Див. 55 2 страница

2. Особливості розвитку освіти: освіта носила класовий характер, тому що в середні й вищі навчальні заклади заборонявся доступ дітей робітників і селян: більшість населення залишалася неписьменною, тому що навіть початкові школи охоплювали меншу частину дітей і насамперед селян; русифікаторська політика заборони на Україні викладання в навчальних закладах українською мовою.

Освіта	Наддніпрянська Україна	Західноукраїнські землі
Початкова	Парафіяльні училища для дітей «нижчих станів», повітові училища для дітей «купців, ремісників та інших міських обивателів»	Елементарні школи: у селах — парафіяльні однорічні, у містечках — тривіальні трикласні, у великих містах — чотирикласні головні та нормальні школи
Середня	Гімназії. Навчання було платним. Здійснювалося російською мовою. Спеціальна заборона приймати до них вихідців із кріпосних селян. Усього в Наддніпрянщині в першій половині XIX ст. діяло 19 гімназій, де навчалося 4 тис. учнів	Гімназії. Навчання було платним. Здійснювалося німецькою мовою. Усього в Східній Галичині діяло вісім гімназій, на Закарпатті — дев'ять, у Північній Буковині — одна
Вища	Києво-Могилянська академія (ліквідована 1817 р.), Харківський (1805) та Київський (1834) університети. Ліцеї у 9-річному курсі поєднували гімназичний та університетський курси: Волинський (1805), Рішель’євський (1818), Гімназія вищих наук (1820)	Львівський університет, Реальна (торговельна) академія (1817), Технічна академія (1844). Викладання здійснювалося німецькою мовою

Шкільна освіта в Наддніпрянській Україні (станом на 1856 р.)

Губернія	Кількість шкіл усіх тилів (нижч х, середніх, вищих)	Кількість учнів та слухачів	К лькість учнів, на 100 осіб населення
Полтавська			0,44
Чернігівська			0,34
Харківська			0,45
Київська			0,50
Волинська			0,23
Подільська			0,2
Херсонська			0,80
Катеринославська			0,92
Таврійськ			1,34

48)49)

Освіта

Вирішальне значення для піднесення культури мала освіта. Царський уряд робив усе, щоб народні маси залишалися неписьменними. Шлях до освіти був відкритий дворянству, чиновництву, духівництву. Міністр народної освіти адмірал О.Шишков, підкреслюючи становий характер освітньої політики царизму, у 1824 р. говорив: "Навчати грамоти весь народ...завдало б більше шкоди, ніж користі". До того ж царський уряд, проводячи великодержавницьку політику і придушуючи українську культуру, не допускав в Україні викладання в школах українською мовою.

Однак формування капіталістичних відносин, і насамперед, розвиток промисловості, торгівлі, міст вимагали дедалі більшого числа освічених, кваліфікованих працівників і зумовлювали збільшення кількості навчальних закладів і учнів у них.

Міністерство народної освіти, яке почало діяти в 1802 р., вирішило провести реформу системи освіти і у 1803 р. затвердило "Попередні правила народної освіти", а в 1804 р. - статут навчальних закладів. За "Попередніми правилами" передбачалися чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

У парафіяльних школах, які створювалися при церковних парафіях і які були початковими, навчання продовжувалося 4-6 місяців в селах і до одного року в містах. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, перших дій арифметики, основ православної віри.

Повітові школи, що були другим ступенем у системі початкової школи (спочатку двокласні), за статутом 1828 р. стали трикласними. У них вивчали російську мову, географію, історію, арифметику, природознавство, фізику, малювання. У повітових школах навчалися здебільшого діти дворян і чиновників.

Ще більш становий дворянський характер мали гімназії - середні школи, куди приймали майже виключно дітей дворян і чиновників. Спочатку в гімназіях навчання тривало 4 роки, а за статутом 1828 р. - 7 років. У гімназіях викладали латинську, німецьку і французьку мови, історію, географію, початковий курс філософії і словесних наук, математику, фізику, природознавство, політичну економію, малювання. За статутом 1828 р., що посилював реакцію в галузі освіти, з навчальних планів гімназій було виключено природознавство, філософію і політекономію, а введено викладання "закону божого", "священної й церковної історії", грецької мови.

