Звукова будова мови 3 страница

Ще є граматичні значення роду, числа, особи, предикативності, суб’єкта та ін

ГЗ відрізняється від ЛЗ масовістю, груповим характером свого виявлення, тобто вона властиве великим групам слів. Крім цього, ГЗ відрізняється від ЛЗ:

1. відношенням до слова і будови слова:воно є обов’язковим, адже не можна вжити слово, не використавши притаманні йому граматичні значення роду, числа, відмінка. Оскільки ГЗ характерне для багатьох слів, то воно є значно частотнішим від ЛЗ

2. характером узагальнення: якщо ЛЗ пов’язане з узагальненням властивостей предметів і явищ дійсності, то ГЗ – з узагальненням властивостей слів, з абстрагуванням від їх ЛЗ. Саме тому на відміну від ЛЗ, кількість яких є неосяжною, ГЗ кількісно обмежені й строго фіксовані

3. відношенням до мислення й об’єктивної дійсності: якщо ЛЗ співвідноситься з об’єктивною дійсністю, то Гз може не співвідноситись з позамовним референтом. Чому ліс чоловічого роду, а діброва, яка є тим же лісом, - жіночого, обґрунтувати позамовними фактами неможливо. Укр.м степ, мозіль, біль – ч/р, рос відповідники – ж/р

4. способом вираження: ГЗ має регулярне (стандартне) вираження. Про наявність ГЗ в мові можна говорити лише втому випадку, коли воно формально виражене в мові. Так, значення багатократно повторюваної дії в дієсловах виражається за допомогою префікса по- і суфікса –ува- (пописувати, посвистувати), а значення Д.в іменників – закінченнями

- у(-ові), -і (сину, батькові, доньці). І хоч одне ГЗ може виражатись різними формальними показниками і, навпаки, різні ГЗ – одним граматичним показником (сестр а -Н.в одн, брат а -Р.в одн, жнив а -Н.в мн), однак список морфем для вираження певного ГЗ є строго фіксованим. Ця ознака ГЗ настільки важлива, що дехто з мовознавців бере її за основу його визначення: ГЗ – значення, яке в даній мові регулярно виражається граматичними засобами.

ГЗ бувають 3 типів:

1. Дериваційні – незмінні, постійні показники слова, що дають йому певну граматичну класифікацію.Так, значення роду іменників, виду дієслів, перехідності, зворотності є дериваційними

2. Реляційні значення є зміннми. Вони видозмінюються від однієї словоформи до іншої. Вони використовуються мовою для зв’язку слів у речення. До них належать значення роду прикметників, значення відмінків, значення особи та ін

3. Модальні значення виражають відношення людини до висловленої думки і до об’єктивного світу – ствердження, заперечення, умовність, бажаність, запитання, волевиявлення тощо.

47. Предикативність і модальність як основні ознаки речення.

Речення - мінімальна комунікативна одиниця, яка про щось повідомляє і розрахована на слухове/зорове сприйняття. Характеризується: комунікативністю (форми спілкування), відносною самостійністю (відносно закінчена думка), структурною цілісністю(певна структурна модель). Крім того, основні ознаки: предикативність -співвіднесеність змісту речення з об’єктивною дійсністю. Завдяки чому зміст речення трактують як реальний, можливий, бажаний. Виражається за допомогою часових форм дієслова (минулий, давноминулий, теперішній чи майбутній час) та обставин місця й часу (просторова й часова віднесеність).Головним носієм предикативності є присудок. Вихідним пунктом для прив'язки будь-якого повідомлення до дійсності є три координати: я — тут — тепер.(нульові координати, і їх нерідко пропускають). Модальність — особисте ставлення мовця до власного висловлювання, яке виражається за допомогою інтонації (стверджувальна й заперечна, серйозна й іронічна); вставних слів (на жаль, мабуть, може, здається, безперечно, справді); часток,(невже, авжеж, ніби, начебто, таки); способу дієслова (дійсний, умовний чи наказовий). Щоб предикативна конструкція стала реченням, вона повинна бути інтонаційно оформлена. Інтонація речення включає в себе: а) підвищення й пониження тону (мелодика мовлення);збільшення й зменшення сили голосу (інтенсивність мовлення);в) прискорення й сповільнення вимови (темп мовлення);г) певне чергування напруження й послаблення наголошених і ненаголошених складів (ритм мовлення);г) виділення окремих слів у реченні (фразовий, логічний та емфатичний наголоси).

