Філософсько-культурологічне осмислення явища культури 2 страница

Доцільно зазначити, що більшість дослідників схильна дивитися на культуру як на наслідок суспільно корисної діяльності людини. Тобто культура, в істинному розумінні цього слова, завжди пов'язу­ється з поняттям «особистість». Культура інтегрує людей у суспільну цілісність. Генетична спадкоємність не робить індивіда особистістю, людиною. Він стає людиною лише тоді, коли засвоїть певну соціальну інформацію, яка накопичується й передається за допомогою культу­ри. Вказуючи на цю місію культури, деякі культурологи розуміють під культурою сукупність генетично неспадкоємної інформації, яку накопичують, зберігають і передають від покоління до покоління.

Якщо виходити з того, що культура — атрибут людства, котра розвивається разом зі зміною людини, то доречно буде зауважити, що людина виступає одночасно і творцем культури, і її споживачем. Людина може бути споживачем культурних цінностей, носієм куль-

тури — тоді вона бере на себе відповідальність за культурні ціннос­ті, носієм яких вона стає. Але ж людина може ці культурні ціннос­ті розвивати, і тоді вона стає творцем. Таким чином, людина завжди в центрі культури, на перехресті механізмів відтворення, збережен­ня та оновлення культурного досвіду.

Таким чином, аналіз розвитку уявлень про культуру, сучасні інтерпретації культури дають можливість для деяких узагальнень. По-перше, культура — це створена людиною «друга природа», світ, який «надбудований» над незайманою природою. Культура не може бути стосовно людства як щось зовнішнє. Там, де є суспільство, там є й культура. Звичайно, якщо розуміти під суспільством не будь-яке угрупування людей, а лише таке, що виникає й існує на ґрунті су­спільно корисної діяльності. По-друге, культура є системою спіль­них цінностей, матеріальних і духовних. Цінність — це те, що має сенс для людини. Культура, таким чином, — це світ, наповнений людським смислом. Якщо культура завжди є проявом певного рівня розвитку людини, то й сама людина як суб'єкт, носій культури фор­мується в процесі культуротворчої діяльності. Тобто ми стаємо людь­ми шляхом залучення до культури. Тому, по-третє, культура — це міра людського в людині та суспільстві, що є чільною характерис­тикою розвитку людини як суспільної істоти. Культура виникла разом з людиною і розвивається разом з нею, причому єднальним засобом цієї сфери виступають гуманістичні духовні цінності, праг­нення до яких підносить людину.

Виходячи з визначених основ, можна сформулювати більш за­гальне визначення культури, яке необхідно дотримуватися: куль­тура — це історичний процес збереження, розподілу, обміну і вжи­вання готових наслідків людської діяльності, а також створення нових цінностей, спроможних забезпечити подальший процес роз­витку самої людини.

Виходячи з розуміння культури як цілісності, можна виділити такі сфери культури:

— усе, що створено людиною, створено матеріальною і духовною працею, уся матеріальна й духовна дійсність, що поєднує в собі як засоби існування людства, так і його духовний світ — мистецтво, літературу, релігію, філософію;

— сама людина і рівень її культурності, що характеризується наявністю певних соціальних верств, груп, інститутів: жерці, феодали, ремісники, буржуа, пролетарі та ін.;

— алгоритми людської діяльності. У цьому випадку культуру характеризують як комплекс зразків поведінки, що визна­чають спосіб життя людини.

На основі визначення основних сфер культури можна виділити й відповідні форми культури. По-перше, це предмети матеріальної і духовної діяльності людини. В результаті цієї діяльності знайшли своє втілення особливості цієї діяльності в різних типах культури, на певних етапах її історичного існування. По-друге, суб'єкти —

творці й носії культури. Тобто культурологія, досліджуючи най­глибший культурний шар суспільства, виділяє національний ха­рактер народу, особливості його менталітету й моральності. І, по-третє, — це інституціональні стосунки, інститути. Йдеться не про те, «що» виробляє етнос, «хто» виробляє, а головне — «як виробля­ють». Тобто це «як» характеризує спосіб засвоєння дійсності, засоби одержування інформації і передачі її від покоління до покоління.