Через те, що царизм свідомо гальмував розвиток освіти, число шкіл і учнів у них залишалося невеликим. Не вистачало коштів, приміщень, учителів. У 1856 р. на українських землях, що перебували в складі Росії, офіційно числилося тільки 1300 початкових шкіл, де навчалися 67 тис. учнів (на 13,5 млн. чол. населення). На 100 жителів України припадало 0,61 учня (в середньому по Росії - 0,7). А у США тоді один учень припадав на 5 жителів, у Франції та Англії - на 11.

Ще менше була розвинута середня освіта, її здобувати дітям недворянського походження царський уряд не дозволяв. Гімназії існували лише в губернських і окремих повітових містах. На кінець 50-х років в Україні їх було 18: по дві у Харкові, Києві та Одесі і по одній - у Катеринославі, Сімферополі, Херсоні, Білій Церкві, Житомирі, Ровні, Кам'янці-Подільському, Немирові, Чернігові, Новгороді-Сіверському, Ніжині, Полтаві. У них навчалося 4 тис. учнів.

Крім державних, у ряді сіл, особливо на Полтавщині і Чернігівщині, продовжували існувати дяківські школи, які утримувалися на кошти батьків і в яких дяки навчали дітей, переважно українською мовою, читати буквар, часослов і псалтир, а також церковних співів. Були також приватні пансіони (в Чернігові, Ніжині, Полтаві, Херсоні, а потім у кожній губернії), що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Для навчання середньої освіти і виховання дочок дворян були засновані інститути шляхетних дівчат: у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1836) і Києві (1838).

Проміжне місце між гімназіями й університетами займали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі (заснований у 1817 р.), Кременецький на Волині, створений у 1819 р. на базі гімназії (після польського повстання 1830-1831 рр. його було закрито, а потім переведено до Києва і реорганізовано в університет), і Ніжинський, в який було у 1832 р. перетворено Гімназію вищих наук, засновану в 1820 р. на кошти братів О.А. і І.А. Безбородьків.

Поряд з загальноосвітніми в Україні діяли й нечисленні професійні навчальні заклади. У кадетських корпусах у Полтаві (з 1840 р.) і Києві (з 1852 р.) із дворянських синків виховували офіцерів. У Єлисаветграді продовжувала працювати медична школа, заснована ще в 1787 р., у Києві в 1842 р. була створена фельдшерська школа, у Миколаєві - артилерійське (з 1794 р.) і штурманське (з 1798 р.) училища, засновані морським відомством. У Херсоні в 30-ті роки було відкрито училище торговельного мореплавства, в Севастополі - морську школу. У 1855 р. біля Харкова почала працювати землеробська школа, яка готувала агрономів.

Київська академія, яка у попередні часи відігравала велику роль у розвитку освіти й культури в Україні і у слов'янському світі взагалі, після видання у 1814 р. нового статуту для духовних академій, за яким їх призначенням визнавалося.надання учням виключно богословської освіти і підготовка духівництва, остаточно втратила своє значення освітнього центру і повністю перетворилася на звичайний духовний учбовий заклад.

У першій половині XIX ст. у Росії було шість університетів і серед них в Україні - два. Це були університети: Московський (1755 р.), Петербурзький (1819 р.), Казанський (1804 р.), Дерптський (Тартуський) (1802 р.), Віденський (1803 р., закритий після польського повстання 1830-1831 рр.), Харківський (1805 р.) і Київський (1834 р.). Головним завданням університетів, як це визначав університетський статут 1804 р., була підготовка "юнацтва для вступу у різні звання державної служби", тобто підготовка державних чиновників.