48. Речення і словосполучення.

За Ю. Масловим, речення - центральний аспект синтаксису, основна ділянка, в якій формується людська думка і здійснюється мовленнєве спілкування людей.

Речення характеризується:

- комунікативністю

- відносною самостійністю

- структурною цілісністю (речення будується за певною структурною моделлю)

Шкільне визначення речення як групи слів або окремого слова, що виражає закінчену думку, є неприйнятним, оскільки не кожне речення здатне до цього: А ну! Що? Ось тобі на! Крім того, речення може виражати кілька завершених думок.

В реченні можна виділити 2 аспекти: структурний і функціональний, причому перший належить мові, а другий - мовленню.

За структурним аспектом стало закріплюватись поняття речення, або синтаксема, а за комунікативним - висловлення, таким чином, синтаксема входить до парадигми фонема, морфема, лексема, синтаксема, а висловлення - до іншого термінологічного ряду: звук, морф (аломорф), слово (лекса), висловлення.

Крім того, основними ознаками речення є предикативність та інтонація.

Предикативність - співвіднесеність змісту речення з обєктивною дійсністю. Завдяки цій ознаці зміст речення трактується як реальний, можливий, бажаний тощо: Він читає книжку. Він, можливо, читатиме. Читай книжку! (Читав би ти:).

Головним носієм предикативності є присудок. Предикативність формується граматичним значенням модальності, способу і часу.

Модальність - висловлення мовцем свого відношення до дійсності.

Інтонаційна ознака розподіляє речення на 3 групи: розповідні, питальні, спонукальні.

За структурою речення можуть бути простими і складними, поширеними чи непоширеними, односкладними чи двоскладними.

Інформація. яка повідомляється в реченні, нащивається пропозицією, або диктумом, а власне ставлення мовця - модусом.

Дрібнішою синтаксичною конструкцією є словосполучення.

Словосполучення - єдність 2-х чи більше повнозначних слів, обєднаних синтакстичним звязком. Словосполучення є предметом синтагматичного синтаксису, який вивчає валентність слова та способи її реалізації.

валентність слова - здатність його вступати в синтаксичні звязки з іншими словами.

У мовознавстві на разі ведуться активні дискусії щодо словосполучення: вчені дають неоднакові його визначення.

Словосполучення бувають синтаксичними і фразеологічними.

Синтаксичні словосполучення зберігають вихідне значення слів-компонентів: бити скло, бити в бубон:)

У фразеологічних словосполученнях лексична самостійність компонентів є ослабленою або втраченою: байдики бити.

Звязок між словами в словосполученні і реченні будується за принципом підрядності (нерівноправна залежність компонентів) або сурядності (рівноправна залежність компонентів). Сурядні звязки є відкритими, підрядні ж - закриті: підр. звязок здатен обєднувати в складі словосполучення лише 2 повнозначні слова, тоді як сурядний - від 2.

В мовознавстві на разі ведуться активні дискусії щодо того, чи можуть словосполучення, обєднані сурядним звязком називатися словосполученнями, і все більше вчених доходять висновку, що будь-яке поєднання 2-х чи більше повнозн. значеннєво повязаних слів є словосполученням. Звязок в словосполученнні може бути сильним (коли слово вимагає поширення і не є самодостатнім(відчувати спрагу) чи слабким - який визначаються лише частиномовною залежністю.

За структурою словосполучення можуть бути двочленними, тричленними або чотиричленними, причому останні утворюються на основі подвійного чи потрійного сильного звязку.

Підрядні словосполучення бувають предикативними (які містять присудок: пташки співають, поле зеленіє) чи непредикативними: зелене поле, спів пташок. Деякі мовознавці зараховують предикативні словосполучення до речень, але по-перше, словосполучення виділяються з речень як компоненти: Як гарно в полі пташки співають! По-друге, речення має інтонаційне вираження, чого не має словосполучення.