Багатоманітність людської життєдіяльності зумовлює складність внутрішньої структури культури як цілісного феномена. Так, за­лежно від існуючих сфер і способів життя та діяльності людей, можна виділити культуру матеріальну і культуру духовну. Мате­ріальну культуру, звичайно, поєднують з матеріальним виробни­цтвом і з реалізацією, задоволенням та зростанням матеріальних потреб людей, духовну ж — з духовним виробництвом. Духовна культура, як і матеріальна, — все те, що створено людиною, але ж духовна культура покликана формувати у людини етичні і естетич­ні цінності, художні смаки і інтелектуальні потреби. Духовна куль­тура є тією сферою діяльності, котра пов'язана із свідомістю, духом, його формуванням, розвитком і вдосконаленням. Природно вважа­ти її основою духовний стан людей, їхні духовні потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, мотиви, ідеали, уявлення про сенс життя, щас­тя, справедливість, у цілому світогляд, ментальність. Усе перелі­чене формується в процесі духовної діяльності, а також реалізуєть­ся у вигляді наочно прийнятних результатів цієї діяльності — фор­мах свідомості і соціальних інститутах (моралі, праві, політиці, філософії, науці, мистецтві, релігії), системі освіти і виховання, звичаях, традиціях, обрядах, суспільній думці тощо. Окрім того, духовну культуру характеризують і ті відносини, що склалися під час духовної діяльності.

Визначаючи суть духовної культури, неможливо не назвати її особливості, у яких виражена її специфіка. Перш за все слід зазна­чити, що цінності духовної культури, котрі існують у предметній формі, довготривалі і не піддаються моральному старінню. Цим цінностям не притаманні межі споживання, засвоювати їх можна безкінечно, оскільки перенасичення в процесі духовного споживан­ня не відбувається. Ще одна особливість духовної культури полягає у тому, що її цінності досить часто не визнаються як такими від­разу після їх створення, а визнаються з часом, і це свідчить про відносну незалежність духовної культури. Крім цього, у предметній формі духовної культури у більшості випадків яскраво зафіксовані якості, властивості її творців, відображені їх неповторні риси; дея­кі духовні цінності взагалі не можуть існувати поза актом діяльнос­ті суб'єкта, її процесом (театральна вистава, лекція, урок тощо). Для цінностей духовної культури взагалі проблематично визначи­ти вартісну форму вираження, через що оцінка й ціна їх завжди відносні, суб'єктивні.

Одним з компонентів культури, духовного життя, зокрема, є художня культура — явище не менш складне, широке, багатогран­не. Вона, будучи складовою частиною духовної культури, базуєть­ся на духовному засвоєнні світу через систему художніх образів.

У більш загальних рисах художню культуру можна визначити як історичний процес розвитку людини — суб'єкта художньої діяльнос­ті, що проявляється у створенні нею художніх творів, ідеалів, які вона сповідує, нормах, традиціях тощо. Художня діяльність містить в собі всі види людської життєдіяльності: перетворюючу — завдяки створенню художніх творів; комунікативну — завдяки реалізації процесів споживання художніх цінностей; орієнтовно-ціннісну — завдяки оцінці творів мистецтва, методів, стилів, напрямів худож­нього розвитку; пізнавальну — через вивчення художніх цінностей. Унаслідок цього художня діяльність дає змогу відтворити людське життя в цілісності, забезпечує його продовження. Світ художніх образів дає людині можливість жити так, як це буває насправді, як вона живе реально, усвідомлювати ілюзорність створеного худож­ньою діяльністю світу і водночас насолоджуватися тим, як він майстерно створений. Завдяки такому розумінню художньої куль­тури можна зробити висновок, що вона максимально наближує людину до її ідеалу, у який і закладає найдосконаліші уявлення людства про людину.

Художньо-образне засвоєння світу може мати різні модифікації. Художня діяльність припускає варіювання відносин між усіма ви­дами діяльності, домінування то одного способу художнього осво­єння світу, то іншого. Саме тому ми можемо виділити різні види мистецтва — літературу, музику, живопис, архітектуру, театр, скульптуру, прикладне й декоративне мистецтво тощо. Окрім цьо­го, існують жанри мистецтва — поема, роман, симфонія, ораторія, портрет, натюрморт і т. ін. Можна також виділити напрями мисте­цтва — готика, бароко, класицизм, романтизм, реалізм та ін.