У Харківському університеті, заснованому за ініціативою В.Каразіна в 1805 р., у перший час було чотири відділи (факультети): словесний, етико-політичний (юридичний), фізико-математичний, медичний. Першим ректором університету (1805-1811 рр.) був професор російської словесності Іван Степанович Рижський. У рік відкриття університету в 1805 р. у ньому навчалося 65 студентів, у 1825 р. - 346, у 1855 р. - 492. Серед них переважали діти дворян і чиновників. До 30-х років серед професорів було засилля іноземців, а з цього часу викладачами ставали в основному випускники університетів Росії, в тому числі й Харківського.

Київський університет, відкритий у 1834 р., спочатку мав один філософський факультет, що складався з відділів історико-філологічного та фізико-математичного, у 1835 р. почав працювати юридичний, а в 1841 р. і медичний факультет. Першим ректором став відомий учений-природо-знавець, філолог, фольклорист та історик професор Михайло Олександрович Максимович. У 1834 р. в університеті навчалися 62 студенти, а в 1855 р. - 808.

За дореформенний період Харківський університет закінчили 2800 чол., Київський - 1542 чол. Випускники працювали учителями, лікарями, адвокатами, суддями, чиновниками різних відомств та ін.

Крім навчальної й наукової роботи, університети контролювали роботу шкіл своїх навчальних округів і здійснювали цензурний нагляд за літературою, що видавалася в межах цих округів.

Царський уряд виділяв дуже мало коштів для університетів, тому вони нормально розвиватися не могли. У той же час він вдавався до репресій, намагаючись перетворити всі навчальні заклади, в тому числі й університети, в оплоти самодержавства й офіційної ідеології. Особливо посилилися репресії в період революції 1848-1849 рр. у Західній Європі. Був установлений суворий контроль за роботою професорів, скорочено програми суспільних наук, викладання філософії в університетах припинено, читання лекцій з логіки й психології доручено професорам богослов'я. Навчальні округи - Харківський і Київський - було передано у відання генерал-губернаторів.

У тяжкому стані перебувала освіта в західноукраїнських землях. Австрійська монархія й панівні класи, ведучи в Східній Галичині політику онімечення й полонізації українського населення, на Буковині - онімечення й румунізації, а на Закарпатті - політику мадяризації, всіма силами гальмували розвиток освіти, не допускали в школи української мови, закривали трудящим шлях до знань. Призначених для нижчих верств населення трикласних тривіальних (початкових), чотирикласних головних і нормальних (неповносередніх) шкіл було дуже мало, при цьому майже всі школи Галичини й Буковини були підпорядковані римо-католицькій церкві. У 1813 р. уряд утримання шкіл переклав на плечі селянства. В усіх школах було введено німецьку мову. А поряд з німецькою в Галичині в школу проникала польська, на Буковині - румунська, в Закарпатті - угорська мови. І тільки в українських парафіяльних школах, що існували в ряді сіл завдяки піклуванню населення, навчання велося українською мовою.

Усі середні школи, гімназії, яких були одиниці і в яких навчалися діти поміщиків, духівництва, чиновників, працювали на латинській та німецькій мовах.

У 1805 р. австрійський уряд перевів Львівський університет до Кракова і замість нього до 1817 р, діяв ліцей. Після відновлення в 1817 р. його роботи навчання велося німецькою мовою. З професійних навчальних закладів у 1844 р. у Львові була заснована технічна академія.

За статутом 1828 р. зберігалися існуючі типи шкіл, але узаконювались становість, монархізм і релігійність освіти. Порушувалась наступність між навчальними закладами (крім гімназій і університетів, які ставали дворянськими навчальними закладами). Новий статут насаджував у школах муштру, зубріння, офіційно дозволяв тілесні покарання у всіх типах шкіл (у гімназіях лише у молодших класах). Учбове навантаження учнів різко збільшувалось, заборонялись зібрання і зустрічі учнів великими групами. Встановлювалась система суворого нагляду за учнями і вчителями.

50) Шкільні реформи 60-х років XIX століття. Школа у період реакції 70-80-х років

Н. А. Константинов, Є. Н. Мединський, М. Ф. Шабаева

Загальна характеристика шкільних реформ 60-х років.