Залежно від головного слова, словосполучення бувають:

- іменні

- дієслівні

- прислівникові

Підрядні словосполучення, за характеристикою залежного слова, бувають:

- атрибутивні (подр. слово називає ознаку: великий успіх)

- обєктні (залежне слово стає обєктом: написати твір)

- релятивні (підр. слово називає те, чого немає в головному слові: швидко текти)

Синтаксичні звязки в словосполученні:

- узгодження

- керування

- координація - взаємна супідрядність підмета і присудка, двобічний звязок, що поєднує узгодження і керування (соловейко щебетав)

- прилягання

- тяжіння - узгодження предикативного означення з підметом (Вчитель повернувся задоволений)

- інкорпорація - поєднання слів-коренів (чукотська мова)

- замикання - побудова, яка вимагає дистантного розташування повязаних слів (німецька мова)

- ізафет - атрибутивне словосполучення двох іменників, перший з яких є означенням, але показник звязку знах. в другому слові. характерний для тюркських мов.

49. Граматичне та актуальне членування речення. «Дане» і «нове».Тема і рема.

Граматичне членування речення-члени речення. Члени речення-абстрактні синтаксичні категорії, усталені форми для опису ситуацій, вираження типових компонентів реального змісту речення(головні, другорядні).Однак самі по собі члени речення не в змозі виразити відносної вагомості різних компонентів повідомлення. Це здійснюється за допомогою актуального членування речення-членування речення за змістом на дві часини: предмет мовлення і те, що про нього говориться. Вихідна частина висловлення(дане, відоме) називається темою, а та частина, яка щось стверджує про тему(нове),-ремою. Ці дві частини відповідно ще називають психологічним(логічним) суб’єктом і предикатом. Чим більше слів у реченні, тим більше можливостей його різної актуалізації. Основні засоби актуального членування: нтонація(постановка логічного наголосу) і порядок слів(зазвичай тема на початку,а рема-в кінці).Часто акутальне членування речення здійснюється за допомогою контексту: рема визначається відніманням відомої інформації. Актуальне членування речення служить одним із засобів зв’язку речень у тексті. Типи співвідношення тем у сусідніх реченнях: послідовний(темою наступного,є рема попереднього) і паралельний(одна і та сама тема повт.в кількох реч.)

50. Синтаксичні зв’язки та їх найважливіші типи

Синтаксичний зв’язок – формальний зв’язок між компонентами синтаксичної одиниці (словосполучення, простого речення, складного речення), виражений відповідними мовними засобами.

Згідно з функціональним підходом в україністиці останнім часом виділяють такі типи синтаксичних зв’язків:

предикативний (у простому і частково в складному реченнях);

підрядний (у словосполученні, простому і складному реченнях);

сурядний (у словосполученні, складному і простому реченнях).

У простому реченні предикативний зв'язок виявляється в координації, яка ґрунтується на синтезі узгодження і керування.

Підрядний зв’язок – синтаксичний зв’язок, що вказує на граматичну залежність одного компонента від іншого в реченні чи словосполученні. Цей зв’язок у словосполученні реалізується формами слова. Як зв’язок залежного і опорного компонентів, підрядний зв’язок реалізується в двох різновидах: прислівному і детермінантному. Деякі вчені виділяють ще опосередкований зв’язок. У словосполученні реалізується передусім прислівний підрядний зв’язок. Прислівний зв’язок є тісним, передбачуваним, а в ремних випадках – обов’язковим. Узгодження, керування, прилягання – це типові форми підрядного зв’язку.

