачати. Ця форма вини характеризується непередбаченням можливості настання суспільно шкідливого результату при обов'яз­ковості та можливості такого передбачення.

Суть цієї форми вини полягає в тому, що особа, яка має реальну можливість передбачати шкідливі наслідки своїх діянь, не перетво­рює можливість запобігти цим наслідкам на дійсність, не напружує свій інтелектуальний або фізичний потенціал для вчинення вольових дій, які були б спрямовані на таке запобігання.

На відміну від усіх вищезазначених видів вини при вчиненні пра­вопорушення з необачності особа-правопорушник не передбачає і шкідливих наслідків свого діяння. Таке непередбачення наслідків свого діяння свідчить про зневажання особою вимогами законодавст­ва, своїми посадовими або громадськими обов'язками, інтересами суспільства в цілому або окремих його верств тощо.

Процес передбачування під час вчинення адміністративного про­ступку через недбалість характеризується двома аспектами. Перший оз­начає обов'язок особи передбачити можливість настання шкідливих наслідків. Другий означає індивідуальну здатність особи в конкретній обстановці, враховуючи свої індивідуальні якості (професійні здібності, життєвий досвід, освіта, стан здоров'я, стан психіки тощо), передбачати можливість настання шкідливих наслідків. Причому критерії для визначення наявності цих двох моментів можуть бути різні.

Дата добавления: 2015-05-24