Під впливом громадського руху 60-х років царський уряд змушений був провести ряд реформ: селянську (скасування кріпосного права), судову, військову, шкільну, земську.

За характеристиці В. І. Леніна, ці реформи за своїм змістом були буржуазними, але проводилися які стоять при владі кріпосниками. Тому на них лежала друк половинчастості, подвійності. Ці особливості властиві і шкільним реформам 60-х років, зокрема реформи початкової і середньої школи в 1864 році і реформи університетів у 1863 році.

Підготовка до шкільних реформ велася протягом восьми років (починаючи з 1856 року). Вироблялися і перероблялися кілька разів проекти реформ. На початку 60-х років проекти реформ, у тому числі шкільних, були більш ліберальними, ніж наступні їх варіанти і закони, затверджені в 1863-1864 роках.

Характеризуючи статут університетів, затверджений в 1863 році, і п'ятикратну переробку проекту цього статуту, Герцен писав: «Уряд робив, як єрусалимські паломники, занадто багато нагрішив, три кроки вперед і два назад. Один все-таки залишався». Ці слова цілком можна застосувати й до підготовки реформи початкової і середньої школи.

«Положення про початкові народні училища».19 липня 1864 було затверджено«Положення про початкові народні училища». За цим «Положенням» мета початкових народних училищ визначалася так: «Стверджувати в народі релігійні та моральні поняття і поширювати первісні корисні знання»(§ 1). До початковим народним училищам були віднесені елементарні школи всіх відомств, міські та сільські, що утримувалися за рахунок скарбниці, товариств та приватних осіб (§ 2).

В початкових школах викладалися закон божий, читання «по книгам цивільної та церковної друку», лист, чотири арифметичних дії і, де можливо, церковний спів. Всі викладання повинно вестися українською мовою. Тривалість навчання в «Положенні» не вказана. Фактично вона була в найкращих (земських, міських) школах три роки, а в багатьох інших (особливо церковнопарафіяльних) навіть два роки. Не був вказаний у «Положенні» і вік учнів.

Приймалися у народні училища діти усіх станів. Там, де не було можливості відкрити окремо початкові училища для хлопчиків і дівчаток, допускалося спільне навчання. Навчання в початкових училищах могло бути платним або безкоштовним, по розсуд тих відомств, товариств та осіб, за рахунок яких училища містилися. Звичайно воно було безкоштовним.

Вчителями початкових училищ за «Положенням» 1864 року мали право бути церковники (священики, диякони і дяки) або ж світські особи. Від духовних осіб не було потрібно жодних документів, що підтверджують їх підготовленість до викладання, добру моральність і політичну благонадійність, тоді як світські особи могли бути вчителями початкових народних училищ у тому випадку, якщо «Отримували на звання вчителя або вчительки особливий дозвіл повітового училищної ради при представленні посвідчення у добрій моральності і благонадійності від осіб, раді відомих»(§ 16).

Всі початкові народні училища, що були раніше у віданні різних міністерств і відомств, були підпорядковані міністерству народної освіти, однак для початкових училищ, що відкриваються духовенством, робилося виключення: вони знаходилися у веденні синоду.

Для керівництва навчально-виховною роботою шкіл (крім церковнопарафіяльних) на місцях з «Положенням» 1864 засновувалися повітові і губернські училищна поради. До складу повітового училищної ради входили: представник від міністерства народної освіти (за призначенням піклувальника навчального округу, зазвичай вчитель гімназії або доглядач повітового училища), представник від міністерства внутрішніх справ (за призначенням губернатора, звичайно справник, тобто начальник повітової поліції), представник духовного відомства (священик, за призначенням архієрея), два представники від повітового земства (вибиралися на повітовому земському зборах), представник міського самоврядування. Голова повітового училища ради обирався з числа членів ради.

Повітовий училищна рада керував початковими школами, давав дозволу на відкриття, переклад і закриття цих шкіл, призначав і звільняв вчителів. Губернський училищна рада (складався з архієреї - голова ради, губернатора, губернського директора училищ і двох представників від губернського земства) розглядав головним чином скарги на постанови повітових рад даної губернії.