Специфічним синтаксичним зв’язком є сурядний, що реалізується в реченні та словосполученні. Сурядний зв’язок – синтаксичний зв’язок, що поєднує граматично рівноправні компоненти в словосполученні, простому та складному реченні. Сурядний зв’язок виражається за допомогою сурядних сполучників у простих реченнях з однорідними членами, в елементарних і багатокомпонентних складносурядних реченнях, у складних конструкціях із сурядністю і підрядністю. На відміну від предикативного і підрядного сурядний зв’язок не визначальний для виділення членів речення; він лише поширює просте речення однорідними членами. Диференційними ознаками сурядного зв’язку в словосполученні і реченні є: рівноправність компонентів; відкритість/закритість зв’язку; незалежна координація як форма зв’язку. Сурядний зв’язок передбачає такі смислові відношення між елементами словосполучень: єднально-приєднувальні (гроза і вітер, став і дивлюся); протиставні (сонячно, але морозно); розділові (то блискавка, то грім); градаційні (не лише сніг, а й мороз); пояснювальні (нейрони, тобто нервові клітини)

Отже, основними типами синтаксичних зв’язків у словосполученні є підрядний і сурядний.

51. Частини мови. Принципи їх виділення

Частини мови - великі класи слів, обєднаних спільністю граматичного значення і його формальних показників.

Частини мови є важливим способом розуміння та інтрепретації дійсності, однак, точної відповіді на питання, що таке частини мови, досі немає.

Питання основних критеріїв класифікації частин мови також залишається порівняно дискусійним.

На сучасному етапі виділяють такі критерії:

- семантичний - передбачає віднесеність до певної частини мови на основі спільності загальних граматичних значень: предметності, якості, дії тощо. Але ж навіть у складі укр. мови серед іменників, які на загал позначають предмети, ми знаходимо слова-якості: краса, сила; слова з ознаками дії: ходіння, говоріння; кількість: сотня, тисяча.

Але в іменниковому складі ці слова набувають значення самостійності і не є залежними від інших слів.

Пояснення цього нюансу лежить в тому, що мова не лише відображає дійсність, а й інтерпретує її. Відповідно, розуміння слів відбувається не логічно, а як актів розуміння одного й того самого явища.

- формально-граматичний (морфологічний) критерій - критерій, за яким до уваги береться своєрідність змінювання слів. Так, іменники відмінюються за відмінками і числами, дієслова - за способами і часами, прислівники ж не змінюються. Кожна частина мови характеризується властивою їй особливою системою категорій. Так, іменникові властиві категорії роду, числа і відмінка, прикметнику - ступеня порівняння (для якісних), роду, числа та відмінка і.т.д. Але цей критерій не є універсальним, оскільки дуже часто слова однієї частини мови мають різні формальні ознаки: один і пять, він і хто.

- синтаксичний - критерій, згідно якого до 1-ї частини мови відносяться слова, здатні виконувати однакові синтаксичні функції і стояти в однакових синт. позиціях. При цьому враховується також ступінь притаманності виконання певної функції певній частині мови. При цьому розрізняють первинні і вторинні функції (менш характерні, так, іменник частіше буває підметом, аніж присудком, т.ч., якщо іменник виконує ф-ю присудка, це буде вторинною функцією). Саме виходячи з синтаксичного критерію деякі вчені не вирізняють числівник та займенник.

- Словотвірний (допоміжний) - критерій, за яким для кожної частини мови існує ряд притаманних лише їй моделей словотворення: так, до іменників нал. слова з суфіксами -тель, -ник, -ар, -щик.

Сучасна класифікація частин мови грунтується на концепції Льва Щерби, який запропонував використовувати єдність всіх трьох основних критеріїв. Використання лише одного критерія для всіх мов світу також було б грубою помилкою, адже всі мови є різними за своєю будовою.

52. Фразеологічна підсистема мовної системи

Фразеологічна підсистемав системі мови стає основою для виділення картини фразеологізму миру. Картина фразеологізму миру – це мікросвіт в мові, що має свої специфічні риси в плані виразу і в плані змісту». Передача стилістичної своєрідності фразеологізмів важка не тільки тому, що вони належать до певного мовного стилю, але і тому, що вони мають «самостійну закінчену художню структуру» і «є якимсь стилістичне ціле, вкраплене в інше, інакше організоване стилістичне ціле». Примітно, що до цього додається і такий чинник, як обумовлена полісемією стилістична різноплановість фразеологізму, така, що виражається в тому, що окремі його значення можуть використовуватися в різних мовних стилях. Багато одиниць фразеологізмів до того ж відрізняються сильно вираженою експресивністю, що вельми ускладнює завдання перекладача, бо знайти точні відповідності таким оборотам нелегко, тим часом «експресивна спрямованість одиниці повинні бути передана і в перекладі». Як з'ясовано в ході вивчення, чималі відмінності виявляються і в образній основі фразеологізмів співвідношуваних мов.