Завдяки існуванню різноманіття способів творчості як в худож­ньо-історичному просторі (постійні зміни творчих методів, стилів, течій), так і в системі різних видів, родів, жанрів мистецтва, у ху­дожній культурі реалізується цілісне, об'ємне, найбільш гармо­нійне освоєння людиною світу. З одного боку, художня культура забезпечує формування людини в напрямку її універсальності, з іншого — вона сама може вдосконалюватись тільки завдяки на­ближенню її творця до ідеалу. Вона сприяє реалізації людиною наявних у ній можливостей і потенцій, дає змогу вдосконалюватись духовно, емоційно, також й інтелектуально, прилучає до вічної мудрості, нагромадженому людством багатства, орієнтує на загаль­нолюдські ідеали.

Художня культура залежить від суспільства, від того стану, що характерний для нього. Рівень художньої культури, при всій само­стійності її розвитку, багато в чому залежить від матеріальної осно­ви, властивої тому чи іншому конкретно-історичному етапу: худож-

ня культура є системою створення, збереження, обміну, розподілу, поширення і споживання створених і створюваних цінностей, у зв 'язку з чим необхідна наявність індустрії тиражування художніх цінностей, існування соціальних інститутів культури, що забез­печує доведення їх до широких мас людей. Іншими словами, функ­ціонування художніх цінностей у суспільстві, створення нових творів мистецтва безпосередньо залежать від рівня матеріального благополуччя людей, матеріальних умов їхнього життя.

Безсумнівно, саме суспільство формує потреби, установлює, які мистецькі твори повинні бути орієнтирами певного часу, визначає межу доступності художніх цінностей для кожного члена суспіль­ства, можливість послідовно, широко й цілеспрямовано розв'язу­вати питання формування і зростання потреб у цих цінностях. Більше того, тільки суспільний стан стимулює або стримує худож­ню самодіяльність як у сфері професійній, так і непрофесійній.

Необхідно зазначити, що особливості суспільного життя, рівень його розвитку визначають ступінь взаємодії різних культурних цінностей та тенденцій: багатоманітність художньої культури пе­редбачає співіснування як загальнолюдських цінностей, так й ет­нічних, регіональних (або національних).

Суб'єктами процесу розвитку культури взагалі, і художньої зо­крема, є суспільство в цілому, різні соціальні групи, окремі особи. Історія художньої культури дає підстави для висновків про те, що народ — головний охоронець свого духу, ментальності, накопиче­ного художнього досвіду, художніх досягнень, того художнього ідеалу, який ним же й сформований. Саме він від покоління до по­коління передає художні зразки, норми, традиції тощо, формує і розвиває мову, яка є основою художнього життя. Творення мови, усі процеси змін та перетворень, які вона зазнає, цілком і повністю зумовлені діяльністю народних мас, які зберігають її унікальність, неповторність і стимулюють її збагачення в усіх аспектах. Усе це зумовило значущість ролі народу в художньому процесі.

Говорячи про суб'єкт художньої культури, треба окремо виді­лити художню діяльність, у якій важливу роль повинна відіграва­ти інтелігенція, яка професійно займається створенням художніх цінностей, збереженням, обміном і поширенням художнього до­свіду, а також художнім вихованням.

Розвиток художньої культури визначається і діяльністю окремої людини, індивіда-художника. Митець творить унікальні художні цінності, через глибоке індивідуальне переживання освоюючи дій­сність. Неповторність, несхожість художників веде до величезного різноманіття художнього освоєння дійсності, відображеної в не­осяжній кількості художніх цінностей. Художника в суспільстві відрізняють дві складові: талант як складне переплетіння психоло­гічного, духовного і фізичного; багатство внутрішнього світу особи. Талант забезпечує творцеві досконалість його художнього бачення

світу, самовираження, а внутрішній стан, особистісне, перш за все моральні якості сприяють поглибленому вивченню реальності. Звичайно, діяльність будь-якого художника соціально детерміно­вана, але масштабність, значущість його полягає саме в прориві цієї детермінованості, у виході за її межі, а звідси — у наповненості загальнолюдським звучанням.

У кожному суспільному організмі, що характеризується еконо­мічними, соціально-політичними, духовними особливостями, сво­їми суспільними відносинами та соціальною структурою, суб'єкт художньої культури реалізує себе по-своєму. Тому для різних пері­одів суспільного розвитку властиве різне співвідношення між су­купним суб'єктом художньої культури (нація, клас, соціальна група) та участю окремої особи в художній творчості.