В «Положенні про початкові народні училища» видно подвійність шкільної реформи, яка полягала в її буржуазний характер і в збереженні прерогатив дореформеної системи освіти. Новими були заміна кріпосницько-станової початкової школи школою безстановий, класової, надання права відкривати народні училища органам місцевого самоврядування (земствам, містах), товариствам і приватним особам, допущення до викладання жінок, установа колегіальних органів керівництва школами. Поряд з цими зберігалися церковноприходські школи. На перший план при визначенні мети народних училищ висувалося розповсюдження релігійно-моральних знань. Церковники допускалися до викладання без будь-яких посвідчень, тоді як світські особи - тільки за отриманні посвідчень про їх підготовленості, моральності і благонадійності.

Статут гімназій і прогімназій 1864 року.

Проект статуту гімназій кілька разів переробляв, обговорювалося педагогічної громадськістю і, нарешті, був затверджений 19 листопада 1864.

За цього статуту встановлювалося два типи гімназій: класична - з викладанням давніх мов - латинської та грецької і реальна - без давніх мов, обидві з семирічним строком навчання.

В реальних гімназіях в більшому обсязі в порівнянні з класичними викладалася математика (26 уроків в усіх класах на тиждень, у класичних 22), природознавство (23 уроку і 6 уроків), фізика і космографія (9 і 6 уроків), креслення (в реальних); в реальних гімназіях викладалися дві нових мови, в класичних лише одна з нових мов (французька або німецька). Решта предмети: російська мова, література, історія, географія - мали в усіх гімназіях однакову кількість уроків; російська мова в реальних гімназіях - на один урок більше. Тривалість уроку встановлювалася о 1 годині 15 хвилин.

Навчальний план реальної гімназії відрізнявся прогресивними рисами і був більш життєвим. До того ж більший обсяг знань з математики, фізики, природознавства краще відповідав вимогам до вступників на фізико-математичний і медичний факультети університету. Проте право вступу до університетів було надано лише закінчили класичні гімназії. Вони могли надходити в усі вищі навчальні заклади, тоді як закінчив реальні гімназії був відкритий доступ тільки в технічні і сільськогосподарські.

За статуту 1864 гімназії оголошувалися безстановий навчальними закладами: у кількість учнів приймалися хлопчики усіх станів без різниці звання їх батьків і віросповідання. Скасовувалися тілесні покарання учнів. Були розширені функції і права педагогічних рад гімназій. Директор гімназії не мав права скасовувати постанов педагогічної ради, а міг лише оскаржити їх попечителя навчального округу.

Кожна гімназія зобов'язана була мати бібліотеку з книг, допущених для учнівських і вчительських бібліотек середніх навчальних закладів, набір наочних навчальних посібників з природознавства, географії, математики, малювання і фізичний кабінет.

прогімназії були неповними середніми школами, мали чотири класи, що відповідають першим чотирьом класам гімназій, відкривалися частіше в невеликих містах.

Колишня станово-кріпосницька гімназія перетворювалася в буржуазно-класову середню школу, але подвійність, половинчастість шкільних реформ 60-х років дуже позначилися і на реформі гімназії. Було потрібно, щоб середня школа давала більш широкі знання з математики, фізики, природознавства, ніж класична гімназія, а також знання нових мов і сучасної літератури, уміння креслити і розбирати креслення. Такий саме й була реальна гімназія. Однак царський уряд віддавало перевагу класичній гімназії. Половина всіх гімназій була зроблена полуклассіческімі (з одним латинською мовою), 25% гімназій були класичними (з латинською і грецькою мовами) і лише 25% -- реальними.

В 1866 міністром народної освіти був призначений реакціонер граф Д. А. Толстой, який ставився вороже до реальних гімназіям, оскільки вони сприяли поширенню серед молоді матеріалістичного світогляду. Він став посилено насаджувати в середній школі класицизм і незабаром перетворив все гімназії в класичні.

Середня жіноча освіта.

В початку 60-х років був зроблений крок вперед і стосовно жіночої освіти, хоча і це питання було дозволено половинчасто.