53. Морфонологічна підсистема мовної системи

Таке підсистема не обумовлена фонетичною позицією, і немає само по собі виразником граматичного значення. Історичними такі чергування називаються тому, що вони пояснюються тільки історично, а не з сучасної мови. Традиційними їх називають тому, що як смисловій необхідності, так і фонетичною необхідності ці чергування не підкоряються, а зберігаються через традицію.

При морфологічних чергуваннях чергуються:

а) явна фонема з нулем, наприклад, сон-сна, пень-пня. (так звана збігла явна)

б) одна приголосна фонема з іншою приголосною фонемою: к-ч пані х-ш, наприклад,

рука - ручка, нога - ніжка, муха - мушка;

в) дві приголосні фонеми з однією приголосною фонемою: ск-щ ст-щ зг-ж зд-ж, наприклад, площина - площа, простій - спрощення, буркотун -брюзжать, запізнитися - пізніше.

54. Письмо у його відношенні до усної форми мови. Основні етапи розвитку мови. Типи письма в сучаному світі.

Письмо - система графічної фіксації тексту, яка притаманна конкретній мові.

На відміну від усної форми мови, письмово оформлена памятка здатна зберігати інформацію і передевати її з покоління в покоління в той час як усна мова є нетривалою, до того ж, вона потребувала безпосереднього контакту двох мовців. Тож инайдення письма людством було цілком закономірним, але від того не менш геніальним здобутком.

Але процес винайдення письма не був одномоментним, одноетапним; йому передувало так зване протописьмо, яке не несло в собі безпосередньої інформації, а лише слугувало підказкою. Період поширення протописьма - 8-3 тис. до н.е.

Також засобом передачі інформації слугували певні знаки: напр, індійці передавали сусідньому племені томагавк, що означало оголошення війни. "Рудименти" цього "предметного письма" можна знайти і в наш час.

Також існували такі форми ціксації інформації як вузликове письмо кіпу та вампум:

Вампум - пояс або жезл з прикріпленими до нього черепашками. Зміст передавався шляхом способу поєднання, порядком розташування та кольором черепашок.

Кіпу - вузликове письмо інків, яке являло собою паличку з привязаними до неї ріщнокольоровими шнурками з вузликами. Зміст вгадувався за кольором шнурків, а також формою і кількістю вузликів.

Але власне письмо є графічним.

Першим письмом була піктографія, або малюнкове письмо, Використовувалося в Др. Єгипті, у письмі ескімосів, індіанців. В сучасному світі піктографія тісно увійшла в знакову систему.

Ідеографія - система письма, в якій кожен писемний знак позначає слово або корінь слова. В суч. світі: китайська, японська. корейська мови.

Графічний - спосіб, при якому графічні знаки позначають звуки.

В процесі становлення графічного способу вид. 3 періоди:

- складове (кожен склад познач. окр. знаком)

- консонантне (позначення приголосних)

- буквено-звукове (започаткували давні греки)

Давньогрецьке письмо стало основою латинського і кирилічного. На основі фінікійського письма виникло арамейське, яке здобуло поширення в країнах Сходу.

55. Алфавіт. Графіка. Орфографія.

Алфавіт - це сукупність букв будь-якого фонграфічного письма, розташованих в історично усталеному порядку.

На даному етапі майже 75% жителів Земної кулі користуються буквено-звуковим письмом.

Нині існує 4 сімї алфавітів: латинська, словянська, арабська і індійська.

В ідеалі алфавіт повинен мати стільки букв, скільки є звуків у мові, але ідеальних алфавітів не існує: в кожній мові відбуваються орфографічні зміни, а система алфавітної фіксації не змінюється протягом тривалого часу. Ця проблема дещо вирішується наявністю складового принципу графіки: сполучення двох букв, яке позначає той чи інший відтінок звучання.