Процес розвитку культури характеризується розвитком здібнос­тей користуватися тим, що упродовж історії створило й накопичи­ло людство, оволодіння цими засобами.

Новаторство й традиції — важливі умови розвитку культури. Культура містить в собі як стійкі, так і мінливі моменти. Усталеність в культурі — це традиції. В традиції елементи культурної спад­коємності — ідеї, цінності, звичаї, обряди, засоби світосприй­няття — зберігаються і передаються від покоління до покоління. Традиції існують в усіх формах духовної культури. Можна виді­лити такі: наукові, релігійні, моральні, національні й духовні. Завдяки їм розвивається суспільство, засвоюються досягнутий людством досвід, випробувані часом норми культури.

Система традицій відображає цілісність, сталість суспільного організму. Кожне нове покоління засвоює ті культурні надбання, які були зроблені його предками, використовує їх як основу для створення нових цінностей. Уся ця єдність між різними етапами, ступенями розвитку називається спадкоємністю. Спадкоємність у системі культури взагалі, як і в художній культурі, реалізується за допомогою спеціальних носіїв, до яких належать: фольклор (усна народна творчість); писемність (зміст художніх цінностей зберіга­ється і передається з глибини віків); історичні пам'ятки (художні цінності в предметній формі, котрі виражають стан особистісної форми, духу часу і людини в минулому; музеї; енциклопедії; біблі­отеки). Спадкоємність не є просте запозичення досвіду і досягнень. Вона передбачає критичне ставлення, оцінку, творче оновлення, тобто усвідомлену дію щодо культури минулих часів. Це означає, що культура не може існувати без оновлення. Творчість, зміни є іншою стороною розвитку суспільства. Єдність традиції і оновлення — уні­версальна характеристика будь-якої культури.

Упродовж тисячоліть змінювалась художня картина світу: з'яв­лялися і розвивалися види і жанри мистецтва, напрями, стилі, ме­тоди художнього освоєння дійсності. Порушувалися давні правила художнього життя, виникали нові, котрі могли бути відхилені або змінені. Художні цінності створювались як органічне продовження

того, що вже досягнуто, або на противагу існуючим принципам. Проте за всім цим різним ставленням до свого минулого в художній культурі є одна відмінна особливість: ніщо не з'являється з нічого, ніщо не зникає безслідно. Історична спадкоємність припускає по­стійний пошук нового, що відповідає потребам, запитам часу. Давнє хоч і долається, але в той же час органічно входить у нове.

Розвиток світової культури ґрунтується на горизонтальній і вертикальній спадкоємності. Вертикальна спадкоємність — це орієнтація на культурні досягнення і досвід попередніх епох, ви­користання їх у сучасній практиці, забезпечення можливості їхньо­го широкого функціонування за сучасних умов. У той же час куль­турний розвиток будь-якої епохи неоднорідний, оскільки вбирає в себе культуру різних країн, держав, націй, регіонів і т. ін. Той зв'язок, що існує між ними і без якого їхній стан був би обмеженим, неповним і звуженим, називається горизонтальною спадкоємністю. Іншими словами, це єдність культур одного часового простору.

Усвідомлюючи й переосмислюючи минуле, мислитель, худож­ник, учений і винахідник творять нові цінності, збагачують світ людської культури. Нове заради нового містить в собі справжнє творче начало. Кожна новація в культурі, яка має глибокий зміст і цінність, перевіряється часом, заново оцінюється кожним наступ­ним поколінням.

Різна співвіднесеність традицій і оновлення творчості в культу­рі дають підстави для класифікації суспільств на традиційні і су­часні. У першому випадку — традиція панує над творчістю, а будь-які зміни відбуваються в рамках традиції і не схвалюються чи за­перечуються. В сучасному суспільстві оновлення, новаторство є базисною цінністю.

Культура має велике значення для життя суспільства і людини і виконує різні функції. Соціальна функція культур — інтеграція і консолідація, а також накопичення досвіду. Культура — продукт спільного існування людей, яке потребує досягнення загальних цілей та інтересів. У процесі своєї колективної життєдіяльності люди накопичують певний соціальний досвід існування і спільного вирішення проблем. Але суспільство живе в постійно мінливих природних й особливо історичних умовах. Воно повинно адаптува­тися до цих змін, збагачувати засоби і продукти життєдіяльності, форми соціальної організації і взаємодії, постійно вдосконалювати їх, тобто розвиватися. Таким чином, соціальний досвід стосується відтворення як традицій колективного життя, так і засобів само­вдосконалення форм життєдіяльності.