10 Травень 1860 було затверджено «Положення про жіночих училищах відомства міністерства народної освіти». За цим «Положенням» жіночі училища могли бути двох розрядів. Училища першого розряду мали шестирічний термін навчання. У них викладалися закон божий, російська мова і словесність, арифметика і почала геометрії, географія, історія (загальна і російська), природознавство, фізика, чистописання і рукоділля. До необов'язковим предметів були віднесені французький і німецька мови, малювання, музика, спів і танці. Жіночі училища другу розряду мали трирічний курс навчання. У них викладалися закон божий, російська мова, географія, російська історія, арифметика, чистописання і рукоділля. Вживалися в жіночі училища дівчатка всіх станів.

За порівняно з чоловічими гімназіями жіночі училища першого розряду мали на один рік меншу тривалість і значно звужені програми навчання. Вони, як це видно з формулювання «Положення про жіночі училища», призначалися для підготовки жінки як дружини і матері, але не ставили за мету підготувати жінку до громадської діяльності. Число жіночих училищ було невелике. У 1870 році в усій Росії було всього 37 жіночих училищ першого розряду і 94 училища другого розряду. У цьому ж році вони були перетворені в жіночі гімназії та прогімназії.

Реформа вищої школи.

В суспільному русі 60-х років велику участь взяли професори і студенти. Вже в 1856 році почалися студентські заворушення, на які уряд відповідало репресіями, аж до звільнення в 1861 році всіх студентів С.-Петербурзького університету. Але поряд з цим уряд змушений був піти на деякі поступки. Почалася розробка нового університетського статуту. Проект його перероблявся п'ять разів, і, нарешті, 18 червня 1863 статут був затверджений під тиском громадського руху.

За цього найбільш прогресивному зі всіх університетських статутів дореволюційної Росії університетам надавалася певна автономія: право вибору вченим радою університету ректора та проректора (на чотири роки); обрання за конкурсу професорів; ради факультетів вибирали деканів. Було збільшено число кафедр, надана їм можливість вести наукову роботу. Більш ніж у півтора рази збільшився склад викладачів.

Були реорганізовані, перетворені на повноцінні вищі навчальні заклади що існували раніше інститути: Петербурзький технологічний, Гірський, Шляхів повідомлення, Московське Вище технічне училище, Петровсько-Разумовская (нині Тимірязєвська) сільськогосподарська академія; відкритий Ризький політехнічний інститут.

Початок земської діяльності з народної освіти.

В 1864 былo затверджено «Положення про земські установи», по якому в 34 губерніях Європейської Росії, населених переважно росіянами і народами Поволжя, вводилося місцеве самоврядування - земства.

Введення земства з'явилося, як зазначав В. І. Ленін, поступкою уряду суспільству. Населенню (в особі, однак, лише великого власників нерухомого майна -- поміщикам, фабрикантам, домовласникам, а також заможної частини селянства) було надано право відати під контролем губернаторів місцевими господарськими та культурними справами: охороною здоров'я, народної освіти (змістом початкових шкіл і заохоченням середньої освіти), пристроєм доріг, водеснабженіем і т. п.

В галузі народної освіти царизм приділив земству скромну роль: участь у розвитку народної освіти «переважно в господарському відношенні», т. тобто земство могло відкривати (з дозволу повітового училищної ради) школи і утримувати їх в господарському відношенні (приміщення, опалення, освітлення, обладнання, дозволеними постачання міністерством народної освіти підручниками та письмовими приладдям, оплата вчителя та ін.) Але земству заборонялося втручатися у навчально-виховну роботу школи, яка перебувала у віданні повітових училищних рад та інспекторів народних училищ, посада яких (по одній на губернію) була встановлена в 1869 році.

Обмежувалась роль земства і в іншому відношенні: воно могло містити тільки початкові, але не середні школи. Щодо середньої освіти земство мало право лише «Заохочення» видачею субсидій середнім навчальним закладам, встановлення стипендій учням середньої школи.