Графіка - сукупність всіх засобів письма (від літер до розділових знаків); розділ мовознавства, який вивчає співвідношення між грамемами і звуками.

Орфографія - система однакових написань, що історично склалася в писемному мовленні, а також розділ мовознавства, який вивчає і опрацьовує систему правил, що забезпечують однакові написання. Орфографія будь-якої мови грунтується на певних орфографічних принципах, які визначають метод написання в словах, де наявні орфограми. Існує 4 принципи орфографії:

- фонетичний (слова пишуться так, як ми їх вимовляємо). За цим принципом в укр. мові пишуться префікси з- і с-.

- морфологічний (однакове написання 1 й тієї ж морфеми незалежно від її вимови в тій чи іншій позиції). за цим принципом в укр. мові пишуться слова боротьба, сміється, агентство, хоча вимовляємо ми їх як "бородьба", "смієцця", "агенство".

- історико-традиційний принцип (зберігаються такі написання, які мали місце на давньому етапі, на сучасному втративши свою вмотивованість) в укр. мові прикладом історико-традиційного принципу можна назвати збереження подвоєнь в іншомовних власних назвах: Уатт, Руссо, Голландія.

- ідеографічний (опирається на смислові відмінності слів з подібними написаннями (добридень, пароніми:): напр, компанія чи кампанія.

Деякі вчені також виділяють окремо транслітераційний принцип, за яким пишуться всі слова, які становлять собою кальки іншомовних.

56. Принципи орфографії

Орфографія – система однакових написань, що історично склалася, яку використовують в писемному мовленні; - це розділ мовознавства, який вивчає й опрацьовує систему правил, що забезпечують однакові написання

Орфографія ґрунтується на певних принципах, які визначають вибір одного написання там, де є орфограми, тобто там, де можливі 2 чи більше написань. На їх основі установлюють орфографічні правила.

Залежно від того, який принцип є провідним при позначенні звукового складу слів у тій чи іншій національній орфографії, говорять про основний принцип цієї орфографічної системи загалом.

Існує 4 принципи орфографії: фонетичний, морфологічний, історико-традиційний, ідеографічний

1) фонетичний: слова пишуться так, як вимовляються

В укр.м пишуться префікси з- і с- (зробити, здерти, зняти, але спитати, схопити) + слова гарячий(пор. горіти), чорний(пор. черниця), чеський(пор. чех), серце(пор. сердечний)

В рос.м префікси на –з(-с) (разыграть, безвольный, беззубый, развесить, вознаграждение, чрезвычайный, але расписать, бессилие, восхищаться); голосні в суфіксах після шиплячих під наголосом (снежок, крючок)

-білоруська, сербська, хорватська орфографії

Онтологічно він є першим для всіх мов

2) морфологічний: однакове написання однієї і тієї самої морфеми незалежно від її вимови в тій чи іншій позиції

В укр.м боротьба, сміється, братський, пісня, агентство – однакове написання морфем зберігається, незважаючи на вимову

Для рос.м - основний принцип; слова, що закінчуються на приголосний, як, наприклад лад, род, друг, дуб (вимовляються [лат, рот, друк, дуп]), префікс с- (сбить, сделать, сговор) вимовляється як з-; буквосполучення стн, стл, зон, рдц у коренях слів типу счастливы, поздно, сердце тощо

Українська орфографія ґрунтується на фонетичному та морфологічному принципах

3) історико-традиційний: зберігаються такі написання, які на сучасному етапі втратили

свою мотивованість, тобто слова пишуться так, як вони писались колись, хоч таке написання не відповідає ні звучанню слова, ні цого морфемній структурі

До традиційних написань в укр.м належать написання я,ю,є,ї,щ на позначення двох звуків, збереження подвоєння приголосних в іншомовних власних назвах (Голландія, Руссо, Уатт) і написання без подвоєння іншомовних загальних назв (каса, клас, колектив), а також написання е та и в ненаголошених позиціях таких слів, як левада, леміш, лиман, кишеня тощо

Значно більше традиційних написань в рос.м: написання и після твердих шиплячих(жизнь, шир, цирк), м’якого знака після твердих шиплячих у іменниках ІІІ відміни й у формах 2 особи однини і множини наказового способу дієслів (рожь, мышь, пишешь, ешь, режьте), закінчень –ого, -его в Р.в. однини прикметників, порядкових числівників та деяких займенників чоловічого та середнього роду (доброго, пятого, его, моего).