При накопичуванні соціального досвіду відбираються найбільш придатні як утилітарно, так і за своїми соціальними наслідками зразки, кращі з яких залишаються в пам'яті людей як культурні цінності. Цю функцію можна назвати змістовно-ціннісною — за її допомогою викристалізовуються базові основи спільного життя людей, народжуються еталони ціннісних орієнтирів.

Можна виділити також організаційно-регулятивну функцію. Для спільної життєдіяльності людям необхідно самостійно органі­зовуватись, об'єднуватись у територіальні і функціональні групи, домовлятися про заходи діяльності в цих групах, узгоджувати їх між собою, виробляти загальні правила взаємодії в середині цих груп та між групами. Усе це значною мірою стосується як економі­ки, політики, релігії, науки, мистецтва, так і побутових форм іс­нування людей (сім'я, сусідство і т. ін.). Тому історично склалося багато взаємодоповнюючих форм соціальної організації та регуля­ції: родинні, етнічні, територіально-господарчі, конфесійні, полі­тичні, станові, професійно-корпоративні.

Важливою соціальною функцією є комунікативна, що забез­печує багатогранність спілкування людей, дає можливість обміню­ватися не тільки продуктами діяльності людей, а також інформа­цією про них, знаннями, досвідом. Завдяки цій функції людина пізнає світ, отримує інформацію як основу будь-якої інтелектуаль­ної діяльності.

Ще одна функція тісно поєднана з попередньою — міжпоколін-на трансляція соціального досвіду, норм, інформації. Культура не успадковується людиною генетично. Кожного індивіда треба на­вчити основним її складовим. Важливими інструментами цього навчання є традиції, звичаї, обряди, релігія, мовні норми, етикет, культурні інститути (музеї, бібліотеки), мистецтво, засоби масової інформації, ідеологія, законодавство і т. ін. Всі вони вчать людину найбільш загальним проявам життя в даному суспільстві, передають їй більш загальні цінності соціального досвіду. Цю функцію можна назвати соціальним відтворенням особистості і суспільства.

Синтезуючою функцією культури є людинотворча, у якій відо­бражаються всі перелічені функції. Соціальні функції культури багато в чому визначають не тільки темпи соціального розвитку, а його зміст і спрямованість.

Стосовно типології культури. її розвиток, загальнолюдська спрямованість, що поєднує всіх людей, інакше, єдність культури, не позбавлена своєрідності в кожному конкретному прояві. У су­часній науці типологія культури ґрунтується на єдності й відмін­ності кількох ознак: перша — регіонального ладу, друга — націо­нального, третя — суспільно-економічного, четверта — історичних епох, п'ята — ментальності, духовності тощо. Згідно з цим розріз­няють типи культури: європейський і східний; західноєвропей­ський, слов'янський, африканський, латиноамериканський та ін.; український, німецький, французький і т. ін.; культуру первісного суспільства, рабовласницького, феодального, буржуазного; антична культура, середньовічна, культура епохи Просвітництва та ін. Вивчення історії культури можливе в різних варіантах, важлива лише концентрація уваги на їх загальнолюдських основах, унікаль­ності внеску кожної культури в процес осмислення світу.

Суттєво те, що загальнолюдська культура вища за її різновиди в тому розумінні, що вона об'єднує їх в єдине ціле, сприяє досяг­ненню взаєморозуміння та взаємовпливу у наповненому супереч­ностями світі. Водночас кожен з типів культури є самоцінним у власній унікальності. Ось чому світова та вітчизняна культура пере­бувають у співвіднесеності не жорсткого підпорядкування, а рівно­правного взаємозбагачуваного діалогу.

Розвиток культурних цінностей, їх вплив на життя суспільства та особу можливі лише за умов володіння відповідними конкретни­ми знаннями про суть культури, факти історії художньої культури всіх епох і народів. Зрозуміло, що одних знань ще недостатньо для того, щоб стати культурною людиною. Проте їх необхідність і важ­ливість у наш час навряд чи викликають сумніви.

Дата добавления: 2015-05-09