І все ж земства більшості губерній за перші десять років свого існування створили значну мережу початкових сільських шкіл; було відкрито близько 10 000 земських шкіл. Передові земства намагалися організувати підготовку народних вчителів в земських учительських школах, проводили курси та з'їзди вчителів, влаштовували пришкільні бібліотечки, якими користувалися і закінчили школу.

Треба, однак, помітити, що земство брало на себе лише частину господарських витрат по школах, а основні витрати (наймання приміщень для шкіл, споруда шкільних будинків, опалення, освітлення, оплата вчителі, сторожа) несли сільські суспільства.

З всіх типів початкової школи, що існували в той час (земських, міністерських, церковнопарафіяльних тощо), земські школи були кращими. Освітній рівень їх вчителів був вищим, ніж інших вчителів початкових шкіл, вони мали спеціальні будівлі, були краще обладнані навчальними посібниками. Однак діяльність земств з народної освіти не виходила за своєю сутністю за рамки буржуазного просвітництва.

Шкільна політика царизму в 70-80-х роках XIX століття.

В 70-80-х роках посилилася політична реакція в Росії. В області народного освіти вона почалася після пострілу Каракозова (1866), коли міністром народної освіти став граф Д. А. Толстой, який поєднував цю посаду з обов'язками обер-прокурора синоду. Він (за влучним висловом Ушинського) «Тисне... народна освіта вагою двох міністерств...».

Царський уряд став всіляко гальмувати відкриття земських і міських шкіл і в противагу їм наполегливо насаджувало церковноприходські школи. Було посилено вплив духовенства на початкові школи та встановлено суворий урядовий нагляд за діяльністю вчителів, для чого створені з 1869 року посади інспекторів, а з 1874 і директорів народних училищ. Реальні гімназії були ліквідовані, всі гімназії перетворені на класичні, фактично дворянські школи (діти дворян в середині 90-х років становили понад 50% учнів гімназій, у той час як у складі населення Росії дворян було лише 2%). Середні навчальні заклади стали відрізнятися педантизмом і формалізмом, для учнів був введений строгий режим. Ліберальний університетський статут 1863 був замінений реакційним статутом 1884: автономія університетів була ліквідована, студентські організації були заборонені. Ряд прогресивних педагогів піддався репресіям. Навчальні книги Ушинського довгий час були заборонені.

В середній школі наполегливо насаджувався класицизм, в чому царський уряд бачило засіб відволікти молодь від питань сучасності, від участі в політичних гуртках і від засвоєння матеріалістичних ідей.

Статут гімназій і прогімназій 1871 року.

В 1871 було видано реакційний «Статут гімназій і прогімназій», що діяв (з деякими змінами) до Великої Жовтневої соціалістичної рево?? юціі. За цим статутом всі чоловічі гімназії були перетворені в класичні, реальні гімназії ліквідовані. Курс гімназії зроблений восьмирічним (було сім класів, сьомий клас був дворічним). Латинська і грецька мови займали в цих гімназіях 41,2% всього навчального часу. Латинська мова викладалася в Протягом усіх восьми років навчання, йому приділялося в різних класах від 5 до 8 годин на тиждень. Викладання грецької мови починалося з третього класу і тривало 6 років, по 5-7 годин тиждень у кожному класі. Природознавство було виключено з навчального плану гімназії.

За російській мові в перших трьох класах вивчали граматику, в четвертому класі -- граматику церковнослов'янської мови, а інші чотири роки присвячувалися вивчення словесності (фольклору й літератури), причому найбільше число годин витрачалися на вивчення давньої літератури і літератури XVIII століття.

За математики головна увага зверталася на знання формул і розвиток математичного мислення; курс математики, як і викладання інших предметів, відрізнявся формалізмом.

Фізика вивчалася лише протягом трьох останніх років при незначному числі годин. Хімія не викладалася зовсім. У навчальному плані значилося «короткий природознавство», але в примітці до навчального плану натякалося, що це предмет необов'язковий і навіть небажаний. Викладання географії переважно було направлено на заучування географічних назв.

Дата добавления: 2015-05-24