Дуже багато традиційних написань у франц.м, а для англ..м іст-трад принцип є основним. Слова “knight”лицар і ‘’night”ніч вимовляються однаково, однак пишуться по-різному, і саме так, як вимовлялися і писалися в ХІVст. Однак рекорд за історико-традиційними написаннями утримує ірландська мова, де розбіжності між вимовою і написанням надзвичайно великі

4) Ідеографічний, або символічний, принцип (його ще називають диференційними

Написаннями). Опирається на смислові відмінності подібних написань.

В укр.м слова компанія і кампанія – різні значення; за цим принципом пишуться різні закінчення для різних значень у деяких словах. Наприклад: звука (в музиці, в лінгвістиці) і звуку (в інших значеннях), органа (частина організму) і органу (установа), оригінала (дивак) і оригіналу (першоджерело). Цим принципом також обґрунтовується різне написання прийменника з іменником і омонімічних прислівників (до дому і додому, на зустріч і назустріч, з боку і збоку), написання малої букви в загальних назвах і великої у власних (віра і Віра, любов і Любов, орел і місто Орел), а також написання займенників ви і Ви

В рос.м – написання слів ожёг (дієслово) й ожог (іменник), плач (наказова форма дієслова0 і плач (іменник)

В нім.м на цьому принципі ґрунтується написання з великої букви всіх іменників (пор.: leben «жити» і das Leben «життя», gut «добрий» і das Gut «маєток, товар»

Деякі вчені як окремий принцип виділяють написання запозичених слів, які відображають іншомовні правила орфографії, тобто ті випадки, які ґрунтуються на практичній транскрипції і транслітерації: фойє, рос. Йод, йогурт, майор, батальйон…

Орфографія має особливе соціальне значення. Вона торкається усього суспільства і тому є предметом постійної уваги і турботи мовознавців, які займаються питаннями культури мовлення

57. Виникнення основних алфавітів.

Букви певної мови складають її алфавіт

Алфавіт (від перших двох букв грецького алфавіту альфа і бета, у середньогрецькій вимові віта) - сукупність букв якогось фоногра­фічного письма, розташованих у історично усталеному порядку. Таку ж мотивацію мають і синонімічні назви алфаві­ту — азбука (перші букви кирилиці аз і буки) та абетка (перші букви українського алфавіту а і бе).

Майже 75 відсотків населення Землі користується буквено-звуковим письмом. Нині існує чотири сім'ї алфаві­тів: латинська (30 відсотків), слов'янська (10 відсотків), арабська (10 відсотків) та індійська (20 відсотків), До ла­тинської сім'ї належать 70 алфавітів: 30 європейських, 20 азіатських і 20 африканських.

Латинська абетка, історично — відгалуження етруської абетки, яка у свою чергу виникла з грецької. Виникнення латинської абетки відносять до 7 ст. до н.е. Напрямок письма: спочатку справа наліво і, через рядок, зліва направо, після 4 ст. до н.е. — зліва направо. Форма знаків в основному склалася в 1—5 ст. н.е.

Грецька абетка — абетка, що використовується в грецькій мові для письма з 9 ст. до.р.х. Грецька абетка є подальшим розвитком фінікійської абетки. Вона була найпершою абеткою у вузькому сенсі. На основі грецької було створено латинську та кирилічну абетки. На сьогодні, грецька абетка складається із 24 літери.

Кирилиця (біл. Кірыліца, болг. Кирилица, мак. Кирилица, рос. Кириллица, серб. Ћирилица) — одна з двох абеток староцерковнослов'янської мови, що лягла в основу деяких слов'янських алфавітів.

Дата добавления: 2015-05-07